№ 8 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про Гощівський партизанський загін та партизанський загін ім. отамана Зеленого в 1919 — 1921 рр
№ 8 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про Гощівський партизанський загін та партизанський загін ім. отамана Зеленого в 1919 — 1921 рр
Партизанський загін імени отамана Зеленого
Зі смертю отамана Зеленого перестала існувати і його армія. Не знайшлося між його старшинами ні одного здібного заняти місце творця іспанських (Дніпровських. — Ред.) дівізій.
Ні один із зеленівських старшин не лучив у собі тих так потрібних селянському провідникові прикмет: особистої хоробрости в першу чергу, далі матеріяльної безінтересовности, великого орґанізаційного хисту, а що найважніше — уміння навіть серед найтяжших умовин додати бодрости своїм підчиненим.
Вже в кілька днів після того, як Зеленівці поховали свого отамана, началась траґедія. Визначнійші старшини зеленівської армії порозумілися з Денікінцями, продавали їм військове майно, а гроші ділили між собою і за їх до безтями піячили.
Розказують навіть, що були старшини, які обіцювали Денікінцям перевести на їх сторону цілу зеленівську армію, але того їм зробити не пощастилося, бо козаки зміркували, в чім діло, і потягли хто куди. Одні з них пробилися в ряди Армії У.Н.Р., другі поступили в повстанчі ватаги, яких тоді на Правобережжі був не один десяток, та найбільш подалося домів, щоб заховати кріса на слушний час, взятися знова за рало та зажити мирним селянським життям. Не всім, одначе, так склалось, як бажалось.
Большевики, занявши Трипільщину, взялись у першу чергу за винищування та переслідування Зеленівців. Одних арештовано і розстрілювано без довгої мороки, других висилано в київську Губчеку, а та також не задавала собі много труду в розправі з “зеленівськими бандитами”, як большевики називали Трипільців. Для Зеленівців настало “люте время”. Много із їх, більше скомпромітованих перед червоною владою, з першого дня повороту домів стали жити нелегально. Вони все ж таки надіялися, що, переждавши найгірший час переслідувань, зможуть пізнійше доступити отпущенія гріхів. Але помилились. Большевики лютували чимраз більше і дедалі принимались енерґічнійше за винищування всіх тих, що служили в зеленівській армії.
Спочатку скривалися таки по селах у своїх знакомих і рідних, але большевики, набравши більше досвіду, перетрушували мало не кожну хату в Трипільщині. І те переслідування дедалі ставало більш систематичним. Большевицькі аґенти, обзнакомившись з місцевими умовинами, бушували навіть там, де їх ніхто не надіявся (не сподівався. — Ред.). Їм помагали також місцеві запроданці — як славний Шевченко Совіцький, садист і п’яниця, далі Рудич і Оленич, два найбільш небезпечні большевицькі аґенти-донощики.
Зеленівці, побачивши, що не так скоро їм діждатися амнестії, начали “емігрувати” в поблизький ліс Гощів.
Першими “емігрантами” і зав’язком пізнійшого партизанського гощівського отряду були: Трохим Колісник, бувший командант тила зеленівської армії, далі Мусій Таценко, колишній ад’ютант отамана Зеленого, вкінці Овсій і Вакун Удоти (тут і далі Удоди. — Ред.). За тими начали стягатися в Гощів і инші зеленівці. При кінці 1920 року зібралося в Гощові до трийцять люда — як з Трипілля, так і з поблизьких сіл.
Мало що не до самого кінця 1920 року про Гощівців як про організацію не можна говорити. Зеленівці збігалися в Гощів просто з метою окриватися аж до того часу; поки не верне Українська армія або не злагідніє большевицький режім. Деякі з їх скривався “на рівних правах”, кожний поступав як знав і як йому було догіднійше. Про те, щоби вести боротьбу проти Большевиків, ніхто з їх не думав. Так було аж до тої пори, поки в Гощів не прийшов один з бувших зеленівських визначнійших старшин, [а] іменно Самозванець (псевдонім) (справжнє прізвище Заброда. — Ред.). За його ініціятивою Зеленівці-збігці зорґанізувалися в партизанський отряд, який від місця осідку назвався гощівським.
Під отамуванням Самозванця Гощівці розвинули живу партизанську діяльність у районі місточок Трипілля й Обухова. Побіч многих менших сутичок з большевицькими відділами слід згадати напад на місто Трипілля зимою 1920 — 1921 рр., який належить до найгарнійших сторінок історії партизанського гощівського отряду.
В Трипіллю під той час стояла сильна большевицька залога, яка числила до 600 люда піхоти при одній батерії і кільканайцятьох скорострілах. Гощівці, увійшовши одної ночі в Трипілля, позносили большевицькі варти і по короткій боротьбі опанували місточко. Гощівці, занявши Трипілля, думали його зробити знова огнищем протибольшевицького повстання на Київщині, але це їм не вдалося. Большевики зрозуміли небезпеку і вислали з поблизьких гарнізонів, головно з місточок Ржищева і Обухова, сильні відділи, які цілу затію скоро зліквідували. Партизани мусіли знова податися в Гощів. Одинокою користю того нападу була велика скількість зброї, здобута на червоноармейцях, в яку отряд заосмотрився (забезпечився. — Ред.) на будуче.
Після того нападу отаман Самозванець розпочав на власну руку коншахти (таємні зносини. — Ред.) із трипільським Ревкомом і навіть кілька разів потаємно ходив у Трипілля. До цеї пори невідомо нікому, якого рода були ті коншахти і до чого, власне, зміряв (вів справу. — Ред.) Самозванець. Гощівці, довідавшись, одначе, про те, засудили Самозванця на смерть, а присуд виконав таки його кревняк Вакун Удот (Удод. — Ред.).
Після Самозванця команду над гощівським отрядом обняв Мусій Таценко. Була це людина наскрізь ідейна, свідома національно й образована, але Таценкові бракувало сильної волі, авторитету і тяжкої руки, чим, попри свої хиби, визначався його попередник — отаман Самозванець. А ці прикмети були тим більше потрібні, коли приходилося отаманувати над такою “вольницею”, якою іменно була гощівська братія.
За Таценка отряд став знова наче збіговищем всякого люду, якого одинокою метою було скритись перед Большевиками, а при нагоді добре забавитися і по-козацьки погуляти.
Вправді (щоправда. — Ред.), за отамування Таценка в квітні 1921 року гощівський отряд разом з партизанами отамана Чорного (з Лівобережжя) (справжнє прізвище Гаврило Куреда. — Ред.) пробували були занята місто Обухів, але напад не вдався. То остаточно підорвало авторітет Таценка в отряді.
Подібно як Самозванець, скінчив і Таценко трагічно. В часі іменно одного походу прийшло між їм а (і. — Ред.) двома партизанами, Овсієм Удотом і Андрієм Мовчаном, до суперечки, в часі котрої ті вбили Таценка (та подія мала місце 14 липня 1921 р. на лівому березі Дніпра, проти села Халеп’я. Тіло Таценка поховала рідня на кладбищі близько хутора Таценків.).
По смерти Таценка запанувала в Гощеві повна анархія. Відносини в отряді нагадували все інше, тільки не партизанів. Гощівці стали “промишляти” по шляхах, наче лицарі темної ночі. Не диво, що дооколичне селянство, якого симпатії були спершу по стороні партизанів, стали відноситися до Гощівців байдуже, а подекуди навіть ворожо. Щойно пізніше, як ті устаткувалися, селянство знову стало ставлятися до їх по давньому.
У тому часі отряд числив 25 до 30 добре узброєних партизанів, в якому переважали числом Трипільці.
Ще в першій половині 1921 року Центральний повстанчий комітет (якого зорґанізовання треба завдячувати енерґічному старшині С.С. [Іванові] Андрухові) поставив собі між иншими завданнями також увійти в контакт зі всіми повстанчими Групами, отрядами і загонами, які тоді існували на Україні, і підчинити їх своїм наказам і директивам.
Ту задачу у трипільському районі, то є в першу чергу увійти в контакт із Гощівцями й отрядом отамана Чорного, що оперував на Лівобережжі в околицях місточок Воронькова і Переяслава, було доручено Григоровичеві (Григорович Володимир, родом із Черновець. Служив від 1915 р. в австрійській армії, опісля в У.Г.А., а в 1919 р. прибув з маршовим курінем у корпус С.С. При кінці 1920 р. (у большевиків) занимав посаду ад’ютанта в “Галицькій школі Червоних Старшин”. Увільнившись зі школи в початку 1921 р., Григорович виїхав у Трипілля на посаду завідуючого військовим відділом при волосному ревкомі).
Згідно з інструкціями і інтенціями Центрального повстанчого комітету ті два отряди на час загального протибольшевицького повстання, яке плянувалося на осінь 1921 року, повинні були злучитися в один загін і стати зав’язком Трипільської повстанчої дивізії.
Григорович до червня, то є до часу викриття Ц.П.К. (Цупкому. — Ред.), успів частинно вив’язатися зі своєї задачі. Йому вдалося було увійти в контакт з Гощівцями, що ж до отряду отамана Чорного, то Григорович до липня з їми зв’язків не мав.
Після арештування сотника Андруха і товаришів провід Ц.П.К. обняв [Микола] Опока (також старшина С.С.). Праця хотя й дещо через арешти в місяці червні та липні зменшилася, але опісля пішла попередним темпом.
З початком липня 1921 року Григорович і старшина С.С. Д. (Осип Думін, він же Антін Крезуб. — Ред.), обидва скомпромітовані в зв’язку з викриттям ЦПК перед червоною владою, мусіли шукати захисту в партизанськім отряді в Гощеві. Вони то й зачали працю в дусі інструкції Ц.П.К., себто працю над об’єднанням Гощівців і отряду отамана Чорного в один загін.
З початку ця ідея натрапляла на великі трудности, головно із-за того, що ЦПК бажав бачити на чолі об’єднаного загону отамана Чорного, а цей не мав у Гощівців ніяких симпатій. Навпаки, Гощівці ставлялися до нього навіть ворожо. Щодо отамана Таценка, який по злученню обох отрядів був би мусів зрезиґнувати зі своєї гідности, то справа стояла добре. Отаман Таценко — треба йому признати в заслугу, ставляючи висше загальне добре, чим свою амбіцію, був згоден піддатися команді отамана Чорного.
Побіч неохоти до отамана Чорного зі сторони Гощівців, була й друга причина, яка утруднювала переведення інструкцій і побажань Ц.П.К. у життя, [а] іменно: Гощівці, злучившись із Полтавцями (так називали отряд отамана Чорного в Гощеві), були б мусіли піддатися тій дисципліні, яка була серед їх. А вона на ціле небо перевисшала дисципліну — коли взагалі про таку можна говорити — в гощівському отряді.
Так справа об’єднання стояла до половини липня. Після смерти Таценка Гощівці надумалися і рішили злучитися з Полтавцями, але під одним услів’ям, [а] іменно, що отаман Чорний уступить.
Дня 2 серпня перейшов гощівський отряд на Лівобережжя в село Рудяків, де під той час перебували Полтавці. В два дні після того, то є 4 серпня, отаман Чорний зрезиґнував з отаманства і подався з кількома своїми особистими приятелями кудись на південь, а Гощівці й Полтавці на загальній козацькій раді вибрали собі командіра Д[уміна], згаданого вже старшину С.С-ів. Так повстав загін, який названо “партизанським загоном ім. отамана Зеленого”. Під той час числив загін до 60 люда, з їх 10 кавалеристів. Узброєні партизани були на загал вдоволяючо, кожний, побіч кріса і 80 до 100 набоїв, мав також самопал “наган”. Многі мали бомби ріжних взірців.
Тоді також зреорґанізовано загін у цей спосіб, що поділено його на чотири чети по 12 до 13 люда і назначено командантів чет. Кавалеристи творили кінну розвідку. При загоні була також похідна аптичка і один фельчер.
Мотив, який спонукував Гощівців згодитися на об’єднання, випливав, одначе, не із зрозуміння загальних національних інтересів чи інтересів будучого повстання, а тілько зі сподівань, що Армія У.Н.Р. скоро явиться на Україні та прожене большевиків. Гощівці, підчиняючись директивам Ц.П.К., хотіли заняти легальне становище супроти української регулярної армії і тим ніби вимазати зі своєї історії колишний бунт проти Директорії У.Н.Р Зовсім иншими мотивами руководилися Полтавці. Вони були в порівнанню з Гошівцями елементом на ціле небо ідейнійшим і патріотичнійшим. І тому Полтавці підчинилися наказам Ц.П.К. не з якихсь особистих рахунків на будуче, а тільки тому, що того вимагала загально національна справа, [а] іменно, справа заповідженого на осінь повстання.
Загін після об єднання зачав свою діяльність нападом на місто Воронків уночі з 4 на 5 серпня. В місточку перебито міліцію, що прийшла туди збирати продналог, а в руки партизанів попало много зброї і набоїв. Після нападу загін вернув знову в Рудяківський ліс. Большевики, занепокоєні діяльністю загону, вислали проти нього значні сили з Трипілля і Баришполя.
Під їх напором мусів загін податися на південь у Гусинецький ліс із наміром у найблизших днях ударити на Переяслав або Ржищів.
Та цього нападу вже не вдалося перевести, бо між Гощівцями і між Полтавцями виникли непорозуміння. Полтавці були невдоволені поведениям Гощівців супроти місцевих селян, поведениям, яке нагадувало червоноармейські ватаги або гетьманських карательників. Зачалися сварки, а вкінці із-за якоїсь дрібниці мало не прийшло до кровопролиття.
Командір загону постановив розділити знову загін на два отряди і зводити їх тільки в случаю потреби. Полтавці мали залишитися на Лівобережжі і продовжати боротьбу з большевиками в околицях Переяслава, а Гощівці перейти на Правобережжя в Гощів.
Дня 14 серпня в селі Гусинцях загін розійшовся. Команду над полтавським отрядом у заступстві (як заступник отамана загону ім. Зеленого. — Ред.) обняв Неїжко (колишній старшина 3-го полка С.С.), а Д[умін] пішов з Гощівцями.
В кілька днів після того Григоровича, який ішов у Київ з дорученням до Ц.П.К., зловили Большевики. А коли з початком вересня Д[умін] зістав ранений і передав команду загону [Трохиму] Колісникові, питання про спільну працю обох отрядів на будуче зістало припечатане. Обидва отряди більше ніколи не зійшлися.
Гощівці з того часу, коли не числити незначні напади на большевицькі транспорти з харчами або менші ґрупи червоноармійців, припинили свою діяльність, дожидаючи спасіння із заходу.
Коли стало видним, що на прихід Української армії не можна покладати ніяких надій, дух серед Гощівців упадав щораз більше. Дехто з їх радив перейти знова на Лівобережжя, инші були за тим, щоби податися на північ і прилучитися до отамана Орлика. Але ні один, ні другий проект не знаходив ніколи загального одобрения і оставалося по старому. Гощівці й далі сиділи в Гощеві.
Вправді (щоправда. — Ред.), коли при кінці падолиста 1921 року прийшли вістки про похід отамана [Юрка] Тютюнника на Україну, Гощівці стали наче бути активними. Але це трівало недовго, а після того наступив ще більший упадок духа. Отряд знайшовся (опинився. — Ред.) просто в розпучливому положенню, через те що гощівські болота позамерзали і большевики посилали в ліс облаву за облавою, а рівночасно й обсадили всі дооколичні села так, що ніяк харчів не можна було дістати.
Деякі з Гощівців начали тоді переговорювати з большевиками, які обіцювали їм амнестію за ціну видання бувшого командіра загону Д[уміна]. Не дожидаючи кінця переговорів, Д[умін] виїхав потайки в Київ, а Гощівці перейшли до Большевиків. Та гірко прийшлося їм того пожалувати (пожалкувати. — Ред.): большевики кількох з їх внедовзі розстріляли (між ними Вакуна Удота), а решта успіла в час (вчасно. — Ред.) утекти.
Кінчаючи інформації про гощівський отряд, не від річі буде, думаю, згадати про славний в цілій Трипільщині ліс Гощів.
На північ від Трипілля майже над самим Дніпром лежить село Злодіївка (перейменоване після убійства Столипіна на Столипинівку, а в 1917 році-на українівку) (Українку. — Ред.). Від Злодіївки починається ліс, що тягнеться вздовж правого берега Дніпра мало що не до самого Київа.
Вигляд того ліса є на цілій його довжині одинакий. Творять його переважно сосни. В одному тільки місці, [а] іменно від сторони полуднево-західної, його характер міняється. Сама почва у противенстві до сухої почви цілости ліса є в тому місці багнистою, а на ній поросла вільха, ліщина і густий, віками некошений очерет і чагарник. Та часть ліса є саме цей славний Гощів (на російських картах видання генштабу він значиться як “урочище Ґощієв”).
Про Гощів ще тепер народня лєґенда розповідає як про місце, де колись водилися всякі страхіття, гади товщиною молодих дубчаків, страшні змії-полози і песиголовці. Тут також мали жити в давнину великолюди-герої, а пізнійше — гайдамаки.
І недаром народня фантазія зробила Гощів обиталищем всяких видовищ. До останніх часів були в Гощеві місця, яких людська нога не дотикала. Величезні мочари й трясовиска, порослі густим очеретом, який диким хмелем зв’язаний у таку гущавину, як полуднево-американські ліяни, робили Гощів непроходимим і таємничим. Партизанам доводилося не раз закладати табор у місцях, до котрих прохід треба було собі торувати шаблями і сокирами.
Для партизанів Гощів був неоцінимим. Близькість сіл давала змогу завсігди запастися харчами, а ще важнійше, мати завсігди добрі інформації про большевиків. Гощів, одначе, тратив на вартости в зимі, коли очерет зісох, а болота позамерзали, тоді він стояв наче на розтік відкритий.
В послідних роках перед війною обухівський поміщик, властитель того ліса, взявся був за осушування Гощева. В Гощеві покопано канали, якими мала стікати вода в річку Стугну, але їх викопано мало, а під теперішню пору вони знову позасипувалися.
7-12. IV. 1924.
Антін КРЕЗУБ (Осип ДУМІН) (1893 — 1945)
Крезуб Антін. Партизанський загін імени отамана Зеленого // Календар Червоної Калини на 1925 р. — Львів-Київ: накладом в-ва “Червона Калина”, 1924. — С. 107 — 116.