«ПІСЛЯ ПОБИТТЯ»

«ПІСЛЯ ПОБИТТЯ»

Прибуття Казанови до Санкт-Петербурґа з бездоганною точністю фіксується у його славнозвісних мемуарах, хоча він часто прикрашав і перекручував реальні події. Казанова відбув екіпажем із Риги 15 грудня 1764 року і, провівши в дорозі шістдесят годин, прибув до місця призначення вранці 18 грудня:

Я прибув до Санкт-Петербурґа, коли перші промені сонця позолотили обрій. Це був саме день зимового сонцестояння, і я спостерігав, як сонце з’явилося над величезною рівниною рівно о дев’ятій годині двадцять чотири хвилини; я можу запевнити своїх читачів, що найдовша ніч у тих широтах триває вісімнадцять годин і сорок п’ять хвилин 1.

Довгі зимові ночі були наслідком того, що місто лежало у північних широтах, але погляд Казанови, який спостерігав за світанком, шукав сходу. Перше його враження від Санкт-Петербурґа — придворний бал-маскарад, що тривав наступні шістдесят годин і де він одразу помітив ознаки країн, із яких приїхав. Усі розмовляли німецькою, танці були французькі, і Казанова швидко упізнав під масками не лише Катерину і Григорія Орлова, а й свого земляка-венеціанця та колишню паризьку коханку.

«Історія мого життя» відома як історія сексуальних пригод Казанови, хоча мінливе тло його подорожей іноді дуже впливало на ті пригоди. Це особливо відчутно в російських (92) сценах його мемуарів. Пригоди почалися з обіду під Петербурґом, на якому були італійський співак-кастрат Люїні; «володарка його серця» — співачка Ля Колона; дружина французького купця, яка видалася Казанові «найчарівнішою жінкою у Петербурзі»; венеціанка, що фліртувала з Казановою двадцять років тому, доки її брат не спробував убити нашого героя на площі Святого Марка; і, нарешті, російський офіцер, родич Орлових. Після обіду кастрат подався на полювання, а Казанова і російський офіцер, не схильні до настільки чоловічих розваг, вирушили шукати дичини іншого роду.

Я показую йому сільську дівчину неймовірної краси; він бачить її, погоджується, ми підходимо до неї, а вона тікає до хатини й зникає за дверима. Ми заходимо також, бачимо її батьків, цілу родину, а в самому кутку — дівчину, налякану наче зайченя, якого ось-ось розірвуть пси 2.

Зрештою, Казанова був на полюванні, й згадка про «хатину», куди він загнав свою здобич, споріднювала його полювання з багатьма іншими описами Східної Європи XVIII століття.

Хвилин п’ятнадцять офіцер розмовляв російською з батьком, і з усієї розмови Казанова збагнув лише, що вона стосувалася дівчини — «позаяк батько покликав її, і вона, слухняна та покірна, підійшла і стала між ними». Тоді офіцер пояснив, що батько вимагав за дівчину сто рублів, адже вона незаймана і має лише тринадцять років. Казанова попросив офіцера пояснити, про що йдеться:

— Припустімо, я заплачу сто рублів. Що тоді?

— Тоді вона до ваших послуг, і ви матимете право переспати з нею.

— А якщо вона не захоче?

— О, такого ніколи не буває. Ви тоді маєте право її побити.

— Припустімо, що вона захоче. А що, коли після любовних утіх вона мені сподобається і я захочу її залишити?

— Ви стаєте її господарем, і ще більше, скажу я вам, ви навіть зможете заарештувати її, якщо вона спробує втекти, поки вона вам не віддасть ста рублів, що ви заплатили за неї.

— А якщо я триматиму її у себе, скільки за місяць я маю їй платити? (93)

— Ні копійки. Тільки годувати і щосуботи відпускати у лазню, аби вона могла в неділю піти до церкви.

— А коли я поїду з Петербурґа, чи зможу я взяти її з собою?

— Ні, тільки з особливого дозволу і заплативши заставу. Бо хоч вона і стала вашою рабинею, передовсім вона належить імператриці.

— Чудово. Залагодьте це для мене. Я плачу сто рублів і заберу її з собою; запевняю вас, що не поводитимуся з нею як із рабинею. Але я цілком покладаюся на вас і не хочу, щоб мене ошукали 3.

Ось так Казанова, легендарний майстер науки зваблення за старого режиму, змушений учитися як початківець правил гри у нових умовах. Ключем до цих правил було слово «рабство», що змушувало Казанову почуватися трохи незручно.

Це слово часто вживали мандрівники, описуючи жорстокі умови кріпацтва й життя селян у Росії, Польщі та османській частині Європи. Це слово входило до спільної концепції Східної Європи, об’єднуючи певні країни на підставі деяких подібностей їх соціоекономічної структури. Автори сучасних нам підручників подають ці риси як самозрозумілі: «У XVI–XVIII сторіччях у Східній Європі, на відміну від Заходу, селяни дедалі більше втрачали свободу» 4. Проте у XVIII столітті ідея «Східної Європи», на відміну від ідеї «Заходу», ще не була концептуальним каркасом аналізу і формувалася поступово, на основі нагромадження подібностей і різних поглядів.

Казанову не вельми цікавили соціоекономічні структури, і купівля російської дівчини для нього була радше виявом місцевих сексуальних норм, ніж формою феодального гніту. Втім, він тримався досить обережно й намагався уникати вузлового слова, обіцяючи не поводитися з дівчиною як із рабинею. Ця нова можливість сексуальних пригод показала Казанові азійський бік Росії: наступного ранку, коли він пішов заплатити сто рублів, його приятель-офіцер запропонував зібрати «сераль, де буде стільки дівчат, скільки йому заманеться». У своїй «хатині» батько дівчини, чекаючи на оборудку, дякував Миколаєві Угоднику «за зіслане щастя», після чого запропонував Казанові перевірити (94) незайманість дівчини. Той знову почувся незручно: «Моє виховання не дозволило мені ображати її такою перевіркою», проте він «присів і, затиснувши її між стегнами, рукою перевірив й упевнився, що вона неторкана. Правду кажучи, я б не видав її, навіть якби виявилося, що вона втратила цноту» 5. Втім, напередодні він боявся, що його обдурять. З одного боку, постійне вживання евфемізмів засвідчувало, що йому трохи незручно від запаморочливої легкості сексуальної пригоди за таких обставин. Проте майже клінічний опис такої «перевірки», вочевидь, приємно його збуджував і навмисно призначався для читачів як вступ до порнографії оволодіння. Казанова заплатив гроші батькові, той дав їх дівчині, яка, своєю чергою, віддала їх матері. Отже, оборудку було здійснено.

Першим своїм актом Казанова яко власник дівчини дав їй ім’я, наче досі вона його не мала. Ім’я, що він вигадав для неї, подарувало їй сумнівне безсмертя на сторінках його мемуарів, зробило її ледь не символом Східної Європи в уявленні західноєвропейського Просвітництва. Він назвав її Заїрою. Вольтерова «Заїра» стала однією з найпопулярніших трагедій письменника від часу прем’єри у театрі «Комеді франсез» 1732 року. Місцем дії був сераль, головна героїня Заїра — християнська невільниця єрусалимського султана, а сюжет розгортався навколо їхнього приреченого на загибель кохання. В п’ятому акті султан заколов її у шалі безпідставних ревнощів. Казанова, не вагаючись, прийняв орієнталізм Просвітництва, давши дівчині ім’я Заїра, відсилаючи, в такий спосіб, до любовної історії у гаремі, аби позбутися відчуття ніяковості від зіткнення з рабством у Східній Європі.

Казанові було дуже легко покликатися на Вольтера ще й тому, що саме на 1760-ті роки припадає пік зацікавлення Вольтера катерининською Росією, а Росія, своєю чергою, відповідає не меншим інтересом до Вольтера. 1764 року Катерина заснувала першу в Росії школу для дівчат — «Le Couvent des Demoiselles Nobles»⁽¹⁴⁾, або Смольний інститут, а 1771 року російські «demoiselles» поставили саме Вольтерову «Заїру» 6.

«У ці дні росіяни, з претензіями на літературні смаки, — писав Казанова, — знали, читали й хвалили лише Вольтера і, прочитавши всі його твори, гадали, що тепер вони так само освічені, як і їхній кумир». Ставлення Просвітництва до Східної Європи було таким, що навіть зацікавлення Вольтером могло сприйматися лише як поверхова цивілізованість. Насправді Казанова написав свої спогади двадцять п’ять років по тому в Богемії, де згадував Росію давноминулих часів, підсумовуючи: «Такими були росіяни у ті дні; але мені казали — і я в це вірю, — що тепер вони значно менш поверхові» 7.

Казанова забрав Заїру, «досі зодягнену в грубий одяг», до себе додому і «залишався вдома чотири дні, не відходячи від неї, доки її не перевдягли у французьке вбрання». Вочевидь, саме тоді він уперше скористався сексуальними правами на свою власність, але в мемуарах він чомусь повідомив лише про її перевдягання «у французьке вбрання». Вигадливе зваблювання часів рококо, що було характерною ознакою описів його еротичних пригод, виявилося недоречним у випадку купленої тринадцятирічної рабині. Тут він навряд чи міг вигукнути як у Венеції: «О, які ж вони приємні — ці відмови закоханої, що відсуває щасливу мить лише для того, аби зазнати більшої втіхи!» Якщо він відчував незручність, домагаючись своєї рабині, то вельми вдало заступив опис цих домагань оповіддю про її перевдягання. Одягаючи Заїру, Казанова познайомив її з модою і цивілізацією, і це ніби знімало його провину. Втім, одягнувши дівчину приватно, Казанова потім публічно роздягнув її, взявши з собою до російської лазні «помитися у товаристві тридцяти чи сорока цілком голих чоловіків і жінок». Це дало Казанові добру літературну нагоду, щоби описати оголену Заїру: «Її груди ще не розвинулися, їй було тринадцять років; я взагалі не побачив у неї жодної ознаки статевої зрілості. Чорне волосся відтіняло молочну білизну її шкіри і робило її ще прекраснішою» 8.

Казанова порівнював Заїру зі статуєю Психеї із Вілли Борґезе в Римі, але, можливо, він також думав про Піґмаліонову Ґалатею, бо, одягнувши її «у французьке вбрання», він одразу почав її вчити італійської мови, і через три місяці вона говорила «дуже погано, але досить стерпно, аби висловити свої бажання». Сам він, звісно, не починав учити російської, бо «насолоду, що я мав, слухаючи, як вона говорить по-венеціанськи, годі (96) уявити» 9. Казанова перетворив рабство на експеримент із цивілізування Східної Європи. Основи мови і стилю, що їх Кокс чи Сеґюр пізніше сприйматимуть за ознаки поверхової цивілізованості у Санкт-Петербурзі, втовкмачувалися селянській дівчині-рабині: чотири дні пішло на французьке вбрання і три місяці на уроки італійської. Казанові залишалося тільки дати їй прочитати Вольтера, що було б останнім штрихом поверхової цивілізованості, але цього не довелося робити, адже вона сама була Вольтеровою героїнею, і її особистість спільними зусиллями створили Вольтер і Казанова.

«Вона полюбила мене, — самовпевнено повідомляв Казанова, — й одразу почала ревнувати, якось ледь не вбила». Він твердить, що «якби не її прокляті ревнощі, що стали щоденним тягарем для мене, і не сліпа віра у карти, на яких вона щоденно гадала, я ніколи б не залишив її» 10. Насильство, забобонність, ірраціональна й неконтрольована пристрасть зраджували примітивність її вдачі, ледь прихованої французькою модою і венеціанським діалектом. Поступово ці поверхові знаки цивілізації дозволили Казанові забути, що його стосунки із Заїрою тримаються насамперед на факті її невільництва, на горезвісних ста рублях. Попри це, вона мала право на ревнощі, якщо невільниця взагалі має будь-які права. До того ж розповіді Казанови про власні зради засвідчують, що в Росії його сексуальність набрала специфічних рис.

Найдраматичніше зіткнення Казанови із Заїрою почалося з того, що він залишив її вдома й вирушив у гості сам, «переконаний, що там знайшлося б кілька молодих офіцерів, які дратували б його, фліртуючи з нею її рідною мовою». І справді, він зустрів російських офіцерів, двох братів, котрі обидва були поручиками. Молодший, «блондин, гарненький, як дівчина», виявляв до нього стільки знаків уваги під час вечері, що Казанова «прийняв його за дівчину в чоловічому одязі». Офіцера звали Лунін. Після обіду Казанова спитав, чи він, бува, не перевдягнена дівчина, «але Лунін, упевнений у вищості чоловіків, не гаючи часу пред’явив докази своєї статі й обійняв мене, бажаючи дізнатися, чи зможу я лишитися байдужим до його вроди. Вирішивши, що я задоволений, він приготувався подарувати щастя нам обом». Тут втрутилася ревнива француженка, що назвала їх обох непристойними словами. (97)

Ця історія розсмішила мене; але мені не було байдуже, чим усе закінчиться, тож я не бачив підстав прикидатися і сказав цій шльондрі, що вона не має права втручатися у наші справи. Вирішивши, що я став на його бік, Лунін відкрив переді мною всі свої скарби, навіть свої білі груди. (…) Ми з молодим росіянином запевнили один одного у найглибшій дружбі і поклялися, що вона буде вічною 11.

Звісно, у Казанови ніщо не могло тривати вічно, але ця випадкова гомосексуальна розвага була принаймні незвичайною для цього славнозвісного шукача гетеросексуальної розпусти.

Запевнення у вірності й клятви між чоловіками різко контрастували зі стосунками пана й рабині між Казановою та Заїрою. Проте Лунін і Заїра були напрочуд подібні тим, що приваблювало Казанову: Заїра мала хлопчаче тіло — ані грудей, ані ознак жіночої зрілості, а Луніна, навпаки, можна було прийняти за дівчину. У Венеції, для порівняння, Казанова звернув увагу на красуню через її «найпишніший бюст», одразу відчуваючи «гарячий вогонь любовного бажання» 12. У Росії Казанова опинився в новому світі з іншими законами, де міг імпровізувати з власною сексуальністю, дозволяючи двозначність та інверсію у своїй сексуальній легенді. Для Салаберрі, покоління по тому, Схід теж асоціювався з педерастією (хоча, на відміну від Казанови, він не знайшов у ній нічого привабливого). Цілком можливо, ототожнення Заїри зі Сходом було викликано не лише її підневільним становищем, але й незрілістю її статі.

Після обміну «знаками» Казанова і Лунін приєдналися до решти гостей і загальної оргії, хоча, «здавалося, я і мій новий друг були єдиними, хто не втрачав голови, спокійно спостерігаючи за стрімким успіхом інших знайомств». На світанку коханці розпрощалися, і Казанова повернувся до Заїри, яка не лягала спати, чекаючи на нього.

Повертаюся я додому, входжу до своєї кімнати і лише чудом ухиляюся від пляшки, яку Заїра запустила мені в голову і яка напевно убила б мене, коли б потала у скроню. На щастя, вона лише черкнула моє обличчя. Я бачу, як Заїра, в пориві люті, падає на підлогу й б’ється об неї головою; підбігаю до неї, підхоплюю і питаю, що з нею сталося, (98) переконаний, що вона збожеволіла, й уже збираюся кликати на допомогу. (…) Вона показує на колоду з двадцяти п’яти карт, що символами оповідають про ту орґію, на якій я пробув цілу ніч. Там були і блудниця, і ліжко, і розпуста, і навіть мій злочин проти природи. Я нічого не бачу; але їй здається, ніби вона бачить усе 13.

Казанова повідомив, що вже збирається позбутися її, але коли Заїра впала на коліна, благаючи пробачити, він обійняв її та «виявив найпромовистіші знаки своєї приязні». Він змусив її пообіцяти, що вона більше не гадатиме на картах.

Казанова засуджував забобони, але водночас зізнавався, принаймні перед читачем, що карти говорили правду, навіть про його гріх проти природи. Загалом, маючи на увазі радше релігію, а не карти, він назвав росіян «найзабобоннішими християнами», особливо за поклоніння святому Миколаю, чий образ був у кожній хаті. «Той, хто заходить у хату, спершу б’є поклін іконі, потім господареві, але коли ікони чомусь немає, росіянин шукає її поглядом по всій хаті, розгублюється, не знає, що сказати, і втрачає голову» 14. У випадку Заїри забобони давали привід ревнощам і насильству, але Казанова вважав, що має ефективні ліки від шалу дівчини.

Це були звичайнісінькі ревнощі, і я боявся їх наслідків: поганого настрою, сліз і приступів відчаю, через які мені не раз доводилося бити її. Це був найкращий спосіб переконати, що я її кохав. Після побиття її прихильність до мене потроху поверталася, і між нами знову запановував мир після виконання обрядів любові 15.

Побиття були пов’язані з його сексуальністю та її невільним становищем. Уперше, коли Казанова тільки збирався її купити, йому сказали, що він матиме «право бити її», якщо вона відмовиться спати з ним. Це право власника він волів трактувати як доказ кохання і засіб сексуального збудження, пояснюючи його радше особливостями російського характеру, ніж рабським становищем дівчини. Він бив Заїру, аби цивілізувати її, так само, як одягав у французьке вбрання та вчив італійської мови. При цьому він не мав сумнівів, що ставлення до Заїри дозволяє йому узагальнити характер російських слуг. (99)

Три обставини особливо змусили цю дівчину полюбити мене. По-перше, я часто брав її до Катерингофа побачитися з рідними, яким я завжди лишав рубль; по-друге, запрошуючи гостей на вечерю, я саджав її з собою за стіл; по-третє, я двічі чи тричі побив її, коли вона намагалася не пустити мене в гості.

Дивна необхідність чекає на господаря в Росії: коли тільки є нагода, він мусить бити своїх слуг! Слова не діють, діє тільки батіг. Слуга має рабську душу; після того, як його відшмагають, він подумає і скаже: «Мій господар не вигнав мене; він не заповзявся б мене бити, коли б не любив, тож я мушу віддано служити йому» 16.

Казанова запевняв, що спочатку, коли він приїхав до Петербурґа, йому і на думку таке не спадало: «Я прихильно ставився до свого козака, що розмовляв французькою, і хотів привернути його до себе добротою, картаючи його лише словами, коли той напивався до непритомності». Приятель Казанови сміявся з такого м’якосердя і попереджав, що тут зарадить лише батіг. Незабаром Казанова переконався, що той мав рацію 17. Слуги в Росії були рабами не так через соціоекономічні умови, як через те, що у них душі були рабські, й Казанова легко зміг уявити привабливість побоїв з боку раба, що годилось і для його еротичних фантазій.

Зазвичай, не позбавлені приємності сексуальні пригоди Казанови відрізнялися від розваг маркіза де Сада, який належав до наступного покоління. Проте в Росії навіть венеціанський розпусник зауважив, що його сексуальність набирає дещо нетрадиційного спрямування. Сам де Сад у своїй «Історії Жульєтти», написаній у 1790-х роках, вводить вигаданий образ московита Мінського, монстра-садиста, що піддавав тортурам і зжер цілий гарем сексуальних рабів. Згодом у романі з’являється сама Катерина з її вигадливими садистичними оргіями в Санкт-Петербурзі. Француза, що брав у них участь разом з нею, вона потім засилає до Сибіру, де той у товаристві угорця і поляка досягає нових вершин насолоди содомії та насилля. Вони втікають із Сибіру (попередньо зґвалтувавши і з’ївши п’ятнадцятирічного хлопчика): «З Астрахані ми вирушили до Тифліса, вбиваючи, грабуючи, ґвалтуючи й спустошуючи все на своєму шляху» 18. (100) Такою була Східна Європа де Сада, і хоча його фантазія у подібний спосіб перетворювала й інші реґіони світу, тут форми й інтенсивність сексуального насильства сягали особливої дикості.