Розділ І В липні р. 1919. в Камянці-Подільському
Розділ І
В липні р. 1919. в Камянці-Подільському
Концентрування національно-свідомого українства.
З весни р. 1919. Балтійсько-чорноморсько-поволзська рівнина знову стає тереном значних військових подій.
Домінуюча роля повстанців при малих чисельно арміях. На Київ чи Одесу?
В другій половині р. 1919. Камянець на Поділлі за час нашої визвольної боротьби відограв видатну ролю. Тут, як за розливу річки, на малім просторі зібралося все, що врятувалося від довготривалої, запеклої попередньої боротьби, яка точилася по обох боках каламутної річки Збруча (колишного кордону).
При урядах Східної й Західної України були в Камянці Начальні Команди Української Дієвої армії (Наддніпрянської) як і Української Галицької армії.
Дієва армія (Наддніпрянська) була на той час вже, мовляв, у стані реконвалесценції; а справді було з чого занедужати; досить хоч би згадати, що за короткий порівнююче час вона три рази реконструвалася (в добу Центральної Ради, Гетьманської держави й Директорії).
Але в літі року 1919. різні демократичні пересади в армії Директорії вже були життям відкинуті. В Камянці Подільськім голос кадрових старшин звучав уже голосніше.
А прибуття чисельної та дисциплінованої, а головно законами реґулярности повязаної У.Г. армії добре прислужилося поступові реконвалесценції в Дієвій армії.
Численні корпуси були переформовані в дивізії, а останні в маневрові боєві групи. Вони вже позбавилися всього випадкового й нездорового, що впливало понижуюче на боєві, безсумнівно великої якости, частини.
Дієва армія заховала свої добрі прикмети, з яких треба відзначити одчайдушність і здібність до самих ризикованих маневрів. УГА в той час наявно показує, що й в умовах революційного патосу можна додержати той мінімум реґулярности, який творить національній справі, як на внутрішньому фронті, так і на зовнішньому, велику послугу. В цьому її велика заслуга у витворенню Соборної Національної армії.
Пізніше підійшли до Камінця й так звані Селянські дивізії, які трималися виключно на вірності своїм отаманам, але й вони підпали гіпнозі творення одного спільного воєнного національного організму.
Спокійне, багате на історичні наші памятки (аджеж тут і руїни старої фортеці) місто Камянець, хоч то був уже третій рік революції, не загубило свого культурного вигляду; було воно невелике, а тому всі наші установи наповнили його вщерть.
А на вулицях міста, крім вояків та партизанів у мальовничих убраннях, можна було бачити й чужинців, які через це віконце хотіли поглянути на те, що саме робилося там… на цьому загадковому півдні сходу, за оволодіння якого йшла така завзята боротьба.
Ці чужинці в більшости були з табору тодішньої переможниці Антанти.
Близько, коло самого міста був і залізничий двірець (з мотивів стратегічних важливий вузол у Часи світової війни), на якому в потягах були зосереджені рештки державного скарбу. Один із потягів належав Головному Отаманові С. Петлюрі.
Що до диктатора ЗУНР д-ра Петрушевича, то він із своїм найближшим оточенням жив у самому місті.
Ці два пункти — два живчики найчастіше відвідувалися і навколо них точилася боротьба, бо ходило про те, щоб у короткий час відхилити всі недоговоренності та витворити для дальшої акції більше обєднання й авторітетніший провід.
Не було це діло легке, бо надто ще болючі були рани — причин для нарікань було більше, ніж треба (а даремне думати, що тоді не було ще "пятої колони").
Але все ж порівнююче скоро було усталено зверхнє командування: становище начальника штабу при Головному Отаманові заняв ген. УДА Юнаків, а посаду першого генерала кватирмайстра — генерал УГА В. Курманович.
Команди армії залишилися ті самі. Необхідно підкреслити, що це вперше стало так, що Велика та Західня землі єдиної й соборної України стали одна проти одної, як два світи, що століттями політично були поділені;
зрештою en masse так тісно, тісно зійшлися й силою обставин були змушені подивитися один одному впрост до очей, і це було на добро!
Спільна недоля робила своє діло: ферментувала дві галузі одного численного народу (а кожна з них мала свій талан, свої шляхи до правди) в одну спільноту… бо справді ситуація була критична й вимагала наглої самодисципліни (до речі доля нам уділила трошки часу, бо червона і Добровольча армії провадили тоді завзяту боротьбу в просторі між Волгою і Дніпром).
Здорові національні паростки ще раз перемогли (хай це було на час); знайшлася спільна політична думка: за націю й волю, за свою національну армію.
Тимчасом і на просторах Правобережжя особливо Степової України, Херсонщини й Катеринославщини йшов свій процес. Скажемо тепер і за нього.
***
В міру того, як армія Директорії, котра 4. І. р. 1919 залишила Київ, частинно від натиску на неї большевиків, частинно від хиб, які вона сама носила в собі й постійно відступала, в запіллі совітської армії згромаджувалася нова сила, чорноземна, степова — повстанці.
Наша дійсно трудова частина селянства та громадянства, до часу неспоєна вищим проводом, організовано виявляла свою активність, ведучи покищо свою акцію у згоді з тими, що були в офензиві супроти совіт. військ, себто з Добровольчою армією.
Використовуючи цю нагоду, ген. Денікін з невеликого Ростовсько-Великокнязького пляцдарму вражаюче скоро розвинув свою операцію і з кінцем червня його полки осягають лінію: Царицин, Балашов — Білгород— Катеринослав, а далі по Дніпру вниз включно аж до Херсону.
Одначе перехід 5. VII. (н. ст.) Гал. Української армії на терен Великої України та звязане з цим провізоричне замирення[16] на польсько-українському фронті — відкривають і для уряду У.Н.Р. нові перспективи. На цю подію не забарилися відгукнутися й повстанці організації, які тепер ми вже спостерігаємо, частинно і в запіллі "білих".
Роля цих нерегулярних організацій стає помітною. Вони стають досить значною підпорою для тих, з ким злучили свою акцію, й таким же тягарем для тих, проти кого її спрямували.
Штаб Добрармії відчув це й, очевидячки, не мав щастя пригорнути їх до себе, за виїмком русофільского партизана Струка, про якого ген. Драгоміров доносив ген. Денікіну, що за ним "давно верьовка плачет".[17] Партизани були проти Добрармії. Цінною є така замітка Денікіна: "Дєйствія повстанческих отрядов вносілі подчас весьма серйозния осложненія в стратегію всєх борющіхся сторон, ослабляя попеременно то одну, то другую, внося хаос в тилу і отвлєкая войска с фронта".[18]
Втручанням у гру повстанців ще справа не обмежувалася, бо в степу зявилися отамани-розбишаки; заложення чисто анархічного, вони влучно підхоплюють існування попиту на зорганізоване хуліганство, одчайдушність, ушкуйництво та нахил навіть певних ширших верств, почасти знівечених довгим перебуванням на війні, до кочовничого, наповненого щоденною небезпекою життя.
Тимчасом розпорошена по ріжних повстанчих загонах ця "вольниця" лише чекала на вождя, і степ — наш український степ (Гуляй-Поле) — дає їм його в особі хитрого отамана Махна.
Спорадично, як гриби після дощу, виростали махнівці; росли, множилися, переходили з краю в край, як перекотиполе, що його сьогодні бачимо тут, а завтра зовсім на іншому місці.
Не забарився й сам Махно стати "батьком над батьками", зорієнтувався й повів у степу політику за свій страх і совість.
Історія знає випадки, коли й уславлені королі Франції входили, в часі змішань, у спілку з розбишаками; знав це, чи не знав Махно, але не забарився із пропозицією своїх послуг то до одних, то до других супротивників і треба сказати правду, його послам було що запропонувати, бо його "вольниця", як сила боєва, була на височині тогочасних вимог. [19]
***
Так виглядало в грубих зарисах стратегічно-політичне становище з початком червня 1919. р., під час якого зєднаним тепер фактично арміям Соборної України малося знайти лінію поведінки, що здобувала би для нашого національного діла нові позиції, як поміж ворогами, з якими до зіткнення ми мусили зараз же прийти, так і на арені світових подій.
Знаємо, що із сторінок нашої мемуаристики все не сходить питання — чи правдиво був зорганізований наступ, бо проте, що стояти на місці ми не могли, двох думок не було. В літі 1919. "напрям на Одесу був доцільніший", кажуть противники нашої літньої офензиви на Київ.
Я свого часу також був запитаний з цього приводу й висловився за напрям в Одеський район, виходячи з того заложення, що угода з Денікіном була злудою;
лише становище, що ставило б його діло на межі банкроцтва, могло б його зробити чутливішим щодо українських змагань, а через нього й його довірителів, тобто Антанту. В цей бік наша стратегія, на мою думку, й мала звернути увагу.
Тим більше, що і в південно-східньому напрямку ми могли б знайти військового майна стільки, що вистачило б надовго.
Як би там не було, київська комбінація опанувала (10. VIII.)
Спільна офензива всіх тогочасних боєвих ресурсів України мала задемонструвати перед світовою опінією політичну зрілість нації й, дійсно, майбутній історик повинен віддати пошану збірному військовому організмові, де зібралася національна військова еліта. В цьому війську поруч із селянином з Київщини, Полтавщини й Херсонщини можна було побачити людей зі Стрийщини, Сокільщини чи з над Сяну та Буковини. Кожний приніс із радістю в національний чин свою частку талану, боєвого завзяття та витревалости.
Але, на великий жаль, у цьому спільному національному здвигові не взяла участи група наших же людей, але з певним і відмінним політичним світоглядом, яка називала себе й надалі — малоросами. А скілько з них за часів Центральної Ради, а головно Гетьманської Держави голосилося під той самий жовтоблакитний прапор та за днів спокою на Україні знайшли й собі притулок. Що панове з того часу не скористалися й не спримоглися просадити в маси своєї правди — за це можуть лише самих себе обвинувачувати; гнів й помста не були оправнені. Доля все-ж захотіла увести їх в українське оточення:
ходом подій певні групи малоросів опинилися на Кубані, серед українського населення, яке дало той саме пляцдарм, в якому отаборилося, а пізніше вийшло на нову боротьбу ядро Добровольчої армії.
Це все сталося тоді, коли гасло "Україна для українців" перекотилося з одного краю широких просторів України аж на другий та було тою невидимою ланкою, що людей ріжного політичного світогляду намагалася зєднати в один національний організм.