Розділ XII Серпень 1918. Мої вражіння з подорожі по центральній частині України. Київ переживає нову весну. — "Гості" й меншости підносять акцію ваховання "единства русской культуры". — Організації в протибою. — "Шептуни" при праці. — Візита у гетьмана

Розділ XII

Серпень 1918. Мої вражіння з подорожі по центральній частині України. Київ переживає нову весну. — "Гості" й меншости підносять акцію ваховання "единства русской культуры". — Організації в протибою. — "Шептуни" при праці. — Візита у гетьмана

Авдієнція моя у гетьмана ще не була остаточно визначена й через вільний від безпосередніх службових обовязків, я несподівано для себе, вперше від початку революції, знайшов час для хвилевого відпочинку. Я рішив використати його, щоб зорієнтуватися в політичному життю України, тим більше, що перші вражіння з подорожі до Київа казали мені, що у нас сталися поважні зміни й при тому в бік порядку. Повними грудьми всмоктував я в себе ці новітні, такі відмінні від минулих революційних подій вражіння: мені здавалося навіть, що ми переходимо, нарешті, до конструктивної праці.

У Київі, в розмовах із старшинами, що ближче стояли до військового діла, довелося мені почути, що, властиво, Німці стояли на перешкоді нормальному розгортанню арміі; вони виправдували своє становище тим, що не прийшов ще час, що розпропагандовані маси ледви будуть в стані внести потрібний військовий режім. Певні непорушности своєї військової міці, Німці вважали свої сили на Сході Евпропи вистарчаючими для того, щоби бути й тут панами ситуації. Одначе, друга Марна, Макензенові невдачі на Балканах дали можливість урядові гетьмана змінити погляди Німців на військове діло на Україні і вкінці, правда, з великим запізненням, вони дали згоду закликати молодь під прапор. Казали, що в листопаді мав бути оповіщений перший затяг рекрутів, щось коло 80 тисяч (до 60 тисяч уже малося), а в березні 1919 р. другий, — в 140 тисяч. Таким чином, на весну 1919 р. під боєві прапори України стала-б 300 тис. армія. Були і инші новини. Так, на початок жовтня заповіджено відкриття Українського Університету, а в листопаді — Української Академії Наук (професори — Багалій, М. Петров, А. Кримський та Смаль-Стоцький мали бути першими академіками). Мій співробітник по Катеринославщині, В. Біднов, разом із проф. Огієнком, виряджалися до Камянця підготовляти організацію Камянець-Подільского університету і т. д. Такі потішаючі інформації могли лише зміцнити в мені свідомість необхідности — співпрацею скріпляти позицію Українців-гетьманців, особливо в їх змаганнях налагодити стосунки з нашим опозиційним табором, до якого симпатії мої були незмінні.

***

Одначе, при частіших відвідинах Національного Клюбу, я спостеріг, що під цим зовнішнім гараздом у місті йшла глуха й завзята боротьба. — "Малоросійський" табор назадників, що на той час дуже підсилив себе втікачами з большевицької Росії, висунув на порядок денний питання про неохідність забезпечення на сході "единства русской культуры". Тоді-то Українці — гетьманці, а також поступовці, які, в більшости, по своїй минулій політичній карієрі належали до табору так званих культурників, підняли кинуту рукавичку і повели жваву контр-акцію; революційна українська демократія їїпідпирала. Українці — поступовці, позбувшися впливів в урядах, використовували для своїх протиакцій громадські, культурні й приватні установи. На початку серпня ця боротьба дійшла вже до свого вершка. Мені тяжко тепер пригадати всі подробиці цієї боротьби, що мала початки свої на катедрах високих шкіл, в найліпших авдиторіях, а потім переходила в установи меншої ваги, а, врешті, в хати, на вулицю, де часто-густо набувала й примітивних форм. Напружена атмосфера захопила й мене. 3 цими подіями у мене сполучаються згадки про певні епізоди, які при инших обставинах могли-б викликати у слухачів лише добру усмішку. Так, наприклад, з уст поважних офіцерів можна було чути вираз: "Залізяку на пузяку — геп", якою підкреслювалася бідність укра-їнської військової термінольогії. Українці не мовчали, а відповідали виразом із Петрового статуту: "От матушки земли до могучего плеча шарахні" і т. д. А ось ще згадка: я сам був свідком досить пікантного на той час "дівертисмента" в одному, дуже поважному в Київі домі панства Д., куди мене привели давні спільні знайомства. Один прихильник "единства культуры", за грою в карти, на потіху деяким гостям, називав "даму" — "дівчиною", "валета" — "хлопцем" і т. д., аж поки господар йому не вказав на те, що між присутніми є й Українці. Хам (нехай буде пробачено мені цей сильний вираз) боронив себе тим, що він, властиво, проти "шевченківської мови" нічого не має й що… Зайвим в описувати, що йшло далі, бо це було таке стереотипове.

Років три пізніше, вже тоді, коли автора цих рядків доля загнала в Берлін, про це довідався й господар згаданого вище дому, який тоді мав на одній із головніших вулиць Берліна гарну книгарню. Він вважав за свій обовязок запросити мене до своєї хати. На це побачення запросив він також і всіх своїх службовців, між якими були вищі старшини. Вони спершу згодилися, бо знали мене добре особисто, але змінили своє рішення, коли довідались, що господар і його родина будуть вшановувати мене не лише, як доброго знайомого, але й як бувшого командуючого українського армією. Тости господаря за українську державність, може не в такому великому товарістві, як проектувалося, — зясували мені, який значний поступ на рік 1920 зробила українська ідея і в тих колах, що давніше ставилися до неї хоч і льояльно, але з певним застереженням.

Але вернімося до нашої теми…

Як я вже зазначив, на вулиці, в хатах, в пресі — всюди йшов бій "за культуру", бій немилосердний. Особливо завзятий був він у пресі; ніде правди діти, русофіли мали такі поважні сили як Шульгина, славнозвісного фелєтоніста О. Яблоновського й инших, за якими стояли такі коріфеї літератури, як "наш" Короленко; всі верстви втяглися у вир боротьби.

Не важко собі уявити, як вдячна була подібна атмосфера для праці так званих "шептунів". Чого тільки не доводилося наслухатися: "Гетьман накладав з Москалями". "Як будете в кабінеті гетьмана, то будьте обережні, звертайте увагу на заслону"; а чому — питаю — і замість відповіді велемовна усмішка… Правда, були й инші чутки, що зміцняли режім і популярність гетьмана.

Оповідали, наприк., про гостру резолюцію-догану Гетьмана на звіті одного генерала, що й на другий рік революції вперто продовжував уживати російської мови, але вони якось губилися в масі инших.

Під оглядом військовим Київ у цю добу був дуже цікавий. Так, крім сталевих шоломів німецьких вояків, місто було повно молодих сердюків та офіцерів російської добровольчеської "Южної Армії". Значне побільшення останніх зясовувалося зривом переговорів з Совітами. Переважна більшість цих офіцерів втратила всі свої боєві вартости; перерву в революційних подіях вони вважали початком реакції, часто бешкетували й самі власними руками рубали гиляку, на якій гостинно їх умістив гетьманський уряд. Нема чого дивуватися, що свідоме національно й здавна гостинне населення міста їх просто ненавиділо. Мені самому, як мало поінформованому в доцільности і державній необхідности цих формувань, теж здавалося, що уряд цими формуваннями сам же собі лише ускладнює ситуацію. Це була гра з вогнем.

До того-ж було вже доведено й не раз (у Київі, Одесі й ин.), що ці сурогатні організми не здатні ставляти опір солідному ворогові. Що до українських сердюків, то тут до оцінки треба підходити з зовсім иншим мірилом. Властиво, була це колишня Гвардія, якій бракувало хіба ще загартованих традиціями кадрів. Це не значить, що там не було боєвих старшин, навпаки, але цього ще мало: — спільні переживання критичних моментів врешті сприяють витворенню в частинах військового духу, в основі якого все повніше лежить ясний і сильний своєю очевидністю національний ідеал. А на все це потрібно часу або безмежно фанатичної віри мас у свої ідеали й… — вождів. Хто хоче других запалити, мусить сам горіти.

Поза тим — то було військо українське, добрі паростки, з гарними перспективами.

В самому Київі сердюки мали симпатії, їх молодеча пісня, завзята постава всім були до вподоби. Особливо елегантно виглядав Кінний Сердюцький полк, артилерія та кінний дивізіон полк. Аркаса. Наскільки я собі схоплював провідну думку генерала Рогози, сердюки мали відіграти ролю взірця для инших військових організацій, розміщених по губерніях.

3 розмов, яких я відбув чимало (і які відріжнялися одна від другої в прогностиці), я все ж таки міг зробити висновок більш-менш задовольняючий, а саме: в бодай поверховий спокій, — нервам даний часовий спочинок. В царині зовнішніх зносин — наш престіж за кордоном піднявся. Дон та инші наші сусіди, між якими була й Польща, усталили з нами приязні відносини. Разом — на Сході Европи Україна веде перед.

Використовував я цю оазу і для відновлення старих знайомств та придбання нових звязків з людьми, яких революція винесла наверх.

Наш клюб "Родина" — на Пушкинській вулиці, — що на той час набув ролі української культурної фортеці, був добрим тереном для сходин людей найріжніших українських політичних переконань. Властиво, на цьому терені не переставав, більше ніж деінде, триматися контакт з гетьманцями українцями. Не здивувала мене пізніше звістка, що коли "добровольці" російські стали панами ситуації у Київі, — вони не проминули завдати цьому осередкові не лише фізичної шкоди, але й образи. Перебуваючи в клюбі, я бачив за спільною розмовою при одному столі політичних противників, бачив також, як у перервах до них з сусідньої кімнати (танцювальної салі) прибігали юнаки й дівчата в національних строях, що були ніби символом єдности, бачив це і став більше довіряти тим, які запевнювали мене, що ми напередодні певного політичного компромісу. Серед опозиції на нас, що заангажувалися в технічній співпраці з гетьманським урядом, починали дивитися, як на певний місток. Тимчасом, життя йшло, приносило сторонам не лише рожі, але й колючки, які болюче вбивалися в національне тіло.

Під усіма цими вражіннями відвідую генерального писаря Полтавця, прошу його прискорити мою авдієнцію; він обіцяє, а поки що розважає мене ріжними проектами уніформ; скаржиться, що в Міністерській Раді є й неприхильні до козацькоі справи.

***

Нарешті, я на авдієнції у пана Гетьмана. Це перший раз, коли мені довелося особисто бути йому представленим. Пан Гетьман попросив мене сісти, а сам, не зупиняючись, ходив по просторому кабінеті; зупинявся він лише хвилево, коли, очевидно, хотів, аби я глибше порозумів його думку. Ось передо мною образово переходить історія козацького діла в революційну добу, особливо виступають причини невдачі Вільного Козацтва. Далі спиняється моя увага на відродженню козацтва, вже як стану, як хліборобської, сильної й матеріяльно й мілітарно кляси, з яскравим національним забарвленням, — в противагу до "Протофісу" (Скорочене: "Промисловість, торговля, фінанси" — назва організації, що спричинилась до створення Гетьманату іпідтримала його, як переходову форму до "Єдиної неділимої."), який почав бути сталою загрозою національній справі, став державою в державі. Далі Гетьман говорив про те, що він вірить, що таке козацтво пройде до майбутньої Державної Ради й стане основою права, праці й порядку. Я був цілком задоволений з того, що мені було сказано, висловив свою згоду співпрацювати з Гетьманом у його намірах й дозволив собі зауважити, що, оскільки я знаю, умови Катеринославщини дозволяють поширити контингент козаків і в бік малозаможніх. Я обгрунтовував Гетьманові свою пропозицію численними ілюстраціями, які я здобув за свого першого побуту на Катеринославщині. Гетьман не спинив мене, скорше навпаки, корективи мої йому подобалися, він лише перестерігав мене, аби козацтва не засмічувати елементами хаотичними й хуліганськими.

Розмова з п. Гетьманом була для мене міродайною: вона надала мені віри, що після зорганізування здорової частини селянства, може вкінці знайдеться скоро якийсь творчий компроміс; виросла надія на те, що п. Гетьманові пощастить стати над всіма українськими напрямками, аби поставити їх міцним заборолом супроти Протофісу і зайдів, які вже надто використовували гостинність гетьманської України. Гетьманський палац я залишив у доброму настрої; я вже не потрібував більш себе інформувати; передо мною була нова справа, може найживіша для мене особисто, ніж усі инші, які я досі провадив. Я мріяв віддатися їй з найбільшою енергією, аби лише були бодай які-будь засоби та вистарчило часу, цього найважнішого моменту в боротьбі після волі до чину й ресурсів, який проте чомусь завжди в розрахунках стоїть на останньому місці.