Розділ ІІІ Марш у грудні, захоплення Уманщини між 15.ХІ1.1919— 12.1.1920рр

Розділ ІІІ

Марш у грудні, захоплення Уманщини між 15.ХІ1.1919— 12.1.1920рр

Десятиденні марші, що відбулися в другій половині грудня, в зоні Липовець — Тараща — Умань, у прифронтовій смузі Добрармії, мали за завдання уникати найважніших артерій руху, що по них відходили частини Добровольчої армії, а крім того власним рухом і перегрупуваннями замітати свої сліди й наміри.

Ці марші гостро врізалися в память його учасників. Ніхто їх не забуде, вони перенесуться в покоління, як приклад "маршу відчаю, маршу проти розуму, але строго розрахованого на психологію мас і опертий на патріотизмі українського війська" (П. Певний). Марш цей можна ілюструвати багатьома цікавими прикладами, коли дотепність, відвага, бистра орієнтовка виводили частини з прикрої, а дуже часто й важкої ситуації.

Були випадки, коли наша колона входила в один бік села, а з протилежного виходили Деникінці й навпаки; обозам у цих випадках приходилося відігравати ролю першої допомоги тильній охороні.

Перетомлена, напів одягнена, обтяжена великою кількістю хворих Українська армія в тих тяжких обставинах точно виконувала всі накази Командування, що, будучи надхненим героїзмом старшини й козака, напружувало весь свій мозок, здібність і досвід, щоби вийти скорше в район, порівнюючи спокійний.

Штаб армії, Запорозька та 3-я Стрілецька дивізія йшли в центральній колоні, маршрутом:

16 грудня — Ординці — Жидівці — Должок — Андрушів — Пшенів — Чорнявка.

18 " Чорнявка — Скала — Вербівка.

21 " Вербівка — Животів — Дубрівка.

22 " Дубрівка — Пятигори — Оддайпіль.

27 " Оддайпіль — Тихий Кут.

28 " Жашків — Побійна — Красний Кут — Нова Гребля.

29 " Нова Гребля — Кривець — Крачківка — Іваньки.

30 " Іваньки — Паланочка (перехід через залізничу лінію Умань — Христинівка — Звенигородка) — Роги — Легезине.

31 " Легезине — Оксанина — Небелівка.

5 січня — Небелівка — Рогове — Перегонівка. Штаб армії в с. Роговому, 4 верстви на північ від Перегонівки. Київська дивізія в с. Дубовій.

5 " (по старому стилю 23 грудня) Армія заняла район Коржева — Дубова (штаб Київської дивізії), Бабанка — Оксанина (Волинська дивізія) й Перегонівка — Рогове (штаб армії), Покотилове (3-й кінний Залізний полк).

Волинська дивізія під час всього маршу була на північ, а Київська на південь від зазначеного на мапі маршруту.

Волинці часово захопили Сквиру; ворог прогнаний; взято здобич.

За м. Жашків — бій Київської дивізії з частинами Добрармії.

Волинська дивізія проходить у 4 верствах від Устингородка, занятого великими силами добровольців.

Бій 6-го Запорозького загону з добровольцями під ст. Поташ.

З визначніших епізодів за час цих маршів були: сутичка Київської дивізії з добровольцями в м. Жашкові, захоплення Чорними Запорожцями Ставища, напад добровольців на 3-ю Стрілецьку дивізію й захоплення нами м іста Умані.

Через кілька днів маршу, коли армія наша між 21–25 грудня була зосереджена для відпочинку й мобілізації в районі Тетіїв — Пятигори — Животів (Таращанського повіту), до нас почали наближатися з півночі по шляху: Біла Церква — Ставище — Жашків — Умань значні маси добровольців; було одержано цілком певну звістку про наближення кількох сильних полків ворожої кінноти, міх ними був також відомий "Вовчанський відділ".

Щоб уникнути зустрічі з цією кіннотою, армії на 26 грудня було визначене нове розміщення, зовсім осторонь, на схід від великого Білоцерківсько-уманського шляху, по присілках і хуторах — Тихий Хутір й околиці — Високе — Жашків, бо, звичайно, відступаюча маса використовує лишень великі шляхи. Початок маршу для всіх колон був призначений на 6 годину ранку, понеже відомо було, що добровольці розпочинають свої денні марші пізно, приблизно від години 8–9; до 12 години все наше перегрупування мусіло бути закінчене. Командування мало на думці пропустити повз себе великі ворожі групи, а далі чинити відповідно до обставин.

Всі дивізії наказ цей виконали, за винятком 3-ої Стрілецької; колона полковника Трутенка[49]. стала на марш замість 6-ої години майже опівдні.

Добровольці (кінний полк у 600 шабель Кавказької "Сводной" дивізії під керуванням полковника князя Голіцина) навіть не дали охоронним відділам колони полковника Трутенка обсадити свої місця: як тільки вони висунулися з містечка, так добровольча кіннота їх заатакувала й ізнищила. Окремі невдатні спроби Командування протиділати деякими частинами дивізії і Юнацької Школи не мали успіху — колона була цілком знищена й викреслена з нашого складу; врятувалися лишень ті, що були верхи.

Залишаючи на боці інформації та наказ Вищої Команди, а базуючися лише на оцінці ситуації, що подає в своїй брошурі полковник Трутенко, дивізія ще вночі мусіла стати на марш і піти на обєднання з армією. Бажання висвітлити ситуацію в усіх деталях не може бути виправданим, бо через це був загублений час.

Це була дуже серйозна невдача, бо хоч, правда, в цій збірній групі було чимало всяких дрібних частин, але все це були кадри 3-ої Стрілецької дивізії, що мала вже в нашій військовій сучасній історії почесне місце й назву Залізної. Зазнали тяжких втрат також і юнаки: забитими 11 чоловік, полоненими 100, загублено 2 гарматі, 5 кулеметів і весь обоз санітарний і господарчий.

Слідству було дуже важко розібратися в тих тертях, що були на верхах цієї зібраної групи, до того ж обстановка й час не дозволяли цього зробити. Наказом по армії з рештків 3-ої Стрілецької дивізії і Юнацької Школи мав бути зорганізований 3-й кінний полк, що повинен був у своїх сотнях заховати свої дотеперешні бойові назви й далі берегти традиції Залізної дивізії[50].

Переведення цього переформування Командування доручило полковникові Стефанову (Галицької армії), надавши полковникам Чижевському та Вишнівському посади помішників до нього. Ці старшини виказали себе в цій справі добрими організаторами, і незабаром 3-й кінний полк, у складі 5-ох сотень, знову почав відбувати службу, як бойова кінна частина армії[51].

Полковника Трутенка було відряджено до одної з дивізій, а далі йому було доручене дуже небезпечне діло і його він виконав із повним успіхом.

З часом почали повертатися старшини й козаки з добровольчого полону. Цей полон був для них не так важкий, як образливий, бо недостачі в ганьбі й образі збоку добровольців не було. Втікачі підтвердили також чутку про близьку руйнацію Деникінської армії; це був ще колос по масі, але вже нездатний до серйозної боротьби.

***

28 грудня під м. Жашковим Київська дивізія зустрілася на своєму денному марші з добровольцями, що мали в самому містечку відпочинок. Наскок кінноти Київців був несподіваний; залогу взято в полон та роззброєно. В селах, що межують із Жашковим (Ставище), Чорний кінний Запорозький полк теж мав декілька дрібних сутичок, при чому захопив обози.

Цікаво відмітити захоплення села Ставища. На Ставище було вислано розїзд у силі одної сотні полку Чорнозапорожців під безпосереднім командуванням полковника Дяченка. По дорозі виявилося, що Ставище тримав ворог у силі півтори сотні кінних і триста піших. Залишивши сотню в лісі полковник Дяченко сам із 2 ординарцями відважився переправитися до села для перевірки відомостей. Відомості підтвердилися. Залишившись у селі з одним ординарцем, другого післав до сотні з наказом підїхати до села Яреми в зазначене місце. Перерізавши шлях Ставище — Біла Церква, з рештою кінноти влетів до центру села з заходу, де його зустріли рушничним і кулеметним вогнем. Виявилося, що ворог довідався про наступ і приготовився до бою. У трьох напрямках було виставлено кулемети. Піхота засіла поза доми й шалено відстрілювалася. Але особиста відвага полковника Дяченка, що, з криком "Слава Україні", кинувся у ворожий вогонь, остільки підбадьорила козаків, що ворог не встиг оглянутись, а вже наша кіннота рубала центр його розпологу. Цей відважний наскок так дезорганізував ворога й таку навів паніку, що він не міг відбиватись, кидав зброю, з гістеричним криком здавався, бігав по вулицях, піднявши руки догори. Від захоплених перших полонених довідалися, що на сході села, по дорозі на Умань розположився штаб Бредова. Було післано кілька кінних, але штаб Бредова автом утік, і тільки туманна погода врятувала його. Втрати з нашого боку — один забитий. Полонені не вірили в те, що ми є українське військо, бо в офіційних наказах Добрармії було оголошено, що Українська армія зовсім розбита. Розпитувалися, хто ми такі — большевики чи махнівці. Трудно було їх упевнити, що ми частина регулярної Української армії, і тільки, коли полонених доставлено було до штабу армії, щойно там переконалися в тому, що, дійсно, мають в своєму тилу регулярну Українську армію, про яку з певністю розказували, що її немає. Крім охорони штабу генерала Бредова, господарської частини його, Управління Сквирської й Київської повітової "государственної" сторожі, на чолі з начальником сторожі та усією канцелярією його, було захоплено також багато різного майна, а головне одягу (з денника Запорожців).

Великого значіння ці сутички не мали; значіння їх було більш моральне; вже по 5–6 годинах Київцям під натиском добровольців довелося залишити Жашків, бо це був пункт, через який відходили на Уманщину й далі на південь добровольці. Марші та стале гостре поготівля перетомили наше козацтво. Крім того не було змоги хоч трохи перевести намічену ще раніше реорганізацію груп на дивізії, а також інші організаційні наміри. Негативні наслідки цього вже були помітні на прикладі Збірної групи полковника Трутенка.

Через те Командування вирішило 27 грудня повернути на південний схід у затишніше місце, на Уманщину, і 30–31 грудня захопити саме місто Умань, де в той час ще перебували добровольці.

Останнє завдання мало бути переведене по такій схемі:

1) Відділ, що мав складатися з Богданівського куреня, кінного полку Костя Гордієнка й однієї батареї (приблизно, 300 баґнетів, 120 шабель і дві гарматі) під командою полковника Литвиненка, повинен був уранці 31 грудня захопити несподіваним наскоком місто Умань.

2) Київці мали забезпечувати акцію полковника Литвиненка з заходу (з Христинівки), а Волинці зі сходу (з боку стації Тальне);

всі інші частини мали виконати свій черговий марш через стацію Поташ до села Роги; всі дивізії після форсування залізниці мусіли попсувати залізничий шлях і зробити неможливим скоре його полагодження.

3) Остаточне угрупування для армії намічалося на 15 верстов на південь від міста Умані (в районі сел Дубовової, Текучої та інших), а до м. Голованівського повинна була йти частина, що мала завданням забезпечувати розположення армії з півдня. Штаб армії — в с. Текучій.

В інструкції, що була надана полковникові Литвиненкові, категорично зазначалося, що після здобуття Умані всі частини його загону мають бути обовязково виведені з міста й розміщені десь недалеко біля міста, в самому ж місті, крім місцевої охорони, має бути встановлене військове патрулювання. Командування армії сподівалося, що незабаром підійде червоне військо, і тільки таке угрупування військ полковника Литвиненка забезпечувало б йому можливість вільного маневрування й співділання з іншими частинами нашої армії.

***

Перехід усієї армії через залізничу лінію Христинівка — Шпола відбувся в глупу ніч (вніч проти 31 грудня між селами Паланочка — Роги). Ще перед тим частини Київців та Волинців провадили руйнацію самої залізниці та захоплювали телефонні й телеграфні лінії, з метою розвідки. На допомогу стали енергійно місцеві селяни, що руйнували залізницю ґрунтовно — кіньми й волами; вони порозтягали рейки й шпали та всяке приладдя зі стацій і заховали все по лісах та рівчаках.

Під час горожанської війни села, що лежали недалеко від залізниць, найбільше терпіли, бо боротьба головним чином велася здовж залізничих ліній, а через те, допомагаючи нам нищити залізниці, селяни тим самим думали на деякий час здобути й для себе спокій. Взагалі, частини наші всюди тішилися співчуттям мас і їх активною допомогою. Наприклад, "частина, що стояла в селі Оксаниному, Уманського повіту, охоронялась селянами на їхнє власне бажання в час нічного відпочинку. А частини, що билися в районі Тального, мали активну піддержку в часі бою збоку селян, і був випадок, коли одна з наших гарматних частин, через зіпсуття коліс гармати й сильну багнюку, примушена була, під ворожим напором кінноти, залишити гармату, але селяни виступили активно на допомогу, відбили од ворога гармату, запрягли у власні коні й доставили гармату до штабу нашої армії — 20 грудня 1919 року по ст. стилю" (з денника Запорожців).

Умань мала невелику залогу (чоловік із 300 добровольців), але в місті перебувало ще чимало добре озброєних різних військових і адміністративних інституцій, що спішно закінчували свою роботу щодо евакуації. Одначе, як адміністрація, так і залога були вже під вражінням несподіваного погрому й руйнації всієї добровольчої справи.

Досить було показатися першим розїздам кінного полку Костя Гордієнка, як по місту почалася метушня, безладна стрілянина, що з часом перейшла в загальну паніку. Добровольці похапцем залишили місто й відійшли на Голованівське — Єлисавет.

Все населення Умані радо зустрічало наше військо.

***

Захопивши 5 січня Уманський район, армія наша здобула нарешті спокій, (можливість зустріти свято Різдва Христового і час для переведення своєї організаційної праці.

В самому місті Умані уповноважений від Уряду, політичний референт п. Чубук, відновив демократичну владу; зорганізував місцеву охорону, а місцеві торговельні та добродійні організації запросив стати в допомозі армії з матеріяльного боку.

Командування призначило полковника Ольшевського на уряд начальника залоги м. Умані й повіту, а на повітового комісара п. Дерещука. Вони жваво почали свою працю по організації Уманщини.

Редакція газети "Україна", що з початку походу перебувала при Київській дивізії, випустила декілька нових чисел своєї газети з матеріялом інформаційно-агітаційного характеру; там були надруковані: оповідання з останніх подій коло Любара, про Волохів виступ, історичний крок Уряду й Армії, наказ про призначення нового Командування, досить цікава телеграфічна розмова начальника штабу загону полковника Литвиненка з начальником оперативного відділу Одеської групи Добровольчої армії (Одеса) і т.і. Цим, без сумніву, редакція "України" зробила важне діло, бо сливе місяць Уманщина була цілковито відірвана від Українського Уряду та жила тільки чутками з добровольчих джерел, а що то були за звістки — догадатися не важко. В той час отаман Тютюнник друкував відозви до селянства. Вони були дуже влучні й фактично відіграли ролю директиви для всіх повстанських організацій та обєднували всю їхню діяльність; з мого наказу відозви ці поширювали й інші дивізії.

У наслідок зазначеної жвавої праці армія наша придбала перших охочих партизанів; загалом, усе утворювало добру атмосферу, і багатьом здавалося, що з Уманщини розпічнеться знову державно-організаційна праця на всю Україну.

***

Свят-вечір у 1919 р. Штабові Армії довелося провести в с. Роговому, що не належить до пишних сіл України, де посеред струнких рядків біленьких хаток можна було б бачити хати заможніх, під залізними дахами, а громадські будинки: церква, школа, дім пан-отця, управа, — побудовані на міський зразок. Рогове належало до типу сіл, що повстали шляхом виселення бідноти за межі великих сіл, — у даному разі міст. Перегонівки; в присілку хатки повитягувалися без особливої системи вздовж глибокого яру й у більшості скромненько притулилися до північного його боку, неначе шукаючи в нього захисту від непогоди.

В село вступили ми під самий вечір, коли вже в поодиноких вікнах в очерет закутаних хатинок де-не-де стало виблискувати світло.

Квартирієр, що наблизився до колони, одрапортував, що мені, полковникові Долудові й старшинам ближчого штабу, за принятим звичаєм, помешкання відведено в хаті пан-отця. Проте по непевному тону старшини було видно, що він сам із того не задоволений і, немов виправдуючися, додав далі: "дуже тут бідно, пане Отамане! от у Запорожців, у Перегонівці, добре: цукроварня та ще й із ґуральнею".

Обдивляюся обличчя конвойців і бачу на них тінь смутку.

Проїхали ще трохи й зупинилися біля звичайної селянської хатини, хіба трохи більшої від інших.

— "Добро пожалувати! Будьте добрими гостями", — зустрічає нас привітно роговецький пан-отець. — Як бачите, хата в мене не красна, проте відпочити можна з дороги". В простому сірому підряснику пан-отець говорив мішаним жаргоном, так характерним для простого люду, ним він хотів надати своїй мові певну ознаку інтелігентности.

Отець Павло, коли не помиляюся, так його звали, був одним із здобутків революції села Рогового. Старого пан-отця Роговичани за широкі апетити не любили і, як тільки вибухла революція, він поспішив сам залишити свою парафію, а натомість сходом обібрано на настоятеля — місцевого дяка, людину, хоч і просту та мало освічену, але смирну, добродійну й далеку від хабарницьких нахилів своєго попередника.

Розвага нашого мандрівного життя в походах — самовар — був уже на столі й надавав цілому омеблюванню пан-отцевої світлиці теплу привабливість.

На запросини пан-отця ми засідаємо за стіл і ласо пємо гарячий напій із, так памятним усім учасникам походу, поминальним калачем, запас якого в кожного пан-отця не вичерпаний.

Вже шоста година. Отець Павло похапцем знайомив нас із своїми місцевими новинами; він поспішав, бо час був уже й до вечірні. Трохи осторонь полковник Долуд розмовляв зі старостою в справах постою Штабу; ординарці й джури снували з двору до хати й ізнов назад — ладнаються для довшого постою, бо вже всі знають, що Команда Армії заповіла тридобовий відпочинок. Бесіду перервав церковний староста, що прийшов до пан-отця по ключі.

Старшини й козаки наші не забували церкви, а особливо на великі свята; перший дзвін, що в цей вечір усіх надто вразив і здався близьким і рідним, пролунав по Роговому. Всі поспішали до церкви. На обличчі моєго джури, дуже чесного й порядного галицького стрільця, і ординарця з конвою бачу занепокоєння. Питаю: "Чого вам хлопці?" — "Та ми, пане Отамане, ми питаємося, чи не підете й Ви до церкви?"…

Коли всі пішли до церкви, я з полковником Долудом сідаю за черговий наказ, що сьогодня повинен віднести козацтву моє поздоровлення зі Святом. У такі дні в добрій військовій частині завжди виявляється відчуття особливої внутрішньої єдности; обидві сторони — начальники й підлеглі, — забувають все лихо, всі чергові неприємності, буденні дрібні непорозуміння й тільки залишають у душі найкращі почуття, підкреслюють їх, їм віддають належне. В цей великий вечір, у таких виключних обставинах бойово-похідного життя, хотілося хоч у коротких висловах чергового наказу промовити до війська святочним привітом і висловити йому всю ту повагу, що Вища Команда мала до нього за його лицарські чини й героїчне поступування.

Як завжди, па перешкоді мені став брак ґрунтовного знання мови; полковник Долуд у цьому відношенню був сильніший за мене. Тому я лишав йому в цій справі вибір своєрідних форм і виразів.

До вечірні ми трохи спізнилися; народ великим натовпом оточував невеличку, недавно поновлену церкву; середина її на цей раз мала вигляд незвичайний — поміж селян було рясно вкраплене наше старшинство й козацтво; на хорах пізнаю старшин і козаків конвою. Хто міг би сказати, що це було в грудні 1919 р. на Великій Україні, на Київщині, коли вона була охоплена вся полумям революційної боротьби?

Вертаюся. Хату, приготовану до вечері, не можна було пізнати. Полковник Ткачук зробив усе, що було в його силах, аби виконати обрядову частину Свят-вечера, коли по нашому прекрасному звичаю збираються всі докупи, без різниці станів.

Це дуже добре вражає й так допомагає старшому начальникові надати святочній вечері цілком семейний характер. Традиційна святочна тиша; думки кожного скеровані до своєї хати, родинних обставин.

Під час вечері надійшли поздоровлення від дивізій: отамана Тютюнника, отамана Загродського, а від імени Запорожців вітали команду зі святом полковники Дубовий, Алмазів і бажали кращих днів Україні й нам.

Пізніш доповіли про прибуття хору під проводом місцевого вчителя — студента політехніки.

Різдвяний гімн "Христос рождається" змінив національний "Ще не вмерла Україна і слава, і воля", відспіваний усіма присутніми. Далі промовив студент-дириґент хору. Не пригадую собі слів, що тоді я промовив, проте певно памятаю, що було висловлено думки й почуття, найдорожчі для тих, хто вже знайшов свою батьківщину, для яких назва "малорос" стала ганьбою.

На Уманщині, а також на Поділлю й Херсонщині, де в ту зиму перебувала наша збройна сила — Армія У.Н.Р. і Галицька армія, — під Свят-вечір було напевно чимало хатинок, де вояцтво й селянство рідними співами славили народження Предвічного й злучали з цим свої надії на прийдешнє світле для України народження — на незалежне життя.

Хор відспівував колядки, а думки мої перенеслися на рік назад. Пригадалося Різдво в Галичині, в м. Бібрці. Тоді картина була інша, — кожна з воюючих сторін очікувала, щоб скористати зі святочного настрою ворога й зробити буцім несподіваний напад. У той Свят-вечір галицькі стрільці в передових шанцях особливо пильно та напружено вдивлялися в темряву ночі…

Тільки в глибших районах старшини й стрілецтво мали час на взаємний святочний привіт.

Стрільці "Начальної" запросили мене до себе; старший стрілець промовив, хоч і не багато, проте чуло, красиво, вдумливо, за те, що в цю хвилю вони, стрільці, особливо відчувають той обовязок, покладений на них Батьківщиною, і що вони розуміють, що не одним днем рішатиметься наша справа — проте перший крок вже зроблений — і воля єдина, і віра незломна в національну міць мають завершити наше діло добрим кінцем.

Довго ще співав хор; потроху в хату надійшли й козаки, а кому не вистарчило місця в хаті, той притулявся знадвору до вікон.

Так хотілося в ту мить сказати нашим ворогам словами Тараса Шевченка —

"Схаменіться! Будьте люди,

Бо лихо вам буде!…

Цей вечір ніколи не зникне в мене з памяті. Він яскравіше від усіх історичних розвідок сказав мені, що правда велика закладена в наше діло, й не немічними людськими зусиллями поборювати його й зневажати.