Побиття “кацапні” та зрадників у Воронькові
Побиття “кацапні” та зрадників у Воронькові
Фрагмент обкладинки книги спогадів Осипа Думіна “Партизани”. З оригіналу.
4 серпня 1921 р. Гаврило Куреда (отаман Чорний) добровільно поступився посадою і з кількома товаришами пішов кудись на південь. На козацькій раді, яка відбулася в лісі біля села Рудакова, вибрано нового отамана — чи то Осипа Думіна, чи то буковинця Володимира Григоровича (у споминах Думін чітко не з’ясував цієї ситуації). Обидва вони мали повноваження представників Центрального українського повстанського комітету. Назвали з’єднання як і раніше — загін ім. отамана Зеленого.
“Козаки-партизани спершу посипали голову свойого нового коменданта землею, а після піднесли його тричі на руках угору, — згадував Думін. — Після того началася гульня. При звуці бандури хлопці танцювали [так], що справді здавалося, що земля згинається і стогне. На всіх лицях малювалася така бадьорість і козацьке завзяття, що я справді почував себе наче в товаристві запорозької чубатої братії”[276].
У загоні згуртувалося близько 60 осіб, з них 10 кавалеристів. Кожний партизан мав, окрім гвинтівки і 80 — 100 набоїв до неї, наган. Було й чимало бомб різних зразків. Отаман поділив відділ на 4 чоти — по 12 — 13 осіб — і призначив командирів. Кавалеристи творили кінну розвідку. При загоні був фельдшер з похідною аптечкою.
Першою — і надзвичайно успішною — акцією нового отамана був нічний напад на відділ “кацапів-продармейців” та міліцію у с. Вороньків. Російський продзагін було розгромлено, а сильний відділ міліції по тривалому бою — ліквідовано. Цей бій детально описав Осип Думін у своїх спогадах (дивись у додатки книги).
Коли відділ після успішного бою покидав Вороньків, до отамана підійшло кілька господодарів і від імені односельчан подякували за звільнення “хоть на часиночку” з-під “большовицько-кацапської кормиги”.
— Ви месники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці й вас ми завсіди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимемо, — сказав поважний селянин.
“Мені, — писав Думін, — тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, є те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися”[277].
При прощанні у багатьох селян стояли сльози в очах.
— Гукніть нас, а ми всі з вами підемо, — говорили вони. — Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.
— Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки воронківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! — сказав отаман, сідаючи на коня.
Дух і партизанів, і селян піднявся. Але дуже швидко “кацапня” (так люди називали червоноармійців) перейшла у рішучий наступ. Облави та арешти, арешти й облави — таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов’язаних з партизанами.
І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс — адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися — всі мусили братися за зброю. На одній з вересневих нарад голова Київської губЧК Яків Абрамович Лівшиц визнав: “Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. Їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. — Ред.), Ржищівській…”[278].
Яків Лівшиц призначив уповноваженим губернської ЧК “по боротьбі з бандитизмом” в Обухівській волості патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок з відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись врятувати товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою стало те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський дістав поранення…
Отримав поранення й Осип Думін — сталося це 9 вересня в бою на хуторі Таценки. Куля потрапила в ліву руку. Керувати загоном він уже не міг, тож наступного дня Думін склав із себе повноваження отамана.
Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв’язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що “банды Тютюника разбиты”. Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.
Тим часом наступила зима. “Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, — розповідав отаман Залізняк (Думін). — Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких немає. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених”[279].
У грудні 1921 р. Думін-Залізняк залишив гощівський відділ і виїхав до Києва. У лютому йому вдалося перейти польський кордон. Звіт військовим інституціям УНР про діяльність загону ім. отамана Зеленого він подав як отаман Залізняк.
Загальна назва документа — “Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії”[280].