Розділ ІІ Організаційна праця. — Від імпровізації до регулярної Армії

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ ІІ

Організаційна праця. — Від імпровізації до регулярної Армії

Січень, лютий і березень 1919. р. були тим періодом, коли на українсько-польському фронті боротьба досягає кульмінаційного моменту. Цими місяцями, на нашу думку, кінчиться двобій поміж Західно-Українською Народньою Республікою й Польщею. Пізніша боротьба є боротьбою молодої Республіки з могутньою Антантою, бо й самі польські війська проголошується військом Антанти.

Установлення пляну боротьби. — Заходи по здобуттю засобів.

Загальне, а зокрема мілітарне, положення й стан засобів боротьби в Галичині ставить перед Начальною Командою У.Г.А. завдання поновного перегляду пляну кампанії. Це впливає також і на діяльність Н.К. в кінці січня й першій половині лютого, — тобто на витворення сприяючих умовин для переведення рішаючої операції, якої не можна було відкладати, бо час не працював у нашу користь.

Ясно, що при прийнятті рішень політичним проводом З.У.Н.Р., повинні були бути узгляднені нові обставини на Великій Україні після упадку Гетьмана. Велика Україна в кінці січня, хоч і не була ще явно в стані анархії, то у всякому разі широкими кроками наближалася до неї. Голоси поодиноких політичних провідників губилися в морі демагогічних й анти-патріотичних викриків. Дезертирство й "отаманія" нищать військо. Невиховані й непідготовані, — а разом з цим байдужі до своєї національної держави, — народні маси кидаються від одного до другого, шукачи за кращим. Цим ще ширено більше замішання й дезорганізацію. Коло патріотів, що — без ріжниці політичних переконань — підтримували у той час уряд, громадяться вже слабі й кволі рештки — ще місяць назад — великих військових частин. Це пародія, а не військо, — штаби й обози… До винятків належать Січові Стрільці, Запорожці й деякі частини з інших угруповань (більш голосні своїми назвами, ніж військовою вартістю). Одначе вони не рятують справи. Урядові чинники не мають інших засобів впливати на маси, як проклямаці та відозви. Правда, робиться спроби покарання злочинців, — спроби знищення дезертирства шляхом збільшення платні, обіцянок земельних наділів і т.і., але вони не дають реальних наслідків. У цій анархії й хаосі гинуть наші матеріяльні засоби боротьби, падає валюта, гинуть десятками тисяч коні й зводиться нанівець зброя. Патріоти розшукують місце, кудиб, — як це робиться в часі пожежі, — скласти рештки майна. Таким, в їх очах, може бути лише Галичина. I пішла луна: Галичина — "Піємонт"! Звідти, мов, почнеться відродження нашого діла. Туди треба зносити все, що ще лишилося, бо там є карне військо, там є лад…

Ми говорили вже, що на прикрому досвіді з Дніпровською Бригадою Начальна Команда прийшла до висновку, що годі було рахувати на збройну допомогу Директорії, а треба було бодай покористатися з матеріяльних засобів і військового майна Великої України. Н.К. починає турбувати штаб південно-західнього фронту, аби він уділив на українсько-польський фронт певну частину своїх значних ще, на той час, матеріяльних засобів. В особі командуючого фронтом, отамана О. Шаповала, та його найближчого помічника, полковника російського генерального штабу, Какуріна, Н.К. знаходить прихильників її домагань. Вже з кінцем січня починається перевіз ріжного військового майна до Галичини. Я рішуче стверджую, що колиб Начальна Команда не здобулася на це майно, то всі наші розрахунки оперативного характеру впалиб самі собою та ця матеріяльна скрута, яку У.Г.А. повністю відчула в кінці березня й квітня 1919. р., надійшлаб значно раніше.

Я не знаю, чи панувала вже у той час також в уряді 3.У.Н.Р. свідомість, що він лишається далі в своїй боротьбі самотним, але я маю певні дані думати, що так. Тому черговим завданням було витворити таку внутрішньо-політичну ситуацію, в якій булоб можливим черпати з країни власні міцні боєві сили. Умови, на мою думку, цьому сприяли. Інтелігенція зливалася з народом й тішилася довірям селянських мас, які підтримували зверхній орган влади — Національну Раду.

Свідомо чи несвідомо, Польща йшла стежками Ірляндії та вже завчасу порозкидала свої звена по всій території Східньої Галичини. Гасла революції, що їх наша демократія зважалася в той час піднести, служать полякам чудовим щитом, аби робити в самій гущі нашого організму свою національну справу. Чи це було узгляднено, хай скажуть ті, на кому лежало витворення в запіллі духу патріотизму, лицарства й посвяти.

Державний акт 22. січня про злуку всіх земель, що святочно виголошено в Києві на площі св. Софії, мав бути основою нового політичного "вірую". Від цього часу ідея Соборної Самостінної Української Держави мала живити й посилати на подвиги провідників і маси. Те, що доходило до Н.К., свідчило, що як фронт, так теж і запілля, надзвичайно радісно прийняли факт злуки. Але булоб неправильним рахувати, що сама ідея соборности була таким великим знаряддям, яке моглоб навіть змусити Українську Галицьку Армію кинути західний фронт й обернути вістря своїх багнетів проти другої небезпеки, що нестримною лявіною котилась на Велику Україну з Півночи й північного Сходу. — На перешкоді цьому був той самий "Збруч". Змаганняж фахових сил Н.К. — скерувати боротьбу Соборної України проти найбільшоїнебезпеки — зустрілися з перешкодами внутрішньо-політичного характеру.

Як не грізною була ситуація на Великій Україні, всеж певний час ми могли ще рахувати на те, що наше запілля (Збруч) і праве крило (Сокаль — Рівне), будуть якийсь час, — хоч і не дуже надійно, — забезпечені військами Директорії. Щож до нашого Півдня, то тут справа стояла гірше, бо Румунія претендувала на Буковину, а Чехословаччина мала вигляди на Закарпаття. Румунію лучила з Польщею спільність завдань на Сході, а натомісць з Чехословаччиною виринули територіяльні непорозуміння за Тешин, які з кінцем січня привели до збройного конфлікту між Польщею й Ч.С.Р. (тревав до 25. лютого 1919. р.). Ці неприязні взаємовідносини, як теж давніща співпраця чеських й українських політиків у віденському парляменті, вплинули на це, що після поділу Австрії запанувала між чехами й українцями лагідність і приязнь. Це мало також і практичне значіння для Начальної Команди, яка через Прагу хотіла мати "віконце" як до української кольонії у Відні, так і до ширшого політичного світу. Поляки надто добре розуміли значіння Праги для нас, і тому докладали всіх зусиль, щоби перетяти нам цю життєву артерію. На ці заходи поляків ми висунули питання вивозу нафти з Галичини до Західньої Европи. Слово "нафта" дуже часто лунало в Н.К. I це не дивно, бо це був одинокий скарб в розпорядженні уряду. Це було підставою всіх міркувань господарського характеру. Начальна Команда не мала найменшого бажання простягати туди свої руки й в цьому напрямі впливала також на Команду південної групи полк. Косака. 3 другогож боку Н.К. усвідомлювала, собі, що нафта цікавитиме господарський і політичний світ. На це було чимало доказів. Хто тільки не відвідував Начальну Команду, рахував своїм обовязком заглянути до Дрогобича й Борислава. Усіх чужинців, що бували тоді в нас, цікавив більше нафтовий терен ніж Львів. Н.К. зрозуміла, що "нафта" може найбільше прислужитися нашим розрахункам, і тому змагала всіми засобами забезпечити собі вивіз нафти в Европу. Я переконаий, що колиб не цей "золотий ключик", то й останнє "віконце" зачинилосьби значно раніше, ніж це сталося.

Париж, що був у той час політичним осередком Антанти, не цікавився питанням Східньої Галичини. Там кохалися в ідеї Великої Польщі, яка малаб запевнити "спокій" на Рені й на Сході. Для цього потрібні були відповідні засоби. Українців представляли там, і взагалі в Европі, як "большевиків другої категорії". У цьому помагали полякам російські монархічні й демократичні кола. Саме там, де мав царювати дух кличів Вільсона, утворилася надзвичайно тяжка атмосфера для політичної діяльности нашого посла, др. В. Панейка. Розуміється, що очі всіх активних політиків Галичини звернулися на армію. Усі надії на розвязання проблеми покладається від тепер на успіхи на фронті. Розуміє це й Начальна Команда. Вона ставить собі завдання скористатися з боєвого щастя, що в половині січня перехилилося на наш бік.

***

У січні Директорія була вже офіційно в стані війни з большевиками й поляками. У той самий час на нашому Півдні, в Одесі, збіралися міцно отаборитися "Союзники". Як оцінювали тодішнє положення військові провідники зясовує нам у своїх "матеріялах до військової історії" ген. М. Капустянський. Він стверджує, що фахові військові сили були тої думки, що боротьби на два фронти Україна не витримає: (доклад з 30. 12. 1918. р., Київ). За всяку ціну належалоб ліквідувати галицько-польський фронт, бо "головний і найнебезпечніший ворог", — це большевики. З ним військо неохоче бється на фронті, крім того всередині країни большевики мають багато прихильників, особливо серед робітників і селянської бідноти. Необхідно також взяти на увагу вмілу большевицьку агітацію ймалу свідомість та темноту нашого війська й народніх мас. Большевики, захопивши владу, відразу внівець повернуть самостійність Української Держави, а соціялістичними експериментами доведуть країну до повної руїни та зроблять її ареною жорстоких боїв. Безумовно, туди буде прямувати військо з усіх сторін, а само: поляки, румуне, Антанта, донці і добровольці — все це повалить на Україну, якщо вона вступить в спілку з большевиками, чи визнає їх владу. Тоді навіть і про федерацію не прийдеться мріяти, — Україну просто розтопчуть. Певна річ, ми можемо направити проти большевиків непохитні галицькі частини, і при їх допомозі протиставитися большевицькій навалі, але це треба робити негайно, бо через кілька днів це зробити буде запізно". А далі в практичній частині докладу кажеться, — на мою думку трохи наївно, — що "Україна бере участь в активній боротьбі з большевиками, за що союзники від себе гарантують приєднання Східньої Галичини і Буковини до Наддніпрянської України". У пресі натомісць читаємо, "що військові люде прийшли до висновків, що маємо боронити землю від всіх ворогів, бо коли і впадемо в боротьбі, то наслідки наших змагань всеж будуть добрі".

Зогляду на це Українську Галицьку Армію включено в правобережний фронт. Її сусідкою на Півночі була група отамана Оскілка. Розуміється, що підлеглість У.Г.А. правобережному фронтові була лише номінальною, бо для дійсної підлеглости бракувало моральних основ.

Розвій військової штуки в останніх часах довів до того, що, з одного боку, сучасний вогонь збільшив "межу пружности" невеликих військових частин, чим спричинив теж більшу просторінь боєвих фронтів, з другогож боку, удосконалення технічної частини й вихід на арену боротьби більших мас піднесли значіння господарських осередків і просторів. Обєктами боротьби стало те, що давало засоби відживлення й утримання армії. Таким чином вплив політичних осередків на вислід боротьби підупав.

Як само належало нам уборотьбі з поляками застосувати цей досвід? — Зогляду на це, що противник черпав свої засоби із усього — дочить просторого — краю, а сили обох воюючих сторін були невеликі й озброення їх було примітивне, — господарські осередки не набрали для нас особлившого значіння. Ось тому було для нас актуальним, створити пригожі умовини до знищення живої сили ворога, й витворити таку ситуацію, що загрожувалаб його політичним осередкам. Зломити ворожу силу ми могли лише фізичною силою й рухливістю. Зогляду на це, що по тому боці Збруча вільні від ворога обшари з кожним днем маліли, все більшого значіння набірали для нас простори Галичини. Для втримання цих обшарів ми могли битися на місці, тобто примінити активну оборону, або ще краще, перейти в наступ. Перший спосіб передавав у руки противника ініціятиву боротьби, давав йому змогу вільного вибору моменту для рішаючої операції, — перемоги. Другий спосіб заховував за нами ініціятиву, а з тим і можливість, низкою штучних операцій підірвати в основі боєвий апарат ворога. Ясно, що операцію під Львовом, — і в першому, і в другому випадку, — можна було рахувати тільки переходовою, аби далі, — десь на шляху до Кракова чи навіть до Варшави — перейти в рішаючий бій.

Тому, що головна сила польських військ була саме в районі Львова, властива операція проходила під цим містом з метою його опанування. Звідсіль й походить клич: "На Львів!", що вкорінився в психіці широких мас та що ним жила суспільність й армія в січні, лютому і березні 1919. р.

Львів, у якому згідно з рахунком Сопотніцкого[7] було 15.000 польського війська, можна було порівняти з далеким, наперед висуненим заборолом, що до нього вели два важливіші ходи сполуки, а саме: Перемишль — Львів і Замость — Львів. На знищення цеї групи ворожих сил, тобто приневолення її до здачі, ми повинні були в першу чергу спрямувати всі наші зусилля. Другим, не менш важливим завданням являлося забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір — Дрогобич — Стрий, де успіх ворога загрожував нашій діяльности проти головних сил коло Львова, зокремаж віддавав ворогові нашу "скарбницю", — бориславський нафтовий район. Простір Белз — Сокаль — Камінка — Красне почасти обороняла володимиро-волинська група. Одначе цей простір, без головніших господарських і політичних осередків, не мав для нас особливої ваги.[8]

Проте перевести в життя ці заміри Начальна Команда не могла, бо саме тоді стояла вона перед важким завданням реорганізації армії. На переведення цього ми потребували, згідно з нашими розрахунками, найменше 6–8 тижнів. На тодішні умовини досить великий час. Годі було думати, що ворог подарує нам нашу пасивність, і на кожний випадок треба було рахувати, що зза неї ми загубимо ініціятиву. 3 цих міркувань Н.К. намічає на переходовий час кілька доповнюючих акцій, що, — сполучені однією льогічною оперативною думкою, — витворилиб нам краще вихідне положення на майбутній рішаючий бій.

Цими акціями мали бути:

1) більш тісна облога Львова з північного Сходу та Півночі,

2) відібрання від ворога обшарів на північний Захід від Львова,

3) міцне забезпечення за нами смуги Рава — Белз — Сокаль,

4) міцне забезпечення за нами напрямку Хирів — Самбір, що виводив ворога на наші зади, а крім того сприяв опануванню ворогом нафтового району.

До переведення негайної реорганізації армії Н.К. спонукали матеріяльні й моральні спроможности поляків, які, не рахуючись з тим, чи пощастить їм швидко впорядкувати свої справи на інших фронтах, могли в короткому часі виставити проти нас принаймі стотисячну армію. Тому Н.К. плянує переведення своїх намірів у цей спосіб, що в першу чергу хоче привести до ладу все, що вже було зроблене завдяки ініціятиві низів, а щойно після того приступити до ширших формувань. У міру того, як військові частини набірали більш організованих форм, пляновано зведення їх у більші одиниці. Таких намічено три: З частин б. Північної Округи мав творитися 1. Корпус з місцем постою команди в Камянці Струмиловій. На команданта Корпуса в початках намічено полковн. Курмановича, а пізнійше полк. Микитку. Начальником штабу — отамана Вурмбранда, а потім отамана Куніша.

3 частини бувшої Південної Округи мав бути утворений 3. Корпус з місцем осідку команди в Стрию. На чолі Корпусу залишено полк. Косака, а начальником штабу — підполк. Долежаля.

Згодом ті дві Округи мусіли трохи розвинутися й дати місце 2. Корпусові, який мав оперувати на напрямку Ходорів — Бібрка, — часово з функціями осадного корпусу. На команданта намічено полковн. Тарнавського, а на начальника штабу — підполк. Шаманека.

Щож торкається бригад, то, — як вже сказано вище, — вони відогравали в нас ролю першого зєднання ріжних родів зброї як у великій війні дивізії.

У перших часах тереном використання мав бути фронт і припілля, а глибоке запілля полишалося на пізніше. Запільні організації 3. Корпусу поставлено Начальною Командою за зразок для інших. Н.К. розраховувала утворити небавом при собі ширший відділ забезпечення, як посередника поміж таким же відділом Військового Секретаріяту й органами постачання бригад. Це пособлялоби більшій зручности й волі рухів у наших еволюціях (перекидування частин з одного напрямку на другий) і маневрах. Наші маневрові здібности могли ми збільшити ще шляхом підсилення залізниць, бо брак стратегічних шляхів сильно утруднював пересування військ уздовж фронту. Для цього, наприклад, щоби пересунути якусь частину з Красного на Стрий треба було направляти її через Тернопіль. Хоч ми й не мали "мас", але мали великі віддалення. Тому добрі залізниці принеслиб нам не аби яку користь. З нашими технічними засобами смішно було думати про будову нових шляхів, — ходило бодай про піднесення їхньої перевізної здібности та втримання її на дотеперішній висоті.

Щож торкається спеціяльних частин, до яких ми зараховували саперні частини, залізничі команди, важку артилерію, летунство й кінноту, то Начальна Команда лишила ці справи за собою. Відданням пізніше, спеціяльних частин тому чи іншому з Корпусів ми хотіли, відповідно до оперативних завдань, змінювати їх боєвий "вигляд".

Коли застановимося над цим, яку організаційну працю перевела Н.К. (вона не уявляла з себе сталої робочої машини, бо більшість відділів заступалося молодими, хоч і здібними, старшинами) та команди Корпусів, у порівнююче невеликому для тої справи речинці (від 15. січня до 3. березня 1919. р.), то самі дивуємося тій величі духу й енергії та творчій силі, яку виявили в той час молоді фахові сили нашої армії. За місяць гарячкової організаційної праці, при невпинних боєвих операціях, наша армія виростає в поважну, одноманітну, зреформовану боєву силу кількістю 50–60 тисяч і 60 гармат[9].

Уся ця велика праця коло організації нашого апарату боротьби була ще обміркована при начальникові штабу армії, полковникові Мишківському, при якому почато вже фактичне переведення плянів в життя. Новий начальник штабу, полковник Курманович (за успішний провід 1. Корпусом його іменовано полковником, а на Великій Україні генералом), продовжував почате діло. Він заімпонував мені з першого дня свого прибуття до армії. Я пізнав у ньому видатного й свідомого старшину, якому не бракувало ні теоретичного, ні практичного досвіду.

З "Українського Стрільця" ч. 18 ми довідуємося, що генерал Курманович народився 26. лютого 1876. р. у Вільшанці, пов. Золочів; був сином о. Йосифа, уніатського священика з Холмщини, який зза браку парафії був сільським учителем; скінчив 5 кляс гімназії в Золочеві, школу кадетів у Лобзові біля Кракова й військову школу австрійського генерального штабу; по скінченні був приділений до служби на переміну в генеральнім штабі та у вишкільних частинах; світова війна заскочила його на російському фронті, де попав у полон; шляхом виміни повернувся в травні 1915. р. і служив аж до розпаду Австрії безпереривно на фронті, як курінний, полковий і бригадний командант. 1. листопаду 1918. р. зголосився в Українській Місії у Відні до Української Армії, але зза недуги виїхав до Галичини щойно 24. грудня 1918. р.

На початку лютого питання заміни начальника штабу старшиною західної школи, — про що я вже згадував — настільки стало актуальним, що я був примушений, просити згоди Державного Секретаріяту, призначити на це місце полк. Курмановича. Державний Секретаріят не тільки що апробував моє прохання, але пішов ще далі. 3 іниціятиви Д.С.В.С. іменувала його Національна Рада Військовим Секретарем. Полк. Курманович прийняв призначення з тим застереженням, що фактичний провід справами Д.С.В.С. залишався за б. товаришем Секретаря В.С. майором Бубелою. Згідно з розпорядком Державного Секретаріяту, полк. Курманович рахувався у сталій відпустці й тільки у важливіших справах мав приїздити до Станиславова. Завдяки такій розвязці справи, полк. Курманович, як військовий секретар, міг впливати й на організаційну роботу глибокого запілля. Ми знали, що глибшому запіллю не тільки доведеться взяти на себе пізніше піддсилення армії, але можливо, ще й організацію нових фронтів. Праця в запіллі й тоді вже була в повному ході, але поки що всі її зусилля йшли на підтримання ладу й спокою в самому краю. Творилася жандармерія, а кадри рівночасно відогравали ролю окружних залог. Жалко лише, що на дійсно потрібну зміну, — тобто підлеглість запілля фронтові, — Державний Секретаріят рішився тоді, коли армія була вже у відвороті.

Полк. Курмановичові доручив я як організацію штабу армії, так й штабових апаратів при Корпусах. Особиста його знайомість з більшістю старшин, як це мені здавалось, багато причинилася до правдивого використання їх здібностей. У цьому заслуга полк. Курмановича неоцінима.

Поділяючи погляд генерала Геруа, що штабовці повинні бути інтелектуальною силою в армії, а командний склад носієм етики й волі, находжу потрібним ствердити, що для командного складу на вищих ступнях командування не вистарчає сама практика, — йому потрібне також основне знання теорії. Провідники рівночасно мусять бути й виразниками ідеї ведення боротьби. Тому такі стратегічні сили, як Жоміні й Клявзевіц, підчас їх перебування на російській службі, могли бути лише на посадах начальників штабу у генералів-росіян.

Я не утруднював начальникові штабу заповняти штабові посади та референтури Н.К. чужинцями й нічого не мав проти призначення їх начальниками штабів вищих одиниць, але на посадах командантів корпусів і переважної більшости бригад я хотів бачити старшин-українців. Ось тому, хоч як велике було незадоволення полк. Косаком, командантом 3. Корпусу, всеж я настоював на часовому затриманні його, бо саме тоді ми переживали організаційний мент, а організаційних здібностей йому не могли відмовити навіть його вороги. Що правда, бракувало йому основних військових студій, а головно службового такту і тому його підсилено солідною силою полк. ген. штабу Долежалем, який визначався тактовністю, спокоєм, розважливістю та методичною й тривкою технікою, чого саме полк. Косакові бракувало.

У 1. Корпусі місце полк. Курмановича мав зайняти полковник Микитка, що вже тоді за бої під Львовім був іменований полковником. Це був мій особистий вибір, бо мені здавалося, що властивости його характеру, рішучість, енергійне переведення в життя замірів команда та хоробрість будуть на нашій Півночі, де характер подій був дуже рухливий, — на місці. На мою пропозицію обняти цю посаду він відповів мені, що не почуває себе в силах задовольнити вимоги, які покладаються на нього. Я його заспокоїв і сказав, щонам це видніше. Після цього полковник Микитка підпорядкувався наказові. Пізніше, його енергійна діяльність виказала, що команда не помилилась у виборі.

Доля, міцно сидіти під Львовом, припала на полковника Тарнавського, якому приділено підполк. ген. штабу Шаманека, команданти бригад 2. Корпусу, а саме отаман Букшований, отаман Тінкль і підполк. Вольф, були надійними й випробованими старшинами. Треба завважити, що на нашему крайньому лівому крилі, де події мали незвичайно відповідальний характер, був генер. Кравс. Цей надзвичайно солідний і випробований старшина був у повному розумінні провідником, що користався як довірям Начальної Команди нового й старого складу, так теж старшин і стрільців. Хоч з роду німець із Східньої Галичини, він рахував себе все й всюди українцем. У 3. Корпусі був він основною фігурою. Йому одному Н.К. дозволяв розвинути свою бригаду в дивізію. Поміж ним і полк. Косаком були постійні тертя й непорозуміння. Тому — крім інших завдань — на полк. Долєжаля покладено обовязок сприяти вирівнанню взаємовідношень поміж обома командантами.

Взагалі, прищеплений мені старою школою, погляд дивитися на частини, як на живі істоти, а на команду як на їх душу, я переніс і на моє нове поле діяльности. Для повного змальовання образу я повиненби ще перерахувати низку осіб, яким Д.С.В.С. доручив організувати службу в глибокому запіллі. Хоч у той час вже й при Військовому Секретаріяті появилися дуже солідні старшини, як полк. ген. штабу Ціріц та інші, всеж не беруся характеризувати їх, бо мені не приходилось з ними блище стрічатись.

Отже наш боєвий апарат розвивався цілком нормально в ділянці формування вищої команди та організації стрілецьких і гарматних частин. Гірше стояла справа з організацією кінноти та технічних частин.

Розвязання вхідних задач.

За час цього організаційного періоду, який можна назвати — під оперативним оглядом — періодом "затишшя", наш противник, що в той час переживає кризу, розглядає нашу малу активність, як нерозуміння ситуації Начальною Командою.

Але й в цей час гармати та кулемети не мовчали. Центр боєвої діяльности переносився зодного кінця фронту на другий. Спочатку живчик бється більше навколо самого Львова, особливо на Північ і північний Захід від його. Розуміється, це проходило не без перешкод. Всеж таки наші частини "осадного" й північного Корпусу (особливо частина отамана Долуда) значно стискали перстень облоги, і тим самим відбирали ворогові ще богаті провіянтом та харчами райони. Далі, а початком лютого, боєва діяльність перекинулася на наше праве крило. 2. лютого 1. Корпус обложив Белз, а 4. лютого розпочинаються бої навколо Сокаля. Цими боями на нашій Півночі розпочинається нова кривава боротьба. Белз і Сокаль ступнево виростають у нас в значний "укріплений" район, що підчас всієї кампанії славно виконує ролю "сильного місця" (заборола) на нашому правому крилі й полегшує нам наладнати звязок з групою українських військ на володимир-волинському напрямку. Уперше над Львовом і Перемишлем зявляються наші літаки, які, що правда, мають більше моральне, ніж боєве значіння. Росте й активність 3. Корпусу. Його випади на залізничий шлях Перемишль — Львів починають турбувати "Довудство Сходу". А тому на 4. лютого воно заряджує поважну акцію з Перемишля на Самбір. Відділ поляків у складі 8 баталіонів піхоти, одної ескадрони кінноти, двох полевих батерій й одної батерії важких гармат, під командою полк. Мінкевича, одержує наказ розбити наші сили, що боронили напрямку Хирів — Самбір, і після того розпочати "пацифікацію" обшарів, що лежали на лінії між Перемишлем — Хировом і Самбором.

Треба бути дуже засліпленим патріотом, щоби не бачити, що в цій акції всі переваги були на боці поляків. Але всеж, противника спіткала повна невдача. Наступ поляків заломився вже на самому початкові і частини ген. Кравса не тільки що втримали всі свої позиції, але до цього надійно забезпечили вже на довший час важливий для нас напрямок. Слід відмітити повний звіт Н.К. Він характеризує наші частини та їх боєву вартість.

"Перший раз наступали поляки (на Вовчу Долішню 4. 2. 19.) силою 6 сотень і 2 сотень машинових крісів. Другий раз наступали вони ще більшими силами в околиці Дроздіївки, Нового Міста, Чижок. Вогонь нашої піхоти і артилерії розбив ворога, при чому ми здобули один скоростріл. Втрати ворога великі. У другім наступі поляки відступили перед вогнем наших скорострілів. Утікаючих поляків нищила артилєрія. Підчас другого наступу брали участь два панцирні поїзди, яких наша артилєрія прогнала аж до Хирова. Коло полудня появився третій панцирний поїзд з двома санітарними возами, з котрого вийшло 80—100 стрільців. Битва біля Чижок тревала від 6. години рано до 4. пополудні. Зі Заходу наступали на Чижки 3 сотні поляків, а з Півночі 5 сотень. Наступ відперто нашими двома сотнями. Опісля поляки вдерлися до північної частини Чижок. З полудня наші резерви почали наступати й окружати поляків з трох сторін i так приневолили їх до втечі. До нашої неволі попало 6 ворожих стрільців i один старшина. З польської сторони брали участь в наступі 4 Kypiнi піхоти, дві 15-центиметрові гавбиці і дві далекосяглі гармати. Поляки стріляли набоями дум-дум. Ми задержали всюди наші попередні становища".

Усі випади ворога не мали ycпixy. Н.К. може зовсім сміло зробити загальний висновок, що вже на 15. лютого на всьому терені військових подій У.Г.А. зміцнила своє оперативне положення. Це не могло не відбитися на настрою наших військ. Загально беручи, він став кращим від давніщого. Правда, тут i там чулося скарги на брак старшин на фронті, але й це не дуже відбивалося, бо брак кількости зрівноважувався відданістю й героїчною поведінкою молодих старшин.

***

Організаційна праця посувалася швидко. Почувалося, що справа перейшла до рук майстрів. Штабові апарати працювали надзвичайно пильно й однозгідно. У Н.К. появилися деякі нові сили, що з них особливо треба відмітити майора Льонера, пильного працівника з оригінальною оперативною та організаційною думкою. Його інтелігентна постать гарно доповнювала нашу невеличку, але бадьору штабову родину.

Наші "критики" пізнішого часу (тоді вони мовчали) все будуть незадоволені складом штабу армії; вони певно хотілиб бачити на чолі армії щось на зразок "великого німецького генерального штабу". Цим панам, — у більшости спеціялістам від усього, — треба лише зважити розміри. Пригадаймо їм, що навіть в часи найбільшого розвитку нашої армії (березень) ми не мали в боєвій лінії більш 60 тисяч людей. Отже ця сила для великого штабу була надто малою.

Без сумніву, були й хиби. Так референтура родів зброї не була заступлена відповідними технічними силами, але, власне кажучи, i діло її було невелике, бо осередки її організаційної праці на фронті були в командах Корпусів. Зновуж від Військового Секретаріяту на кінець лютого ми нетерпляче очікували вислідів положеної на його праці, бо всі донесення стверджували, що обшари припілля вже дали максимум можливого. Ми були переконані, що від того, чи буде працювати наш тил "на себе" або "на фронт", — а тим самим зробить організмом боротьби всю країну, — буде залежати й перебіг дальших подій.

Як прихильник територіяльного доповнювання частин, я подбав, щоби наші бригади перейняли назви тих місцевостей, з яких вони мали одержувати доповнення, i щоби команданти бригад були повними господарями у своїх кадрах. 3 цим погодився також i Д.С.В.С. Для бригад встановлено слідуючі назви:

1. Корпус: IX. Угнівська бригада, VI. Равська, V. Сокальська й т. д.;

2. Корпус: II. Коломийська, Ш.Бережанська, IV. Золочівська;

3. Корпус: VII. Львівська, VIII. Самбірська й XI. Стрийська.

Наскільки мені відомо, всі ці oрганiзацiйнi зміни заховалися аж до останніх днів боєвої діяльности У.Г.А. Що більше, командний склад, який іменовано під Львовом, залишився підчас вciєї боротьби на своїх місцях i саме йому прийшлося перейняти на свої рамена й хвилі слави, i гіркі потрясення аж до 1920. року[10]. Є люде, які твердять, що ген. Греків з кількох тисяч на протязі місяця довів армію до 100 тисяч. У дійсностиж боєвий стан нашої армії ніколи не був вищий як 60 тисяч. Правда, підчас першого відвороту У.Г.А. зменшилася аж до 26 тисяч, але це були випробовані, зразкові кадри. Усупереч поширеній думці, ініціятива "Чортківського наступу" (5.7.1919.) належить мені. Ген. Греків у той час подався до демісії й вернув лише для використання взятого мною на себе відповідального рішення. Для продовжування наступу так блискуче ним розвиненого потребував генерал засобів, i тому намітив формування ще двох корпусів. Проте це так i лишилося на папері. У дійсности шляхом мобілізації поповнено лише вже існуючі частини. Але я не буду тут торкатися блище цього питання й лишаю це на пізніше).

Підчас того періоду боротьби, я кілька разів їздив на фронт, щоби відчути нашу боротьбу на низах. Такі поїздки були не легкі, бо засоби пересування, — зза глибоких снігових завій, — були майже цілком параліжовані.

При безпосередніх стиках з рядовим стрілецтвом найбільшим моїм завданням було відчути духа частин. Те, що я бачив перевищало мої очікування. Я бачив старшин і стрільців у найріжноманітніших обставинах. У мене лишилося вражіння натхнення й свідомого ставлення до мети боротьби. Скрізь помічав я здорову, трохи пристосовану до революційних обставин, карність. Властиво все, що може бути внесено в поняття духу війська, було на місці. Були деякі браки у зовнішному вигляді, але в цьому напрямку пороблено необхідні заходи. Підчас моїх виїздів на фронт найбільше мене вразила організація нашої санітарної служби й взагалі допомога хорим та раненим. Я на власні очі бачив тяжко ранених, що при тріскучих морозах були поприкривані лише легкими накривцями. Я розумів, що це може потягнути за собою небажані нам наслідки. Тому рішив я особисто звернутись за допомогою до широкого громадянства і випустив слідуючу відозву:

"Громодяне!

Після пятирічноївійни, наш нарід знова покликаний Національною Радою до зброї, щоби захистити свою волю й право на своїй землі від віковічного свойого ворога. При тяжких обставинах славне наше козацтво і стрільці ведуть цю боротьбу, а святим обовязком громадянства забезпечити долю й життятих, хто виконуєчесно свої обовязки перед Вітчиною. Хай кожний, хто маєв свойому серці національне почуття, прийде з поміччю. Алеж це діло велике й вимагаєвідповідноїорганізації. А тому Начальна Команда закликаєвсе громадянство до вступу в "Комітет допомоги хорим йраненимв національній боротьбі.

Бажаю, щоби всі Товариства, що заснуються по містах і селах були обєднані загальними повітовими комітетами.

Перший фонд міг би скластися з датків окремих осіб, та через зорганізовання всенародньоїзбірки за дозволом і контролею органів НаціональноїРади, до Президента котроїя рівночасно звертаюся. Прохаю відчинитипідписку й приняти від мене на сей фонд початкову лепту".

Уся преса й члени Національної Ради підтримали з повною щирістю мою відозву. Почалися збірки грошей, одягу, біля та ін.

Боротися й організувати армію, — це надзвичайно важке завдання. Але такий стан річей треба вважати нормальним, коли війна вибухає несподівано й перед провідниками стоїть завдання: повернути імпровізацію на шлях певної системи. У цій праці треба з особлившою увагою й зрозумінням заховувати все позитивне, щоби не пошкодити — так цінному у всякій справі — моментові самодіяльности, завдяки якій і повстала сама "імпровізація".

Безупинні бої помалу виснажували сили залоги Львова й дуже ускладнили комунікаційний рух від періферій до Львова. На Півночі ми осягнули звуження облоги Львова аж до самих передмість. Поляки вже не могли провадити для потреб міста і залоги використання сіл і містечок у напрямку на Ярослав. Їхні спроби робити випади — для реквізіції харчів під прикриттям збройних відділів — коштували іх дуже дорого, бо наші партизанські відділи завжди цьому перешкодили. З Перемишлем Львів мав сполучення лише вночі, — і то тільки сильним панцирним потягом.

Треба зазначити, що в січні ми починаємо взагалі краще інформуватися в обстановці поза нашою боєвою лінією. Завдяки розвідчій службі, ми мали відомости, що діється не лише у самому Львові, але також й у Варшаві. На жаль приходиться ствердити, що й ворог мав про нас докладні відомости, — і то до тої міри, що навіть телефонічні розмови поміж Н.К. та штабами Корпусів, — мало що не на другий день, — були йому відомі. Ми рахували, що з більш тісною облогою Львова нам пощастить запобігти цьому лихові.

Я не буду тут зупинятися на подробицях описання лютневих боїв. Їх значіння, взагалі, було виховуючим. Цінним було те, що на всьому театрі військових подій ми тримали ініціятиву в своїх руках. З кожним днем наші частини міцнішали, а зокрема артилерія, до складу якої почали вводитися гармати більших калібрів.

Наша важка артилерія дістає завдання бути все у поготівлі та підтримувати наступ наших частин не лише на південні й південно-східні околиці міста, але й на Півночі. У Краснім організується летунський парк, що складався з австрійських і російських апаратів. На наказ Начальної Команди полк. Кануків організує три летунські сотні, а саме: боєву, розвідчу й направчу. У Стрию організується окрема сотня для обслуги південного фронту. Не дивлячись на перевагу ворожого летунства, наша авіяція починає опановувати повітря. На залізничих шляхах у лютому ми маємо вже бронепотяги, а на дорогах — бронеавта. Хоч наші бронепотяги щодо будови уступали польським, всеж щодо сміливости рухів і підприємчивости, якщо їх не перевищували, то принаймі суперничали з ними.

Ясно, що всі ці технічні засоби нашого війська — зза своєї нечисельности — мали для нас більш моральне, ніж реальне значіння.