«ТВОРИТЬСЯ НОВИЙ ВСЕСВІТ»

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

«ТВОРИТЬСЯ НОВИЙ ВСЕСВІТ»

Вольтер підтримував майстерні годинникарів у Фернеї і замість зброї надіслав Катерині у 1771 році партію швейцарських годинників. Він написав, що хотів би заснувати в Астрахані на Волзі колонію годинникарів — там, де раніше він поселив вигаданого абата Базена. Катерина підтримала його фантазії, повідомивши, що вона відвідає Вольтера в Астрахані, але запропонувала йому натомість подумати про Таганрог, на Азовському морі, де клімат м’якший і ліпший для здоров’я. Вона запевнила його, що колись Петро навіть думав перенести столицю саме до Таганрога, але згодом обрав Петербурґ 60. Вольтер відповів: «Тоді я накажу, щоб мене на ношах перенесли прямо у Таганрог». Він збирався закінчити там свій життєвий шлях, але ні ? la grecque *, ні ? la romaine **, тобто без жодних релігійних обрядів: «Ваша Величність дозволяє кожному вирушати на той світ так, як йому заманеться». Коли Вольтер справді помер у Парижі 1778 року, проблема з соборуванням викликала запеклу дискусію; але у 1771 році він уявляв Східну Європу як фантастичний край, де можна уникнути цієї дилеми.

* На грецький манер (фр.).

** На римський манер (фр.).

Довідавшись, що Катерина захопила Крим, Вольтер знову дав волю фантазії, спрямувавши її на новий об’єкт — землі «прекрасної Іфігенії». Він пригадав, що Аполлон подарував татаринові Абарису чарівну стрілу, яка могла переносити його з одного краю землі в інший. Тепер, завдяки завоюванням Катерини, Вольтер присвоїв собі ці чари як власний міфологічний трофей: «Якби у мене була ця стріла, я сьогодні вже був би у Петербурзі замість того, щоб по-дурному виявляти із передгір’я Альп мою глибоку пошану і мою незмінну (310) відданість володарці Азова, Кафи і мого серця». Катерина запропонувала відправити кримського хана танцювати у «Комеді Франсез», хоча Вольтер був би не проти привітати його, поруч з Кандідом, на карнавалі у Венеції 61. На самий Новий рік 1772 року Вольтер уявив землі Катерининих перемог, що нерозривно тяглися від Криму до Польщі і які об’єднувала їх забобонна відсталість. Крим ставав «країною, де жриця Іфігенія перерізала горло всім чужинцям на честь огидної дерев’яної статуї, дуже подібної до чудотворної Ченстоховської Божої Матері». Через два тижні Вольтер вітав Катеринину присутність у всій Східній Європі, в’являючи останню як об’єднання земель: «Ваш дух витає у Криму, Молдавії, Волощині, Польщі та Болгарії» 62.

У 1769 році Вольтер готувався вечеряти з Катериною в Софії і ділити Османську Європу, а тепер, у 1772 році, коли Росія, Пруссія та Австрія зібралися поділити Польщу, він вихваляв цей поділ яко «шляхетну» і «корисну» справу, яко засіб проти анархії. Та крім цього, він, як і раніше, закликав просуватися далі у глиб Османської імперії, бо Катерина, здійснивши «цей великий проект» у Польщі, тепер могла взятися за «інший», аби якогось дня стати володаркою одразу «трьох столиць — Петербурґа, Москви та Візантія» 63. Вольтер уявляв воєнну кампанію проти турків як пародійний хрестовий похід, не без елементів італійського фарсу, сценарій якого наприкінці 1772 року він надіслав до Санкт-Петербурґа:

От уже протягом чотирьох років я проповідую цей маленький хрестовий похід. Деякі нероби, як-от я, вважають, що наближається той час, коли свята Марія-Тереза разом зі святою Катериною почують мої ревні молитви. Вони кажуть, що немає нічого легшого, як узяти в ході однієї кампанії Боснію та Сербію і віддати під Вашу верховну руку Адріанополь. Чудове видовище буде, коли дві імператриці намнуть вуха Мустафі та відправлять його геть в Азію. Вони також кажуть, що коли ці дві відважні дами так добре зрозуміли одна одну, що змінили вигляд Польщі, то вони ще краще порозуміються і змінять Туреччину. Ось настав час великих революцій, ось твориться новий всесвіт — від Архангельська до Борисфена 64. (311)

Фраґмент «Nuova carta geografica per servire alla storia della guerra presente tra la Russia e la Porta Ottomana», нової мапи «історії теперішньої війни» між Росією та Османською імперією. Мапу виготовлено у 1770 році, поміщено в «Storia della Ultima Guerra tra la Russia e la Porta Ottomana», опублікованій у Венеції 1776 року. Війни Катерини привернули увагу до південно-східної Європи, зокрема до географічної суміжності Болгарії, Волощини, Молдавії, України, Криму й татарських земель на чорноморському та азовському узбережжях. На цій мапі біля Полтави вказано «1709»; завдяки цьому місту, де Росія здобула перемогу, Західна Європа на початку століття вперше звернула увагу на ці землі. Лінія (за межами фраґмента) позначає «межу Європи та Азії» уздовж Волги, засвідчуючи, що всі землі до цієї лінії належали до Європи. (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.) (312)

Катерина фактично відсвяткує створення нової імперії в 1787 році, вирушивши разом із Сеґюром униз по Борисфену, тобто Дніпру. Мова нових творінь і великих революцій дуже скидалася на мову «Історії Петра Великого», але у 1772 році Вольтер уявляв дещо більше за нову Російську імперію (хоча і менше, ніж новий всесвіт): дивовижні простори Європи від Архангельська до Адріанополя. «Нероби, як-от я», тобто філософи західноєвропейського Просвітництва, очевидно, грали роль суфлерів імператриці, проповідників хрестових походів, і, нарешті, глядачів цього видовища. У 1773 році Вольтер написав чернетку листа, з яким Катерина мала звернутися до Марії-Терези, «моєї дорогої Марі», і нагадати їй, що турки двічі брали в облогу Відень, а тепер настав час знищити їх. Ця воєнна кампанія для двох імператриць буде «розвагою щонайбільше на три-чотири місяці, а потім Ви вирішите всі справи разом, як вирішили їх у Польщі». Вольтер був у розпачі від того, що мир мали укласти надто швидко, а турки досі залишалися в Європі, тому він хапався за свої фантазії, начебто сам (c’est moi) перепливає Дунай і мчить на коні «швидким галопом до Адріанополя» 65.

Марія-Тереза, як Вольтер і підозрював, не виявляла особливого бажання взяти участь у поділі Османської імперії. Вона вважала поділ католицької Польщі за ганебний учинок, можливо навіть за смертельний гріх, який вона вчинила в інтересах держави, і з таким самим осудом дивилася на розчленування мусульманської імперії. Крім того, вона була переконана, що країни Османської Європи, на кшталт Боснії та Сербії, «нездорові» й «малолюдні» і що вони радше послаблять, ніж зміцнять її імперію. Кауніц, який схвалював поділи, у 1771 році дійшов такого ж висновку, мовляв, унаслідок приєднання Волощини та Молдавії до Габсбурзької імперії ввійдуть «найдикіші народи» 66. Сам Вольтер, попри його настійливе бажання у 1773 році помчати галопом до Адріанополя у Фракії, зневажливо писав про цю землю у своєму «Есе про звичаї» 1756 року: «Наша частина Європи напевно має у своїх звичаях та у своєму дусі характер, якого бракує Фракії, де турки заснували столицю своєї імперії, або у Татарії, звідки вони колись прийшли» 67. Проте для Вольтера відсталість Східної Європи, мірилом чого були її манери, не лише (313) не заважала її захопити, але навпаки, виправдовувала імперські спроби врятувати її задля цивілізації.

Одним із попереджень, які Вольтер надсилав «моїй дорогій Марі» у 1773 році, було те, що якщо тепер не вигнати турків із Європи, то барон де Тотт, «котрий має багато розуму», захистить їх у майбутньому. З 1770 року ім’я Тотта часто зустрічалося у листах Вольтера до Катерини: «Мене яко француза трохи засмучують чутки, що якийсь шевальє де Тотт укріплює Дарданелли» 68. Вольтер вважав Тотта представником Франції у Константинополі, а відтак не лише ворогом Катерини, але й своїм особистим конкурентом у справі підкорення Східної Європи західноєвропейським розумом. Хоча найвідповіднішим суперником для нього був Руссо, котрий мав протилежні погляди на Польщу та Росію і так само був філософом, однак Вольтера все одно непокоїв Тотт, бо він міг боротися за Східну Європу так, як не зміг би цього зробити Вольтер — як офіцер, як інженер, навіть як мандрівник. І коли у 1785 році Тотт опублікував свої спогади, йому одразу кинув виклик вигаданий суперник, барон Мюнхгаузен. Присутність Тотта у Константинополі спонукала Вольтера витворити майже гомерівську концепцію ведення війни, в якій французи, наче олімпійські боги, брали участь з обох боків. У 1771 році Тотт удостоївся іронічного привітання як «захисник Мустафи і Корану»; тим часом були й інші французи, котрі билися проти Катерини на боці Барської конфедерації у Польщі. Одним із них був письменник Станіслав-Жан де Буффлер з Лотаринґії, син коханки Станіслава Лещинського. «Я благаю Вашу Величність узяти його в полон», — іронічно писав Вольтер до Катерини. «Він Вас дуже розважить». Він також «складатиме для Вас пісні, намалює Ваш портрет, правда, не так добре, як мої колоністи у Фернеї малюють Вас на своїх годинниках». Вольтер завжди вважав французів за посланців наук і мистецтв у Східній Європі, незалежно від їхніх ідеологічних переконань. Коли Тотт і Буффлер опинилися серед ворогів Катерини, сам Вольтер ще завзятіше виявляв їй свою відданість. Вона була «першою особою всесвіту», і він був певний, що цариця «принизить османську гордість однією рукою, а другою заспокоїть Польщу». Хоч він і не міг будувати фортеці на Дарданеллах або боротися з фанатизмом у (314) Польщі, проте сподівався, що разом зі своїми годинникарями у Фернеї «колись попрацює на всю величезну Російську імперію» 69.

Якось Вольтер міркував про те, що французи билися проти Катерини, а деякі татари, навпаки, стали на її бік; він дійшов висновку: «…Саме татари виявилися цивілізованими, а французи стали скіфами». Що ж до самого Вольтера, то «якби я був молодшим, то став би росіянином» 70. Ефект риторичного обернення балансу цивілізації між Західною Європою і Європою Східною досягався явно іронічним подивом: французи стали скіфами! Вольтер — росіянин!

Вольтер також чудово усвідомлював, що користь, яку він здатен принести Катерині, мізерна. «Мадам, — писав він на початку 1772 року, — я боюся, що Ваша Імператорська Величність може стомитися від листів старого швейцарського резонера, котрий ні в чому не може Вам прислужитися, окрім як запропонувати Вам лише свій безплідний запал, котрий усім серцем ненавидить Мустафу, котрий зовсім не любить польських конфедератів і котрий у своїй пустелі лише волає до форелі Женевського озера: «Хвалімо Катерину II»». Хоча у листах він міг тільки вітати царицю з воєнними перемогами, саме листування було своєрідним засобом культурного обміну інколи тривіальними символами цивілізації. У 1772 році Вольтер пообіцяв відредаґувати п’єси Мольєра, аби зробити їх придатними для вихованок Смольного інституту в Санкт-Петербурзі. «Ця невеличка праця мене тільки розважить, писав він, — і не зашкодить моєму здоров’ю». Він також порадив підхожу, на його думку, нову п’єсу, де діяли «татари двох видів (esp?ces)», та пообіцяв надіслати її, тільки-но вона з’явиться друком. Катерина відповіла, що дівчата якраз ставлять Вольтерову «Заїру». Вона зі вдячністю прийняла його пропозицію бодлеризувати французьку класику й не без легкого еротичного натяку запевнила старого, що молоді дівчата були чудовою картиною: «Якби ви тільки могли їх бачити, я переконана, вони заслужили б на Ваше схвалення». Саме тоді Катерина приймала у себе молодого татарського пашу з Криму, чиї землі вона щойно підкорила. У неділю він відвідував з нею вистави вихованок Смольного інституту. Аби Вольтер не боявся, що вона пускає «вовка в кошару», (315) Катерина запевнила його, що пашу під час вистав відокремлює від дівчат подвійна балюстрада 71. Тут яскраво проявилися цивілізаційні турботи обох, цариці й філософа: Вольтер постачав Петербурґові французькі п’єси про татар, тоді як Катерина у Петербурзі знайомила татар із французькою драмою у виконанні російських дівчат.

Навесні 1772 року Катерина надіслала Вольтерові у ферне насіння сибірського кедра. У травні він посадив його і замислився над його східноєвропейським походженням: «Можливо, колись у затінку цих кедрів сховається кілька женевців, але женевці принаймні не зустрінуть у цьому затінку жодних сарматських конфедератів». Катерині сподобалось, що він посадив кедри, і вона відповіла йому, що, кожен у себе, вони займаються схожими справами.

Ви сієте насіння у Фернеї, цієї весни я роблю те саме у Царському Селі. Можливо, цю назву вам буде трохи заважко вимовити, однак це місце мені видається чудовим, бо саме там я саджу і сію. Баронеса Тундер-тен-Тронк вважала свій замок найпрекраснішим з усіх замків. Мої кедри вже завбільшки з мізинець, а як ваші? Я тепер страшенно люблю англійські сади 72.

Катерина і Вольтер знайшли світ, де зникали основні відмінності між Фернеєм і Царським Селом, між Західною Європою та Європою Східною, — той найкращий з усіх можливих світів, що його винайшов Вольтер, аби Кандід міг там обробляти свій сад. Лише назва, яку було «трохи важко вимовити», нагадувала про те, що розділяло їх обох. Вольтер саркастично відповів на цю фразу через рік, згадавши про «Ченстоховську Божу Матір, назву, яку дуже важко вимовити» 73. Гра була надуманою, бо в листах не треба було вимовляти імен і назв. Однак визнання взаємних труднощів допомагало створити простір невимовлюваної слов’янської фонетики, який простягався від російського палацу Катерини до монастиря-фортеці її ворогів у Польщі.

«Я просив Вашу Величність про сибірські кедри, — писав Вольтер. — Тепер я наважуюся просити Вас про петербурзьку комедію». Можливо, йшлося про її власну аматорську п’єсу, але у будь-якому разі її треба було надіслати (316) у французькому перекладі, адже Вольтер заявив, що він надто старий, аби вчити російську. Наприкінці 1772 року він відрядив у Росію вчити російську замість себе ще одного подорожнього — молодика, «який на третину німець, на третину фламандець і на третину іспанець, (але) бажає змінити ці третини і стати в усій повноті росіянином». Така формула знову підкреслювала відмінності між Росією і Західною Європою, одночасно залишаючи можливість перетворення і пересаджування на новий ґрунт. Але у 1773 році найважливішим гостем Санкт-Петербурґа став не молодий протеже і не вигадане «я» самого Вольтера, а побратим Вольтера по перу, філософ Дені Дідро. Вольтер писав Катерині, що Дідро «найщасливіший француз, бо він вирушає до Вашого двору». Однак ця подорож дуже непокоїла Вольтера, бо загрожувала вигадкам, на основі яких розгорталося його листування з Катериною: нібито філософську та географічну завісу між Західною Європою та Європою Східною можна було подолати лише за допомоги чарівних стріл та листів. Тепер Дідро збирався побачити російську дійсність на власні очі, а Вольтерові залишалося віддаватися своїм літературним фантазіям і поставам: «Я лише здіймаю руки до зорі Півночі» 74. Зрештою, йому так і не довелося мчати швидким галопом до Адріанополя.