№ 14 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про спробу більшовиків знищити Гощівський партизанський загін у грудні 1921 р

№ 14 Спогад члена Цупкому Осипа Думіна про спробу більшовиків знищити Гощівський партизанський загін у грудні 1921 р

Облава

Від чугунної грубки, уставленої в куті проти входу, розходилася по цілій землянці приємна теплота, охоплюючи тіло солодкою втомою, спокоєм і блаженством.

У тій хвилині був я так задоволений своїм положенням, що цілий світ, здавалося, обнімав би. Жорстока дійсність із примарами певної смерти з голоду і холоду або від ворожої кулі наче злагідніла, випогодилася, ступила (затупила. — Ред.) свої гострі зариси, а вкінці зовсім зникла за серпанком ясних споминів, залитих соняшним сяйвом.

У землянці під цю пору, крім мене та партизана, якого в загоні звали Кумом, не було нікого. З тих, що тут спали, Петрусь пішов за біллям (білизною. — Ред.) в Обухів, а Середа, Колісник і Пушкар вибралися в гості у “Трипілля”, себто в сусіди, у землянку, звідкіля від часу до часу долітав веселий гомін.

Я ще вигідніше витягнувся на свойому м’якому запашному сіні і знову, не знаю вже, котрий раз того вечора, закурив люльку. Синьо-білявий дим, піднімаючись угору, звивався дивачними спіралями, якимись фантастичними лініями — тоншав, віддалявся і згодом зовсім зникав, залишаючи по собі гострий запах махорки.

Підложивши руку під голову, я лежав горілиць і вдивлявся у слабий пломінчик нафтяного каганця, то знову слідкував за хмарками люлькового диму, а мої думки піднімалися по його дивовижних лініях, продиралися через покрівлю землянки й летіли світами. То були хвилини справдішного щастя, благодати, хвилини, в яких тіло, виснажене голодом, холодом і походами, випочивало, набирало нових сил. Зима того року вже веліла дошкулити нам до живого, хоча був це щойно початок грудня.

У землянці ставало гаряче. Грубка розпеклася до червона. В покрівлі, в тому місці, де димар із залізної труби притикав до неї, злітали рясні іскри. Я натягнув чоботи і поспішно вийшов надвір, щоб зверху землянки обложити трубу свіжою, вже заздалегідь наготованою, дерниною і снігом. У печі горіло сухе дерево, і димар викидав цілі снопи іскор.

Я станув над землянкою і взявся до праці. Ледяний вітер дув і гуляв по замерзлих гощівських болотах, шелестів сухим очеретом, шумів густим бором і завивав у нічній темряві собачими голосами. Він на хвилину ніби затихав, змовкав і свистів де-не-де пискливим голосом сопілки, але опісля зривався ще з більшою силою.

Коли я взявся до праці, покрівля землянки вже тліла, ще хвилина — і готова була спалахнути полум’ям. Кинений мною у прогалину довкола димаря-труби сніг засичав, і звідтам піднялися клуби густої сизої мряки. Після того обложив я ще димар дерниною. Покрівля була на якийсь час забезпечена.

Я вернув знов у землянку і затулив вхід закривалами. Теплота наново обхопила моє тіло ніжно й солодко. Мої повіки важко опускалися на очі. Я зайшов неначе за стіну дрімоти і півсну, в якій чув тільки уривчасте голосне хропіння Кума. Він одинокий з партизанів остався зі мною в землянці. Чи я спав, не можу певно сказати.

Враз біля землянки почулися важкі кроки. Я, все ще півсонний, став прислухуватися до них та інстинктивно вхопив за самопал, що висів у мене невідлучно при боці. Кроки зближалися, розмови не було чути.

“Це Петрусь, мабуть, із кимсь з Обухова вертає”, — майнуло мені в голові.

Я успокоївся, але все-таки підвівся, оглянув, чи кріс набитий, положив набої біля себе і ждав. Кроки поволі стихали, віддалялися. То, видно, не був Петрусь, бо він був би зайшов у нашу землянку.

У цій хвилині долетів до мене гомін розмови — хтось балакав неначе при сусідній землянці. Голоси, однак, були чужі. Мене це зацікавило і дещо схвилювало. Хто вночі міг зайти чужий аж до нашого табору?

Я знову встав, узяв кріс і вийшов надвір. Але нікого не було видно. Я догадався, що незнайомі гості зайшли до другої, т. зв. Дудунової, землянки, звідкіля чути було голосну розмову. Про що говорено, наразі трудно було розібрати, бо вхід до землянки був закритий.

Я пішов в цю сторону. Біля входу почув ізсередини чужий голос. Незнайомий чи незнайомі, які туди зайшли перед хвилиною, щось розповідали. Голосів наших хлопців не було чути, видко, вони слухали щось цікавого.

“Це, мабуть, післанці з Полтавщини від Неїжка”, — подумав я і хотів вертати вже до себе, та в цій хвилині долетів до мене зовсім виразно голос Колісника:

— Скільки ж їх прибуло?

— Дві сотні піхоти і тридцять кавалеристів, — відповідав незнайомий.

— Говорять, що ранком має прийти ще дві сотні піхоти, — додав хтось другий.

Голос того другого я пригадував собі, але де його чув, не міг нагадати. Ще хвилинку я надумувався, чи вернути у свою землянку, чи зайти до Дудунової, але цікавість перемогла. Я відхилив заслону і ввійшов досередини.

У землянці було страшенно гаряче. Біля розпаленої грубки сиділи два хлопці. Я пізнав їх. Один був брат Кума — Никифор, а другий його товариш, Андрій, обидва з Нещерова.

Перший з них, Никифор, парубчак не більш як вісімнадцяти літ, виглядав далеко старше. Його чорне волосся, чорні, густі й брови, що зрослися над осадою носа, робили його понад вік поважним. Великий простий ніс надавав йому серйозности. Другий, Андрій, на цілу голову вищий від свойого товариша, з гладким і чистим лицем, подобав (був подібний. — Ред.) на дівчину.

Я зайшов у землянку, присів на одному з мішків з картоплею та слухав новини. Вона була не дуже потішна. В Нещерів приїхали, як розказували хлопці, Никифор і Андрій, київські чекісти з відділом, зігнали селян до збірні й зажадали, щоб вони вказали їм місце, де живуть Гощівці, та ніхто зі селян, хоча й багато з них знало, де ми живемо та в якому місці наші землянки, чекістам ні словечка нічого не зрадив. Не помогли ні прохання, ні погрози чекістів, селяни все в одно говорили, що про нас нічого ніхто з них не знає. Чекісти розізлилися і сказали, що завтра ціле село, всі мужчини від двадцяти до п’ятдесяти років, забравши в руки, що в кого є — вили, сокири, ціпи, — підуть із ними в Гощів на облаву.

Хлопці, розповідаючи те, хвилювалися, але їхні очі не зраджували страху. В обох у руках були обрізи.

— Так як буть, панове, що повинні робити дядьки? — запитав укінці Никифор, звертаючись до нас усіх.

— Відмовитись буде, мабуть, неможливо. А якщо… Ну, звісно, що діло неприємне… В перепльот можна попасти, — почав Андрій, та балачка йому не клеїлася. Він замовк і потупив очі в землю.

Вияснилося при тому, що кілька дядьків, наших симпатиків, вислало тих двох хлопців до нас, щоб про все звістити і щоб порадитися, що робити на випадок, як чекісти справді погонять усіх у ліс на облаву.

Справа була справді важна, і треба було конче її якось вирішити, зокрема треба було повідомити нещерівських дядьків, що ми зробимо: чи уступимо перед комуною, чи будемо відбиватися. В тім випадку треба було також дати їм вказівки, як вони повинні в часі облави поводитися.

Очевидно, що цього питання не можна було рішити за кілька хвилин. Треба було розважити, застановитися. Партизани в таких випадках звертали очі на Колісника. Кожний хотів послухати його думки, почути його слово.

Колісник сидів мовчки і не відзивався.

— Що ж ти на це, Трохиме? — звертаючись до Колісника, запитав Овсій. — Уступимо перед комуною чи привітаємо її у Гощові як слід?

Колісник флегматично потягнув рукою по вусах.

— Треба подумати…

— А знаєте, що цікавого забув сказати? — не даючи докінчити Колісникові, промовив Андрій. — 3 чекістами приїхав Антін.

— Який Антін? — відізвалося кілька голосів зразу.

— А який, а хіба ви не знаєте? Перетятий, той, що літом у вас у відділі був.

Партизани зацікавилися.

— Та франтом яким він вирядився! — розказував Андрій дальше. — Галіфе на ньому з лямпасом, і не пізнаєш. А йде як! Голову держить прямо, неначе гусарська коняка, й набік не гляне.

Андрій підняв голову, притиснув руки до штанів, наслідуючи Антона.

— І одежа на ньому, куди там! Капітан старорежимний! Серйозний такий, що куди! Тільки рило чудне. Коли глянеш на його вирячкуваті очі, на ніс, як кислий огірок, та на ті губи, що закотилися, неначе холяви, то хоч сядь і малюй його.

У землянці, залунав сміх і на адресу Антона, якого ми всі знали добре, посйпалися дотепи. Антін той був молодий паруб’яга, що літом плентався в нас у відділі. Ми тільки його для того держали, що мали з нього сто потіх. Уже із самої Антонової пики можна було щиро насміятися. Широкий, мов розрізаний від вуха до вуха, рот на великій баранячій голові й ненаситність у їдженні робили Антона до того смішною, а заразом і популярною фіґурою серед Гощівців, що не раз, навіть у найгірших хвилинах, ми насміялися до розпуку.

— Та тільки приїхали чекісти, — продовжив розказувати Никифор, — так Антін зараз запровадив їх до Кажана, найбагатшого господаря в Нещерові, і приказав йому наварити для чекістів (ну, і для себе, розуміється) вареників, курей, принести самогону. Вони, мабуть, ще дотепер десь там у Кажана пиячать. Я бачив їх кількох, так вони в дошку п’яні. А Антона всі червоноармійці комісарем величають. Він у них тепер шишка не мала; говорять, що стане обухівським комісарем.

— Та не може бути. Антін комісарем? От цікаво було б побачити його з червоною звіздою на лобі! — обізвався хтось із гурту.

Товариство аж заходилося від сміху.

— Ну, аж тепер він насититься! В горлянку, мабуть, по три вареники зразу пхає, — додав серед загальної веселости Пушкар.

Забулась облава, забулося дві сотні червоноармійців. Партизани сміялися і видумували нові дотепи на Антона.

— Товариство, час би вже рішити, що його робить, — перериваючи розмову на тему Антонових прикмет, відізвався Колісник. — Комуна завтра буде в Гощові, хто зна, чи не найде наших землянок. Тому сьогодні треба би нам заховати харчі та барахло. По моїй думці, найкраще заховати все тут, у землянках, закопавши мішки у призьби. Дещо можна б також перенести в сіно, що на лузі.

— А хіба комуна, коли землянки знайде, не перешукає їх? Вона переверне все верх дном, буде ритися, мабуть, і у призьбах, — обізвався на те Овсій.

Колісник закурив папіроску. По його лиці перебігла тінь невдоволення. Він не любив, коли йому перебивали балачку.

— Тепер у Нещерові є дві роти, — продовжував він, не звертаючи ніякої уваги на Овсієву замітку. — Хлопці говорять, що комуни має прибути ще дві сотні з Обухова. Та мені здається, коли б мало прийти звідтіля ще дві сотні, то були б зразу прийшли. А двом ротам, які числять, мабуть, не більше як сто люда, можна задати чосу, що вони не спам’ятаються.

— Правда, що ті роти можна в пух розбити, — завважив один.

— Зробити на них засідку. Половину їх перестріляємо! — крикнув другий.

Партизани счинили гомін, мов на ярмарку. Кожний мав якусь пропозицію, кожний старався бути вислуханим. Був, правда, і голос за тим, щоб комуни не чіпати, бо тоді, мовляв, цілу зиму за нами ганятиме, але тільки одинокий голос, якого ніхто не слухав. Уже давно в Гощівців не було такого запалу боевого, як тепер. Та річ природна: тепер у нас від кількох днів харчів було доволі, хлопці по землянках відпочили, нагрілися і мов не ті стали. Коли порівняти було теперішніх Гощівців із тими, з перед двох неділь, то просто не вірилося, щоб у них зайшла така зміна.

— А як же буде з дядьками? — запитав Пушкар. — Чи в них також стрілятимемо, коли їх комуна пожене в облаву?

— Не вірю в те, щоб чекісти справді захотіли взяти Нещерівців в облаву, — відповів на те Колісник. — Вони полякають їх і тим способом захотять від них дістати хабара — сала, муки, самогону тощо.

Як виявилося опісля, Колісник ні трохи не помилився. Побіч здібностей витягати льоґічні висновки в найтруднішій навіть ситуації, видко було в Колісника чудове знання большевицької психольоґії та їхній метод поступовання — від насильства до провокації включно.

— А ви, хлопці, — звертаючись до Никифора й Андрія, говорив він, — вертайте зараз у Нещерів і повідомте дядьків, що ми Гощова не залишимо, а комуну привітаємо тут, що вона не знатиме, куцою тікати. Найліпше було б, щоб дядьки заткали чекістам пельки і дали, чого вони захотять. Нехай стараються всіма силами в облаву не йти. Я певен, що це поможе. Та тільки знайте, що кому розказувати.

Никифор і Андрій піднялися, мовчки хитнули головами і хотіли вийти з землянки. В цій хвилині у дверях станув Петрусь. Він вернув якраз з Обухова. Хлопці задержалися. Петруся закинено питаннями, що чувати в Обухові, а хлопці коротко розповіли йому про завтрашню облаву і про поголоски, що з Обухова ранком має прийти ще дві сотні червоноармійців.

Петрусь слухав, а далі неначе з пересердя крикнув:

— Брешуть, сучі сини. Бреше клята комуна! В цілому Обухові нема більше як двадцять п’ять червоноармійців, і ті міняються чобітьми, коли приходиться вартувати.

Ця відомість справила на всіх гарне вражіння і ще більше підбадьорила партизанів. Чулося, що в кожного вступав новий дух.

Усього сотня, а не дві сотні, все-таки справа піде легше!

— Ну а що ви думаєте завтра робити? — звертаючись до хлопців, запитав Колісник.

— Що ж ми маємо робити? — відказав Никифор. — Будемо дома сидіти та дивитися, як комуна господарить по селу. А скучновато буде дома. Хотілося б побачити, як комуна з Гощова тікатиме.

— Хотіли б і обрізів своїх попробувати, — додав Андрій. — Правду сказати, і не знаю, як він стріляє, ще нагоди не мав його попробувати.

У молодшого хлопця при тих словах очі запалали якимсь чудним блиском, його лице в одній хвилині втратило всю ніжність, що робила його подібним до дівчини. Мимо гарних і м’яких рис, його лице в цей мент набрало завзяття, того козацького завзяття, що наших предків робило ворогам страшними і жорстокими.

Колісник задоволено глядів на парубка.

— То не діло, брати, сидіти дома. Йдіть тепер у село і полагодьте те, що ми вам доручили, а над ранком вертайте до нас. Завтра, мабуть, і ви пригодитесь і попробуєте своїх обрізів. Ну, прощавайте та спішіть.

Колісник дав їм знак рукою, що можуть відійти.

Смільчаки не дали собі два рази говорити. Миттю вискочили із землянки і майже бігцем віддалилися з табору. Ще кілька хвилин було чути їх кроки, потім усе замовкло, тільки вітер гудів і завивав, ударяючи об заслону до землянки, наче хотів туди вдертися.

Слідячи за вражінням, яке справили на них обох слова Колісника, я ні трохи не сумнівався, що хлопці тепер тільки й про це думатимуть, щоб завтра показати себе героями.

По відході Никифора та Андрія в землянках заметушилося. Партизани складали свої речі, лаштували сумки і чистили зброю. Тепер до голосу прийшов Овсій. Він невтомно розказував свої цікаві пригоди з того часу, коли був шахтарем у копальнях вугілля в Донецькому басейні. Щохвилини вибухали сальви сміху. Сміявся навіть звичайно поважний і задуманий Колісник.

За годину у трьох землянках були вириті у призьбах глибокі ями. Туди поскладали мішки з харчами. У першій землянці закопали цукор і два мішки муки, в другій — крупи, сало, сіль і махорку. Ями по вложенню в них мішків засипано піском і знову накрито сіном та соломою. Ніхто не був би й догадався, що там що-небудь заховано.

Тільки у третій землянці яма наразі остала свобідна. Вона була призначена для іншої ціли.

По вечері ще якийсь час товариство весело гуторило і дожидало з нетерпеливістю завтрашнього дня.

Опівночі ми розійшлися по землянках спати. Тому що в нашій землянці через викопану яму не було місця на спання, ми перенеслися до Овсієвої землянки. При варті осталися тільки два чергові, які мали приготовити на рано сніданок для цілого відділу.

Надворі починало шаріти. Дерева і корчі, що дотепер творили чорний, збитий тин довкола наших землянок, звільна зарисовувалися сірими, синявою ранку оповитими лініями. Зариси їх із хвилини на хвилину ставали різкіші й виразніші. Можна було вже розріжнити стовбури поодиноких дерев, а навіть вітки ліщинових корчів стали зовсім замітні. Вітер десь опівночі притих — і ліс тепер не ревів, а неначе шепотів тільки, здавалося, тиху ранню молитву. Її переривало від часу до часу крякання круків та скрегіт сорок, що зграєю крутилися біля землянок у надії чим-небудь поживитися.

Заповідався звичайний сірий зимовий день. З олов’яних, простягнених по небі хмар злітали рідкі, пухнаті сніжинки і з тихим шепотом клалися на землю.

Біля ватри вже недовго по опівночі зібрався мало не весь відділ. У землянках годі було заснути, бо в них уже грубок не було. Грубки ще звечора тоді, коли закопувано харчі, винесли хлопці й заховали в безпечне місце. А тепер кожний ліз до ватри, щоби погрітися.

Спочатку при огні було тихо. Розмова не клеїлася. Кожний був сонний. Та тільки присів до товариства Овсій, усі неначе ожили. Він розказував історію “про бурдюжок” і розказував її уже в десятий раз, але так, що всі й тепер слухали його з увагою.

Ватра розгорілася, коло неї близько трудно було всидіти. З казанів, завішених над огнем, клубами бухала сива пара. Від них шугало приємним запахом печеного м’яса. Сніданок був недалеко, здається, це також помогло усунути попередні сонні настрої.

Зробився день. Кашовари зняли з вогню казани і розбудили тих, що ще спали по землянках. Сніданок був готовий.

— Хлопці з Нещерова ще не вернули? — запитав Колісник, підходячи до вогню.

Один з кашоварів відповів, що їх ще не було.

Товариство, узброєне ложками і заостреними шпичками для витягання м’яса, обсіло казани. Тепер стало тихше. Кожний був занятий тим, щоб зручно, не заважаючи товаришам, витягнути з казана свою пайку. Тільки Овсій і Дудун не замовкали. Вони й тепер балакали без кінця, наче київські бублейниці.

Сніданок доходив кінця, як враз почулися кроки. Партизани насторожилися. Замовкли Овсій і Дудун. Кожний інстинктивно підтягнув до себе кріс. Поблизький чагарник зашелестів, розхилилися корчі, й з-поза них вийшли Никифор і Андрій.

Партизани звільнили їм місце біля казанів. Парубки присіли і, снідаючи, розказували про те, що діється в Нещерові.

Принесені ними вісти були вдоволяючі. Селяни дали чекістам хабара і в облаві участи не візьмуть. З Обухова, розуміється, ніяка підмога, себто ще дві роти, не прийшла.

— Здається, тільки, — сказав Андрій, — комуну в Гощів поведе один з нещерівських комнезамів. — Він подав його назвисько.

На лицях партизанів видно було задоволення. Турбота про дядьків відпала, тепер прийдеться мати діло тільки з червоноармійцями, а за тих нічого було турбуватися.

— А цікаво, чи чекісти також підуть у Гощів? — звертаючись до парубків, запитав Пушкар.

— Не знаю, — відповів Никифор, — говорять, будь-то би й вони, й Антін, — усі підуть із червоноармійцями.

— А добре було б, щоб вони пішли, — додав Андрій, — у чекістів ґаліфе, брате ти мій, як у охвицерів, а в декотрих шуби так шуби: в найбільший сніг у них лягай. А червоноармійці, наче цигани, всі в лаптях. Шинелі в них також ні к чорту, а деякі в мужицьких свитах. Десь заграбили, мабуть. Хворменні у них тільки що шапки, гострі, з червоними звіздами на лобі.

— От коли б Антін з ними вибрався в Гощів, було б цікаво, — піднявшись із місця, промовив Овсій. — Я б його, сучого сина, почастував.

Партизани знову пригадали собі Антона. Його парсуна знову стала предметом влучних і потішних дотепів.

— Ну, товариство, що задумуєте? — звернувшись до відділу, почав Колісник. — Як же ми маємо зустрічати комуну? І чи взагалі її зустрічати?

— Звісно, що стрінемо, хіба ж ми про це не говорили? — закликав Овсій.

Партизани притихли. Справді, найвища була пора уложити якийсь плян на випадок, коли справді большевики зайдуть у Гощів. А як про те інформував Пантелеймон, то й сумніву не було, що вони виберуться до нас у гості. Зима — це ж для них найвідповідніший час, щоб упоратися з Гощівцями. Вони ж осінню ще хвалилися, що в зимі нас усіх переб’ють.

Середа піднісся з пенька і, тримаючи кріс у правій руці, неначе надумувався.

— Я думаю от як зробити, — промовив він по хвилі. — Треба покинути землянки і відступити за канави в цю ліщину, що літом у ній сиділи. Як ще аж туди комуна добереться, тоді їх із двох боків обступити і дати порядного жару.

— А якщо вона за нами не піде в ліщину, а задовольниться тим, що поруйнує землянки? — запитав хтось із гурту.

— Та не тільки поруйнує землянки, але й харчі знайде, бо ми їх із собою забрати не можемо, — перебив Овсій.

— А чого нам від землянок відступати, тут підождати на них.

— Понятно, що тут.

— Нікуди не відступаємо, куди нам, хіба на Полтавщину одступать.

Зчинився крик, гамір. Кожний мав щось сказати. Кожний старався переконати інших, що його рада найліпша. Вже тепер не можна було розібрати, хто що радить. Напиналося справдішнє мітінґовання.

— Та перестаньте, — гукав Дудун, — перестаньте, чортові діти, кричати. Давайте спокійно обрадимо, як і що робити.

Та гамір не вгавав. Хтось кричав, щоб взагалі комуни не чіпати. Інший знову хотів вийти проти облави над річку Стугну і її ще там прогнати і взагалі не пускати в Гощів.

— Ну годі, годі, давайте спокійно будемо балакати, — успокоював партизанів Петрусь. Та і йому не вдалося привернути мовчанку.

Колісник увесь той час сидів, держачи при собі кріс, і ні словом не відзивався. Він знав натуру Гощівців, знав, що їм треба викричатися, а головно посваритися та полаятися потрохи, тоді й говорити спокійніше з ними можна.

Гамір тривав з десять хвилин і почав стихати.

— Та як бути, що рішили? — іронічно запитав Колісник, коли всі заспокоїлися.

— Ми своє балакали, а тепер ти, Трохиме, говори, що задумав, — озвався Овсій.

— Якщо мене схочете послухати, то я вам скажу, який мій план, — Колісник при цих словах встав. — Так от, товариство, що я пораджу, — говорив він, окинувши партизанів поглядом, в якому була певність і сила переконання.

Я відразу догадався, що його проект буде прийнятий.

— По моїй думці, нам найліпше стрінутися з комуною недалеко від землянок. Представте собі, вона прийде сюди. Побачить, що в землянках нікого немає, і начне нишпорити по всіх усюдах за укритими речами. Сюди збіжиться їх більше, зробиться гурма. Тоді комуна, переконавшись, що нас у землянках нема, не буде вже така обережна.

— Правду говорить, — озвався один партизан, а за ним те саме повторили мало не всі, похитуючи головами, ніби на знак, що годяться з Колісником.

А він говорив дальше:

— Нам треба розділитися на дві часті. Одна скриється отут, за тими корчами, а друга піде вліво в ту сторону — на отой острів. І коли пощастить і большевики вийдуть в облаву і знайдуть наші землянки, то ми припремо їх із двох сторін. Це моя рада. А може, хто придумав що-небудь кращого, то нехай він виступить та скаже.

Колісник сів. Його короткий і ядерний плян був усім зрозумілий. Партизани, розуміється, прийняли його якнайліпше.

По нараді два партизани пішли в нашу землянку (в ній ще нічого не було заховано) і у призьбі закопали бомбу. Шнурок її прив’язали до старої шинелі й зіставили її на сіні. Ми знали, що большевики, як прийдуть до землянок і побачать, що в них нікого нема, кинуться забирати все, що осталося. Розуміється, що й шинелі, прив’язаної шнурком до бомби, не оминуть…

Ми ще трохи посиділи біля вогню і стали збиратися на “позицію”. Кашовари згорнули багаття на одну купу і залили його водою, щоб, коли большевики прийдуть, не догадалися, що ми тут недавно ще були.

Невдовзі вийшов відділ на призначені собі місця. Позиція відділу, що мав скритися в корчах проти землянок, була недалеко, всього 120 — 130 кроків, і була дуже догідна. Цей відділ зайняв малий горбок, що півколом окружав землянки. Відділ же, що відійшов уліво, був ще у кращому положенню. Він зайняв край ліса, а маючи перед собою луг, перший мав змогу достерегти противника. Над лівобічним відділом обняв команду Дудун, а над тим, що проти землянок, Колісник.

Перед тим як іти на призначені місця, було умовлено, що коли большевики не вийдуть просто на землянки і взагалі візьмуть інший напрям, ніж ми сподівалися, тоді обидві партії повинні старатися зайняти проти них таке становище, щоб партія під командою Колісника знайшлася проти ворожого центра, а партія Дудуна — проти правого ворожого крила. В тім випадку відділ мав, манервуючи, відступити за канаву і аж там ударити на большевицьку розстрільну. На партію Дудуна покладено обов’язок старатися передовсім знайтися большевикам у крилі.

Правда, що у випадку, коли б нам прийшлося відступати за канаву, а рівночасно маневрувати, було менше виглядів на успіх. Така ситуація вимагала доброї орієнтації щодо большевицької лінії, а зокрема справного зв’язку між обома нашими партіями. До того ми, відступаючи, оставляли за собою сліди. По них большевики могли зорієнтуватися, що ми недалеко.

Я остався з партією Колісника біля землянок. Обидва нещерівські парубки пішли з Дудуном на крило.

Ми зайняли позицію і ждали. Але згодом ожидания стало нам надобри-дати. День був морозний, дув холодний вітер, і стояти у глибокому снігу не було особливо приємно. Ми дали собі радити і на те. Один відгорнув сніг і наклав собі в те місце сухого листя, другий — гиллячок, дехто устелив собі справдешнє леговисько і положився.

Уплило більше півгодини. Хлопці нетерпеливилися.

— Чого вони вже не йдуть, бісові діти? — говорив один або другий з партизанів і тужно споглядав у бік землянок.

— А може, вони й не підуть в облаву? — замітив Петрусь. — А шкода було б, якщо вони роздумали б.

Ледве він скінчив, коли здалека, від сторони Нещерова, гукнули два, один по одному, постріли; за хвилину — третій.

— Еге, комуна відзивається, — засміявся Кум, що весь час нишпорив коло свого японського карабінка. Його лице тепер прояснилося.

Кум був типом партизана-заводіяки. Він мало балакав і майже ніколи не забирав голосу на мітюжках, але як прийшло до діла, Кум показував, що вмів. Що він узяв на мушку зі свойого карабінка, то вже його було.

— Що Кум візьме на свойого зиза (він був косоокий), це вже не уйде, — жартували хлопці.

У тій хвилині від Дудуна прибіг зв’язковий і доніс, що большевицька розстрільна наближається до річки Стугни і може бутй; що в тій хвилі вже переходить її. По його розказам видно було, що большевики йдуть у напрямі на землянки, куди якраз випадає їх центр. Із того ми догадувалися, що облаву веде хтось із нещерівських комнезамів, який провідав про наше місце розташування. Зі слів зв’язкового виходило, що большевицька розстрільна не дуже довга, так що ліва партія зможе вдарити на її праве крило, тільки за розстрільною підступала слаба резерва.

Я не раз застановлявся над питанням, чому большевики, коли йдуть в облаву, то стрілянням у повітря неначе навмисне заповідають свій прихід. Ще літом було, коли виходили в Гощів, завсігди вистрілюють за дві-три верстви так, що, коли ми були попереджені про облаву, зараз знали, що комуна йде проти нас. Партизани об’яснили собі їх поступовання тим, що вони в облаву йшли по наказу вищих команд, а не бажаючи з нами стрінутися, хотіли нас стрілянням попередити. Вони були задоволені, коли пройшли лісом і нікого не стрінули.

Так було й тепер. Їхні постріли були для нас знаком, що облава таки вийде в Гощів. Чекісти слали, нічого було робить — червоноармійці мусіли виконати наказ. Та і тепер певно, що, коли б були дійшли до землянок наших, їх робота була би скінчена. Вони з тріумфом були б вернулися в Нещерів — і облаві кінець.

Зв’язковий віддалився. Над Стугною знову розляглися три постріли. Тим разом здавалося нам, наче стріляє хтось за поблизькими стогами сіна на нещерівському лузі.

Не було сумніву, що большевики підходять, ближче і серце вдарило живіше. Я ще раз оглянув замок кріса, налагодив набійницю і прикляк на одно коліно. Вся моя увага була прикута в тій хвилині до кущів по тому боці землянок, звідкіля мав явитися ворог.

Подув вітер, кущі біля землянок заколихалися, і здавалося, що от-от з-поза них вихилиться гостра шапка з червоною звіздою. Хвилі ожиданнятягнулися в нескінченність, напружуючи нерви і сповняючи ціле тіло ніжним, трепетним подразненням.

Зайнятий думкою про недалеких гостей, я не помітив, як до мене наблизився Андрій, і щойно упімнення Колісника, щоб він не щвендявся, бо в кожній хвилині можуть надійти большевики, звернуло на нього мою увагу. Андрій у тій хвилині прикляк також на землю і розложив біля себе набої. Усе те робив він так спокійно, флегматично і зрівноважено, неначе на вправах. У його лиці не можна було достерегти ні тіни хвилювання. Зрештою, річ зовсім зрозуміла в таких моментах. Я дивився на його струнку, дівочу постать, на ті дитинячі руки, на ніжне обличчя і дивувався. Цей парубчак своїм холодним спокоєм рішучо імпонував мені.

Я глянув наліво і направо. За деревами, за кущами, із зором, зверненим до землянок, причаїлися партизани. Цей образ нагадав мені живо Запорожців, коли чатували серед ночі на турецькі Галери.

— І лізе ж та комуна, наче ніг у неї нема! — промовив ніби до себе Андрій, а очі йому блиснули, як у мисливця, що чує добичу. Він хотів ще щось сказати, та в тій хвилині долетів до нас здалека легкий гомін, а з ним і крик, подібний на команду.

— Йдуть, — шепнув Андрій, хватив кріса до плечей, прибираючи поставу до стріляння. Видно, що в нього вже не ставало терпцю ждати.

Гомін посилювався і наближався чимраз ближче до чагарників. Напрям, звідкіля він долітав, вказував, що большевики йдуть таки на нас. Зі сторони лугів, де стояли копиці сіна, перелетіло над нами сполохане криком стадо сорок і, скреготячи, подалося на Рудики.

По хвилині гомін стих, але нараз знову почувся на краю ліщини. Можна було розріжнити вже поодинокі голоси, але слова ще годі було розібрати.

Минула ще хвилина. Хвилина нервового ожидания, напруження до найвищого степеня всіх нервів.

— Четвйортий взвод! — відбилося вкінці зовсім виразно в наші вуха.

Дальші слова вітер розніс по лузі.

У нас запанувала глибока тишина. Ніхто і словом не відзивався. Малося вражіння, що чується, як у кожного серце у грудях б’ється. Над нами знову перелетіло з криком кілька сорок. Недалеко кущів ліщини почало голосно шелестіти, а з них обережно висунулася одна, потім друга постать із гострою шапкою, з крісами і насадженими на них багнетами.

— Червоноармійці, — шепнув хтось із партизанів.

Це була, видно, стежа. Червоноармійці вийшли з чагарників, на хвилину пристанули і стали розглядатися. Невдовзі за ними висунулося ще кілька гострих шапок, а далі зарисувалася ціла розстрільна.

Спочатку большевики не зауважили землянок. Покриті снігом, вони були малопомітні на сніжному фоні. Щойно коли червоноармійці опинилися біля огнища, стали як вкопані. Вони зрозуміли й побачили, де в тій хвилині знайшлися.

Із-за корчів ми виділи їх зовсім виразно. Ми могли навіть зауважити те збентеження, яке опанувало їх у першому моменті, але вид підходячих товаришів додав їм бадьорости. Вони кинулися до землянок.

— Здавайсь! Вилазі наружу! — крикнуло кілька з них і, станувши над землянками, спрямували на них свої кріси.

Червоноармійці були, мабуть, переконані, що заскочили нас зненацька, таки в землянках. Туди підбігло їх іще більше. В одній хвилині біля землянок зчинився такий крик, що його, мабуть, аж у Таценки було чути.

Вони безперестанку кричали:

— Здавайсь! Давай вінтовки! Вилазі, а то стрелять будем!

Тим часом підходило їх до землянок усе більше.

Уже не було ніякої ворожої розстрільної, а була купа людей, що збилася в одному місці, тільки ще десь зліва і справа чути було команду, видко, там не орієнтувалися, що те все значить. По боках ще осталися частини розстрільної.

Ситуація біля землянок ставала прекомічна. Большевики галасували, метушилися, наставляли кріси до землянок, але ніхто з них не хотів туди зайти, поглянути, чи в них є хто-небудь, чи нема нікого. Хто знає, як довго була би тривала ся атака криклива, коли б не з’явився комісар. Він влетів перед землянки з наганом у руці і наказав червоноармійцям перешукати землянки.

Усе складалося для нас якнайліпше. Вийшло все майже так, як ми надіялися. Большевики знайшли наш табор і поперли всі туди, щоби поглянути “как бандіти живут”. Певно, нікому з них тепер і в голові не було шукати нас дальше по Гощові.

Біля землянок роїлося від гострих шапок. Одні з червоноармійців поставали на покрівлях, а інші почали обережно підходити до входів і відслоняти заслони. Коли переконалися, що всередині нікого нема, загриміло:

— Ур-р-ра!

Аж тепер побідники почули себе безпечними і кинулися хто куди. Одні знімали завішене недалеко огнища на дереві м’ясо (його ми оставили навмисне), другі кинулися досередини землянок.

З напруженням стежили ми за землянкою, де були закопані бомби. Над нею і біля неї стояло до двадцяти червоноармійців. Три з них пустилися досередини. Нам видко було, як вони піднесли заслону на дверях, переступили, згинаючись, поріг і зникли в землянці. Один із большевиків придержував заслону, щоб товаришам було видко всередині. Тут підбіг і комісар, який був віддалився.

— Обіскать землянки, нет лі в ніх аружія! — приказав владним голосом і знову подався кудись убік.

Партизани взяли кріси до плечей. Кожний з нас шукав котрогось із салдатів при землянці, щоб посадити його на мушку “свойого кріса”.

Хтось шепнув:

— Гляди, зараз буде їм масляниця.

У напруженню, яке годі передати словами, ждали ми півхвилини. В тім покрівля землянки неначе піднялася, за нею показався стовп чорно-рудого диму, а потім розлігся оглушливий гук. Кількох большевиків вибух наче підкинув понад землянку.

Загриміли вистріли з двох сторін. Секунду стояли червоноармійці приголомшені, не знаючи, що діється. Та опам’ятання прийшло скоро. Червоноармійці ринулися в паніці тікати, як отара овець.

А ми слали в їх сторону кулю за кулею.

— Слава! — крикнув Колісник.

Ми вискочили з укриття і пігнали за утікаючими. Вистріли гриміли безперестанку і мішалися з криками втікаючої комуни.

— Вперед, хлопці, вперед! — кричали партизани, додаючи собі взаємно духу.

Ми впали в ліщину. Червоноармійці не привичні ходити по корчах і не знаючи добре дороги, моталися в корчах, падали або, скинувши шинелю, гнали, мов божевільні, у бік нещерівського лугу. Кого з них партизани допали, того востаннє бачили його товариші.

Зліва, де скрився зі своєю партією Овсій, стрілянина йшла ще сильніша. Вони мали большевиків на чистому лузі й стріляли їх, мов зайців.

За годину робота скінчилася, ми вернули до табору. Довкола чути було ще якийсь час зойки і стогони та прохання пощади ранених большевиків. Потім і те замовкло, тільки з Нещерова чути було большевицькі постріли. Пощо большевики тепер стріляли, Бог його знає!

Через замерзлий Дніпро

Останнього прочухана біля наших землянок запам’ятала собі комуна добре. В Гощів від цеї пори з большевиків ніхто не показувався, а селяни розповідали, що красноармійці дезертирують, коли довідаються, що їх мають туди післати.

— І страху ж набралася собача наволоч, — розказують дядьки, — більше боїться, як чорт свяченої води.

Про останній наш бій з большевиками і про їхні великі втрати скоро рознеслася звістка по цілій Трипільщині. Дядьки потирали руки.

— Отак клятих кацапів вчіть, хлопці, розуму, — підбадьорювали вони нас при кожній нагоді.

Взагалі, наш останній вчинок викликав серед населення велике вражіння а в декого із селян і кров живіще заграла… Були й такі, що вже готовилися викопувати зі землі свої кріси і небаром пристати до нас.

Наші наддніпрянські брати, звісно, гарячі голови, і на “діло” пірвати їх не трудно. Протигетьманське повстання — це найкращий зразок цього, як легко на Наддніпрянщині піднімається те, що називається народньою стихією, як в одному дотепно вибраному менті можна цю великанську силу підняти на ноги.

Такий був тепер настрій і у Трипільщині. (…)

Крезуб А. Партизани. Спомини. II частина. — Львів: видавнича кооператива “Червона Калина”, 1930. — С. 77 — 112.