«МРІЯННЯ, ЗВЕРНЕНІ ДО СЕБЕ»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«МРІЯННЯ, ЗВЕРНЕНІ ДО СЕБЕ»

У 1762 році Жак-Анрі Бернарден де Сен-П’єр прибув до Санкт-Петербурґа, всього за кілька місяців після перевороту, що його здійснила Катерина. Разом із ним на балтійському кораблі були англійці, французи та німці, котрі сподівалися розбагатіти у Росії яко співаки або танцівники, а то і яко перукарі. Вони несли мистецтва цивілізації у країну, де їх начебто бракувало. Ця компанія могла видатись дивною для Бернардена де Сен-П’єра, який пізніше, у 1788 році, прославився як автор «Поля та Вірґінії», описавши любовну ідилію на безлюдному острові, далеко від цивілізації, — але 1762 року він також був шукачем пригод, який намагався нажити багатства, інвестуючи в розвиток цивілізації в Росії. Мало того, саму Катерину можна вважати чужоземною авантюрницею, яка того-таки року зірвала джекпот у Росії. (317) Бернарден де Сен-П’єр сподівався заснувати «маленьку республіку європейців» у її імперії, десь на Аральському морі, — аби чужоземні шукачі пригод стали посередниками у торгівлі між Європою та Азією. Однак російський уряд відмовився підтримувати його план, і, розчарувавшись, він у 1764 році перебрався до Польщі, згодом опинившись серед французів, які спантеличили Вольтера тим, що воювали з поляками проти Катерини 75.

Того-таки 1764 року, коли Бернарден де Сен-П’єр залишив Росію, туди прибув набагато фривольніший пройдисвіт Казанова. У Санкт-Петербурзі він опинився в оточенні французьких та італійських співачок і танцівниць, серед яких були і його колишні пасії, — одним словом, той самий натовп, що плив на кораблі разом із Бернарденом де Сен-П’єром. Казанова теж сподівався справити враження на Катерину. У своїх спогадах він пише, що прогулювався з царицею в Літньому саду та намагався переконати її запровадити в Росії григоріанський календар. Він хотів стати до неї на службу, «хоча не знав, на яку посаду я придатний у країні, котра, зрештою, мені й не сподобалася», а розчарувавшись, у 1765 році теж перебрався до Польщі 76. Оповідь про прогулянки разом із Катериною, під час яких можна було давати їй настанови щодо просвітницьких реформ, була чудовим символом фантазій про Східну Європу, які плекали західні філософи й авантюрники. Ці фантазії про вплив, наставляння і владу були дуже добре пристосовані до епістолярного жанру; Вольтер і Катерина саджали однакові кедри у своїх садах, але їм не довелося прогулюватися разом у жодному з них. Побувавши у Санкт-Петербурзі, Дідро дуже вдало втілив ці фантазії в життя. Барон Мюнхгаузен довів їх до абсурду, навіть переплюнувши Казанову у претензіях на милості цариці: він домігся ні більше ні менше як запрошення «розділити з нею трон і ложе», від чого барон «в найделікатніших висловах» відмовився 77.

Така філософська відмова Катерині не просто була вигадкою, а й відсилала принаймні до одного дуже відомого і публічно відхиленого запрошення, щоправда, менш екстраваґантного, ніж те, яке отримав Мюнхгаузен. Йдеться про Жана д’Аламбера, котрий разом із Дідро працював над «Енциклопедією»: Катерина запросила його у 1762 році (318) стати вихователем її сина і спадкоємця. Лист із запрошенням надрукувала Французька Академія як акт данини Просвітництву, а Тома, котрий саме тоді працював над епопеєю про Петра, похвалив стиль Катерини наче щось неймовірне для «країни давніх татар і сарматів». Відмовою д’Аламбера захоплювалися як проявом незалежності, хоча у листі до Вольтера він пояснив це дещо інакше: «Я також страждаю від геморою» 78. Відмова д’Аламбера звучала трохи саркастично тому, що сама Катерина приписала вину за смерть свого вбитого чоловіка «гемороїдальним колькам». Згадаймо, що у 1765 році в Санкт-Петербурзі Казанова теж дуже потерпав від геморою. Коли ж д’Аламбер написав Катерині 1772 року, вступившись за полонених французів у Польщі, закликаючи її в ім’я філософії повернути їм свободу, Катерина відписала із холодною байдужістю. Через десять років відмова д’Аламбера вже втратила свою дошкульність, а Катерина 1773 року вже готувалася до зустрічі з Дідро.

Дідро замислився про подорож до Росії ще у 1765 році. Саме того року Казанова прогулювався з Катериною в саду, і якраз тоді вона почала листуватись із Вольтером. Саме в цей рік Дідро, потрапивши у фінансову скруту, вирішив продати свою бібліотеку, а Катерина, почувши про це, не лише її придбала, але також залишила бібліотеку в його довічному розпорядженні й навіть платила йому щорічну платню за догляд за книжками, які відтоді належали їй. Вольтера зачарувало те, як Катерина змістила баланс цивілізації: «Хто б міг подумати п’ятдесят років тому, що скіфи колись так щедро відшкодують Парижу чесноти, науку і філософію, які нині у нас не надто в пошані?» Листи вдячності до Росії були, однак, недостатньою платою за таку щедрість: «Якщо я туди не поїду, — мучився Дідро, — я почуватимуся винним і перед нею, і перед собою» 79. Бібліотеку після його смерті перевезуть до Санкт-Петербурґа, а йому довелося здійснити цю подорож ще за життя. Однак він вагався, прославляючи її на відстані, — привертав увагу філософів до її починань, купував для неї книжки та картини і надсилав до Петербурґа, відряджаючи своїх протеже.

Фальконе вирушив до Росії 1766 року для роботи над пам’ятником, який Катерина хотіла поставити Петрові. (319) В 1773 році він зустрів у Петербурзі Дідро і залишався там після від’їзду останнього аж до 1778 року. В листі до мадам Жоффрен Катерина визнала, що запрошення скульптора було узгоджене між нею і великим філософом: «Пан Дідро порадив мені взяти людину, котрій, на мою думку, немає рівних. Я маю на увазі Фальконе, який все збирається розпочати роботу над статуєю Петра Великого» 80. Дідро відрядив до неї у 1767 році ще одного, менш приємного гостя, фізіократа Мерсьє де ля Рив’єра. Цей візит також було добре підготовлено заздалегідь, бо Дідро просив Фальконе, який перебував у Петербурзі, відрекомендувати Мерсьє Катерині: «Коли в імператриці буде ця людина, навіщо їй тоді всі ці Кене, Мірабо, Вольтери, д’Аламбери, Дідро?» Мерсьє навіть «примирить її зі втратою Монтеск’є», який помер у 1755 році. Отож один-єдиний економіст-філософ, автор однієї славнозвісної книжки, тільки-но надрукованої 1767 року, міг замінити собою ціле західноєвропейське Просвітництво і, зокрема, самого Дідро, який усе ще не зважувався на подорож до Росії. Однак історія з Мерсьє наочно демонструє складнощі, які виникають під час особистої зустрічі абсолютного монарха і філософа-просвітителя, особливо у Східній Європі, де будь-хто міг плекати фантазії про владу і цивілізацію. В 1767 році, коли Катерина скликала Законодавчу комісію, вона виявила, що покійний Монтеск’є був менш зарозумілим філософським дорадником, ніж живий Мерсьє. Він нещодавно повернувся з Мартініки, де обіймав посаду королівського інтенданта, і відчув себе інтендантом Просвітництва в Росії. Він вирішив переглянути найвідоміший рядок із Фонтенелевого панегірика: «tout ?tait ? faire» *, й у листі до іншого знавця Вест-Індії, абата Рейналя, виголосив остаточний вердикт для Росії: «Усе ще належить зробити у цій країні, а якщо точніше, все ще належить зруйнувати і зробити наново» 81.

* «Усе належало зробити» (фр.).

Катерина зненавиділа Мерсьє, і навіть після його повернення до Франції у 1768 році вона не забула його. В 1774 році вона писала Вольтерові про Мерсьє, «який шість років тому вирішив, що ми ходимо на чотирьох лапах, і який люб’язно (320) завдав собі клопоту приїхати з Мартініки, аби навчити нас ходити на двох ногах». У 1787 році на шляху до Криму вона повідомила Сеґюрові, що Мерсьє «вбив собі у голову, нібито я покликала його допомогти мені правити імперією, вивести нас із мороку варварства завдяки всюдисущому світлу його знань». 1788 року цю історію було поставлено як комедію в театрі петербурзького Ермітажу під назвою «Реґіманія», а карикатурний образ Мерсьє був у центрі дії. «Я напевно вирушу до Росії, — писав Дідро до Фальконе у 1768 році, після фіаско місії Мерсьє, — але я більше нікого туди не посилатиму» 82. Проте він збирався ще цілих п’ять років.

Перший том «Енциклопедії» Дідро вийшов 1751 року, а останній том з’явився лише у 1772 році. Завершивши працю всього свого життя, він нарешті вирушив до Росії і прибув до Петербурґа у жовтні 1773 року. З погляду Західної Європи ласку в цій ситуації робив саме Дідро, погодившись на подорож. Той самий Тома, що так оспівував Петра, вважав «зустріч філософа з імператрицею» надзвичайною подією. Загал, на думку Тома, не схвалював подорожі Дідро, вважаючи його «божеством», яке ніколи не повинне «виходити зі свого святилища». Самого Дідро турбувала відстань, яка відділить його від друзів «напівдіаметром Землі». Він боявся, що помре, як Декарт, на чужині 83. Однак Дідро перебував у Санкт-Петербурзі протягом шести місяців упродовж зими 1773–1774 років; він деколи хворів, але вижив. У Санкт-Петербурзі постійно зустрічався і довго розмовляв із Катериною. Як стверджував Ґрімм, який тоді також перебував у російській столиці, Дідро зовсім не ставав у гордовиті пози, як того вимагали «зустрічі філософа з імператрицею»; навпаки, він «хапає її долоні, тягне її за руку, стукотить по столу, наче він серед синагоги на Королівській вулиці». Їхня бесіда настільки затягувала їх фізично, що Катерині начебто довелось поставити між ними маленький столик, аби філософ не надавав їй синців. При цьому вона вихваляла «невичерпну уяву» Дідро і зараховувала його до «найвидатніших людей, які будь-коли жили на світі» 84. Його уяву живила сама Катерина, її необмежена влада над Росією та важливість цієї влади для прикладення філософії на благо цивілізування — все це на відстані напівдіаметра Землі, у Східній Європі. (321)

Ті самі пахощі насичували сторінки листування між Катериною та Вольтером на полях і поміж рядків їхніх взаємних вихвалянь. Те, якою мірою Дідро міг проговорювати ці проблеми віч-на-віч з царицею, хапаючи її за руку і стукаючи по столу, видно з його надзвичайно цікавих нотаток, складених для Катерини впродовж перебування у Петербурзі. Дідро писав довжелезні есе у формі листів, не маючи потреби їх надсилати, адже він часто бачився із царицею. Проте у цих нотатках було записано не те, що Дідро сказав Катерині (хоча пізніше їх надрукували у вигляді «бесід» (entretiens)), а радше те, що він хотів сказати, можливо, навіть те, чого не міг сказати прямо. Катерина залишила ці послання у себе разом із записником Дідро, оправленим у червону мароканську шкіру. Все це зберігалося у Росії протягом XIX сторіччя, доки їх не отримав Моріс Турне у 1882 році й не опублікував у Парижі 1899 року 85.

«Бесіда», яка найкраще відбиває всю незвичність цієї літературної форми, мала багатозначну назву «Мріяння, звернені до себе, Дені-Філософа». Твір написано у формі листа, адресованого «Вашій Імператорській Величності», іноді — безпосередньо «Мадам», але попри це, для самого Дідро він зберігав дух рефлексії над своєю уявою, зверненою до себе. Як і Вольтер у Фернеї, Дідро навіть у Санкт-Петербурзі, тримаючи Катерину за руки, не міг позбутися пут своєї невичерпної уяви, яка давала простір його фантазії, але заважала реальному спілкуванню. Завіса між Західною і Східною Європою розділяла, наче бар’єр, філософію та владу, а це означало, що Дідро подолав відстань у напівдіаметр Землі лише для того, аби розмовляти із самим собою. Суперечність потаємних фантазій та епістолярного звертання були недоладно переплетені від самого початку: «Я насмілюся звернутися до Вашої Імператорської Величності з цими мріяннями». Наприкінці записів Дідро благав Катерину поблажливо поставитися до цих «мріянь», які пропонували «картину наївних і незвичних зусиль мислителя, котрий убив у свою нерозумну голову, що може керувати великою імперією» 86. Дідро доводиться принизливо називати свої нотатки просто мріяннями, переадресувавши їх від Катерини до себе самого, бо його амбіції виявилися (322) надмірними. Мріяння Дідро дуже скидалися на фантазії барона Мюнхгаузена.

Дідро вирушив у Росію не лише з візитом вдячності, він також одержав завдання від французького уряду налагодити кращі стосунки з Росією. У «Мріях, звернених до себе» він окреслив культурні узи між Францією та Росією, розпочавши із самого культу Катерини:

Нема жодної чесної людини, жодної людини у Парижі, хоч трохи одухотвореної й просвіченої, яка б не захоплювалася Вашою Величністю. На її боці всі академіки, всі мислителі, всі письменники, і вони не роблять з цього таємниці. Люди вихваляють її велич, її чесноти, її геній, її доброту та зусилля, яких вона докладає, щоб запровадити науки і мистецтва у своїй країні 87.

Та попри всі ці похвали, на думку Дідро, французи недостатньо цінують Катерину. Відкинувши формальності її імператорського титулу, він звертається до неї безпосередньо у другій особі: «Мої добрі співвітчизники вважають, що знають Вас (vous conna?tre)!» Дідро пообіцяв навчити їх знати її ще ліпше. Але, наближаючись до завершення твору, Дідро вже звертався не до самої Катерини, а таки до своїх співвітчизників. Він пропонує їм фантазію, головна героїня якої сама Катерина: «Ах, мої друзі! Уявіть цю жінку на французькому троні!» Ледве встигнувши зробити своїх французьких друзів її підданцями, він запрошує їх усіх до Росії: «Приїжджайте хоча б на місяць у Петербурґ. Приїжджайте звільнитися від пут, які довго принижували вас; і тоді ви відчуєте себе тими, ким ви є насправді!» 88. Вже наприкінці століття особисті мріяння Дідро, які, вочевидь, поширювались і на його співвітчизників, стали основою сюжетів водевілів на кшталт «Allons en Russie» («Гайда до Росії»), поставленого у Парижі 1802 року. Ця подорож тоді проголошувалася не просто «модою», а й «фурором». Серед персонажів були художник, акторка, танцівник, перукар і письменник, які сподівалися знайти щастя у Росії 89. Через десять років, 1812-го, Наполеон підхопить рефрен «Гайда до Росії!».

Дідро у своїх мріяннях заявляв, що, перетинаючи російський кордон у Ризі, здобув нову душу, і повідомив друзям, (323) що «ніколи не почувався вільніше, ніж тоді, коли перебував у країні, яку ви називаєте країною рабів, і ніколи не відчував себе більшим рабом, ніж тоді, коли жив у країні, яку ви називаєте країною вільних людей». Він майже дослівно повторив цю фразу у листі до Катерини з Гааґи у 1774 році, куди він тільки-но прибув із Росії, і з сумом повідомив їй, що у Ризі до нього повернулась назад «підла, боязка душа, яку я тут залишив». Те, що Дідро не почувався у Росії рабом, не повинно дивувати, адже там він не працював, як кріпаки, а провадив бесіди з царицею. Нова душа вільної людини, яку він начебто знайшов у собі, була насправді колбою інтелектуальної екстериторіальності, що відмежовувала його від інших і замикала в мріяннях, звернених до нього самого. Коли Дідро намагався звертатися до Катерини, він натомість звертався до своїх друзів у Франції, бо лише їх цікавив його російський досвід. Вони могли відрізнити вільну країну від країни рабів: він тільки переставив місцями слова, залишивши ту саму роздвоєну мапу; новою була лише леґенда для її тлумачення. Він почувався так вільно у нібито країні рабів частково через те, що відвідувачі із Західної Європи сприймали цю країну за обшир свого панування.

Духовна метаморфоза Дідро у Ризі стала початком безперервних російських мріянь, які знайшли своє літературне відбиття у «Мріяннях, звернених до себе». Ця бесіда завершувалася бурхливою міжнародною фантазією:

І тоді, справді, я з радістю перенісся б (transport?) подивитися на мій народ, об’єднаний з Росією, безліч росіян у Парижі і безліч французів у Петербурзі. Жодна нація в Європі не офранцужується (se francise) швидше за Росію, як у мові, так і у звичаях 90.

Подвійне значення слова «transporte» («перенестися») свідчить про те, що для Дідро подорож до Росії означала духовне перенесення, котре відбулося всередині нього, подібне до того відчуття, яке дозволяло Вольтерові подорожувати по Східній Європі, навіть не залишаючи Ферней. Радісна фантазія Дідро про культурні обміни нагадувала водевільний рефрен «Гайда до Росії»: хоча подорожі здійснювались у двох напрямках — із заходу на схід і зі (324) сходу на захід, напрямок культурного впливу не змінювався. У Санкт-Петербурзі Дідро оспівує офранцужену Росію, і якщо він і уявляв єдину Європу, вона мусила бути французькою Європою. З іншого боку, наглядаючи за російськими студентами у Парижі на прохання Катерини, він переконався у тому, що росіяни могли також переймати і французькі пороки, якщо «не підпорядковувати їх суворій дисципліні» 91. Отож перетворення на французів, на цивілізовану людину здійснювалося завдяки дисципліні, а набуття російської ідентичності для Дідро і Вольтера було справою фантазії та мріяння.