«ХАЙ ВАМ ЩАСТИТЬ, МУЖНІ ПОЛЯКИ»

«ХАЙ ВАМ ЩАСТИТЬ, МУЖНІ ПОЛЯКИ»

«Ми втрьох, — Дідро, д’Аламбер і я, — зводимо вівтарі на Вашу честь», — писав Вольтер Катерині у грудні 1766 року. Набір жерців вражав, хай навіть д’Аламбер відхилив пропозицію вклонитися імператриці особисто, а Дідро ще не дав безсумнівних доказів своєї відданості. Але попри це, перелік ще не був повним, а Просвітництво не було одностайним; того-таки місяця фаворит Катерини Григорій Орлов надіслав люб’язне запрошення найвидатнішому з незгодних — Жан-Жакові Руссо. Орлов, якого англієць Джордж Макартні описав як чоловіка велетенського зросту, але «зовсім не вдосконаленого читанням», навряд чи плакав над «Новою Елоїзою» і не міг запросити Руссо до Росії, якби за цим запрошенням не стояла сама Катерина. Орлов ввічливо подякував Руссо за «уроки, які я виніс з ваших книг, хоч ви і писали їх не для мене», та запросив філософа пожити у пасторальній простоті в маєтку поблизу Санкт-Петербурґа, де «мешканці не розуміють ані англійської, ані французької, а грецької та латини і поготів». Руссо відповів з Англії, відхиливши запрошення майже тими самими словами, що й Вольтер, ухиляючись від реальної подорожі до Росії: «Якби я був не такий немічний, рухливіший, молодший і якби ви були ближче до сонця…» 1. Пізніше філософ виправдовувався, що він недостатньо товариський для такого візиту, не вміє підтримувати розмову, самітник і, взагалі, цікавиться лише садівництвом. (338)

У 1762 році, працюючи над «Суспільною угодою», Руссо вже критично ставився до Петра, а за десять років у своїх творах про Польщу — саме під час її першого поділу — він проголосив себе противником Катерини. І Руссо, і Вольтер померли 1778 року, уславившися на той час цілком протилежними прихильностями до Східної Європи: Вольтер був на боці Росії і проти Польщі, а Руссо — на боці Польщі проти Росії. Незважаючи на цю переконану опозицію, вони обидва майже в однаковій формі відхиляли запрошення відвідати Східну Європу: Руссо не побував у Варшаві так само, як Вольтер не відвідав Санкт-Петербурґа. Польща і Росія були для Руссо і Вольтера радше цілком протилежними візіями Східної Європи, лабораторіями для ідеологічних експериментів, під час яких Просвітництво вивчало політичні перспективи за допомоги теоретичних операцій в гіпотетичному просторі.

«Якщо не знати досконало Нації, для якої працюєш, попереджав Руссо на самому початку своїх «Міркувань про врядування в Польщі», — праця, здійснена для неї, хоч би якою чудовою вона була, завжди зазнає невдачі на практиці, а що й казати, якщо це стосується вже цілком розвиненої нації, чиї смаки, звичаї, упередження і вади надто добре вкорінені (enracin?s), аби якісь нові пагони (semences) змогли їх заглушити (?touff?s)» 2. Отже, 1766 року Руссо відмовився їхати до Росії, зіславшися на те, що його цікавило лише садівництво. Через п’ять років, коли він погодився писати про Польщу (в якій так і не побував), він пояснив цю філософську проблему мовою садівництва. У «Суспільній угоді» Руссо картав Петра за те, що той «завадив своїм підданцям стати коли-небудь тими, ким вони могли б стати, переконуючи їх, що вони є тими, ким вони насправді не були». Він порівняв російського царя з французьким ментором, який тисне на свідомість своїх учнів, не зважаючи на їхні природні здібності й нахили. Руссо також міг порівняти Петра з творцями класичних французьких садів із їх строгим плануванням, які тільки-но у XVIII сторіччі поступилися місцем «природним» садам відповідно до англійського смаку. Один із них був, звісно, в Ермонвілі, де мешкав Руссо. Втім, навіть природні сади також потребували планування й вирощування, щоправда, менш помітних; а за пошаною Руссо до польських «коренів», тобто смаків, (339) звичаїв, упереджень і вад, важко не побачити його руки садівника-філософа. Сам він погоджувався, що справу політичних повчань, за яку взявся у «Міркуваннях», ліпше було б доручити самим полякам або принаймні тому, «хто добре вивчив на місці польську націю та її сусідів». Він сам був лише чужоземцем, здатним хіба що на «загальні погляди» 3. З другого боку, саме завдяки своїй цілковитій необізнаності й незнанню польської нації та її сусідів він міг висувати нестандартні теорії, а також сформулювати протилежну до Вольтерової концепцію Східної Європи, водночас поглиблюючи свої «загальні погляди» на політичну теорію патріотизму.

Руссо задумував «Міркування» яко твір не лише про Польщу, а й для Польщі: «Нації, для якої (pour laquelle) працюєш». Ці слова містили подвійний сенс покровительства й наставляння; Польща замовила твір, а тепер він наставляв її. У першому реченні Руссо вказує і замовника, і основне джерело: «Опис врядування Польщі, що його склав граф Вієльгорський, і міркування туди додані, повчальні для кожного (quiconque), хто забажає скласти план перетворення (refonte) цього врядування» 4. Конкретним «кожним» (quiconque) у цьому випадку був сам Руссо, але Польщу він подавав яко предмет для роздумів кожного, загалом запрошуючи всіх — просвічену публіку — висловлювати свої міркування. Роки, що минули між антиросійським повстанням Барської конфедерації 1768 року і шоком першого поділу 1772 року, справді привернули до Польщі увагу загалу. Крім Вольтера і Руссо, котрі відкрито займали у цьому питанні кардинально протилежні позиції, цей період також надихнув такі незвичні твори, як-от роман у листах «Мандри молодого графа Потовського» Марата й довга та пристрасна «Історія неспокою в Польщі» Казанови.

Міхал Вієльгорський прибув до Парижа у 1770 році яко представник Барської конфедерації. Там він намагався перетворити просту симпатію Шуазеля на активнішу підтримку з боку французького уряду, але міністерство Шуазеля не втрималося до кінця року, тож найбільшого дипломатичного успіху Вієльгорський досягнув серед філософів-просвітителів. Вієльгорський, нібито збираючи поради для конституційної реформи в Польщі, консолідував інтелектуальну (340) підтримку справи конфедератів і не тільки заручився нею, а й навіть надихнув на створення відповідних рукописів абата Маблі й самого Руссо. «Спосіб врядування та закони Польщі» Маблі та «Міркування» Руссо було написано між 1770 і 1772 роками, але жоден з них не вийшов тоді друком. Твір самого Вієльгорського, який Руссо визнав за головне джерело своїх «Міркувань», вийшов французькою мовою 1775 року в Лондоні; у ньому автор уже покликається на Руссо для обґрунтування своїх ідей. Тією самою мірою, якою «Міркування» Руссо спираються на «опис» Вієльгорського, рекомендації щодо виправлення польського врядування, які вийшли з-під пера першого, були інтелектуально далекими від свого предмета — від самої Польщі.

Руссо намагався знайти літературне розв’язання проблеми відстані між собою й предметом дослідження, вдавшись до епістолярної форми. Він був чужоземцем, який нічого не знав про Польщу «на місці», тому відмовився від образу експерта, який усе знає, і написав «Міркування» здебільшого у формі відкритого листа до поляків і Польщі. Інтелектуальна прірва, яка відділяла автора від його предмета, перетворювалася на епістолярний простір, що відокремлював Західну Європу від Східної. «Хай вам щастить, мужні поляки», — писав Руссо, несподівано вдаючись до прямого звернення у вступному розділі під назвою «Стан питання». Відтепер друга особа стала наративним засобом, який відображав його філософський зв’язок із темою Польщі у вигляді епістолярного зв’язку з поляками: «Ви любите свободу, отже ви гідні її, ви захищали її від могутнього й підступного загарбника» 5. Написані у формі листа, адресованого цілій нації, «Міркування» за формою і за змістом разюче відрізнялися від приватних листів Вольтера до однієї особи, абсолютного монарха, яка й була тим самим «могутнім і підступним загарбником» з листа Руссо.

Розглядаючи політичні інституції Польщі, Руссо виступав радше за дрібні покращення, ніж за великі реформи, аби не заглушити рослин, які вже проросли, новим насінням: «Виправте, де вийде, вади вашої конституції, але не зневажайте того, що робить вас тими, ким ви є». Ось так за допомоги другої особи Руссо переформулював свої критичні зауваження на адресу Петра, котрий намагався зробити (341) росіян тими, «ким вони не були». Шануючи польські установи, Руссо навіть радив зберегти liberum veto — принцип, що вимагав парламентарної одностайності, але при цьому засуджував надмірне «варварське» застосування цього принципу і пропонував карати на горло за зловживання ним. Загалом, попри те, що в «Суспільній угоді» Руссо відвів «законодавцеві» надзвичайно важливу роль, він стримано зреаґував, коли Вієльгорський запропонував йому місію такого законодавця для Польщі. Натомість він порадив, щоб зміни здійснювалися лише «з граничною обережністю». Оскільки закон мусив керувати «серцями громадян», основне питання для Руссо полягало в тому, «як керувати серцями і прищепити їм любов до країни та її законів?» 6. Порушивши це питання, «Міркування» перетворилися з критики польського устрою на ориґінальне дослідження з політичної теорії доби Просвітництва.

Спершу Руссо сформулював проблему Польщі низкою звичних просвітницьких формул щодо Східної Європи. Польщі, вважав філософ, бракувало «економічного ладу» та «військової дисципліни». Через це єдиним шансом на виживання для країни в оточенні агресивних сусідів — і тут Руссо пориває з усталеними поглядами — було «встановлення республіки в серцях поляків», тобто «унікального притулку, куди груба сила не могла б ані дістати, ані зруйнувати його». Руссо попереджав, що сусідні сили можуть «вас проковтнути» (vous engloutissent), але не «перетравити» країну, яка живе у серцях своїх громадян. Тільки «патріотичний запал» міг урятувати республіку, і Руссо, пишучи «Міркування», наводив за взірець Барську конфедерацію, яку тоді ще не було остаточно розбито; закріпившись у Ченстохові, конфедерати відбивали напади росіян до самого 1772 року. Проте ані неминуча поразка, ані навіть поділ не змогли похитнути політичної теорії Руссо, якою він обдарував Польщу, адже, за його уявленнями, вона переховувалася в серцях її громадян й була непідвладна силам ззовні. «Якщо ви досягнете того, що поляк ніколи не стане росіянином, я запевняю вас, Росія ніколи не підкорить Польщу» 7. Це був дуже важливий епістолярний момент у взаєминах філософа («я») і нації («ви»); Руссо вже визнав поляків «гідними» свободи, а тепер ще й (342) ґарантував їм свободу, інакше витлумачивши її значення. Крім того, це був революційний момент в інтелектуальній історії, адже наведені вище фрази доклалися до ідеологічного становлення новочасного націоналізму. Руссо звертався до поляка, котрий ніколи не стане росіянином; поляка, котрий беріг рідну країну у своєму серці, а два наступні століття європейської історії довели правдивість цих пророчих слів.

У своєму «Карлі XII» Вольтер подає нарис «природничої історії» Східної Європи у вигляді таблиці країн і народів, упорядкованих за приципами Ліннея. Таблиця Вольтера перетворювала Східну Європу на об’єкт опанування як із боку завойовника, так і з боку філософа. Через сорок років Руссо використав ті самі принципи природничої історії, але повністю змінив у таблиці акценти, вважаючи унікальність окремих видів ознакою сили, а не неминучого підкорення. На дослідницькому полі Східної Європи Руссо побачив поляків, що не були схильні ставати росіянами, і це дало йому змогу протиставити їхню нескориму ідентичність Вольтеровому баченню цивілізації та імперії.

Але природнича історія Руссо базувалася не лише на дослідженні й класифікації природи. Самобутність нації можна культивувати, що наділяє метою політичне життя і дає роль політичним мислителям на кшталт Руссо, в яких питають поради. Він порадив запровадити у Польщі інституції для «формування генія, характеру, смаків і манер народу, які робитимуть його собою, а не іншим, та зародять у ньому пристрасну любов до країни, що триматиметься на звичаях, які неможливо викоренити». Фактично від початку він виходив із засновку, що кожна нація, як і біологічний вид, самобутня, і її самобутність проявляється у смаках, звичаях, упередженнях і вадах, «надто добре вкорінених, аби якісь нові пагони змогли їх заглушити». Постійні звернення до образу коренів підкреслювали, що національна ідентичність діалектично формується на перетині природи і культури — між ботанікою і садівництвом. Культивувати самобутню національну ідентичність слід саме тому, що повсякчас діють сили, спраглі її знищити. «Немає більше французів, німців, іспанців або навіть англійців, — оголошував він, либонь, передчасно. — Є лише європейці». Під так зневажливо згаданою Європою він, (343) звісно, розумів Європу Західну, де «всі мають однакові смаки, однакові пристрасті, однакові манери». Але Польща могла уникнути цієї долі: «Спрямуйте пристрасті поляків в інший бік, і ви дасте їхнім душам національні риси, що відрізнятимуть їх від інших народів» 8. Звертання «ви» стосувалося спочатку тих самих «мужніх поляків», але тут він передбачав якогось зовнішнього агента впливу на національні риси Польщі. З тією самою певністю, з якою в «Суспільній угоді» вся повнота влади передавалася законодавцеві, а в «Емілі» вихователеві, Руссо вважав, що такий всесильний дієвець має бути і в Польщі.

Але створення національного характеру вимагало знання деталей, і Руссо тут щиро зізнавався у своїй необізнаності:

Стислого викладу манер поляків, яким я завдячую люб’язності пана Вієльгорського, не вистачає для того, аби запізнатися з їхніми громадянськими і домашніми звичаями. Але велика нація, яка ніколи занадто не змішувалася із сусідами, напевно, має багато власних (звичаїв), що, мабуть, з дня на день псуються через загальну схильність (pente) Європи переймати смаки і манери французів 9.

Вибагливість, з якою Руссо шукав націю, «яка ніколи занадто не змішувалася із сусідами», не тільки відповідала його уявленню про біологічний вид, а й долала традиційне недбальство, із яким змішувалися народи Східної Європи. Приміром, Вольтер помічав подібності в одязі поляків, росіян, татар і угорців, а Руссо зібрався відкрити неповторний польський національний костюм, збережений та захищений від усіх чужоземних впливів, особливо французьких. «Робіть усе точнісінько навпаки, як робив той цар, яким усі так захоплюються», — наказував Руссо, приписуючи полякам певне вбрання не менш владним тоном, ніж це робив згаданий цар Петро у Росії. «Нехай жоден поляк не наважиться з’являтися при дворі зодягненим по-французькому», — писав Руссо про варшавський двір, де він ніколи не бував 10. Натомість Дідро, котрий побував у Санкт-Петербурзі невдовзі після того, як Руссо дописав свої «Міркування», повернувся, захоплюючись тим, з якою швидкістю російський народ «офранцужується». Такі суперечності свідчать, що насправді йшлося не про одяг, (344) а про французький стиль, цивілізацію загалом. Виклик, який Руссо кинув Просвітництву, полягав у сумніві, а то й відмові від цивілізації. Концепція Східної Європи Руссо пов’язувала Польщу і Росію яко країни, яким доводилося робити вибір підкоритися чи опиратися «загальній схильності Європи».

Головна порада «Міркувань», навіть важливіша за пропозиції про реформу устрою, стосувалася системи національної освіти.

Саме освіта покликана дати душам національну форму і так спрямовувати їхні думки й смаки, аби вони стали патріотами за власною схильністю, пристрастю, потребою. Коли дитина розплющує очі, вона повинна бачити свою країну і до самої смерті не бачити нічого іншого. Кожен справжній республіканець всмоктує любов до своєї країни з молоком матері 11.

Завдяки цим спостереженням Руссо став інтелектуальним зачинателем модерного націоналізму, і саме Польща надихала його політичну уяву. Філософ, котрий ніколи не бачив Польщі, визначав, що має бачити кожен поляк від народження до смерті. В той час як Вольтер листувався з самодержавною імператрицею, пануючи разом з нею над народами Східної Європи, Руссо звертався безпосередньо до цих народів, нав’язуючи їм ту чи іншу ідентичність. «Француз, англієць, іспанець, італієць, росіянин майже нічим не відрізняються одне від одного», — проголосив Руссо, але поляк «має лишатися поляком» 12. Додавши росіянина до цього переліку безособових європейців, він лише підкреслив згубність Петрових планів, щоправда, перебільшуючи його успіхи й непрямо попереджаючи поляків, що вони теж опиняться в кінці того списку, якщо не дослухатимуться вказівок Руссо.

Проте у «Суспільній угоді» Руссо передбачив іншу небезпеку, що загрожувала Росії: «Татари, її підданці, чи сусіди стануть її володарями, а також і нашими». Східна Європа Руссо зіткнулася з загальноєвропейською кризою й перебувала десь поміж французькими смаками й манерами, з одного боку, і татарськими спустошливими набігами, з другого. Він не зобразив цей конфлікт у вигляді традиційного протистояння між цивілізацією і варварством або між Європою (345) та Азією, бо не був готовий захищати ані цивілізацію, ані Європу. Натомість він намагався представити Східну Європу яко лабораторію, де народжується національна ідентичність.

Конструювання Східної Європи для Вольтера було передовсім картографічною справою: він відкривав і збирав її частини, стежачи на мапі за завоюваннями Карла, а потім Катерини. Коли Руссо переніс Польщу в серця поляків, він цим самим звільнив її від пут картографії. Насправді Руссо не шанував географії і звільнив Еміля від вивчення карт як безглуздих абстрактних відбитків. Якби Емілеві довелося вивчати карти, він би засвоїв лише «назви міст, країн і річок, про існування яких десь-інде поза аркушем паперу, який йому показують, він не має зеленого уявлення» 13. Листування Вольтера з Катериною чудово відбивало синдром, який Руссо терпіти не міг: мапи давали змогу філософові, перебуваючи у Фернеї, «летіти до Дарданеллів та Дунаю, до Чорного моря, до Бендер, до Криму та, особливо, до Санкт-Петербурґа». Польща була приречена стати лише позначкою на мапах Вольтера і Катерини — мапах завоювання і поділу. А Польщі Руссо це не загрожувало, завдяки філософу вона була у безпеці, бо перемістилася ще за двадцять років до свого знищення з карти Європи до сердець своїх громадян. Позаяк напередодні першого поділу Руссо збагнув, що Польщі на карті загрожує небезпека, він перетворив цю країну на відправний пункт політичної теорії національної ідентичності. Катерина могла бути володаркою мап, але для Руссо справжніх росіян більше не існувало. Так само Польща могла зникнути з мап, але попри це зберегти свої «національні риси». Для Руссо Польща була тим пунктом, з якого він почав перевертати Вольтерову карту Східної Європи.

Жан Старобінський розглядав життя і працю Руссо як боротьбу за подолання перешкод на шляху до «прозорості», до безпосереднього розуміння інтелектуальної та емоційної істини. Польща Руссо виднілася через непрозору завісу, яка відділяла філософа та його читачів від Східної Європи; за допомоги епістолярної форми «Міркувань» Руссо намагався знайти шлях до сердець поляків, приписуючи їм їхню польську ідентичність. Руссо і справді вдалося розгледіти суть польської ситуації — проблему національного виживання без політичної (346) незалежності. Однак створені ним образи та ідеологія патріотизму мали великий вплив на революційне покоління у самій Франції. Руссо знав про Польщу надто мало, аби бути певним у тому, що він досяг своєї мети, тож закінчив «Міркування» тим самим інтелектуальним самоупослідженням, яке Дідро продемонстрував у розмовах з Катериною. «Можливо, все це лише купа безглуздих фантазій», — писав Руссо, а потім зневажливо назвав свої міркування «мріяннями» 14. Як і у випадку з Дідро, текст у формі прямого звертання виявився рефлексивним мріянням, особистою фантазією. Польща, як і Росія, умовно визнана за частину Європи, змушувала добу Просвітництва переглянути свої політичні цінності й уявлення.