«КОЛИ ЖОРСТОКІ, КОЛИ ЧУДЕРНАЦЬКІ»

«КОЛИ ЖОРСТОКІ, КОЛИ ЧУДЕРНАЦЬКІ»

Серед перших вражень Сеґюра від Польщі було «бідне поневолене населення», ознака того, що він — за межами Європи. У Санкт-Петербурзі його засмучувало споглядання «необмеженого деспотизму» і те, що всюди він бачив лише «панів і рабів» 34. Для Казанови та для тих, хто бачив Східну Європу, соціоекономічне «рабство» селян і пояснювалося, і частково виправдовувалося згадками про політичне «рабство» всіх росіян під «деспотичним правлінням» Катерини.

Передусім рабство було мірилом цивілізованості Росії, точніше, мірилом її відсутності, що надихнуло Сеґюра показати наслідки рабства в порівняльному аспекті. Він бачив, як «російський народ животіє у рабстві, наче рослина», (107) проте був до певної міри захищений від голодної смерті, на відміну від деяких «цивілізованих (polices) народів», хай навіть ті були «в тисячу разів щасливіші завдяки своїй свободі». Сеґюр засуджував рабство, але не мав певності, чи воно не було корисне для Росії як для менш цивілізованого народу: «Пани в Росії мають над своїми кріпаками майже необмежену владу, але, правду кажучи, майже всі з них використовують цю владу надзвичайно помірковано; завдяки поступовому пом’якшенню (adoucissement) звичаїв рабство селян дедалі більше нагадуватиме колишню (autrefois) земельну панщину в Європі» 35. Жодної революції, жодного визволення селян не потрібно, якщо російське рабство так подібне до європейської панщини і якщо пом’якшення звичаїв могло поступово зменшити розрив. У такий спосіб Сеґюр фактично визнавав, що Росія — частина Європи, що різні частини континенту перебувають на різних щаблях розвитку, що цивілізація розвивається поступово. Росія не приречена на вічне животіння, в неї є шанс уподібнитися до Європи — щоправда, не сучасної Європи, а феодальної Європи «колишніх» (autrefois) часів.

У Сеґюровій логіці було щось від зачарованого кола: пом’якшення звичаїв могло змінити природу рабства, але самі звичаї були мірилом цивілізованості, поступові якої саме рабство і заважало.

Рабство, в якому перебуває народ, і є справжньою причиною того, що цивілізація розвивається тут так повільно. Кріпак, позбавлений гідності й гордості, принижений майже до рівня тварин, має лише обмежені фізичні потреби; він бажає лише того, що стосується безпосередньо задоволення його сумного існування і виконання всіх обов’язків, покладених на нього паном 36.

Російські селяни, спочатку уподібнені до рослин, а тепер до тварин, не мали внутрішньої потреби цивілізуватися, і Сеґюр міг лише сподіватися на панів з їхньою гідною схвалення «поміркованістю». Він визнавав, що селяни були рабами, але «до них ставилися досить поблажливо». Впродовж п’яти років перебування в Росії він ніколи не чув про випадки «тиранії та жорстокості» 37. Ці заслуги російської феодальної знаті були відгомоном доброчинного просвіщення, яке (108) виправдовувало верховний деспотизм Катерини в очах Західної Європи.

З легкістю, з якою Сеґюр стандартами феодальної Європи міряв відсталість кріпосницької Росії, він також міг скористатися прикладом російського деспотизму, аби засудити сучасну йому Європу. «Всі чужоземці у своїх розповідях, — провадив Сеґюр, — яскраво змальовують сумні наслідки деспотичного правління у росіян, але треба чесно визнати, що в наш час ми не маємо повного права засуджувати самодержавство». Чи не забули ми про Бастилію chez nous ⁽¹⁵⁾? Сеґюр закликав мандрівників бути об’єктивними:

Мораль тут така, що розважливий мандрівник, перш ніж гостро критикувати зауважені вади, мусить обернутися й подивитися, чи не залишив він у своїй власній країні зловживання так само огидні чи сміховинні, як і побачені ним у чужих краях. Картаючи інших, вам, прусси, варто згадати про Шпандау; австрійцям — про Мункач (в Угорщині) та Оломоуц; римлянам — про замок Сент-Анджело; іспанцям — про інквізицію; голландцям — про Батавію; французам — про Каєнну й Бастилію; навіть вам, англійці, про тиранічну експлуатацію моряків; зрештою, всім нам — про торгівлю неграми, яку після стількох революцій, на ганьбу людськості, так тяжко повністю викоренити 38.

У цьому пасажі Сеґюр постає перед нами як ревнитель свободи, виблискуючи орденом Цинцинната. Його палка промова адресована лише до «цивілізованіших народів» Західної Європи — пруссів, австрійців, італійців, іспанців, голландців, французів та англійців. Мункач в Угорщині, Оломоуц у Моравії були місцями ганьби австрійців, так само як Батавія (на Яві) і Каєнна (у Ґвіані) — голландців і французів. Саме Росія змусила мандрівників «обернутися й подивитися» на Західну Європу з усіма її вадами.

Проте ці вади не робили Росію рівнею іншим країнам, і, попри волелюбне обурення Сеґюра, лише підтверджували цю нерівність. Західна Європа залишалася мірилом цивілізованості, (109) на її тлі відсталість Росії не викликала сумнівів; а Росія, своєю чергою, ставала мірилом відсталості для обстеження «цивілізованіших народів». Саме порівняння з Росією виявило в цих народів залишки деспотизму, як-от Бастилія і, передусім, невільництво у вигляді торгівлі чорношкірими рабами. При цьому Сеґюр імпліцитно вписує російське рабство до міжнародного контексту. З одного боку, воно могло згодом досягти стандартів європейського кріпацтва, але з іншого вже самою назвою було пов’язане з чорною работоргівлею, цією «ганьбою людськості». Російських селян продавали й купували, наче чорних африканців. Казанова був зачарований тим, що міг купити дівчину-рабиню в Росії, і уявляв це володіння як екзотичний орієнтальний досвід, але у XVIII столітті білі чоловіки купували рабів по всьому світу. Цікаво, що Сеґюрова мати народилася на Гаїті у багатій французькій креольській родині землевласників, ймовірно рабовласників.

Сеґюр гадав, що російські поміщики були помірковані у ставленні до селян, але як дипломатичний представник Франції він виступав проти тілесних покарань у тих небагатьох випадках, коли жертвами могли стати французи. Якось до Сеґюра прибіг кухар-француз, переляканий і скривджений, «з червоними очима, повними сліз». Із незрозумілої йому причини він щойно дістав сто ударів нагайкою за наказом російського можновладця. Сеґюр був вимушений вимагати «відшкодування», позаяк «я не терпітиму такого ставлення до моїх співвітчизників, захист яких входить до моїх обов’язків». Ця історія мала «сміховинну розв’язку», бо з’ясувалося, що француза побили помилково, сплутавши з російським кухарем, який утік і, можливо, щось украв. Так сталося, що в цій ситуації «удар, призначений для російського кухаря-втікача, впав на спину бідолашного француза» 39. Але Сеґюр не переймався «долею» росіян, і, розмірковуючи про наслідки «іноді жорстокі, іноді чудернацькі» панської влади у Росії, переймався головно її хибним застосуванням до чужоземців. Сеґюр згадав іншу історію, не лише кумедну, а й «трохи божевільну», про чужоземця, банкіра, якому повідомили, що Катерина наказала вичинити його і зробити з нього опудало. На щастя, вчасно з’ясувалося, що імператриця мала на увазі опудало з її песика, який щойно помер і звався так само, як і (110) банкір. Катерина назвала цю сцену «бурлескною» й раділа, що «смішна плутанина» розплуталася. Сеґюр погоджувався, що ситуація була «безсумнівно потішною (plaisant)», але також показувала «долю людей, змушених підкорятися абсолютній волі, хоч би якою абсурдною та була» 40. Соціальні й політичні прояви деспотизму перетворювалися на комедію, бурлеск або абсурд тоді, коли випадково зачіпали прибульців із Західної Європи.

У 1787 році в Києві Сеґюр сподівався представити Катерині свого давнього приятеля від часів американської війни за незалежність маркіза де Лафаєта. Проте Лафаєт затримався у Парижі, де очікував на збори нотаблів, що провістили Велику французьку революцію. А тим часом у Києві Сеґюр піклувався про долю іншого француза, який шукав у нього захисту, втікши зі служби одного російського генерала. Француз вступив до нього на службу у Санкт-Петербурзі й разом з генералом вирушив до його маєтку. Там, «далеко від столиці, сучасний росіянин зник, натомість відродився московит, що ставився до своїх людей, як до рабів». Він бив їх без жодної причини й переслідував француза до Києва, аби завдати дезертиру «зразкову кару». У Санкт-Петербурзі Сеґюр захоплювався, побачивши «внутрішні деталі», за якими в «сучасному росіянинові» можна завжди впізнати «старовинного московита». В Києві він мав нагоду зустрітися з московитом сам на сам. Сеґюр сказав генералові як французький посол: «Я не терпітиму, аби над французом так знущалися». Він не втримався і зазначив, що через багато років цього російського генерала вбив його власний селянин, проломивши йому голову сокирою 41. Для тогочасних мандрівників сокира, звісно, була незмінною ознакою примітивності російських селян.

Сеґюр обурився, коли з французами поводилися ніби з російськими кріпаками, і навіть знав випадки, коли в Росії француженки опинялися в ролі Заїри. Він переповідає історію Марі-Фелісіте Ля Ріш — ані щасливої, ані багатої ⁽¹⁶⁾, але «гарненької й уразливої».

Її батько приїхав до Росії керувати мануфактурою. Мануфактура збанкрутувала, (111) і дівчина найнялася служницею у Петербурзі, повторивши долю Річардсонової Памели, опираючись дедалі наполегливішим домаганням російського офіцера, «підлого спокусника». Нарешті той зґвалтував її, а дівчина збожеволіла. Сеґюр бачив її два роки по тому, в шпиталі, досі хвору. «Це болісне видовище ніколи не зникне з моєї пам’яті», — згадує він і забирає з собою ескіз дівчини, «що часто нагадує мені зворушливу Марі та її нещастя». Переживання ситуації, придбання мистецького сувеніра, навіть небезстороння оповідь про «зворушливу Марі» та її «підлого спокусника» зраджували стиль романної форми. Сюжет, за Сеґюром, ґрунтувався на неймовірній помилці: до француженки ставилися, як до російської селянки. Він попереджав про «небезпеки в країні, де кріпацтво переслідує навіть чужоземців, народжених вільними; через недосвідченість і за збігом нещасливих обставин вони наймаються на службу, і їх можуть помилково прийняти за найпригніченішого раба» 42. У країні загального рабства за раба можна прийняти будь-кого, тим більше в Росії, де рабство ґрунтувалося не на расових, а на менш очевидних, класових відмінностях — не таких видимих, як різниця чорної та білої шкіри.

У Кафі в Криму Сеґюр переживає ситуацію, вельми близьку до досвіду Казанови. Тут він був із Катериною та Потьомкіним. Крим, що перебував під владою Османської імперії з XV сторіччя і який Росія захопила лише за чотири роки перед тим — 1783-го, був найорієнтальнішою частиною Східної Європи. Аби «дати загальне уявлення про звичаї в країні, де існує невільництво», Сеґюр переповів історію, що трапилася з ним у Кафі:

Раптово перед моїми очима з’явилася молода жінка, зодягнена ? l’asiatique ⁽¹⁷⁾, її постать, її хода, її очі, брови та губи — всі ці явлені мені риси незбагненно були подібні до прекрасного образу моєї дружини.

Від подиву я застиг на місці, я не мав певності в тому, чи це не сон. Я на мить подумав, що мадам де Сеґюр приїхала з Франції знайти мене і що хтось ховав її від мене й розіграв цю зустріч: уява працює швидко, і я опинився в країні омани 43.

Сеґюр був далеко від дому і, напевно, дуже сумував за своєю дружиною. Його туга за батьківщиною могла тільки підсилити цю оману. Та все ж «незбагненна подібність» нагадувала йому про те, що навіть перебуваючи у найвіддаленіших землях Європи, він залишається в її межах. Екзотична етнологія Східної Європи могла викликати перед його очима «прекрасний образ» мадам де Сеґюр.

Потьомкін, майстер ілюзій, спостерігав за Сеґюром саме тоді, коли той задивився на прекрасний образ. Коли жінка пройшла, Сеґюр звірився Потьомкіну, і між ними відбувся такий діалог:

— Вона справді так схожа?

— Неймовірно — наче дві краплі води.

— Eh, bien, батюшка (mon petit p?re), — засміявся він. Ця молода черкеска належить чоловікові, який дозволить мені розпоряджатися нею, і коли ви будете в Петербурзі, я вам її подарую.

— Дякую вам, — сказав я. — Я не прийму подарунка, бо гадаю, що такий вияв почуттів видався б мадам де Сеґюр вельми дивним 44.

Ця розмова невимовно схожа на діалог двадцятирічної давнини між Казановою та російським офіцером, коли вони вперше побачили Заїру, з тією різницею, що черкеска була подарунком, а не закупом, і в ролі офіцера виступала найвпливовіша людина Росії. Ця подібність свідчить, що в основі таких діалогів лежали стандартні уявлення XVIII сторіччя про Східну Європу, що їх XIX століття позичило з мемуарів Казанови та Сеґюра.

Черкеси походили з Кавказу, що лежав на кордоні між Європою та Азією. Рабство збереглося в черкеському суспільстві навіть у новітні часи, і тому Сеґюрова черкеска, напевно, була рабинею, бо її могли запропонувати як подарунок. Трагедія Марі-Фелісіте полягала в тому, що її прийняли за «найпригніченішу рабиню», але тепер сам Сеґюр, завдяки незбагненній і неймовірній подібності між жінками Західної і Східної Європи, сплутав власну дружину з рабинею. Делікатно і з легкою іронією відмовившись від подарунка, адже дружині він видався б «вельми дивним», він підкреслив (113) перевагу західноєвропейської цивілізації ще виразніше, ніж Казанова, який таку пропозицію прийняв. Насправді привабливість пригод мандрівників Східною Європою полягала почасти у тому, що вони мали змогу володіти рабами. Читачі могли уявляти, що прийняли дарунок разом з Казановою або відмовилися від нього разом із Сеґюром, але в будь-якому разі обидві фантазії тісно пов’язувалися.

Сеґюр невдовзі побачив, що Потьомкін цілком по-східному образився на відмову від подарунка. Він звинуватив француза у «нещирій делікатності», й Сеґюр був змушений згодитися на будь-який інший подарунок.

Він привів мені калмицького хлопчика на ім’я Наґун, що скидався на справжнісіньку маленьку китайську фігурку, яку тільки можна було уявити. Я певний час опікувався ним, його вчили читати, але коли я повернувся до Франції, графиня де Кобенцль (дружина австрійського посла в Санкт-Петербурзі. — Л. В.), якій дуже сподобався хлопець, вмовила мене віддати його їй, що я і зробив. У мене вдома досі є портрет цього маленького татарчука 45.

Отож Сеґюр таки дістав раба, хлопчика, можливо однолітка його сина у Франції. Хлопець уже мав екзотичне ім’я і виразні риси свого етносу — калмиків, що їх Сеґюр міг легковажно назвати татарськими чи китайськими. Калмики належали до монголоїдних кочових народів, які мігрували до Східної Європи у XVII та XVIII століттях, у реґіон на захід від Волги та на північ від Каспійського моря. У XX столітті вони утворили республіку в складі СРСР, але 1944 року Сталін депортував майже всіх їх у Середню Азію, караючи за гадану антирадянську діяльність.

Сеґюрового хлопчика-раба Наґуна привезли до Санкт-Петербурґа й передали дружині австрійського посла, так само, як Заїра Казанови залишилася італійському архітекторові. Ціна обох виросла, позаяк Казанова вчив Заїру розмовляти італійською, а Сеґюр вчив Наґуна читати. У спогадах не сказано, якою мовою читав Наґун, бо в цьому не могло виникнути сумнівів: по-французьки. Сеґюр забрав із собою до Франції тільки портрет хлопця, як сувенір, так само, як зберіг образ Марі-Фелісіте. Її, французьку (114) дівчину, «помилково» зґвалтували у Петербурзі, прийнявши за російську рабиню. Калмицький хлопець був рабом, якого Потьомкін привіз до Санкт-Петербурґа для Сеґюра і якого навчили мови та манер, створивши кумедну пародію на французьку цивілізованість.

Коли 1789 року Сеґюр повернувся до Санкт-Петербурґа зі своїм хлопчиком-рабом, інший відомий мандрівник опинився у російській столиці в центрі сенсаційного сексуального скандалу. Джон Поль Джонс, знаменитий моряк, герой американської війни за незалежність, прибув до Росії за рік перед тим на запрошення Катерини взяти на себе командування Чорноморським флотом у кампанії проти Османської імперії. Він успішно це зробив 1788 року, але згодом, наступного року, його звинуватили у зґвалтуванні неповнолітньої молочниці. Її вік називали по-різному: чотирнадцять, дванадцять, а то й десять років. Коли Катерина висловила невдоволення і петербурзький світ оголосив бойкот адміралові, його єдиним приятелем залишався Сеґюр, побратим по ордену Цинцинната. Джонс розповів, що дівчина непристойно повелася у його помешканні, що він різко відмовив їй, а вона вибігла на вулицю з криками про ґвалт 46. Сеґюр потурбувався, аби Катерину ознайомили з версією Джонса, і вона припинила судову справу. В будь-якому разі кар’єра Джонса в російській армії закінчилася, і він незабаром виїхав з Росії.

Сеґюрова оповідь про ці події посмертно повернула добре ім’я адміралові в Європі й Америці XIX століття, але в XX столітті історик Самуель Еліот Морісон переглянув версію про його невинність. Морісон цитує Джонсові свідчення перед російською поліцією про те, що він часто «грався» з дівчинкою, що вона була зовсім не проти «зробити те, чого чоловіки хотіли від неї», і що він постійно давав їй гроші. Він лише запевняв, що ніколи не мав з нею статевого акту, а також думав, що вона була старша 47. Джон Поль Джонс, як і Казанова, славився своєю любов’ю до жінок, до дорослих жінок, але, як і Казанова, у Росії він виявив у собі сексуальне зацікавлення незрілими дівчатами. Для нього Східна Європа теж стала тереном відкриття сексуальних фантазій, хоча замість купівлі рабині він задовольнився роллю клієнта дитячої проституції. Цікаво, що Джонс почав свою морську кар’єру (115) в 1760-х на човні, що перевозив рабів з Африки до Ямайки, і відтоді назавжди засудив цю «паскудну торгівлю» 48. Він також міг придбати рабиню в Петербурзі 1789 року, як це зробили Казанова та Сеґюр, але він знав справжню суть рабства, тому не здався своїм фантазіям.

Джонс помер 1792 року в Парижі в розпал Великої французької революції. Як герой революції американської, він був з почестями похований у Франції, визнаний громадськістю, що контрастувало з його цілковитою ізоляцією та вигнанням з Петербурґа 1789 року. Сеґюр, перейнятий відчуттям парадоксальних суперечностей Росії, думав про Джонса і дивувався тому перетворенню, завдяки якому «велика столиця стала для нього пусткою» 49. Сам Сеґюр виїхав із Петербурґа того-таки 1789 року, щойно дізнавшись про падіння Бастилії, яке викликало великий ентузіазм у Санкт-Петербурзі: «Французи, росіяни, датчани, німці, англійці, голландці — всі на вулицях вітали й обіймали одне одного, ніби звільнилися від тяжких ланцюгів, що їх сковували». Складалося враження, що Петербурґ був частиною Європи. Катерина, коли Сеґюр прийшов попрощатися з нею, не мала таких ілюзій та ентузіазму. «Ви б краще лишилися зі мною, — сказала вона, і не шукали бурі, чиєї сили ви, можливо, не уявляєте». Вона застерегла проти його власної «схильності до нової філософії та свободи» 50. Сеґюр, попри свою відданість ідеалам свободи й просвітницької філософії, готуючись до від’їзду, подарував дружині австрійського посла власного раба — калмицького хлопчика і забрав із собою як сувенір лише його портрет. Він не мав жодного зображення черкеської дівчини з Кафи, але навіть не потребував його, бо завжди міг пригадати її «прекрасний образ», дивлячись на власну дружину.