«НА КОЛІНАХ ПЕРЕДІ МНОЮ»
«НА КОЛІНАХ ПЕРЕДІ МНОЮ»
Коли Казанова прибув до Санкт-Петербурґа, зимові ночі тривали до дев’ятнадцяти годин, але вже наприкінці травня день майже не закінчувався, стояли білі ночі північного літа. «Кажуть, білі ночі красиві, — писав Казанова, — але мене вони дратували». Відтак вони із Заїрою поїхали до Москви. Коли під Новгородом один із коней не захотів їсти, Казанова описав подальшу сцену так:
Його господар почав благати коня найулесливішими словами, заглядаючи йому в очі з любов’ю та пошаною, намагаючись таким робом переконати коня поїсти. Потім він поцілував коня, взяв його морду і поклав у ясла, але все даремно. Тоді чоловік розплакався, так, що я ледь не вмер зо сміху, бо побачив, що він хоче задобрити коня слізьми. Наплакавшись досхочу, хазяїн знову поцілував тварину, запхав її морду в ясла, але це знову не допомогло. Тоді росіянин, не тямлячи себе від гніву, погрозив помстою. Він вивів коня зі стайні, прив’язав до стовпа, схопив велику палицю і бив бідолаху щосили зо чверть години. Коли втомився, завів коня назад у стайню, запхав його голову в корито, і кінь почав жадібно жерти, а хазяїн реготав, пританцьовуючи від щастя, наче ошалілий. Я не міг надивуватися. Думаю, що таке могло трапитися лише у Росії, де палиця має силу творити дива 19.
Цікавість, подив і захоплення Казанови збільшувалися, позаяк він спостерігав аналогію та пародію на власні стосунки із Заїрою, — поєднання побоїв і поцілунків. Це також могло трапитися лише в Росії. Казанова чув, що за часів Петра царю доводилося гамселити палицею генералів, генерали били полковників, полковники — майорів і так далі — аж до капітанів і поручиків. Звісно, Казанова мав певний особистий досвід спілкування з російськими поручиками. А побивши свою російську рабиню, він теж був свідком «дива», (101) що творить палиця, і, пишучи спогади, з ностальгією згадував Росію 1765 року: «Мені кажуть, що тепер у Росії мода на побиття менша, ніж у ті часи. Росіяни, на жаль, починають ставати французами» 20. Відвертий жаль Казанови свідчив про те, що він настільки ж любив одягати Заїру у французьке вбрання, наскільки й не хотів, аби французькі манери й мораль заважали йому бити її.
Казанова не вагаючись назвав ієрархію побиття, що тяглася від царського трону до стайні, «деспотизмом» — політичною формою, притаманною суспільству, де процвітало невільництво й тілесне покарання. Казанову, коли він прибув до Санкт-Петербурґа, попереджали: якщо він не битиме своїх слуг, вони свого часу поб’ють його. У присутності самої Катерини він почув історію про те, що трапляється у деспотичній країні з конем, який брикається.
Якось уранці я зустрів імператрицю у чоловічому одязі для прогулянки верхи. Її обер-шталмейстер князь Рєпнін тримав повід коня, на якого вона сідала, та раптом кінь вдарив Рєпніна з такою силою, що зламав йому ногу. Вражена імператриця наказала негайно забрати коня геть і оголосила, що покарає смертю того, хто зважиться колись привести цю тварину перед її очі 21.
Деспотична влада Катерини трималася на системі суворої ієрархії, настільки всюдисущої, що навіть чужоземці отримували певні військові ранґи. Казанова твердив, що його прирівняли до генерала, тоді коли його земляк, кастрат Люїні, був лише підполковником, а художник Тореллі — звичайним капітаном. Для цих митців та авантюристів, що могли завжди зупинити гру й залишити країну, ролі підданців у цій ієрархії були лише жартом. Самі ж росіяни перебували у повній залежності від цариці. У день його першої зустрічі із Заїрою Казанову попередили, що вона «передовсім належить імператриці». Він не зможе вивезти її за межі Росії, а відтак досвід його сексуального володіння залишиться суто російською пригодою.
Казанова міг узяти Заїру до Москви, пихато ствердивши, що «той, хто не бачив Москви, не бачив Росії, і той, хто зустрічав росіян лише у Петербурзі, не знає росіян». Очевидно, (102) це була усталена думка, яка дозволяла занадто самовпевненому мандрівникові претендувати на те, що він «знає росіян». Характернішим для Казанови було інше порівняння: «Жінки у Москві мені видалися гарнішими, ніж у Петербурзі». Щоправда, у Москві найважливішими для нього були виходи у світ разом із Заїрою. Він мав із собою кілька рекомендаційних листів, усі з яких увінчалися запрошеннями: «Усі вони запрошували мене на обід з моєю любою дівчинкою». Піґмаліон отримав нагоду показати своє творіння:
Заїра, що добре вивчила свою роль, заворожувала, показавши, що вона заслуговує тієї нагороди, яку я їй підніс. Чарівна, наче маленький янгол, хоч би куди я її брав, вона була серцем товариства, байдужого, чи вона доводилася мені донькою, коханкою чи служницею 22.
Якою ж насправді була її роль, коли вона могла бути донькою, коханкою чи служницею? Москва приваблювала Казанову, бо тут ніхто напевно не знав, ким була Заїра, тоді як у Петербурзі забагато людей пам’ятало, що він просто купив її. Тож він дав їй змогу уявити, що вона не рабиня, а він не рабовласник.
Після повернення до Санкт-Петербурґа вони, звісно, більше не могли цього удавати, і Казанова негайно почав шукати можливості позбутися її:
Заїра хотіла, аби я ніколи не залишав Москви. Ми не розлучалися ані вдень, ані вночі, вона настільки в мене закохалася, що я страшенно мучився, думаючи про ту мить, коли мені доведеться її покинути. На другий день після нашого повернення я взяв її до Катерингофа, де вона показала своєму татові всі мої маленькі подарунки й докладно переповіла про всі почесті, котрі їй віддавали як моїй доньці. Слухаючи її, добряк від душі сміявся 23.
Батьків сміх зруйнував гру, нагадавши, що тут кожен знає правду. Зрештою, він сам брав участь в оборудці й одержав сто рублів, чудово знаючи, хто її батько, а хто — ні.
Восени 1765 року Казанова був готовий вирушити додому. Він сподівався дістати місце при російському дворі, але Катерина, хоча й прогулювалася з ним у Літньому саду (103) й вислуховувала міркування про переведення Росії на григоріанський календар, не зробила йому жодних пропозицій 24. Він хвалився ідеальними стосунками із Заїрою, тим, «як мало мені коштувало наше щастя», і загалом економічною доцільністю сексуального рабства. Але крім інтимних сцен, що затьмарювали їхні стосунки, у Петербурзі була ще одна причина для невдоволення:
Мене вважали щасливим, я намагався здаватися таким, але я був нещасний. Від часу мого ув’язнення (у Венеції. — Л. В.) я страждав від внутрішніх гемороїдальних болів, що мучили мене двічі чи тричі на рік, але у Петербурзі вони загострилися. Нестерпний щоденний біль у прямій кишці зробив мене сумним і нещасним 25.
Хірург провів ретельне обстеження ануса Казанови, що в дивний спосіб скидалося на сцену, коли сам Казанова перевіряв незайманість Заїри. Хірург сказав, що операція неможлива, але втішив пацієнта тим, що його хвороба вельми поширена у Санкт-Петербурзі і навіть «у всій губернії, через воду з ріки Неви» 26. Відтак, геморой виявився російською хворобою, даючи Казанові привід якнайшвидше виїхати звідти.
Нарешті настав час розлуки із Заїрою. Казанова з хвилюванням очікував «тієї розпуки, що її викличуть у мене її сльози», але в процесі розставання дівчину цікавили буденніші справи.
Знаючи, що я мушу їхати, і як неросіянин не зможу взяти її з собою, Заїра непокоїлася тим, що станеться з нею. Вона належатиме людині, якій я дам її паспорт, і дуже хотіла знати, хто це. Я провів з нею цілий день та ніч, виявляючи любов і сум від неминучої розлуки 27.
Ще раз, майже востаннє, розмова про її рабське становище збільшила його еротичне збудження. Це навіть привнесло у спогади Казанови порнографічний ефект, позаяк читач лишався у напруженому чеканні: хто стане новим сексуальним господарем Заїри? Казанова думав про сімдесятирічного італійського архітектора Рінальді, який би радо взяв Заїру навіть за двісті рублів. Казанова сказав, що не збирається продавати її проти волі, і запросив Рінальді освідчитися Заїрі у (104) своїх почуттях, ніби вона і не невільниця. Старий архітектор, який провів у Росії сорок років, звернувся до неї російською, але Заїра відповідала йому італійською, підкресливши, що не має власної думки, і все залежатиме від Казанови.
Згодом Заїра сама порушила цю тему у розмові з господарем: «Мені здається, що я коштую тепер більше, адже ти лишаєш мені все, що дав мені, й до того ж я можу розмовляти італійською». Казанова відповів: «Я не хочу дати приводу для розмов, ніби я заробляю на тобі, тим більше, я вирішив подарувати тобі сто рублів, що отримаю від Рінальді за твій паспорт». Заїра, втім, наполягала, що вона — невільниця; він у відповідь відмовився визнати себе її власником і не хотів платні. Потім вона запропонувала, аби він просто повернув її батькові: «Якщо синьйор Рінальді любить мене, ти тільки маєш йому сказати, що побачити мене можна у батьківській хаті. Він також розмовляє російською, так що вони домовляться про ціну, і я не заперечуватиму» 28. Казанова погодився, ліг із нею, а вранці повернув батькові, туди, де він її знайшов. Вона вже не була незаймана, але її ціна зросла в інший спосіб, на що вона сама натякнула.
Казанову потішило вирішення справи й особливо те, як його прийняли у батьківській хаті: «Вся її родина стояла на колінах переді мною, звертаючися до мене ніби до божества». Становище Заїри, втім, було далеке від божественного, адже у цій «хатині» «вони називали ліжком те, що було звичайнісіньким солом’яником, на якому спала разом уся родина» 29. Це був світ російського селянства, котре згодом Кокс запримітив на узбіччі дороги, і йому також було приємно бачити, як селяни падали перед ним на коліна, наче перед своїми калмицькими ідолами. Казанова ці почесті сприйняв як належне і пішов геть, позбувшися думок про работоргівлю і про саму Заїру. Насправді він міг забрати її з собою, як пояснював читачам, лише заплативши заставу. Він цього не зробив саме тому, що кохав її: «Я закохався і не хотів сам ставати її рабом» 30. Отже, він переосмислив їхні стосунки, використовуючи мову «сентиментального невільництва», що заплутувала, перевертала й підривала соціоекономічну основу світу. Так чи інакше, він уже почав новий роман — із французькою акторкою, з якою разом вирушив із Санкт-Петербурґа до Варшави. (105)
Казанова перебував у Польщі з осені 1765 року до літа 1766 року і настільки зацікавився політичною ситуацією, яка склалася внаслідок російського втручання до внутрішніх справ цієї країни, що написав велику книгу «Історія неспокою в Польщі». Для нього особисто це також був час неспокою, адже у Варшаві він став яблуком розбрату між двома італійськими танцівницями (одна з яких була його колишньою коханкою), і через цих танцівниць навіть стрілявся із впливовим польським шляхтичем з роду Браницьких. Хоч обоє дуелянтів вижили, Казанова став персоною нон ґрата у Варшаві й мусив відмовитися від сподівань стати особистим секретарем короля Польщі. Станіслав-Авґуст посів престол 1764 року як польський протеже Катерини і був не більше за неї зацікавлений у послугах Казанови. Саме тоді, коли мадам Жоффрен, що її Станіслав-Авґуст називав «маман», з тріумфом зустрічали у Варшаві як музу паризьких філософів, Казанова мусив тікати з Польщі, маючи підстави боятися за своє життя. Не дивно, що його не надто вразив рівень цивілізації у Польщі. Свою думку він виклав майже словами Сеґюра: «Поляки, хоч і достатньо ввічливі у наші дні, надалі зберігають чимало давніх рис: вони досі в душі сармати чи даки» 31. Знання Казанови про варварів старовини не відзначалися глибиною, тож він невимушено сплутав поляків з-над Вісли з румунами з-над Дунаю. Саме так, із епітетів старовинної історії, формувалася у XVIII сторіччі ідея Східної Європи.
Для Казанови Росію з Польщею пов’язувала насамперед подібність сексуальних звичаїв. У Польщі він зупинився на тиждень у Пулавах, розкішному родовому маєтку Чарторийських, де з ним трапилася подія, що викликає нав’язливе відчуття дежа вю.
У Пулавах мені сподобалася одна сільська дівчина, що заходила до мене в кімнату, але коли одного ранку я спробував з нею щось зробити, вона з плачем вибігла на вулицю. Підбіг вартовий і суворо запитав мене, чому, якщо дівчина мені сподобалася, я не діяв напряму.
— Що значить — напряму?
— Поговоріть з її батьком, він тут, і по-дружньому його запитайте, чи не продасть він вам її цноту.
— Я не розмовляю польською, домовся з ним сам. (106)
— Залюбки. Ви погодитеся заплатити йому п’ятдесят флоринів?
— Ти жартуєш? Якщо вона незаймана і лагідна, як овечка, я заплачу йому сотню 32.
Налякана дівчина, спантеличений розпусник, місцевий посередник, що пояснює правила гри, навіть та сама кругла цифра сто — все це нагадує зустріч із Заїрою в Росії. Справді, умови кріпацтва були однаково тяжкі як у Польщі, так і в Росії, тому мандрівники часто зауважували фактичне «рабство» селян. У Польщі Казанова навіть міг усе почати знову, із новою Заїрою, новими уроками італійської та новим циклом побоїв.
Але цього разу його ошукали: він заплатив гроші, а дівчина зникла, «втекла, наче злодійка» 33. Вона сама була тією власністю, що її вкрали у нього. Казанові пропонували інших дівчат взамін, але він відмовлявся, вимагаючи тієї, яку щойно втратив. Можливо, його серце було не готове ще раз пережити неоднозначність володіння рабинею. Мандрівники XVIII століття під час своїх подорожей ставали своєрідними завойовниками. Казанова, як найславніший генерал свого часу на поприщі сексуальних звитяг, уже скуштував збудливої сили панування й фантазії, яка у Східній Європі робила особливим навіть секс.