«ГЕРМАНЦІ ТА ГУНИ»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«ГЕРМАНЦІ ТА ГУНИ»

Геополітичні зміни призводили до зміни географічних уявлень, але картографи могли і далі тлумачити міжнародні відносини за допомоги культурних уявлень. В 1696 році Петро, у віці двадцяти чотирьох років, спустився вниз Доном, очоливши свій перший російський флот, а через рік вирушив на верфі Голландії та Англії, щоб перейняти досвід будування військових суден. Вже 1696 року він мав (231) достатньо кораблів, аби завоювати Азов у гирлі Дону, а голландці хутко виготовили для нього карту цих територій. Саме Дон був традиційним географічним кордоном між Європою та Азією, і Петро заволодів цим важливим рубежем. Ба більше, здобувши вихід на південь, він сильно похитнув ідею «північності» Росії, натомість спонукаючи зауважити її східний аспект. Катерина довела до логічного завершення цю переорієнтацію, завоювавши Крим, а потім здійснивши туди подорож. У 1713 році Петро таки втратив Азов, зазнавши поразки у війні з Туреччиною, і лише його спадкоємці повернули цю територію після війни 1739 року. Проте взяття Петром Азова 1696 року й накреслена Схонебеком карта 1701 року привернули до цієї фортеці та гирла Дону увагу всієї Європи. Впродовж пів сторіччя Азов переходив від турків до росіян, що лише збільшило елемент непевності, притаманний самій ідеї Східної Європи. Кінцеві точки тієї осі, котра творила осердя Східної Європи, могли бути її частиною, як-от Санкт-Петербурґ, а могли і не бути, як-от Константинополь. Імовірно, Азов — одне з місць, де зустрічалися Європа й Азія, — міг бути східним містом — турецькою укріпленою фортецею — або перетворитися на аванпост Східної Європи, морську базу над турецьким морем.

У 1699 році після шістнадцятирічної війни з турками, що почалася з нещасливої для них облоги Відня 1683 року, Карловицька угода передала Угорщину в руки Габсбурґів. Англійський мандрівник Едвард Браун побував ще в османській Угорщині 1699 року, де турецькі провідники сміялися з нього, коли він намагався зорієнтуватися за своїми картами, на яких навіть Дунай було позначено неправильно 32. Після 1699 року завоювання нових земель відкривали шлях для картографії, але, разом з тим, постало питання, як позначати політичну належність Угорщини на карті Європи. Завоювання Угорщини, так само як і завоювання Азова, позначили зміни в геополітичному балансі Європи, позаяк започаткували територіальне скорочення Туреччини. Якщо у 1684 році папа Інокентій XI благословив Священну ліґу на чолі з Габсбурґами для хрестового походу проти турків, то у XVIII столітті такі війни дедалі більше потрапляли до сфери інтересів світської влади й політики. Ба більше, з погляду секулярного Просвітництва відступ ісламу видавався менш (232) важливим, ніж відступ Османської імперії з її нечисленними просвіченими людьми та небажанням підтримувати географічні дослідження.

У 1676 році мадам де Савіньї, на хвилі моди на все східне, прочитала про «угорські війни» і порадила своїй доньці книжку — «маленьку історію про візирів, інтриґи султанів і сераль, яку можна читати з приємністю». 1685 року, в розпал війни Священної ліґи, Жан де Ванель видав у Парижі книгу про Угорщину, яку часто перевидавали у XVIII столітті. Ванель подав у ній географічний опис, а також елементарні відомості про національний характер: «Мешканці цього королівства, більше схильні до ведення війни, ніж до торгівлі й мистецтв, майже не дбають про чистоту своїх помешкань». По відвоюванні Буди 1686 року німецький мандрівник Якоб Толлій виявив, що місто було «стерте з лиця землі під час облоги» 33. Після Карловицького миру 1699 року Угорщина чекала матеріальної відбудови від Габсбурґів та культурного відновлення від Просвітництва.

У 1700 році Карл XII перетнув Балтійське море й розбив Петра під Нарвою, поклавши успішний для шведів почин Великої північної війни. Війна тривала двадцять років і завершилася Ніштадтською мирною угодою 1721 року, за якою Швеція передавала Росії Лівонію, Естонію та Іжорію, тобто південно-східне узбережжя Балтійського моря від Риги до Санкт-Петербурґа. Таке завершення Північної війни відступ Швеції до Скандинавії та Фінляндії — знищило саму ідею «Півночі», вперше в історії чітко відокремивши Швецію від Росії та Польщі. А географічний хід війни протягом двох десятиріч та розташування місць бойових дій ще більше підважили її «північну» назву, спричинивши концептуальне перегрупування Європи. На амстердамській карті Сансона 1702 року було зображено «Театр війни королівств Півночі», а слово «Україна», надруковане на берегах, вказувало, що вона лежить поза картою, поза театром воєнних дій. Але вже в 1709 році саме в Україні, під Полтавою, відбулася найвідоміша і найважливіша битва всієї війни. Коли наступного року турки розпочали війну з Петром, він напав на них у Молдавії, зазнав поразки на річці Прут і 1713 року мусив поступитися їм зовсім не північним Азовом. Отож якщо в 1702 році за цією (233) війною можна було стежити по карті «Півночі», то ще задовго до її закінчення знадобилися б карти значно південніших широт. Герман Молль надрукував 1708 року в Лондоні карту, що задовольняла нові потреби: «Карта Московії, Польщі, Малої Татарії та Чорного моря» 34. Таке поєднання не зовсім відповідало традиції, і лише завдяки амбіціям Петра і Карла та Північній війні, яку вони вели між собою, ця мапа Східної Європи стала і необхідною, і можливою.

Саме цю мапу Вольтер змалював у 1731 році в прозовій формі у своїй «Історії Карла XII». Описуючи події зі шведського «північного» погляду, він лише увиразнив географічні суперечності традиційної «Півночі» та «Північної війни». І справді, 1730 року в Стокгольмі Штраленберґ видав німецькою мовою книжку «Das nord- und ?stliche Theil von Europa und Asia» *, що також містила нові дані про Сибір. Саме у цій недоладно названій «північно-східній частині» помітним стає перевертання осі Європи. Штраленберґ мав нагоду вивчити цей предмет під час служби у Карла XII і пізніше, коли потрапив до російського полону. Він захоплювався «дивовижними шляхами Провидіння: хоча більшість мистецтв під час війни занепадає, географія розвивається й удосконалюється». І навіть більше: Штраленберґ, окрилений відкриттям нецивілізованих земель та народів, одразу пов’язав поступ географії, посланий їй Провидінням, з успіхами власної цивілізації.

Можливо, не кожного читача розважить мій опис тих холодних і частково порожніх земель, де грубі манери й невігластво у релігійних та світських справах переможно панують і позбавляють тубільців змоги належно користатися всіма благословеннями, якими природа так щедро обдарувала деякі з цих країн. Тому коли ми порівняємо дике та жалюгідне становище цих народів із цивілізованою Європою, що плекає кращі й поміркованіші манери, де процвітають мистецтва й науки, де ми маємо достатньо засобів, щоб істинно пізнавати Бога та поклонятися йому, ми маємо якнайбільші підстави вихваляти Божу Ласку, радіти з нашого щасливого становища й оплакувати злидні та сліпоту цих народів 35.

* «Північно-східна частина Європи та Азії» (нім.). (234)

Опозиція між землею, де процвітають науки й мистецтва, і краєм, де панують грубі звичаї і сліпе невігластво, свідчила про те, що для Штраленберґа у 1730 році, як і для Вольтера 1731-го, географічне відкриття Східної Європи було невіддільним від західноєвропейських аксіом цивілізації та просвітництва.

Англійський переклад книжки Штраленберґа вийшов у 1736 році в Лондоні під назвою «Історико-географічний опис Півночі і східних частин Європи та Азії». У французькому перекладі новою концептуальною орієнтацією знехтували, і праця з’явилася друком 1757 року в Амстердамі під назвою «Історичний опис Російської імперії». Вольтер користувався ним, працюючи над «Петром Великим» 36. Згодом навіть французи визнають нову концепцію, і в 1787 році Сеґюр, стоячи на полі Полтавської битви, міркуватиме про «долю півночі та сходу Європи». Зрештою, Україна лежала на одній широті з Францією, а шлях із Парижа до Полтави провадив прямо на схід.

У 1703 році, на самому початку війни, Петро розпочав будівництво нової фортеці на болотистій дельті Неви, в Іжорії, яку він нещодавно відхопив у Швеції. Тут, на Неві, у Фінській затоці, що виходила до Балтійського моря, було збудовано корабельню. Пізніше тут виросло нове місто, Санкт-Петербурґ, яке стало новою столицею Петра. Зведення міста на болотах стало частиною леґенди про Петра, а пізніше навіть метафорою розбудови цивілізації в Росії. Вольтер у «Петрі Великому» стверджував, що в Росії XVII століття «майже все доводилося починати спочатку», підкреслюючи, що подвиг Петра полягав саме у «творенні» 37. Якщо Буду належало відновити з руїн, то Санкт-Петербурґ доводилося зводити з нуля. Отож Петро буквально вписав нову назву (а фактично власне ім’я) на карту Європи, а європейські географи мусили нанести цю назву на свої карти.

І Санкт-Петербурґ, і Азов з їхніми корабельнями, що виходили кожна до свого моря, відбивали стурбованість Петра пошуком виходів до моря і розвитком Росії як морської держави. Крім того, Санкт-Петербурґ і Азов були тісно пов’язані як протилежні точки нової географічної осі. На відміну від старої Московії, що поширювалася на всі боки (225) від своєї столиці — Москви, петровська Росія простягалася від Балтики до Чорного моря вздовж осі, що підкреслювала східний характер Росії в Європі. Коли у 1780-х роках Катерина перетворила Севастополь на свою військову базу на Чорному морі й запросила туди петербурзьких гостей, щоб показати їм лінійний корабель під назвою «Слава Катерини», вона лише зафіксувала ці кінцеві пункти. Але протягом XVIII століття ця нова вісь викликала культурне замішання. Подорожуючи з Москви до Санкт-Петербурґа, Кокс відчував, що підходить «ближче до цивілізованих частин Європи», тоді як Сеґюр, прямуючи на південь — Дніпром до Криму, вочевидь, думав, що рухається на Схід. Це перемішання сходу і заходу, півночі й півдня означало лише те, що у XVIII столітті Східну Європу, незалежно від того, що показував компас, неминуче розміщували поміж Європою та Азією.

У 1703 році, коли Петро вирішив нанести на мапу Санкт-Петербурґ, Ференц Ракоці розпочав повстання проти Габсбурґів. Це повстання змусило Західну Європу, передовсім Францію, звернути увагу на Угорщину і сформувало образ Угорщини, що залишався незмінним протягом усього XVIII століття. Угорське повстання 1703–1711 років збіглося у часі не лише з Північною війною, що дало змогу Ракоці шукати підтримки у Петра, а також з Війною за іспанську спадщину між Бурбонами і Габсбурґами, у зв’язку з чим французи та угорці зацікавилися одне одним. Маніфест Ракоці про початок повстання 1703 року було одразу надіслано до Парижа, перекладено й опубліковано. В 1703 році одну мапу Угорщини опублікував Ґійом Деліль, а іншу, в Амстердамі, Ґерард Валк 38. При цьому голландці стежили за тим, що діється в Угорщині, з набагато меншою симпатією, оскільки вони від 1701 року разом з Англією й Габсбурґами належали до «Великого Союзу», спрямованого проти Франції. Та в будь-якому разі війна за майбутнє Іспанії ґарантувала, що погляди Європи буде прикуто до Угорщини.

Угорський історик Бела Кепеці, вивчаючи, як виявлявся інтерес французів до Угорщини впродовж цих років у памфлетах і пресі, зауважує, що, за іронією політичної історії, Людовик XIV, цей стовп європейського абсолютизму, офіційно підтримав угорські вимоги незалежності, а також (226) принцип виборної монархії. У «Gazette de Paris» вояків Ракоці ніколи не називали «бунтівниками»: спершу їх називали «незгодними», а після 1708 року, за вказівкою Людовика XIV, просто «конфедератами» 39. Есташ Ленобль видав низку памфлетів у формі байок, у стилі Лафонтена, щоб надати розголосу угорській справі. У 1705 році він написав віршовану байку «Орел, король журавлів» про Габсбурґа-орла й угорців-журавлів, а 1706 року — «Байку про левове лігво», де мудрий лис Ракоці повстав проти лева-Габсбурґа 40. Провідним інтелектуальним противником Ленобля був Ніколя Ґудвіль, що писав від імені французьких гуґенотів, вигнаних до союзної Габсбурґам Голландії. Ґудвіль не писав байок, але послуговувався образами з тваринного світу, тому дискусія дедалі більше скидалася на природничу історію. 1705 року в Гаазі він назвав угорців «страховиськами нелюдської жорстокості», гіршими за лапітів та ірокезів. Отже, він прирівняв метафоричних «страховиськ» до примітивних народів, — цілком у дусі тогочасних уявлень про Східну Європу. Природничо-історичні метафори з’явилися знову в 1706 році, коли Ґудвіль шкодував, що «германці досі не досягли значної переваги над угорцями». Проблема для нього полягала у тому, що «це повстання нагадує тіло тварини: коли їй відрубати якусь кінцівку, лють наростає, і вона стає лише сильнішою». Хоч як це дивно, але Ленобль та Ґудвіль, полемізуючи щодо Угорщини 1707 року, вдаються до однакової термінології. Ґудвіль викривав «огидного звіра» і його «варварську затятість», а Ленобль шанобливо згадував цього «дивного звіра», тобто «народ, що став до бою за свою свободу» 41.

Маркіз де Бонак, французький посол у Польщі, переправляв до Угорщини французьких солдатів і претендував на спеціальні знання про «звіра», який боровся за свою свободу. «Треба добре знати угорців й особливо поляків, — писав Бонак, — аби зрозуміти, наскільки глибокі корені пустила свобода у їхніх серцях». Тут уже мова йде не про звірячість, а про біологію: «Діти плекають це (почуття свободи) у своїх серцях від самого народження і всмоктують його з молоком матері». Згадка про материнські груди робить образ Бонака прообразом картини, що її створив Руссо 1772 року. Сам Бонак був свідком повстання поляків проти їхнього (227) саксонського короля Авґуста Сильного, союзника Петра Великого, під знаменами Станіслава Лещинського, ставленика Карла XII. Припускаючи наявність певних уз між Польщею та Угорщиною, французи перетворили карту тогочасних воєн на мову реґіональних зв’язків. Якщо ідеали свободи об’єднували Угорщину з Польщею, то воєнна тактика, вочевидь, ще більше наближала їх до татар. У своїх листах до генерал-лейтенанта П’єра Дезальє, представника Людовика XIV у таборі Ракоці, маршал Клод де Віллар жартома допитувався, «як це людина, що служила у піхоті, призвичаїлася до цієї маленької татарської війни». Маючи на увазі нереґулярну воєнну тактику повстанців, маршал Франції також проводив етнічне розмежування, згадуючи про «різницю між германцями та гунами». Він не міг передбачити, що через двісті років, під час іншої війни, самі німці стануть гунами. Віллар порівнював угорців із давніми гунами й сучасними татарами, уявляючи Східну Європу як невпорядковану мішанину відсталих народів. Ленобль у Парижі 1707 року надрукував «Історію князя Ракоці, або Війни незгодних», пояснивши, що відбулося лише кілька реґулярних битв, «адже угорці, як і татари, не воюють, стоячи на місці». В 1711 році Шарль Феріоль, французький посол у Константинополі, вивчаючи угорців із цієї зручної позиції, наприкінці повстання дійшов висновку, що ніхто не міг «змусити їх до дисципліни, до якої вони непридатні» 42. Вольтер разом з Карлом XII відкрив таку саму нездатність до дисципліни в усій Східній Європі.

Французький географічний опис 1708 року визнав Угорщину «однією з найпрекрасніших країн на землі». Але угорців вирізняло їхнє етнічне походження: «Народ, якому належить ця чудова країна, прийшов сюди з Татарії, де належав до племені гунів, чия жорстокість і набіги відомі всім». 1711 року в Парижі, тоді, коли Ракоці був на межі остаточної поразки, «непереможну Угорщину» вихваляли за її колишню славу, коли вона простягалася «від Адріатичного до Чорного моря» 43. Це створювало набір орієнтирів, подібних до розміщення Санкт-Петербурґа й Азова на іншій осі — від Балтійського до Чорного морів. Угорщину більше не сприймали як частину Османської імперії, але її образ чинив опір і могутній армії Габсбурґів, визначаючи тим самим простір Східної Європи. (228)