«БЕЗЛІЧ ДРІБНИХ ДИКИХ ПЛЕМЕН»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«БЕЗЛІЧ ДРІБНИХ ДИКИХ ПЛЕМЕН»

1764 року, коли Ґіббон вирушив у Рим, двадцятирічний Йоганн Ґотфрід Гердер приїхав у Ригу, де став учителем і священиком. Рига разом із провінцією Лівонією, теперішньою Латвією, належала Росії з 1710 року, коли Петро Великий забрав її у Швеції після перемоги над Карлом XII. Однак Рига зберегла відносну автономію навіть у складі Російської імперії. Влада залишалася в руках німецького бюргерства, а місто користувалося рештками ганзейської незалежності. Влітку 1764 року, незадовго до непомітного прибуття туди Гердера восени того самого року, Рига вітала набагато важливішого гостя — свою нову імператрицю Катерину. Саме вона у 1780-х роках знищить залишки лівонської автономії, відмовившись визнавати локальні обмеження свого просвіченого абсолютизму, але навіть після цього, як свідчитиме на зламі століть Коббетт, Рига залишатиметься (430) особливо відкритою до Балтики, будучи частиною Росії, але на самій її окраїні. Справді, протягом усього XVIII сторіччя узбережжя Балтійського моря аж до найсхіднішої його точки — Санкт-Петербурґа стало чимось на кшталт відкритого кордону Східної Європи. Гердер дістався до Риги через Балтійське узбережжя, з Кеніґсберґа, тільки-но прослухавши курс лекцій Канта; у Кеніґсберґу він був на території Пруссії підданцем Фрідріха. На захід від Кеніґсберґа лежав Ґданськ, що належав Польщі, але, як і Рига, зберігав певну міську автономію. Ґданськ і Рига, розташовані відповідно на Віслі й Двіні, були пунктами доступу до Східної Європи.

Ґіббон виїхав з Рима, настільки приголомшений його колишньою славою, що одразу розставив усіх варварів Європи на свої місця навколо цього безсумнівного центру цивілізації. Гердер покинув Ригу 1769 року, вирушивши через Балтійське море і Ла-Манш до Нанта у Франції. Звідти він згодом поїхав у Париж. Тож він здійснив мандрівку з краю Східної Європи до самого серця Європи Західної. Однак Гердерів «Щоденник моєї подорожі 1769 року» був цілковито присвячений Східній Європі, яку він залишав позаду, дія розвивалася у напрямку, протилежному самій подорожі. І справді, перше речення щоденника зраджувало дезорієнтацію не тільки на місцевості, але й у часі — через використання іншого календаря в Російській імперії: «23 травня / 3 червня я вирушив з Риги і 25 травня / 5 червня поплив морем бозна-куди» 51. Гердерові довелося провести решту життя у ґетівському Веймарі, але ідея Східної Європи, яка зародилася в Ризі й розвинулася у щоденнику 1769 року, залишилася з ним назавжди. Ґіббон розселяв варварів десь на околицях з величною зневагою, а часом з іронією блискучого класичного стиліста. Натомість Гердер під час морської подорожі був ладен писати про цих самих варварів із бурхливим захватом і непідробною цікавістю в стилі, котрий незабаром здобуде славу як «Буря й Натиск». Варварів давньої історії він втискає до етнографічного сьогодення й навіть до майбутнього, створеного його шаленою уявою. Вони знайдуть спокій лише через двадцять років, на сторінках фундаментального твору Гердера «Ідеї до філософії історії людства», у частині четвертій (книга XVI, розділ IV) під назвою «Слов’янські народи». (431) Для Ґіббона слов’яни яко предмет давньої історії були чимось на кшталт бобрів, а то й навіть гірше. Для Гердера слов’яни стали об’єктом зачарування і захоплення, а їхні особливості й характер найкраще можна було пізнати за допомоги таких нових дисциплін, як антропологія і фольклор.

Величезний вплив на щоденник 1769 року справила сама Балтика, а починався він з розмірковувань про Північ, якою вона виглядала з моря: «Холодна Північ тут видається колискою морських чудовиськ, варварів, велетнів і руйнівників світу». Гердер, чий інтелектуальний компас у цю мить вказував на Північ, перемішав поняття давньої історії й казкової міфології. Але, заглиблюючись у давню історію, він дедалі більше відчував дезорієнтацію в просторі: «Північ чи Південь, Схід чи Захід були Vagina hominum *?»

* Піхвою людства (лат.).

У відповідь Гердер пропонує навіяну мореплаванням метафору двох «потоків» первісного поширення культури. Один ішов зі Сходу до Греції та Італії, принісши із собою «музику, мистецтво, науку й звичаї». Другий потік спрямовувався «на Північ, з Азії до Європи», тобто паралельно до шляху самого Гердера з Риги до Нанта, створюючи мінливий простір нерівномірного розвитку 52. Він думав про Ригу, яку покинув і куди сподівався колись повернутися, аби заснувати там національну школу й «гуманно перетворити природного у своїй дикості Еміля, описаного Руссо, на національне дитя Лівонії». Дикість Еміля була милою його серцю, але для Лівонії він готував програму цивілізування:

Все сьогодні має узгоджуватися з політикою; це потрібно і мені з моїми планами! Ось яка буде моя школа: вона протистоятиме розкошам і вдосконалюватиме звичаї! Вона має наблизити нашу мову й освіту до смаків і вишуканості нашої епохи, аби ми не лишалися позаду. Наслідувати приклад (nachzueifern) Німеччини, Франції та Англії! Нести честь і просвіту шляхетному станові! Стати надією Польщі, Росії та Курляндії! 53

Наслідування прикладу, вдосконалення звичаїв або відставання — все це вказує на імпліцитну шкалу розвитку. (432) Географічним центром розвитку, на думку Гердера, стала б Рига, в якій він убачав сполучник між Німеччиною, Францією та Англією, з одного боку, і Польщею, Росією та Курляндією, з другого, тобто між Західною та Східною Європами. Його плани заснувати школу в Ризі, наслідуючи Західну Європу, свідчили, що він визнає вищість Західної Європи, але водночас ця школа мала стати маяком надії для Східної Європи. Пливучи кораблем на захід, Гердер географічно покидав Східну Європу, але вирішив, що в іншому сенсі вона не повинна «залишатися позаду».

«Я пропливав повз Курляндію, Пруссію, Данію, Швецію, Норвегію, Ютландію, Голландію, Шотландію, Англію, Нідерланди до Франції», — писав Гердер, описуючи свій шлях Балтійським морем. «І ось деякі мої політичні морські мрії (Seetraume)». Ці мрії були плодом панорамного погляду віддалік, адже, досягнувши північно-західного узбережжя Європи, він озирнувся й побачив за собою наймальовничішу картину Східної Європи XVIII століття:

Який краєвид цих земель відкриється з північного заходу, коли дух цивілізації (Kultur) навідається до них! Україна стане новою Грецією. Прекрасне небо, під яким живе цей народ, його радісне життя, його музична вдача і родюча земля колись прокинуться; з безлічі дрібних диких племен, якими також були колись греки, постане ґречна (gesittete) нація, а її межі сягатимуть Чорного моря і звідти далі по всьому світу. Угорщина, ці народи, а також землі Польщі й Росії належатимуть до цієї нової цивілізації (Kultur); з північного заходу цей дух пошириться по всій Європі, яка поринула в сон, і зробить її служницею (dienstbar) цього духу. Все це попереду і повинно статися колись; але як? коли? завдяки кому? 54

Таким був масштаб Гердерових морських мрій. Він дивився з Балтики, і погляд його сягав Чорного моря, охопивши цілу Східну Європу. Віддавшись потоку асоціацій, він створює Східну Європу з «безлічі дрібних диких племен», додавши до них Україну, Угорщину, Польщу та Росію. В уяві Гердер об’єднав усі ці шматки в нову «цивілізацію», скориставшись німецьким поняттям Kultur. Україна, котра для Ґіббона досі (433) залишалася у «природному стані» і була всього-на-всього ласим шматком для завойовника, в Гердера перетворювалася на центр цієї нової цивілізації; її народ уже був «радісний» і «музичний», йому бракувало лише «ґречності». Тут Східна Європа поставала яко простір, майбутнє якого було передбачене на тисячу років уперед. Але, попри весь Гердерів захват, основний посередник цивілізації для нього — дух північного заходу або радше Західної Півночі, який дивився на Східну Європу очима самого Гердера з моря, намагаючись зробити її «служницею».

Нарешті, майже наприкінці своєї подорожі до Франції, Гердер звертається до особливого випадку — Росії, імперії, підданцем якої він був протягом п’яти років. Він розмірковував, як і інші філософи-просвітителі, чи принесуть законодавчі проекти Катерини «справжню цивілізацію» до Росії. «В чому полягає справжня цивілізація?» — запитує він і відповідає: «Не лише в даруванні законів, а й у вихованні манер». Зробивши цю вже традиційну заувагу, Гердер міркує над тим, яких саме законів потребує Росія, відхиляючи проекти «законодавчих умів» (gesetzgeberische K?pfe) Англії, Франції або Німеччини, а також приклади стародавньої Греції та Риму. Закони для Росії мають походити зі Сходу, аби відповідати «характерові, розмаїттю й рівням (Stufe) народів Росії». Підкреслюючи різницю «рівнів» народів Російської імперії, Гердер наближається до створення, либонь, найаналітичнішої для XVIII століття шкали розвитку Східної Європи. Росія яко ціле, можливо, перебувала на нижчому рівні розвитку, але всередині неї Гердер виділяв «розвинені, напіврозвинені й дикі реґіони». Потім він переніс ці рівні на географію: «Дикі народи мешкають на кордонах; напіврозвинене село всередині країни, а розвинені — на морському узбережжі. Використання (Gebrauch) України. Дивись вищеподаний план» 55. Загадкові слова про «використання України», здається, проливають дещо інше світло на Гердерове пророцтво щодо тамтешньої цивілізації. Згаданий план полягав у використанні України, поцінуванні її «музичної вдачі», а особливо — «родючої землі», аби зробити її «корисною» в аграрному плані, підпорядкувавши політичному проектові об’єднання неровномірно розвинених «рівнів» Росії. (434)

За Гердером, «законодавчі уми» Західної Європи були не тільки неспроможні допомогти Росії, але, беручись за цю справу, ставили під загрозу власну цивілізацію: «Один з найбільших торгових народів, приміром англійці, пробудять інший дикий (народ) і таким робом зруйнують самі себе, і цим другим народом можуть бути росіяни!» Пробудження Росії могло навіть загрожувати «паводком народів». Гердер цікавився також занепадом і падінням Римської імперії: «З Римом і варварами було трохи інакше: тоді закипало дуже довго, а за наших часів, як кажуть у народі, закипатиме ще довше, а вибухне раптовіше» 56. В такий спосіб історія падіння Риму переносилася на сучасний світ і навіть стала прогнозом на майбутнє, але тепер не Рим, а ціла Західна Європа чекала на паводок варварів зі Східної Європи.

У XVIII столітті лише міркування Руссо, висловлені у «Суспільній угоді», могли зрівнятися за таємничою пророчістю з думками Гердера. На сім років раніше Руссо провістив, що татари підкорять Росію і стануть «її володарями, а також нашими». Так само як і Руссо, Гердер сумнівався у цивілізації, а тому, можливо, був готовий повірити, що її подолають варвари, дрібні дикі племена, і принесуть із собою якусь нову цивілізацію. Гердер вважав, що слава французької культури відійшла у минуле: «Епоха Людовика проминула, а отже, й епоха Монтеск’є, д’Аламбера, Вольтера й Руссо: нам залишилися тільки уламки». Переконливим свідченням літературного занепаду для Гердера була «Енциклопедія» Дідро, яка доводила, що французи вже нездатні на справді ориґінальний твір 57. Але саме Франція була метою подорожі Гердера, і, перш ніж закінчити свій щоденник, він востаннє кидає погляд назад, аби розгледіти майбутнє Росії.

«Велика імператрице!» — вигукує він, звернувшись до неї напряму, на манер багатьох інших філософів, і так само, як вони, наважується назвати її роботу над правовим кодексом «помилковою» (unrecht). Вона не усвідомлювала природи і наслідків деспотичного правління у Росії. «Велика імператрице, ні!» — знову вигукує він, запитуючи: «Де ж тепер Монтеск’є?» і де ж знайти «другого Монтеск’є?». Конрад Біттнер, пишучи про Гердера й Росію, припустив, що Гердер вважав себе цим другим Монтеск’є, який зуміє (435) створити закони, що відповідатимуть російському духові 58. І справді, у 1760-х роках майже кожен філософ — від поважного Вольтера у Фернеї до молодого Гердера у Ризі — уявляв себе співрозмовником і радником Катерини. Казанова 1765 року в Санкт-Петербурзі обговорював з нею календарну реформу, а 1767 року Мерсьє приїхав з наміром реформувати решту. В 1765 році Гердер написав хвалебну оду імператриці й, можливо, тому 1767 року отримав запрошення кинути викладання у Ризі й стати шкільним інспектором у Санкт-Петербурзі 59. Звісно, між запрошенням до Росії такої знаменитості світового рівня, як Руссо 1766 року, і запрошенням молодого перспективного вчителя Гердера в 1767 році на посаду була велика різниця. У будь-якому разі, Гердер відмовився і залишився в Ризі до 1769 року, коли покинув Російську імперію назавжди. Втрачена в 1767 році нагода свідчить, що Гердер, як і багато інших філософів, волів, аби його роман з Росією зоставався платонічним. Справді найбільшої напруженості він сягнув на відстані, коли Гердер уже прямував до Франції.

1769 року Гердер писав до Риги з Нанта, просивши надіслати йому книжки про Росію, вкупі з німецьким виданням «Петра Великого» Вольтера, та розпитуючи про успіхи Катерини у роботі над кодифікацією законів 60. Але політика Росії цікавила його набагато менше, ніж слов’янська етнографія і фольклор. Через багато років, 1802-го, за рік до своєї смерті, Гердер на якийсь момент повернувся до фантазій про Росію попереднього покоління. В пасажі, разюче подібному до листів Вольтера або бесід Дідро, Гердер шкодує, що Петро заснував свою столицю у Санкт-Петербурзі, а не в Азові. «Наскільки іншої форми набула б тоді Росія!» — зітхав він. Російська столиця в Азові насолоджувалася б «чудовим кліматом у гирлі Дону, в самому серці імперії, а монарх міг би розпоряджатися європейськими й азійськими провінціями, як правою і лівою рукою». Все це Петро проміняв заради нагоди через Санкт-Петербурґ «уплутатися в дрібну торгівлю з маленькою Західною Європою («des kleinen westlichen Europa»)» 61. Гердерова Західна Європа виглядає чимось дрібним і незначним, що залежало від його особливого філософського й географічного погляду. (436)