Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю

Грушевський і Винниченко пропонують катам співпрацю

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський і голова Директорії Володимир Винниченко.

Недавні провідники революційного народу не тільки залишили на поталу свій народ, а й ще взялися ганити його з-за кордону. Вони засуджували петлюрівське повстанство, вважаючи, що з 1920 р., коли уряд УНР став інструментом польської політики, продовжувати боротьбу було недоцільно, навіть злочинно. Так, Михайло Грушевський з комфортного Відня проголошував: “Ми відкидаємо боротьбу з Совітською Росією, з комуністами-большовиками, явну і тайну: тактику оружних повстань і політику зривання зсередини”[260].

У липні 1920 р. Михайло Грушевський і колишній військовий міністр УНР Олександр Жуківський від імені президії Закордонної делегації Української партії соціалістів-революціонерів надіслали листа секретареві ЦК КП(б)У Станіславу Косіору. “В листі визнавалася совєтська влада в Україні, заслуги більшовиків у боротьбі з капіталізмом, говорилося про перехід УПСР на позиції II Інтернаціоналу, а далі викладалася позиція про співпрацю КП(б)У та УПСР”[261]. Ось так безславно скінчила свій шлях Українська партія соціалістів-революціонерів — урядова партія Центральної Ради. Що може бути страшніше, як звертатися до катів свого народу з пропозицією про співпрацю!

8 червня, за місяць перед оцим зверненням до нього, Станіслав Косіор, прибічник нещадного терору проти українського народу, в листі від імені ЦК КП(б)У закликав усі губернські комітети Російської комуністичної партії надати ЧК допомогу партійними кадрами, щоб “уничтожить, выжечь каленым железом атаманщину”[262].

Ось до кого звертався Грушевський із пропозицією про “співпрацю”!

16 грудня 1920 р. на з’їзді ЦК КП(б)У поляк Косіор ще раз окреслив свою позицію: “По пятам за победой над петлюровскими отрядами должна идти беспощадная месть. Снисходительности не должно быть места. Беспощадная суровость отобьет охоту от того, чтобы вставать в ряды бандитов или поддерживать их, а милость считается только слабостью. Пойманных бандитов после допроса надлежит на месте уничтожить… Так же следует расправляться с помощниками бандитов… Нет места пощаде для кого бы то ни было. Только беспощадное и полное уничтожение приведет к достижению цели”.

Недалеко від колишнього голови Центральної Ради відбіг і колишній голова Директорії Володимир Винниченко. “Хто стоїть за перемогу контрреволюції… — казав він, — хто мобілізує й організує де-будь сили для боротьби з радянською Україною, з соціялістичною революцією — той є зрадник своєї нації”[263].

Добре, що народ не чув цих перевертнів. Якби й почув, то не повірив би. Сказали б люди, що то наклеп на провідників народу, чекістська провокація. та що б не писали колишні вожді, хлібороби вже переконалися, що “тільки власна держава могла порятувати від грабунку”[264].

Мрію про неї вони продовжували відстоювати зі зброєю в руках.