№ 10 Cпогад члена Цупкому Осипа Думіна про похід Гощівського партизанського загону на Полтавщину в липні 1921 р
№ 10 Cпогад члена Цупкому Осипа Думіна про похід Гощівського партизанського загону на Полтавщину в липні 1921 р
Козацьким шляхом
В останніх днях липня [1921 р.] одержав наш загін лист від отамана Чорного (Гаврила Куреди. — Ред.) із пропозицією прийти в Рудяківський ліс, там злучитися з його партизанами і спільно почати боротьбу проти большевиків в околицях Переяслава. В цій акції обіцяв взяти участь також отаман Луценко зі своєю кіннотою.
З цею пропозицією Гощівці в засаді (принципово. — Ред.) були згідні тим більше, що в свойому власному “районі”, то є в околицях місточок Трипілля і Обухова, мусіли на деякий час припинити всяку діяльність. Під цю пору йшла в большевиків якась “переґрупіровка” і в дооколичних селах та обох згаданих місточках скупчилася мало що не ціла ворожа дивізія. Наш загін мав тоді всього біля 25 люда, і звичайно, що проти так великих большевицьких силах не міг діяти нічогісько, в цих умовах навіть на скромні успіхи не було найменших виглядів.
Зате в околиці Переяслава, куди думав ударити отаман Чорний, положення було далеко краще. Большевики мали там всього один курінь піхоти та біля півсотні кінноти. Наші піхотні сили по злуці з відділом отамана Чорного можна було числити на 70 крісів, значиться, чисельна перевага була по стороні ворога, але при смілих нападах ми надіялися ініціативу держати у своїх руках. І ще один факт укріпляв нас у надії, що ми в околицях Переяслава будемо мати перевагу над большевиками, а саме: участь отамана Луценка. Його кінний відділ, може, дорівнював большевицькому, а може, був і менший від його, але щодо боєздатносте і сміливосте, то він, як запевняли мене Гощівці, перевищав ворожу кінноту. А відомо, що добра кіннота в партизанці грає головну ролю.
Немаловажним, між іншим, було й те, що Гощівці й Полтавці — як ми називали партизанів отамана Чорного — воювали колись разом в армії отамана Зеленого. Спільна традиція споїла їх, витворила взаємне розуміння та довір’я, що у війні має також велике значіння.
Але одно, Гощівці не терпіли чомусь отамана Чорного і тепер ніяк не годилися підчинитися його команді. Ще до описуваного мною часу гощівський загін бував не раз у гостях у Полтавців, а ті також деколи приходили в Гощів, але тоді Гощівці мали свойого отамана. Тепер же в їх було “безотамання”, і природно, що по переході в Рудяківський ліс вони мусіли б слухати отамана Чорного, а цьому гощівські партизани рішучо протиставились. Отаман Чорний, побачивши вкінці-кінців, що з об’єднання обох загонів і спільної акції проти большевиків, як довго він остане в Рудякові, нічого не вийде, в ім’я доброї справи переміг себе і зрезиґнував зі свойого отаманства. Після цього Гощівці й Полтавці злучилися в один загін та спільно вибрали собі нове начальство. Та про це буде дальше.
А в Гощові надокучило було вже сидіти. Кожний з нас радів, що трапилася нагода на якийсь час покинути це багно. Життя на Полтавщині манило нас. Большевики рідко заходили в наддніпрянські села на тому березі, а як і зайшли, то лиш на короткий час — забрати яку-небудь “развйорстку” чи “продналог” (податок збіжжям) і знову виносились туди, звідкіля їх принесло. Полтавці тижнями цілими було сидять по селах. У нашому районі це було прямо немислимим, і ми тішилися, що будемо мати змогу посидіти в одному чи другому селі. А відомо, що сидіти в селі не те, що в лісі, та ще в такому, як Гощів.
Після обіду на другий день по одержанню листа від отамана Чорного наша зброя була почищена, харчі розділені, а барахло заховане в непроходимих гощівських очеретах. Ми були готові в похід, дожидали тільки вечора.
Вирішено було йти відомим вже з давнішого, а до того і ближчим напрямком: отже, вийти через хутір Плюти на Дніпро, сісти там на рибацькі човни і в них доплисти до Стайок. Ранком за дві години до схід сонця по цьому напрямку ми могли бути в Рудякові.
Цей шлях, хоча й ближчий, був, одначе, не дуже безпечний. На Дніпрі можна було наткнутися або на звичайні, або панцирні ворожі пароплави.
На звичайних бувало завсіди по 15 — 20, а на панцирних навіть по сотні червоноармійців. Крім цього, нам треба було проїжджати повз Трипілля, де на березі стояла завсіди большевицька сторожа з двома скорострілами, спрямованими на Дніпро. Достріл із кручі був туди знаменитий, і попасти на човнах під большевицькі кулі певно не належало до приємносте.
Перебратися через ці перешкоди до ціли можна було, розуміється, тільки під охороною ночі, і то з великою обережністю. Щоправда, в Рудяків, чи пак Рудяківський, ліс до Полтавців ми могли дібратися й іншим шляхом, а саме: проти хутора Плюти переправитися півпереки Дніпра (через Дніпро. — Ред.) і піти на Койлів (тут і далі Кийлів. — Ред.), а звідтам у Рудяків. Але ця дорога була задалекою і заважкою; щоб на ранок дійти до Рудяківського лісу, треба було цілу ніч нагального маршу по глибокому піску. За напрямком по Дніпру, окрім того, що він був коротший та вигідніший, промовляв і романтизм старого козацького шляху. Особливо в погідну літню ніч. А ніч заповідалася чудова.
Сонце сідало за обухівські кручі. Послідні його проміння золотом і пурпуром обливали темно-зелений килим розвинених понад Дніпром лугів та лісів.
З-поміж густих чагарників, очеретів, непроходимих боліт та темних борів на зміну золотому сонцю стали висуватися вечірні сутінки. Виснажену цілоденною спекою землю вкривали поволі серпанки білявої мряки. Легонький вітер грав листям кучерявих дубів, розлогих вільх та вітками струнких сосон, видобуваючи з них цілу гаму акордів, що зливалися в якусь м’яку, сентиментальну симфонію. В ній чулося немов згадку минулих днів, немов тугу за гарним давнім з надією на краще майбутнє.
Вкінці згасло й останнє проміння заходячого сонця. На ясній блакиті блиснула перша зірка. Ліс немов ожив. Із глибини очеретів і чагарників розносилося по цілому Гощові хрипке брехання лисиць та рик диких козлів під супровід зловіщого крику сичів.
Колісник, який тепер тимчасово сповняв функції отамана, видав наказ рушати. Дорога з нового табору, куди ми перейшли перед кількома днями, вела спочатку густим чагарником і очеретом, а далі ліщиною. Щокількасот кроків стрічалися поляни, і краєвид безнастанно мінявся. Вночі на ледве помітних стежках людині, не привичній ходити вовчими стежками, зблудити було неважко, але партизани були тут наче в себе в кишені. Не один раз сходили вони цей Гощів уздовж і впоперек.
Загін йшов мовчки. Задава, де большевики могли засісти на нас, була недалеко. Тут слід було добре нашорошити вуха та напружити очі, щоб не впасти в большевицькі пастки.
Здається, що кожний з нас опускав у Гощів з почуттям певної полегші, з надією і мрією хоч деякий час подихати вільніше повітрям полтавського дозвілля та охотою погарцювати з ворогом. 3 такими почуваннями принайменше я опускав гощівські нетрі.
Вскорі пройшли ми Антонів острів. Гощів, як я чув від партизанів і місцевих селян, був колись цілий залитий водою. Та перед війною власник наддніпрянських лісів ґраф Орлов (жив, здається, в Обухові) викопав у йому канали та дещо осушив його. На деяких частинах Гощова, що давніше стояли під водою, тепер косять сіно. Антонів острів, може бути, що колись був облитий (оточений. — Ред.) довкола водою, але тепер з неї у цьому місці не осталося й сліду.
Опинилися в Задаві. Тут не було нікого. Довкола царювала тиша. Тільки з хутора долітали звуки веселих пісень. То на вулиці співали таценківські хлопці й дівчата.
Мені на хвилину зробилося важко на душі. Я не міг зрозуміти, як тепер на Україні може хто-небудь співати та веселитись. Загальна мовчанка та тиша повинна залягти всюди — як німий протест проти дикого наїзника з півночі. Та в цій хвилині я пригадав собі вдачу нашого племені, я пригадав собі, що воно навіть на палях у Царгороді вмирало зі своєю гучною піснею на устах, з цією піснею, якій рівної на світі немає.
Із Задави вийшов загін на шлях, що веде до Плютів. Туди було яких дві години ходу густим сосновим бором. Із практики нам було відомо, що вночі комуна в ліс не запускається і тут перед нею небезпеки немає ніякої. Одиноким, чого треба було берегтись, це засідка в Задаві або в котрому-небудь з поблизьких хуторів, а особливо в Таценках. Тепер могли ми взяти кріси і на плечі.
Між партизанами піднялася гутірка, а далі стало навіть весело. Оповідання та анекдоти мішалися з жартами та сміхами. Дотепи і безжурність Гощівців нагадували мені колишніх Запорожців, тих одчайдухів, що їм навіть у пеклі було б весело. Час минув, і не знати коли.
Вкінці дійшли ми до краю соснового ліса. До Плютів осталося пройти ще трохи молодим, недавно висадженим лісом. Наперед вислано стежу. Вона скоро відійшла в напрямі до хутора і небавом стрінула нас біля перших плютівських. хат зі звісткою, що комуна була сьогодні тут, але перед вечером вернула у Трипілля.
Ця відомість була певна, стежа одержала її від нашого повірника у Плютах. Як по інших поблизьких селах, так і тут мали ми свою людину, якої обов’язком було глядіти за всім, що діється в хуторі. Через своїх повірників гощівський загін був звичайно доволі добре поінформований про рух большевицьких частин в околицях Трипілля, про їхню силу, узброєння, настрій і роботу. На жаль, згодом Гощівці перестали цікавитися цими справами, зв’язки з більшістю повірників затратилися і довідатися, що діється довкола Гощова, стало доволі трудно.
Біля хутора ми відпочили півгодини. Тут можна було балакати тільки шепотом, а курити тільки під плащем, щоб не видко було огню. Ми рішили навіть Плютівцям, по більшій части людям зовсім певним, не зраджувати нашого переходу на Полтавщину.
По відпочинку рушив загін у бік Дніпра. Минувши послідні хати і церкву, вийшли ми на дніпровий луг. Удень звідтіля, як говорили Гощівці, видко було аж під Койлів, а тепер у тій стороні маячили численні огні, розкладені рибаками по дніпрових островах і плавнях. Рибацькі огнища то пригасали, маліли, блимали вовчими очима, зникали, то знову ненадійно росли і блистіли в окутаній ніччю далині, наче пожарища.
За чверть години дійшли ми до “пристані”, малої дніпрової затоки, де, звичайно, стояли човни плютівських та грабівських рибалок. Біля “пристані” тліло велике огнище. Біля нього куняв сторож, що пильнував човнів, та кілька якихось торговців, або, як їх звичайно називали большевики, спекулянтів, що їхали Дніпром з товарами в Київ. Коли ми наблизилися до човнів, заспаний сторож підвівся. Він із просоння не пізнав нас, але за хвилину прочуняв, підійшов і запитав, скільки нам треба човнів. Він говорив пошепки, щоб не почув хто зі “спекулянтів” і не зрадив комуні того, що він стоїть із нами у зв’язку. Правда, загально було відомо, що торговці не любили большевиків, але краще було оберігатися, бо і між ними міг трапитися їхній аґент.
Гощівці розпитали ще дещо сторожа, а потім вибрали п’ять найлегших човнів і зараз же в них розсадовилися. Треба було поспішати, щоб перед сходом сонця бути в Рудякові. Сторож видав нам весла. Човна відчалили від берега. Гребці вдарили по воді… В їхніх сильних руках весла з плюскотом то поринали у воду, то знову піднімалися з неї і легко, колихаючи човна, гнали їх зі струменем по гладкій тафлі (тут: гладкій, як кахля, поверхні. — Ред.) старого Дніпра.
Ми виплили на середину ріки. Гребці повитягали весла, гребти було вже не потрібно, бо нас несла сама течія, тільки керманичі мусіли пильнувати напрямку.
Я переконаний, що в загоні не було ні одного, котрий пожалував би того, що ми не пішли безпечнішим шляхом, сухопуттям, а пустилися Дніпром. Щось більш романтичного, як ця наша подорож, годі собі уявити. Над нами — чисте небо з мільйонами зір, що мерехтять у невідомій, таємничій далечині, а під нами — гладке, вилискуюче, великанське водяне дзеркало. В нічній темноті береги Дніпра зіллялися з обрієм, малося вражіння, що ми пливемо по морю. Рибацькі вогні, блимаючи по островах, то зникали, то знову показувалися в ріжних сторонах, наче душі, що блукають над своїми могилами. Тільки дике птаство, піднімаючись час від часу з вереском із прибережних чагарників і очеретів, перебивало глибоку тишину, що лягла на дніпровому річищі. Все це робило вражіння чогось небуденного, романтичного і западало глибоко в душу, жадну вражінь та переживань.
Човни пліши один за одним тихо і майже непомітно. На них царювала глибока мовчанка, навіть Овсія не було чути, тільки Колісник, котрий плив у першому човні, де примістився і я, глядів пильно вперед і щось бубонів під ніс. Але довкола не помічалося нічого підозрілого. Як розказував сторож, на Дніпрі сьогодні не видко було ніяких пасажирських пароплавів за винятком “броневика” (панцирного пароплава), що біля четвертої години пополудні подався кудись на низ у бік Трипілля.
Спочатку партизани зберігали тишину. Але згодом, коли показалося, що на Дніпрі не має жадної небезпеки, не видержали. На човнах, пливучих позаду, почулася найперше гутірка, а далі понеслася притишена мелодія звісної козацької пісні про Дорошенка та Сагайдачного. Пісня про великого земляка-Галичанина, що проміняв жінку на тютюн та люльку, як співається в ній, зродила в мені цілий рій думок і спогадів. Перед моїми очима, немов живі, стали наші чубаті завзяті предки.
Вони колись також цим самим шляхом плили на своїх човнах, щоб погуляти на Чорному морю та погостювати в Кафі, Трапезунді, Синопі, а навіть під мурами султанської столиці Царгороду. Так само в першому човні їхній отаман напружував свій зір та розглядав, “де тут буть роботі”. Як сьогодні, так і тоді лилася тиха пісня по хвилях дужого Дніпра, і так само як наша горстка мріяла про визволення України з-під червоної московсько-комуністичної кормиги, мріяло і чубате козацтво про визволення своєї Батьківщини з-під чужого ярма і лило обильно свою кров.
Ой Дніпре, мій Дніпре, широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крови; ще понесеш, друже!
Пригадалися Кобзареві слова… І справді, скільки нашої крови переніс старий Дніпро у Чорне море! Та, може, в цьому й лихо, що цю дорогоцінну кров проковтнуло море, замісць того щоб вона всякнула в нашу многострадальну землю. З неї були б виросли по українських ланах червоні маки і нагадували слідуючим поколінням, хто вони, яких батьків діти, ким і за що закуті. А так — забулося. Багато забулося…
Скільки схожости ві всьому прийшло мені на думку, дарма що три століття минуло з того часу. Як тоді козаки, так тепер ми, партизани, пробираємося Дніпром — тихо, нишком, укриваючись у темряві ночі перед клятим ворогом. Як тоді, так і тепер українську землю гнітить змора незгоди її власних синів і ще страшніша змора чужого панування. Але прийде час… Все минеться!
Вечірня зоря тим часом піднялася ген високо понад трипільськими кручами, а Давидів (Чумацький. — Ред.) Віз скосив свій дишель на полтавські луги. На наших човнах знову вспокоїлось. Ми наближалися до одного з дніпрових островів. Здалека понад дзеркалом води зарисовувався він перед нами легкою темною лінією.
У задумі я й не запримітив, як Колісник піднісся з лавки. Щойно, коли він скомандував спинити наш човен, я схаменувся і побачив, як Колісник, опершись руками об краї човна, слідив за чимсь уважно попереду. На питання, що сталося, він показав мені темну точку, що манячіла трохи правіше обрисів острова.
— Там берлина або якийсь пароплав пристанув ночувати, — сказав він і показав рукою у бік чорної точки. — Якщо це берлина з хлібом, то ми її заберемо і спалимо, а коли “пасажир” (пасажирський пароплав), то минемо його струєю між лівим берегом і островом, — додав Колісник, сідаючи знову на лавку.
(У 1921 році літо на Наддніпрянській Україні було посушливе і пароплави ходили тільки вдень, а вночі мусіли приставати і ночувати).
Зараз з човна в човен передано наказ: не гомоніти, плисти якнайтихіше і не плескати веслами. Човни, що були на хвилину зупинилися, рушили знову вперед. У кого руки були не заняті веслом, той лагодив кріса. Чорна точка тим часом росла, більшала, але все ще не можна було сказати, що воно таке — берлина чи пароплав.
У першому випадку не було для нас ніякої небезпеки, бо вантажні берлини йшли звичайно під охороною не більше як 4 — 5 червоноармійців. Ці, певно, спали тепер на березі, і їх легко можна було застукати. У другому випадку, то є, коли це був би пасажирський пароплав, небезпека для нас була доволі велика. На них завсіди було по 15 до 20 червоноармійців охорони, але тому, що на пасажирських пароплавах уночі большевики варти не виставляли, то і попри нього, врешті-решт, можна було проскочити непомітно.
За кільканадцять хвилин ми були вже на такій віддалі, що могли розпізнати комин. Перед нами був пароплав. Він стояв під правим берегом ріки на висоті початку дніпрового острова, що зачинався високим гострим рогом і ділив річище на дві половини — ширшу праворуч і вужчу ліворуч, коли стояли лицем з бігом води.
Колісник був переконаний, що це звичайний пасажирський пароплав, і щоб не тратити часу на опливання острова лівою течією, відступив від свойого первісного наміру та рішив далі плисти прямо по правому річищі, так сказати б, пароплавові попід ніс.
Човни йшли тихо, не чути було найменшого плюскоту, ні голосів розмови. Ніхто не пускав ні пари з вуст. До пароплава оставалося ще з півтону. В цій хвилі різке сичання випущеної пари з кітла пароплава перервав тишу. Ми підплили ближче. Обриси пароплава на тлі неба стали ще різкіші. Можна було вже і чердак (верхню частину. — Ред.) розпізнати. Нагло на його другому кінці зарисувалася гармата…
— Це ж “броневик”, трясця його матері! — прошепотів Колісник. — Повертай чимскоріше на ліву струю! Чимскоріше за остров! — командував він Гощівцям.
Гребці опустили тихо весла у воду і натиснули на них з цілою силою. Човни повернули вліво навскіс.
Від панцирного пароплава були ми в цій хвилині зовсім недалеко. Розмову, мабуть, вартових на палубі було нам чути доволі добре. І саме в тому наше щастя, що червоноармійці, заняті балачкою, не звертали увагу на ріку. Бо що ждало нас на випадок, коли б вони були нас в час (вчасно. — Ред.) зауважили, легко собі уявити. З одного боку — панцирник з гарматою, двома скорострілами на палубі й сотнею червоноармійців, а з другого — п’ять легких човнів по середині ріки…
Щастя наше, що ми ще в час побачили гармату та не підплили зовсім близько до “броневика”. Тоді, певно, сторожа, якої завданням задержувати і провіряти їдучі по Дніпрі човни, була б нас помітила. Пробратися непомітно повз панцирний пароплав було виключено.
Перший човен допливав уже до острова. Ще кільканадцять хвиль — і ми будемо ним закриті. Тепер за островом було наше одиноке спасіння. З цього кожний здавав собі справу. Гребці натискали щосили на весла, стараючись при цьому не робити ні найменшого шуму. Та в поспіху на одному з останніх човнів плюснув хтось кілька разів веслом об воду. Балачка на палубі пароплава нараз притихла. Я запер у собі дух і стиснув сильніше кріса, хоч він тепер і помогти не міг нічого. Хвилина тиші… Серце б’ється, наче урватися хоче.
— Кто єдєть? — почулося в цій хвилині з пароплава.
Не було сумніву, що ми зрадилися, що комуна почула плескіт весла.
— При щосили! — скомандував півголосом Колісник.
Гребці не зважали вже на ніщо. Всю силу, всю енергію вложили вони тепер у свої весла і вдарили ними — аж луна Дніпром пішла. Човни летіли мов стріли вперед.
— Кто єдєть? Пріварачівай суда! — репетував на палубі кацап-вартівник.
Перший човен зрівнявся з рогом острова. Він був уже безпечний. На пароплаві заметушилися, почулися крики і, коли наш останній човен заїхав за ріг острова, гострий свист куль прорізав повітря.
“Так, так, так”, — клацав на панцирнику скоростріл.
“Так-так-так”, — відповідала йому луна у прибережних лозах та шуварах і губилася десь на дніпрових лугах.
Большевицькі кулі свистіли зразу десь далеко збоку нас, але згодом засвистіли і над нашими головами. Комуна, видко, добре зміркувала наш напрям, але було пізно. Ми були заслонені островом, наче стіною.
Доїхавши менш-більш до половини острова, човни зменшили швидкість. Ми причалили до лівого берега Дніпра. Тут загін висів, щоб гребцям дати змогу відпочити.
Про те, щоб панцирний пароплав переслідував нас, не було й мови. Дніпро в цьому посушному році був у деяких місцях такий мілкий, що пароплави вдень наїжджали на піщані лави і застрягали в них не раз на кілька днів. А ніччю, то пароплав взагалі не важився рухати зі свойого становища.
“Ще одної схожости більше з козацьким походом на море”, — подумав я, висідаючи на беріг — Кизикермен минули щасливо, щоб так і Очаків”[313].
Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН)
Крезуб А. Партизани. Спомини. І частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 76 — 95.