Вступ
Вступ
«Від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці уздовж континенту опустилася залізна завіса», — заявив 1946 року Вінстон Черчилль у Фултоні (штат Міссурі), в серці іншого континенту. «Залізна завіса», що розділяла Європу на дві частини — західну і східну, стала найуспішнішим риторичним новотвором у його політичній кар’єрі. Наступні пів століття ця завіса залишилася найважливішим структурним розламом у свідомості й на карті. Карту Європи, з її численними країнами і культурами, було позначено цією ідеологічною заслоною, що пролягла континентом під час холодної війни. За словами Черчилля, «тінь упала на країни, донедавна осяяні перемогою союзників»; ця тінь також відбилася на карті, забарвлюючи землі за «залізною завісою» у сутінкові кольори. У цих сутінках можна було малювати будь-які нещастя, неприємності та страхи, і водночас вони звільняли від необхідності вдивлятися надто прискіпливо, дозволяли навіть відводити очі, адже що можна розгледіти крізь «залізну завісу», крізь сутінки, які оповили її?
Землі за «залізною завісою» Черчилль означив як «ці східні держави Європи». Тепер усі вони опинилися «у тому, що я змушений назвати радянською зоною», і в усіх цих державах комуністичні партії намагалися запровадити «тоталітарний контроль». Та попри це лінія від Щецина до Трієста не була ідеальним кордоном цієї зони, тож Черчилль визнав один виняток: «Лише Афіни, Греція, з її невмирущою славою, залишаються вільними». Щодо решти «східних держав», то, (25) з одного боку, Черчилль визнавав, що «безпека цілого світу вимагає нової європейської єдності, й жодної нації не можна назавжди вилучати з неї». З другого боку, існували вагомі підстави, аби прийняти, схвалити й навіть підсилити дедалі очевидніший поділ. «У країнах, які опинилися перед залізною завісою, що розітнула Європу, існують інші підстави для занепокоєння», — констатував Черчилль, з самого початку не маючи сумнівів щодо того, які саме країни перебувають «перед» він згадав про Італію та Францію — і яким випало залишитися «позаду». Він побоювався політичної інфільтрації та ідеологічного зараження, адже навіть у Західній Європі «комуністичні партії або п’яті колони стають дедалі сильнішою загрозою для християнської цивілізації» 1. Впродовж холодної війни «залізну завісу» сприймали як карантинний бар’єр, що відокремлював світло християнської цивілізації від сутінків, і ця концепція передовсім була виправданням неохоти вдивлятися у землі позаду неї.
Фултонська промова Черчилля виявилася пророчою, ставши наріжним геополітичним фактом міжнародних відносин. Історики холодної війни наступних поколінь, як-от Волтер Лафібер і Даніел Єрґін, намагалися відповісти на запитання: Черчилль просто передбачив нову геополітичну ситуацію чи його провокаційна фултонська промова сама спричинилася до ідеологічного поділу Європи, прискоривши кристалізацію кордонів? З опублікованих мемуарів самого Черчилля випливає, що він аж ніяк не був стороннім спостерігачем того, що випало на долю «східних держав Європи», а активно допомагав ділити континент і розвішувати завісу. Ще 1944 року, за два роки перед тим, як Черчилль у супроводі Гарі Трумена вирушив до Фултона попереджати світ про комуністичні сутінки, він у Москві зустрівся зі Сталіним, аби домовитися про повоєнний поділ сфер впливу в тих-таки «східних державах». На аркуші паперу Черчилль запропонував Сталінові 90 % Румунії, 75 % Болгарії, 50 % Угорщини та Юґославії, але лише 10 % Греції з «її невмирущою славою». Черчилль тоді порадив цей аркуш спалити, але Сталін запропонував зберегти його.
1989 року у Східній Європі відбулося декілька пов’язаних між собою революцій, унаслідок яких повоєнні комуністичні режими було повалено й замінено. Політичні зміни принесли (26) демократичні вибори, відкритість до ринкового капіталізму, свободу пересування, виведення радянських військ і, нарешті, скасування Варшавського договору в 1991 році. Саме Варшавський договір та його аналог у Західній Європі НАТО з 1950-х років визначали військовий поділ Європи впродовж холодної війни, розколовши континент на два ворожі табори. Крах східноєвропейського комунізму у вирі революцій 1989 року та кінець холодної війни позбавили сенсу всі узвичаєні терміни, які виражали різкий поділ Європи на ворожі половини: Черчиллеві «залізну завісу», «зону радянського впливу» та «зловісну тінь». Лінія поділу Європи раптово зникла, стерлася, відійшла в минуле, а половинки знову об’єдналися в один континент. Ці події сталися наче грім серед ясного неба. 1988 року я разом із групою американських професорів побував у Польщі на зустрічі з польськими вченими. Ми обговорювали, що значить для Східної Європи заплутана й незрозуміла радянська гласність. Наші спільні теоретичні міркування завершилися численними рефлексіями, аналізами, парадоксами, передбаченнями й вироками, щоправда без жодного натяку на революційний вибух наступного року. Ані я, ані будьхто з моїх колеґ не мав найменшого уявлення про те, що таїло в собі найближче майбутнє. Ніхто не здогадувався, що гласність матиме таке величезне значення для самої ідеї Східної Європи як окремої геополітичної одиниці, яка через рік стала сумнівною і двозначною.
Революція 1989 року у Східній Європі значною мірою перекреслила спадок половини століття і спричинилася до переосмислення Європи як цілого. На настінних картах Європа завжди була різнокольоровим континентом, мозаїкою численних держав; на інших картах — у нашій свідомості — темна риска «залізної завіси» відділяла «світло» перед нею від «сутінків» позаду неї. Ці карти слід виправити й переглянути, але проблема полягає в тому, що вони надто глибоко вкоренилися, тому позбутися їх не так легко. У 1990-х роках італійці роздратовано депортують албанських біженців: «Albanesi, no grazie!» — говорилося в настінних графіті. Німці зустрічають відвідувачів із Польщі брутальним насиллям і неонацистськими демонстраціями, а східноєвропейських туристів свавільно зупиняють і обшукують у паризьких крамницях за (27) підозрою в крадіжці. Державні діячі, що колись закликали до європейської єдності, тепер відводять очі, аби не бачити облоги Сараєва, наче це відбувається на якомусь іншому континенті. Це відчуження є почасти наслідком економічної нерівності між заможною Західною Європою та злиденною Східною, але така нерівність неминуче огортається заплутаним мереживом культурних забобонів. «Залізну завісу» знято, але тінь залишилася.
Тінь залишилася, бо ідея Східної Європи збереглася — навіть без «залізної завіси». І не лише тому, що нелегко позбутися інтелектуальних побудов півсторічної давнини; річ передусім у тому, що сама ідея Східної Європи народилася задовго до холодної війни. Черчиллів яскравий образ «залізної завіси» виявився могутнім і переконливим завдяки тій влучності, з якою він описував виникнення радянської зони впливу як міжнародний катаклізм історичних масштабів. Однак за влучністю та проникливістю Черчиллевого образу ховалося дещо, що й робило його настільки могутнім, — відбитки інтелектуальної історії, в ході якої було винайдено ідею Східної Європи задовго до самого Черчилля. Проведена Черчиллем демаркаційна лінія «від Щецина на Балтиці до Трієста на Адріатиці» з’явилася на карті ще два сторіччя тому, за часів його найзнаменитішого предка, войовничого герцоґа Мальборо. «Залізна завіса» бездоганно збіглася із передущим пластом майже забутим, знехтуваним або витісненим, — на якому попередня епоха історії ідей уперше поділила континент, породивши розділення Європи на Західну та Східну.
Це розрізнення старше за Черчилля і холодну війну, але, безумовно, його витоки не губляться у темряві віків. Воно не було ані природним, ані первобутним, позаяк постало в результаті акту культурної творчості, інтелектуального виверту, ідеологічної корисливості та самореклами. Черчилль вирушив до Фултона, аби створити враження, що він іздалеку, з достатньої перспективи добачає поділ Європи. Проте початковий поділ був цілковито внутрішньоєвропейським творінням. Сама Західна Європа у XVIII столітті — в епоху Просвітництва — винайшла Європу Східну яко свою доповнювальну половину. Саме Просвітництво з його інтелектуальними (28) центрами у Західній Європі виплекало й привласнило неологізм «цивілізація», а цивілізація, своєю чергою, на тому самому континенті знайшла свій додаток у безпросвітному краї відсталості й навіть варварства. Так винайшли Східну Європу. Починаючи з XVIII століття ця напрочуд живуча ідея здобула надзвичайний вплив, щільно припасувалася до риторики й реалій холодної війни і вірогідно переживе крах комунізму як частина публічної культури та притаманних їй ментальних карт. Аби почати розуміти і долати ідею Східної Європи, мусимо вивчити складний історичний процес, у результаті якого вона вкоренилася у нашій культурі.
За часів Відродження засадничий поділ Європи проходив між Півднем і Північчю. Міста-держави Італії були незаперечними центрами мистецтва й освіти, живопису і скульптури, риторики й філософії, не кажучи вже про фінанси і торгівлю. Італійські гуманісти не вагалися проголосити свою культурну зверхність, що найвідвертіше висловив Мак’явеллі у знаному закликові «звільнити Італію від варварів», останній частині свого «Державця». Він мав на увазі віхову для флорентійців та більшості італійців подію тих часів — вторгнення 1494 року французького короля Карла VIII до Італії, яке започаткувало період «варварських» вторгнень із півночі й поклало кінець кватроченто — добі найвищого розквіту італійського Відродження. Ще боліснішим ударом стала катастрофа наступного покоління — захоплення Риму німецькими вояками імператора Священної Римської імперії Карла V. На власних очах італійське Відродження зазнавало руйнації під ударами північних варварів, а добре обізнані з класичною старовиною гуманісти могли порівнювати захоплення Риму німцями 1527 року із загарбанням Риму готами року 476, щоб ще раз переконатися, в якій стороні світу розташовані природні землі варварів. І давні римляни, й італійці часів Відродження читали Тацитові фраґменти про германців, довідуючись із них про людей, що приносили людські жертви, одягалися в шкури диких тварин і загалом вирізнялися віддаленістю від культури. «У перервах між війнами вони частину часу відводять на полювання, але переважно байдикують, думаючи лише про сон і їжу» 2. Тацит знав, що далі на схід мешкають інші варварські племена, сармати і даки, але найбільше його (29) цікавили германці на півночі, і таке класичне бачення світу якнайкраще пасувало поглядам італійців епохи Відродження. Мак’явеллі вхопився за староримське бачення з такою самою рвучкістю й риторичним пристосуванством, що й Черчилль, котрий використав просвітницьке бачення для обґрунтування «залізної завіси».
Самоочевидна для стародавніх римлян і зручна для італійців доби Відродження поляризація Європи на Італію та північних варварів дожила до XVIII століття яко риторична форма. Вільям Кокс, видаючи 1785 року свої «Мандри до Польщі, Росії, Швеції та Данії», все ще підсумовував свій досвід як «мандри по північних королівствах Європи» 3. Проте ця географічна перспектива в очах сучасників помалу застарівала, аж доки інтелектуальні зусилля Просвітництва не увінчалися переорієнтацією осі континенту, яка тепер породила Західну та Східну Європу. У свідомості сучасників Польща й Росія більше не належали до однієї когорти зі Швецією й Данією, а натомість долучалися до Угорщини і Богемії, балканських земель Османської імперії і навіть Криму.
За кілька століть від Ренесансу до Просвітництва культурні й фінансові центри Європи перемістилися з Риму, Флоренції та Венеції, з їхніми скарбами і скарбницями, до динамічніших на тоді Парижа, Лондона й Амстердама. Вольтер бачив Європу з Парижа XVIII сторіччя зовсім по-іншому, ніж на неї дивився із Флоренції Мак’явеллі у XVI столітті. Саме Вольтер був у передніх лавах філософів-просвітителів, які розвивали й артикулювали власний погляд на Європу, дивлячись із заходу на схід, а не з півдня на північ. Ось так вони здійснили концептуальну переорієнтацію Європи, передавши нам її у спадок, через що ми тепер дивимося на Європу їхніми очима; чи, радше, ми пасивно успадкували Європу, яку вони активно переглянули. Так само як нові центри Просвітництва замінили старі осередки Відродження, колишні варварські та відсталі землі перемістилися з півночі на схід. Просвітництво мусило винайти Західну Європу та Східну Європу одним махом як взаємодоповнювальні поняття, означивши одну через протиставлення і суміжність із іншою.
Подорожі із Західної до Східної Європи відіграли вагому роль у концептуальній переорієнтації континенту. Землі (30) Східної Європи у XVIII сторіччі були досить маловідомі й рідко відвідувані, тож у свідомості кожного мандрівника містилася нерозкреслена ментальна карта, яку він міг вільно доповнювати коментарями, прикрашати, уточнювати й переукладати. Головними операціями цього ментального картографування були об’єднання і порівняння — умоглядне об’єднання земель Східної Європи у зв’язну цілісність та їх порівняння із землями Західної Європи, щоб таким чином встановити поділ континенту за рівнем розвитку. Моя книжка починається з історії подорожі графа де Сеґюра, одного із французьких героїв американської війни за незалежність, котрий узимку 1784–1785 року перетнув Східну Європу, прямуючи до Санкт-Петербурґа, щоб виконувати там обов’язки посла Франції при дворі Катерини Великої. Перетнувши кордон між Пруссією та Польщею — приблизно там, де за два століття по тому опуститься «залізна завіса», — він дуже добре усвідомлював, що перейшов надзвичайно важливу межу. Він відчув, що «Європа повністю лишилася позаду», і, мало того, що він «повернувся на десять сторіч у минуле». Завершує цю книжку повернення до Західної Європи іншого мандрівника, американця Джона Ледьярда — учасника навколосвітньої подорожі капітана Кука, — а 1788 року він повертався із самостійної експедиції до Сибіру, яка урвалася його арештом за наказом Катерини. Подорожуючи на захід через цілу Російську імперію, а потім і Польщу, він лише на прусському кордоні відчув себе знову в Європі. Саме там, між Польщею й Росією, Ледьярд побачив «великий вододіл між азійськими й європейськими манерами», який він «перестрибнув» з надзвичайним ентузіазмом: «Я знову палко обіймаю Європу» 4. Навряд чи потрібно заглядати до атласу, аби пересвідчитися, що коли Сеґюрові здавалося, нібито «Європа повністю лишилася позаду», він і близько не досяг її кордонів, і що Ледьярд, мандруючи в протилежному напрямку, одночасно вітав і обіймав Європу всупереч тому, що вже промандрував нею більше тисячі миль.
У Ледьярда був напоготові спеціальний термін на позначення таких довільних географічних почуттів — він називав їх «філософською географією». Ця назва відбиває впертість, з якою Просвітництво підпорядкувало географію (31) своїм філософським цінностям, насичувало карту деталями, які відхилялися від жорсткіших стандартів наукової картографії. У Сеґюра була назва для того географічного терену, на який він потрапив, коли, здавалося б залишивши Європу, він і далі перебував у її межах; кінець кінцем він окреслив місце свого перебування як «схід Європи», котре у французькому ориґіналі — l’orient de l’Europe — створювало можливість дуже промовистого поняття «Орієнт Європи». До самого початку Першої світової війни французькі вчені вагалися між двома, здавалося б взаємозамінними, термінами l’Europe orientale (Східна Європа) і l’Orient europ?en (європейський Схід) 5. В «Орієнталізмі» Едвард Саїд висунув думку, що Окцидент сконструював Орієнт «як свій контрастний образ, контрастну ідею, особистість, контрастний досвід», як образ іншості, тож орієнталізм став «західним способом панувати над Сходом» (5) 6. Виникнення ідеї Східної Європи нерозривно перепліталося з розвитком дискурсу орієнталізму, позаяк у той час як філософська географія постійно вилучала Східну Європу з Європи, імпліцитно відсовуючи її до Азії, наукова картографія суперечила таким химерним конструкціям. Так з’являвся простір для двозначності. Географічна межа між Європою та Азією у XVIII столітті не була ще одностайно зафіксована й розміщувалася іноді на Дону, часом далі на схід на Волзі, а інколи, як і сьогодні, на Уралі.
Така невизначеність сприяла конструюванню Східної Європи як своєрідного парадокса одночасного вилучення і залучення, як Європи і не-Європи водночас. Східна Європа прислуговувалася для означення Західної Європи від протилежного — так само, як Орієнт допомагав означити Окцидент, і водночас вона правила за місток між Європою та Орієнтом. Винайдення Східної Європи можна назвати інтелектуальним проектом напіворієнталізації. Цей процес міг розгортатися і в зворотному напрямку. Мартін Бернал у «Чорній Афіні» продемонстрував, як інтелектуальна традиція еллінізму свідомо очистила наше сприйняття давньогрецької культури від африканських та азійських впливів. Саме еллінізм сприяв (32) тому, що ідея Східної Європи не обіймала новочасну Грецію, а Черчилль радів, що «безсмертну славу» Греції врятовано від тіні «залізної завіси» XX сторіччя. Паралельні інтелектуальні процеси орієнталізації та еллінізму, які сягають корінням XVIII століття, задають важливу систему координат і визначальні параметри для розвитку ідеї Східної Європи. Цікаво, що ідея Європи як єдності опинилася у фокусі культурної свідомості саме тоді, коли континент уявляли поділеним навпіл. Італійський історик Федеріко Шабо, відстоюючи після Другої світової війни ідею європейської єдності, доводив, що цілісна й секулярна у філософському сенсі ідея Європи розвинулася саме за часів Просвітництва. На думку Шабо, особлива роль у цьому належить творчості Монтеск’є, який протиставляв Європу і Схід у «Перських листах», а європейську відданість свободі та азійський деспотизм — в праці «Про дух законів» 7. Утім, ці опозиції залишали місце для певної проміжної культурної зони — і це місце обійняла ідея Східної Європи.
Філософська географія була грою із напрочуд вільними правилами — настільки, що зовсім не обов’язково було мандрувати Східною Європою, аби взяти участь у її інтелектуальному відкритті. Дехто вирушав у такі подорожі, передчуваючи незвичайні пригоди та створюючи навколо себе міжнародний розголос. Мадам Жоффрен залишила філософів свого паризького салону й поїхала до польського короля 1766 року, а Дідро 1773 року вирушив до Петербурґа, аби засвідчити свою пошану Катерині Великій. Проте ніхто не писав так захоплено й авторитетно про Росію, як Вольтер, котрий ніколи не бував східніше Берліна, й ніхто не цікавився Польщею пристрасніше й натхненніше за Руссо, котрий ніколи не мандрував східніше Швейцарії. Моцарт здійснив мандрівку між Західною і Східною Європою, перетнувши тонку й відчутну лише втаємниченому оку межу між ними десь між Віднем і Прагою. Насправді Прага розташована північніше й трохи західніше за Відень, але для Моцарта і для нас у XX столітті поїздка до Праги була поїздкою до Східної Європи, до слов’янської Богемії. Моцарт відзначив перетин кордону у своєму стилі, змінивши свою ідентичність та ідентичності членів своєї родини та друзів, присвоївши всім підкреслено псевдоорієнтальні безглузді імена: «Я тепер Пункітітіті. (33) Моя дружина — Шабла Пумфа. Гофер — Розка Пумпа, а Штадлер — Ночібікічібі» 8. Завіса між Віднем і Прагою в цьому фривольному жарті композитора опустилася задовго до того, як набула залізного втілення.
Фантазійне чи філософське знайомство зі Східною Європою, засноване на чудернацьких фантазіях або прискіпливій ерудиції, як і вивчення орієнталізму, було стилем інтелектуального панування, а його кінцевий продукт — інтеґрація знання та влади, увічнення відносин панування й підпорядкування. Як і в випадку Орієнту, тут неможливо чітко відокремити інтелектуальне відкриття й опанування від можливості реального завоювання. Французькі знавці східноєвропейських справ зрештою опинилися на службі в Наполеона, а «відкриття» просвітителями Східної Європи проторувало шлях його завойовницьким кампаніям. Створення Наполеоном Варшавського князівства у 1807 році, анексія за його розпорядженням Іллірії на Адріатичному узбережжі 1809 року та, нарешті, його вторгнення до Росії 1812 року поставило філософську географію на службу воєнній картографії. Похід Наполеона виявився не останньою спробою західноєвропейських військ запровадити імперське правління над Східною Європою.
Іммануїл Валлерстайн у своїй економічній історії «Зародження європейської світ-економіки» відносить утворення капіталістичного «ядра» в Західній Європі до XVI сторіччя. В той час це «ядро» помалу зміцнює свою економічну гегемонію над «периферією» у Східній Європі (та іспанських володіннях в Америці), формуючи на основі початкової незначної економічної нерівності «доповнювальне розходження» 9. Опинившись у статусі «периферії» Західної Європи, Східна Європа отримала економічну роль експортера зерна, яке виробляли підневільні робітники, котрі попали в ярмо післясередньовічного «другого кріпацтва». Щоправда, висновки Валлерстайна ґрунтуються майже винятково на прикладі Польщі, чия економіка справді сильно залежала від балтійського експорту пшениці з Ґданська до Амстердама. Він чудово усвідомлює, що далеко не вся сучасна Східна Європа потрапила в орбіту європейської світ-економіки навіть на правах (34) «периферії»: «Росія поза Європою, але Польща в її складі. Угорщина залучена, а Османська імперія — ні» 10. Проголошення Східної Європи економічною периферією значною мірою означає прийняття створеного культурною уявою XVIII сторіччя конструкту й перенесення його на минуле заради впорядкування попередньої економічної моделі. Насправді соціально-економічні чинники відігравали далеко не вирішальну роль у конструюванні Східної Європи Європою Західною.
Історична проблематика «ядра» і периферії, над якою Валлерстайн почав працювати у 1970-х роках, вплинула на подальше вивчення Східної Європи: 1985 року в Белладжіо відбулася міжнародна наукова конференція «Витоки відсталості в Східній Європі». Ерік Гобсбаум порівнював Швейцарію й Албанію, подібні за ландшафтом і природними ресурсами, але кардинально відмінні за економічним розвитком. Роберт Бреннер доводив, що «проблема відсталості Східної Європи — це хибно сформульоване питання», позаяк «з історичної точки зору, недорозвиненість є радше правилом, аніж винятком», а відтак питання насправді має стосуватися унікального капіталістичного розвитку Західної Європи. Учасники конференції погодилися, що «Східна Європа аж ніяк не є цілісним утворенням», що її різні частини в різний час ставали «економічними додатками» Західної Європи й «відставали кожна по-своєму» 11. Проблеми відсталості й розвитку в Східній Європі було вперше порушено й означено у XVIII столітті поза межами економічної тематики, хоч саме остання дотепер визначає наші уявлення про ці території. Саме невизначене географічне розташування Східної Європи, яка перебувала в Європі, але не була повністю європейською, покликало до життя поняття відсталості й розвитку, що правили за проміжну ланку між цивілізацією і варварством. По суті Східна Європа XVIII сторіччя стала для Західної Європи її першою моделлю недорозвитку — поняття, яке тепер застосовується в масштабах усього світу.
Сама ідея скликати у Белладжіо за підтримки Фонду Рокфеллера міжнародну наукову конференцію, щоб обговорити «проблему відсталості у Східній Європі», глибоко суголосна просвітницьким підходам до цієї самої проблеми. По інший бік Альп, у Фернеї, двадцять років тривав одноосібний симпозіум (35) — геній Вольтера присвятив себе проблемі східноєвропейської відсталості. У Парижі фізіократи реґулярно зустрічалися в салоні Мірабо-старшого, щоб обговорити суто економічні аспекти цієї проблеми. Фактично 1774 року цей паризький салон відрядив одного фізіократа з великою помпою до Польщі так само, як 1989 року економічний факультет Гарвардського університету відрядив туди само свого професора. Революція 1989 року, поза сумнівом, загострила проблему «відсталості» Східної Європи мірою того, як нові уряди намагалися розчистити економічні руїни комунізму й долучитися до світової економіки ринкового капіталізму. Звернення за порадами до експертів та прохання про економічну допомогу з-за кордону, звичайно, сприйматимуться як остаточне підтвердження нашого економічного успіху та відсталості Східної Європи. Коли європейська спільнота готувалася перетворити себе на економічний союз, «Європу 1992 року», постав спеціальний банк — Європейський банк реконструкції та розвитку, — якому поставили за мету розв’язувати особливі проблеми Східної Європи. В Європі 1990-х Східна Європа і далі посідатиме невизначене місце між залученням і вилученням — як в економічній площині, так і за культурним визнанням.
Філософи-просвітителі досліджували й використовували цю суперечність, втискаючи її у схему відсталості й розвитку, котра стала визначальною прикметою, що об’єднувала різні землі під рубрикою Східної Європи. Вже за часів Відродження можна було застосувати цю схему до Польщі, зокрема 1523 року Еразм Роттердамський «вітав народ, який дарма що раніше вважали варварським, але тепер він досяг такого розквіту в словесності, праві, звичаях, релігії та в усьому іншому, що вберігає його від звинувачення в простакуватості, що може змагатися із найвидатнішими й найславетнішими поміж усіх народів» 12. Для Еразма вихід із варварства не мав нічого спільного з економічним розвитком. Монтень у XVI столітті оголошував усіх людей своїми співвітчизниками й готовий був «обійняти поляка як француза», хоча за таким позірним космополітизмом, далебі, ховалося не менше поблажливої зарозумілості, ніж за привітаннями Еразма. Коли 1573 року французький принц став королем Польщі, а наступного року (36) повернувся на французький трон королем Генріхом III, то Філіпп Депорт, французький поет з його почту, написав саркастичне «Прощання з Польщею». Це було прощання з кригою та снігом, поганими манерами й «варварським народом» 13.
У першій половині XVI століття Рабле помістив у один шерег «московитів, індійців, персів і троглодитів», вважаючи Московію частиною орієнтальної, ба навіть міфологічної землі 14. Після того як англійський моряк-дослідник Річард Ченслер у 1550-ті роки відкрив Північний морський шлях до Московії через Арктичний океан, а відтак постала торговельна Московська компанія, описи Московії стали серйознішою справою. Разом з описами Нового світу їх помістили до єлизаветинського збірника Річарда Гаклюйта «Найважливіші плавання, подорожі й відкриття англійської нації». 1600 року французький найманець капітан Жак Маржерет вступив на службу до московського царя Бориса Годунова, а згодом видав найґрунтовніший франкомовний опис Московії XVII сторіччя. Московитів він назвав «тими, кого раніше називали скіфами», «вкрай грубим і варварським народом». Звістки про Московію були переповнені міфологічними дивами природи, як-от оповідь про вкорінену в землю тварино-рослину: «Вівці з’їдають траву навколо себе й потім вмирають. Вони розміром з ягня, мають кучеряву вовну. Деякі повністю білі, деякі злегенька плямисті. Я бачив кілька їхніх шкур» 15. Поки капітан Маржерет перебував у Росії, інший відчайдушний вояк Джон Сміт перетнув континент, прямуючи з Англії до Османської імперії з місією, що її пізніше назвали «військовою службою і маневрами проти турків і татар в Угорщині, Семигороді, Волощині та Молдавії». У 1603 році його взяли в полон кримські татари, а згодом, 1607 року, вже у Вірджинії — американські індіанці Повхатанської конфедерації племен, звідки його врятувала тринадцятирічна Покахонтас. Він визволився з кримськотатарського полону, вбивши свого господаря, й потім перетнув Московію, Україну та Польщу, які назвав «країнами, гідними радше жалю, ніж заздрощів». З досвіду татарського в’язня й невільника він виснував, що Татарію годі описати: «Тепер ви розумієте, що Татарія і Скіфія це одне й те саме, але вона така велика і безкрая, що навряд чи хтось зможе досконало описати її або ті кілька варварських (37) народів, що її населяють» 16. Про скіфів знали із творів Геродота, для котрого як античного грека ті були варварами. Коли європейцям набридли Тацитові германці й вони зацікавилися Геродотовими скіфами, варварські землі перемістилися з півночі на схід. Назву «скіфи» у XVIII сторіччі було поширено на всю Східну Європу, аж доки Гердер не перейняв іншу самоназву варварів старовини, надавши Східній Європі її сучасного образу слов’янських земель.
Найважливіше джерело про Московію XVII століття опис Адама Олеарія, котрий у 1630-ті роки супроводжував німецьку місію, відряджену гольштейнським двором із завданням домовитися про комерційну концесію для започаткування торгівлі з Персією через Московію. Ця місія свідчила, що Московія набула важливого економічного значення і мала особливий зв’язок зі Сходом. Втім, Олеарій у своїй оповіді, яка вперше побачила світ німецькою мовою 1647 року і відтоді перевидавалася протягом століття німецькою, французькою, голландською, англійською й італійською мовами, оцінює Московію головно за неекономічними критеріями. Він пише про московитів, що «їхня шкіра такого самого кольору, як у інших європейців». Це спостереження виказує, наскільки убогих знань про Московію він очікував від своїх читачів. «Коли спостерігаємо за духом, звичаями і трибом життя московитів, — писав Олеарій у часи, коли дуже мало хто мав нагоду для такого спостереження, — доводиться зарахувати їх до варварів». Далі він картає їх передовсім за нечестивість: за те, що вони вживають «лайливі й огидні слова», за брак «добрих манер» «ці люди гучно пердять і відригують», за «плотську хіть і розпусту», а також за «гидкий порок, що зветься у нас содомією», якого вони не цураються навіть із кіньми. У його судженнях простежується, вочевидь, і економічне міркування — коли він пише, що московити «придатні лише для рабства» і їх доводиться «гнати до роботи батогами і дрючками» 17. Просвітництво пізніше перегляне образ Росії, даючи їй шанс на виправлення — вихід із варварства та поліпшення манер. Можливість такого виправлення промайнула в «Короткій історії Московії» Джона Мільтона, написаній десь у 1630-х роках. Майбутній автор «Втраченого раю» та «Віднайденого раю» зацікавився Росією «як найпівнічнішим тереном Європи, куди сягнула (38) цивілізація» 18. Просвітництво наново відкриє Росію як східний реґіон континенту і прив’яже її репутацію у філософському та географічному сенсі до інших земель Східної Європи.
23 березня 1772 року Джеймс Босвелл заскочив Семюела Джонсона за «укладанням четвертого видання його «Словника» інфоліо». Вони обговорювали певний неологізм, що його Джонсон не навів у своєму словнику через невідповідність правильній англійській мові: «Він не визнавав слово цивілізація (civilization), а лише цивільність (civility). Попри велику повагу до нього, мені видавалося, що цивілізація, від дієслова цивілізувати (to civilize), краще слово у сенсі протилежності варварству (barbarity)». Того самого дня ми обговорювали етимологію й мовні сім’ї, і Джонсон висловив думку, що «богемська мова безумовно належить до склавонських мов». Коли хтось зауважив, що вона трішки подібна до німецької, Джонсон відповів: «Ясна річ, сер, ті частини Склавонії, що межують з Німеччиною, запозичують німецькі слова, а ті, що межують з Татарією, запозичують татарські» 19. Озираючись на той час із віддалі двох століть, можна помітити майже синхронну еволюцію двох ідей — ідеї цивілізації як протилежності до варварства й ідеї Східної Європи під назвою «Склавонії». Босвелл і Джонсон ставилися до них як до двох окремих проблем, пов’язаних між собою хіба що в контексті словника, але в історичній ретроспективі ми бачимо, що зв’язок між ними був значно глибший. Нова ідея цивілізації була кардинальною і невід’ємною точкою референції, що вможливила консолідацію й артикуляцію у XVIII сторіччі тоді ще зародкової концепції Східної Європи.
Словник доктора Джонсона гордо наполягав на застарілому тепер означенні «цивілізації» як суто юридичного терміна — перетворення кримінального процесу на цивільний. Та все-таки у 1770-ті роки інші словники, як у Франції, так і в Англії, вже прийняли нове значення цивілізації, зокрема єзуїтський «Словник Треву» (Париж, 1771) і «Новий повний словник англійської мови» Джона Еша (Лондон, 1775). Перший помітний випадок уживання цього слова з новим значенням пов’язують з ім’ям Мірабо-старшого та його кола фізіократів, що також активно цікавилися Східною Європою. (39) Починаючи від надзвичайно успішного твору «Ami des homines» (6) (1756), Мірабо вживав слово «цивілізація» і в економічному, і в культурному контекстах, пов’язуючи цивілізацію зі зростанням багатства й удосконаленням манер. Однак він обережно ставився до «несправжньої цивілізації», зокрема маючи на увазі амбіції Петра Великого в Росії. Ще один фізіократ, абат Бодо, який мандрував Польщею й Росією, писав про стадії та рівні цивілізації, про «поступ» цивілізації в Росії і додав новий важливий відтінок до цього неологізму, уточнивши, що веде мову про «європейську цивілізацію». Французька революція в інтерпретації французьких філософів ще тісніше пов’язала ідею цивілізації з моделлю розвитку. Вольней провіщав поступ цивілізації як «наслідування» однієї передової нації іншими, а Кондорсе розмірковував, чи досягнуть колись усі народи такого «рівня цивілізації, якого досягли найпросвіченіші, найвільніші й найменш забобонні нації — французи й англо-американці». Використовуючи на самому початку XIX століття поняття «цивілізація» для вимірювання однорідності «Західної Європи» 20, Оґюст Конт залишався у руслі філософської географії Просвітництва.
Східну Європу не вважали антиподом цивілізації: її розміщували не в безодні варварства, а радше на шкалі розвитку, яка вимірювала віддаль між цивілізацією і варварством. Сеґюр наприкінці XVIII століття сприймав Петербурґ як чудернацьку суміш «епох варварства й цивілізації, десятого й вісімнадцятого сторіч, азійських та європейських манер, грубих скіфів і витончених європейців» 21. Східна Європа перебувала десь посередині, і до початку XIX століття усі ці полярні опозиції вже викристалізувалися у фіксовані кліше. Бальзак у «Людській комедії» підсумував усе східноєвропейське, як воно бачилося йому з Парижа: «Україна, Росія, дунайські рівнини, словом слов’янський народ — це ланка між Європою та Азією, між цивілізацією і варварством» (7) 22.
Я вперше почав думати про написання цієї книжки десять років тому, цілий рік працюючи в Таємному архіві Ватикану (40) над вивченням відносин Польщі й Ватикану протягом XVIII століття. Я читав листи римських апостольських нунціїв з Варшави. 1783 року, після семирічного перебування у Варшаві, нунцій Джованні Аркетті готувався до делікатної й украй важливої місії до Росії, до двору Катерини. Та одна річ особливо турбувала нунція в цей важливий момент його кар’єри як світського дипломата: його непокоїло, що у Санкт-Петербурзі від нього очікуватимуть поцілунку руки імператриці. Він боявся, що папа не схвалить цього вчинку, бо він міг скомпрометувати абсолютну незалежність католицької церкви. Було щось іронічне в тому, що Рим переймався такими тривіальними дрібницями придворного етикету, коли на порозі вже була Велика французька революція. Ситуація також була комічною, адже поцілунок руки цариці не привернув би нічиєї уваги на тлі скандально відомої сексуальної розбещеності Катерини, яка стала леґендою ще за її життя. Мене найбільше зацікавило те, як Аркетті заздалегідь виправдовував перед Римом поцілунок, на який він таки зважився. На підставі власного польського досвіду він заявляв, що знає «ці північні країни», тим самим об’єднавши Польщу й Росію в одну категорію. Він вказував, що між «більш культурними народами» й «тими народами, які почали культурнішати пізніше», існує значна прірва. «Північні країни» занадто дотримуються етикету, наприклад цілують руку, в такий спосіб прагнучи наздогнати «більш шляхетні народи» 23. Велична поблажливість Аркетті свідчила, що, на його думку, ймовірність досягнення такої рівності дуже низька. Але його шкала рівнів культурності — виражена порівняльними прислівниками «більш» або «менш», «раніше» або «пізніше» — демонструвала цілком розвинену й сучасну концепцію відсталості й розвитку. В його висловах бракувало тільки слова «цивілізація» і переорієнтації, яка переозначувала північні країни як східні. Будучи італійцем, він досі дивився на Європу очима епохи Відродження. Своєю чергою, Катерина також була здатна на поблажливість: пізніше вона описала Аркетті як «добре дитя» й подарувала йому шубу.
Аркетті стверджував, що якраз менш культурні народи занадто переймаються етикетом. Проте насправді сам він ухопився за етикетну дрібницю і роздув її настільки, що постала (41) ціла ментальна карта Європи. Норберт Еліас гадав, що ідея цивілізації розвинулася з ідеї цивільності (civility) як кульмінаційний момент в історії манер. Поняття цивілізації стало таким важливим складником ідентичності тих, хто вважав себе належними до неї, що найповніше сучасне втілення воно знайшло у стандартах, якими вимірюються інші класи і нації. Саме читаючи Аркетті, котрий характеризував північні народи як менш розвинені й шляхетні, я задумав працю про картографування цивілізації в Європі. Мені здалося, що його поблажливість майже (але не цілком) провістила поблажливе ставлення до Східної Європи в наші часи, і переді мною постало питання, чи не стояв він на порозі великої переорієнтації континенту. Відтоді я замислився над тим, як люди почали ділити Європу на дві половини — на схід і захід.
Про Аркетті й руку Катерини я згадав кілька років тому, перебуваючи по той бік «залізної завіси», у Східній Європі. Посеред ночі я вирушив до майже незнайомої мені людини, аби забрати в неї деякі листи й матеріали, які я погодився перевезти у своєму багажі за «залізну завісу». Коли я прощався, господар тричі поцілував мене то в одну, то в другу щоку — за слов’янським звичаєм, як він мені пояснив. Я не міг не згадати про Аркетті й не подумати, що часом дрібниці етикету опановують нашу уяву, перетворюючись на символи якихось величезних відмінностей. Деякі з таких деталей невідлучно вплелися в мій загальний східноєвропейський досвід — досвід знайомства із підпільним політичним життям, приглушеними розмовами й почуттям неспокою під час перетину кордонів.
Ця Східна Європа перестала існувати 1989 року, разом із «залізною завісою». І ми або знайдемо нові способи для підкреслення її відмінності, або заново відкриємо старі, що існували перед холодною війною. А ще ми можемо скористатися надзвичайною революцією 1989 року яко стимулом і слушною нагодою переглянути нашу ментальну карту Європи. 1990 року Американська академія наук і мистецтв назвала спеціальне число часопису «Daedalus» «Східна Європа… Центральна Європа… Європа». Ця назва, напевно, натякала на тогочасний дрейф термінів, адже Європа семіотично зміщувалася й перетворювалася у нашій свідомості. (42) Головне есе у цій збірці вийшов з-під пера Тімоті Ґартона Еша, англійського автора, який став найпроникливішим західноєвропейським аналітиком з питань Східної Європи у доленосні 1980-ті роки. Назва есе закінчувалася знаком питання: «Mitteleuropa?» (8). Цей знак запитання відсилав до іншого есе того-таки автора, опублікованого до революції 1989 року: «Чи існує Центральна Європа?». Це була делікатна й дражлива проблема ментальної картографії, адже сам термін Mitteleuropa з’явився 1915 року під час Першої світової війни, коли Фрідріх Науманн опублікував у Берліні книжку з однойменною назвою, тільки без знака запитання. Науманнова «Mitteleuropa» окреслювала сферу німецької економічної та культурної гегемонії, охоплюючи землі, які зазвичай зараховували до Східної Європи. Поняття Mitteleuropa, разом з поняттями Osteuropa (9) та Ostraum (10), згодом відіграло важливу ідеологічну роль під час Другої світової війни, коли Гітлер розгортав план масштабних загарбань і страхітливого поневолення Східної Європи, почавши з окупації Чехословаччини та Польщі 1939 року й довершивши справу вторгненням до Юґославії й Радянського Союзу 1941 року. Тому є певна іронія в тому, що ідею Центральної Європи у 1980-х роках відродили саме польські, чехословацькі й угорські інтелектуали, щоб разом із інтелектуалами Західної Європи плекати її як ідеологічну протиотруту «залізної завіси». Отож питання про те, чи існувала Центральна Європа, повністю залежало від розрізнення інтелектуального конструкта і геополітичної реальності, а відтак Центральна Європа була лише ідеєю: «Її ще немає. Східна Європа існує — як частина Європи під радянським військовим контролем» 24. Але Східна Європа теж була колись лише ідеєю, і тепер, після 1989 року, звільнившись від радянського військового контролю, вона знову стала ідеєю. Втім, ідея Східної Європи залишається напрочуд тривкою, глибоко вкарбованою в історію двох сторіч і настільки впливовою через свої політичні наслідки, що її інтелектуальні витоки дуже важко розгледіти за пеленою історії.
Росія може відмовитися від військового панування у Східній Європі, але вона не може знищити саму ідею Східної Європи, позаяк не вона її вигадувала й нав’язувала. Ідею Східної Європи винайшли в Європі Західній за часів Просвітництва, і Росія також була частиною цієї ідеї. Росія також пройшла через процеси відкриття, локалізації, поблажливого ставлення та інтелектуального опанування; її локалізували й ідентифікували так само — між Європою та Азією, між цивілізацією та варварством. Прибічники ідеї Центральної Європи сьогодні прагнуть інтелектуальними засобами похитнути репресивну ідею Східної Європи, звільняючи від неї Чехію й Угорщину, можливо Польщу та, либонь, ще Словенію. Проте рубрику «Східна Європа» надалі можуть застосовувати, аби увічнити вилучення решти і зберегти розрізнення, яке підживлює нашу ідентичність. Михайло Горбачов, котрий знищив «залізну завісу» і поклав кінець холодній війні, також дуже глибоко зрозумів проблему поділу Європи. «Ми — європейці», — заявив він 1987 року в книжці «Перебудова», закликаючи будувати «спільний дім» від Атлантики до Уралу і виступаючи проти «умовності» блокового протистояння та «архаїзму» концепції «залізної завіси». Він розкритикував погляди тих представників Заходу, які вилучали Радянськиий Союз із Європи та ототожнювали Європу лише з Європою Західною (11) 25. Таке вилучення й ототожнення фактично були аксіомами, які протягом двох століть лежали в основі інтелектуальної історії, історії цивілізації в Європі та винайдення Східної Європи.