«ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДО НЕЦИВІЛІЗАЦІЇ»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДО НЕЦИВІЛІЗАЦІЇ»

У 1769 році, коли Гердер покинув Ригу й провістив нову цивілізацію в Україні, у м. Ганновер, що в Нью-Гемпширі, було засновано Дартмутський коледж. 1770 року, коли Фортіс вирушив до Далмації вивчати звичаї морлахів, у Нью-Гемпширі заснували нову школу, чиєю метою було опікуватися так званими дикунами, американськими індіанцями. Навчальна програма Дартмута мала готувати не антропологів, які вивчатимуть індіанські звичаї, а радше місіонерів, котрі навертатимуть індіанців у християнство. 1772 року Джон Ледьярд, молодик з родини новоанглійських пуритан, вступив до Дартмута і, перш ніж кинути навчання, провів якийсь час між ірокезами. Проте він став не місіонером, а моряком і дослідником невідомого. В 1776 році, коли Америка проголосила свою незалежність від Англії, Ледьярд перебував в Англії і вирушив з капітаном Куком у третю й останню подорож. Як і Форстер під час другої експедиції, Ледьярд мав нагоду відвідати Нову Зеландію і Таїті; нещасливим місцем стали Гаваї, де 1779 року Кук загинув на березі у сутичці з гавайцями. У пошуках невловимого північно-західного шляху навколо Канади експедиція потрапила й до Берінґової протоки. На Алеутських островах Ледьярд зустрів російських торгівців хутром і був вражений близькістю Сибіру та Аляски, Російської імперії та Північної Америки 35.

1785 року в Парижі Ледьярд намагався спорядити експедицію для подорожі до Росії та Сибіру й дослідження Північно-Західної Америки. Він радився з Томасом Джефферсоном, американським послом у Парижі, з Фрідріхом Мельхіором Ґріммом, культурним аташе Катерини у Франції, а також з Джоном Полом Джонсом, котрий незабаром вступив на російську службу. В 1786 році він написав до свого кузена в Америці, що «приблизно за два тижні я покину Париж і вирушу до Брюсселя, Кельна, Відня, Дрездена, Берліна, Варшави, Петербурґа, Москви, Камчатки, Анадівського (481) моря, узбережжя Америки. Якщо я побачу якісь міста до Нью-Йорка, то напишу тобі про них» 36. Ця могутня візія тяглості — від Західної Європи до Східної й від Азії до Америки — стане предметом роздумів Ледьярда під час його подорожі, котра дещо порушить початкові плани. 1787 року, опинившись у Санкт-Петербурзі, в листі до Джефферсона він згадує про давніх варварів: «Я можу сказати лише одне: вам не загрожує, що друга навала ґотів, вандалів, гунів або скіфів порушить розкішний спокій вашого чудового клімату». У Санкт-Петербурзі все зовсім інакше: «З нами за столом сидів скіф, що належав до місцевого Лікарського товариства». Безперечно, це був жарт, пов’язаний з тим, що у XVIII сторіччі Східна Європа традиційно асоціювалася з давньою Скіфією. Там, у Санкт-Петербурзі, Ледьярд познайомився з Палласом, німецьким натуралістом на службі в Катерини, котрий вивчав Російську імперію, а також із французьким послом у Росії, тим-таки Сеґюром. Ледьярд сподівався, що за їхнього сприяння Катерина дозволить йому подорожувати всією імперією 37. Можливо, через те, що він присвятив замало уваги цій справі, або через те, що його прохання розглядалися не дуже уважно, адже Катерина й Сеґюр готувалися до великої кримської подорожі, — дозвіл, що його отримав Ледьярд, виявився недостатнім, а відтак уся подорож закінчилася безглуздою невдачею.

Сибір був дражливою темою у тогочасній Росії. Марк Бассін у своєму дослідженні «Винайдення Сибіру» висловив припущення, що від часів Петра ідентичність Росії шукали в симетричному поділі на дві половини — Росію в Європі і Росію в Азії 38. Так само, як і Західна Європа, котра означувала свою цивілізацію, порівнюючи себе з напівсхідною відсталістю Східної Європи, Петро і Катерина намагалися співвідносити Росію з Європою на противагу колонізованому Сибіру, що належав до Азії. Саме цей поділ і робив Сибір таким дражливим питанням. Катерина розлютилася, коли французький астроном, абат Шапп д’Отрош, приїхав 1761 року до Сибіру спостерігати за проходженням Венери через сонячний диск, а 1768 року надрукував свою «Подорож по Сибіру», де з осудом відгукнувся про цивілізацію Росії. Катерина розгнівалася настільки, що сама написала (482) французькою мовою «Спростування, або Розгляд чудово виданої поганої книжки», де висміювала Шаппа 39. Можливо, вона згадала про нього, коли дізналася, майже двадцять років опісля, що Ледьярд хоче перетнути Сибір.

Ледьярд вів «Щоденник мандрівки через Сибір до Тихого океану під час власної спроби навколосвітньої подорожі»; почав він свою виправу подорожжю з Казані на Волзі до Тобольська за Уралом. Він зауважує, що землі між ними, «які колись належали полякам, мабуть, досить бідні, судячи зі злиденного вигляду мешканців» 40. Як і в Шаппа, у нього склалося хибне уявлення про імперію Катерини, адже він чомусь вирішив, що ця територія колись належала полякам. Справді, Річ Посполита у зеніті своєї могутності сягала далі Дніпра, але ніколи не простягалася аж до Волги, не кажучи вже про Урал. Вочевидь, Ледьярд знав, що поділ Польщі відбувся не так давно й що Росія розжилася польськими територіями, але він зовсім не розумівся на питаннях політичної географії Східної Європи. Його також мало цікавила новітня історія. З його сибірського щоденника зрозуміло, що його понад усе цікавила расова антропологія, коли він побачив татар біля Казані:

Тонка градація від цивілізації до нецивілізації виявляється у всьому: в їхніх звичаях, одязі, мові та особливо у тому надзвичайно важливому чинникові — кольорі, який, у чому я тепер твердо переконаний, походить із природних причин і є наслідком зовнішніх місцевих умов. Те саме я думаю про риси (обличчя). Як і в Африці, я бачу тут великі роти, товсті губи та широкі пласкі носи 41.

Уявлення про тонку «Градацію від цивілізації до нецивілізації» було дуже суттєвим для конструювання Східної Європи Просвітництвом, але тут Ледьярд розширив цю шкалу також на Сибір, охопивши Євразію. Позначками на його лінійці цивілізації були пункти, які він накидав іще в Парижі: Брюссель, Кельн, Берлін, Варшава, Санкт-Петербурґ, Москва, Камчатка тощо. Гердер уявляв Європу й Азію з погляду фізичної географії у вигляді «похилистої рівнини», що починалася з татарських висот. У схемі Ледьярда землі знижуються в іншому напрямку — із заходу на схід, від (483) цивілізації до нецивілізації; це лише метафора. Звичаї були першими у списку чинників, якими вимірювався ступінь цивілізації, але Ледьярд додав до них інші складники: «колір» та «риси обличчя». Як і Форстер, він, либонь, вірив, що расу визначали «природні причини» — клімат та середовище. Його зацікавлення расовою подібністю татар і африканців заохотить його поїхати в Африку, але ця подорож виявиться для нього ще невдалішою за сибірську.

Досягши Єнісею, Ледьярд поділив «татар» — поняття, яке він вживав надто широко — на три класи, за рисами обличчя та будовою тіла: «До третього класу належать світлоокі та біляві татари, сюди, на мою думку, входять козаки». Вказуючи на відмінності татар від європейців, Ледьярд особливу увагу звертає на вуха, бо «вуха калмицьких та монгольських татар більше відстовбурчені, ніж в європейців». Це дуже сміливе узагальнення він зробив, вимірявши вуха лише в трьох татар і вирахувавши середню відстань від вух до тімені. Крім цього, зацікавлення Ледьярда расовими питаннями виявилося у численних описах дітей з мішаних шлюбів. Він вивчив очі та волосся «чотирьох дітей від калмика та росіянки», а потім жінку, «чия мати була якутською дикункою, а батько росіянином» — випадок, який «зміцнив моє переконання, що відмінність у кольорі шкіри не є наслідком якогось задуму Творця», а радше це «вплив природи». Стосовно росіян він зауважив, що «їхні звичаї азійські, а не європейські», а з погляду етнографічного походження вони належали до Європи, але передусім до Східної Європи. Вимірювання тут не відігравали жодної ролі, поступившись місцем фантазіям: «Власне руси походять від поляків, слов’ян, богемців та угорців». Ті, своєю чергою, походили від греків, греки від єгиптян, а єгиптяни від халдеїв. Ніби прагнучи підтвердити достовірність цього ланцюжка, Ледьярд окремо зауважує, що «сьогоднішнє вбрання русів таке, як єгипетське» 42. Два роки по тому його зустріч із Єгиптом та єгиптянами закінчиться його раптовою і таємничою смертю.

У Якутську Ледьярд спостерігав за людьми, «народженими напівросіянами і напівтатарами», і вважав, що вони «дуже відрізняються від татар та русів і перевершують їх». Його цікавило, чи могли міжрасові шлюби стати (484) визначальними причинами «відмінностей європейців від татар та муринів», тобто природною причиною «відмінностей всередині людства». Він бачив «чоловіка, який народився від якута й росіянки, а також сина того чоловіка», і замислився над тим, що расові особливості передаються далі першого покоління. Він писав так, наче хотів створити науку про расу: «Я відтак доходжу висновку, що після першого покоління чинник природи або майже не впливає на колір, або впливає дуже мало. Також я помітив, що коли відбувається зміна кольору від покоління до покоління, то найчастіше темніший колір змінюється на світліший, а не навпаки». Він вперто складає докупи різнорідні шматочки расових характеристик, сподіваючись сформулювати наукові закони на основі власних сибірських спостережень. Певна річ, його загальні висновки випливали з гаданих «ступенів» зменшення цивілізації від Європи до Азії: «Тими самими ступенями, якими я зійшов з висот цивілізованого суспільства у Петербурзі до нецивілізованості Сибіру, я прийшов від світлошкірого європейця до мідношкірих татар». Раса і цивілізація для Ледьярда нерозривно пов’язувалися, змінюючись паралельно одна одній у напрямку із заходу на схід. У своїх гіпотезах він іде ще далі: «Загальне зауваження таке: переважна більшість людства порівняно з європейською цивілізацією нерозвинена, і ця частина людства має темніший колір, ніж європейці. Не існує білих варварів, а майже в усіх нецивілізованих народів шкіра коричнева або чорна» 43.

Поки Ледьярдові спостереження супроводжували його від Європи до Азії, думками він перенісся до Африки. «Мідношкірі» татари, звісно, не були чорними, але коли він дослідив «форми та риси обличчя», а не тільки колір, то виявив зв’язок: «Я помітив, що це не європейське обличчя, зовсім не схоже на нього, а радше африканське». Він порівнював рису за рисою, носи і ніздрі, губи й роти, очі й вилиці. Всі татари виглядали для Ледьярда однаково, попри те, що в Сибіру він бачив представників численних народів, і не всі з них вважали себе татарами. «Я не знаю жодної (іншої) нації, — зауважував він, — жодного (іншого) народу на землі, крім китайців, муринів та євреїв, риси котрого були б такі ж одноманітні, як в азійських татар». Можливо, причина (485) цієї одноманітності полягала в тому, що «вони завжди були дикунами, відкидали цивілізацію й донедавна дуже рідко змішувалися з іншими народами». Натомість «вони більше жили серед лісових звірів, ніж серед людей», — дуже важливий факт для того, хто вірив, що расові відмінності зумовлюються природними, біологічними чинниками. Але він також визнавав, що його наукові знання обмежені: «Я теж не знаю, наскільки можуть змінитися риси обличчя людей, котрі постійно живуть серед звірів». Це була межа так званої науки. Ледьярд чув про англійського анатома, який досліджував «голову мурина», щоб з’ясувати, чи схожа вона на голову мавпи: «Якби я міг, то надіслав би йому голову татарина, котрий живе з мисливства і постійно перебуває серед звірів, з випуклими вилицями. Імовірно, анатомічно він схожий на лисицю, вовка, собаку, ведмедя тощо» 44. Наразі Ледьярд міг вимірювати лише вуха живих істот, але плекав набагато ширші наукові мрії.

Філософи-просвітителі і перед тим міркували над питаннями расової ідентичності татар. У 1749 році Луї Бюффон у своїй «Природничій історії», розглядаючи «розмаїття людських видів», вважав, що татари — виняток у білій расі: «Чорна раса так само розмаїта, як і біла: чорні мають, подібно до білих, своїх татар і своїх черкесів». 1754 року Девід Г’юм додав до свого есе «Національні характери» (1748) зауваження про расу, де татар так само виокремлено. За його словами, він «схильний підозрювати», що чорні «від природи нижчі за білих». Г’юм уважав, що «ніколи не було іншої цивілізованої нації, крім білих» і що навіть «найгрубіші варвари з-поміж білих — давні германці або теперішні татари, — все одно мають у собі щось варте уваги» 45. Татар частіше пов’язували з давніми скіфами, ніж із давніми германцями, але принаймні у середині століття ніхто не заперечував того, що вони належали до білої раси. Бюффон і Г’юм погоджувалися з цим, щоправда, обидва вважали татар винятком. Їхня біла шкіра була важливою не лише тому, що свідчила про належність до Європи яко мешканців похилистої євразійської рівнини у Гердера, але й тому, що деякі з них справді жили в Європі у Криму та на Волзі, тобто у Східній Європі. Але Ледьярд зі своєї американської позиції був готовий поставити під (486) сумнів білий колір татар. Він погоджувався зі Г’юмом, що всі цивілізовані народи належали до білої раси, тож, не виявивши в татарах нічого «вартого уваги», окрім хіба їхніх вух, дійшов висновку, що «білих дикунів немає». Сміливе рішення Ледьярда ґрунтувалося на його американському досвіді.

Влітку 1787 року Ледьярд надіслав з Сибіру листа до Парижа Томасові Джефферсону, в якому захоплено втаємничив його у своє відкриття:

Не побачивши вас особисто, а можливо, навіть тоді, я ніколи не зможу передати вам, наскільки татари подібні до американських аборигенів: це той самий народ найдавніший і найчисленніший поміж усіх інших, і якби не маленьке море між ними, вони досі мали б однакову назву. Вбрання цивілізації так само мало пасує їм, як і нашим американським татарам, — вони довго були татарами, і мине чимало часу, поки вони зміняться 46.

Відтак татари були просто американськими індіанцями, а ті, своєю чергою, — американськими татарами, однаково чужими цивілізації. Ледьярд, знаючи тих і тих, міг із легкістю побачити їхню спорідненість. Уперше зустрівши татар у Казані, він визначив, що їхні прикраси — «це різновид вампуму». На озері Байкал він побачив, що «їхні намети, або віґвами, вкриті циновками або шкірами й скидаються на справжні американські віґвами». Відрізнялися тільки назви — «юрта, чи хижа, як ми зазвичай їх називаємо, і віґвами, як їх зазвичай називають американські татари». Він бачив татуювання, котрі нагадали йому «плем’я могікан в Америці», і чув про подібні відмітки серед «молдавських селян». Він міркує про звичай скальпування у давніх скіфів та сучасних американських індіанців і навіть згадує про гавайців, тобто «індіанців Овайї (Owhyhee)», які «принесли частину голови капітана Кука, але зрізали з неї все волосся». Він вважає «вартим уваги те, що серед азійських та американських татар побутують однакові примітивні забобони щодо жінок під час менструальної хвороби» 47. Всі ці антропологічні дані підтверджували його расові гіпотези про їхню позірну зовнішню подібність. Татари — як американські, так і азійські поділялися на племена, але «природа поклала межі цьому та (487) будь-якому іншому поділу, відмітивши їх, хоч би де вони осіли, безперечною ознакою татар. У Новій Землі, Монголії, Ґренландії чи на берегах Міссісіпі вони однакові». Ба більше, усі вони однаково непричетні до цивілізації, і Ледьярд ставить риторичне запитання, чи зможе татарин коли-небудь зробити годинника або телескоп. «Як у Сполучених Штатах Америки, так і в Росії, — згадує він, — ми намагалися навчити татар мислити й поводитись як ми, і що це дало?» 48. Він сам, навчаючись у Дартмуті, напевно, думав про навернення індіанців у християнство, але тепер, побачивши світ, вважав, що насамперед слід навернути їх у цивілізацію.

Фортіс виявив, що в Далмації носять у волоссі намистинки й монети «на татарський або американський лад». Навіть Ґіббон знаходив цікаві аналогії між Америкою та Східною Європою, коли описував угорські шатра, татарські луки, російські шкурки вивірок і козацькі чайки. Але тільки Ледьярд міг робити висновки з власних спостережень. Щоб підтвердити свої антропологічні припущення про спорідненість татар та індіанців, він намірявся перетнути Сибір до Камчатки і продовжити дослідження на тихоокеанському узбережжі Північної Америки. Проте за 200 миль від океану його раптово заарештували за наказом цариці, переправили під вартою через усю Російську імперію на захід і безцеремонно покинули в Польщі. Катерина, повернувшись із Криму, довідалася, що Ледьярд роз’їжджає по Сибіру без належного уповноваження. Один американський сучасник Ледьярда називав його «дивним генієм» і нарікав, що «жіноча забаганка, ймовірно, перешкодила світові дізнатися про нові й важливі дані, які могли бути отримані після цієї надзвичайної подорожі у разі її (успішного) завершення» 49. Сам Ледьярд, коли його проти власної волі перевозили назад до Східної Європи, гнівно переконував, що він ні в чому не винен.

Ледьярдові антропологічні дослідження у Сибіру видавалися дивними (що, напевно, і викликало підозру у Санкт-Петербурзі) порівняно зі значно невиннішою мандрівкою до Сибіру англійця Джона Паркінсона п’ять років по тому. Паркінсон був священиком і супроводжував молодого пана на прізвище Буттл, котрий не міг поїхати у Францію через (488) страхіття терору і вирушив у незвичну «північну подорож». Хоча ця подорож називалася «північною», Паркінсон у своєму травелоґу також зауважує відмінності між Росією та «західною Європою». При дворі у Санкт-Петербурзі він захоплюється «строкатим натовпом», у якому «змішалися козаки, киргизи й татари, що виглядало дуже химерно». Його розважали козацькі та російські танці, які мали для нього «присмак» чогось «дикого й варварського». Паркінсон вибрався зі столиці трохи подивитись імперію, традиційно занотувавши «жахливий стан доріг». Посилаючись на Кокса, він зауважив, що на Волзі перетнув кордон між Європою та Азією, а проїхавши Урал, опинився у Сибіру і добрався аж до Тобольська. Там він став свідком сибірських танців з нагоди дня народження Катерини 50. Повернувшися до Волги, він зустрівся з Палласом, а також побачив калмиків, зазначивши, що «ніколи в житті мені не доводилось бачити облич, котрі випромінювали б такий душевний спокій, любов до людей і задоволення, як у цих місцевих добряків». Це дуже несхоже на расову фізіогноміку Ледьярда. Паркінсона також зацікавили гусячі бої — російська розвага; а національне вбрання Поволжя видалось йому «дуже колоритним і милим». Згодом його «розважили» черкеси, котрі виконували «численні національні танці» 51. Як і інших мандрівників, Паркінсона приваблювала мальовничість Східної Європи; це його ставлення, щоправда, наснажене більш нещодавнім інтересом до фольклору, можна протиставити радикальним і часом химерним антропологічним дослідженням і теоріям Ледьярда.

До свого арешту, все ще сподіваючись вирушити з Сибіру до Америки, Ледьярд відчував, що колись неодмінно мусить поїхати в Африку, аби завершити свої расові дослідження. У Якутську, передчуваючи біду, він так уявляв закінчення своїх подорожей: «Дослідивши Африку, я ляжу на вічний спочин, займаючи маленький клаптик земної кулі, яку я вивчав, — аби лишень це не трапилося раніше». Його передчасне повернення з Сибіру до Європи, та ще й в’язнем, поклало на якийсь час край його планам щодо Північної Америки, і його думки знову повернулися до Африки. 4 липня 1788 року він надіслав цидулку до Джефферсона у Париж: (489)

Пан Ледьярд засвідчує свою пошану панові Джефферсону. Коли він майже дістався до Тихого океану, російська імператриця ув’язнила його та вигнала зі своїх володінь. Тепер він збирається до Африки, побачити, що можна зробити із цим континентом 52.

Джефферсон у березні 1789 року написав з Парижа до американського посла в Іспанії:

Останні звістки від Ледьярда (ще один наш сміливий співвітчизник) я отримував з Каїра. Якраз тоді він занурювався у невідомі терени Африки, аби, може, ніколи звідтіля не виринути знову. Він пообіцяв мені, якщо повернеться, поїхати до Америки і дістатись із Кентукі до західної межі континенту 53.

На жаль, Ледьярдові не довелося дослідити Америку та й навіть Африку, бо його подорож завершилась у Каїрі. Він помер там у віці 38 років, а обставини його смерті свідчать про те, що він був не лише «дивним генієм», а може, й дуже неврівноваженою людиною. Звістки про його смерть дійшли з Каїра до Англії, і Томас Пейн переслав їх Томасові Джефферсону до Парижа. Ледьярд збирався покинути Каїр, але погода перешкоджала від’їзду, тож «пан Ледьярд образився на затримку і з такою люттю накинувся на своїх провідників, що в його організмі щось порушилось». У нього лопнула кровоносна судина, і за кілька днів він помер 54. Повернувшись із Сибіру яко в’язень, він уже мріяв про фатальну африканську експедицію, але перш ніж вирушити до Африки, він був вивезений із Сибіру до Європи, а вже після цього сам дістався зі Східної Європи до Європи Західної.