Розділ VI Рівнобіжність діяльности в Галицькій армії. — Формальність розриву. — Новий акт злуки. — Звязки з Урядом
Розділ VI
Рівнобіжність діяльности в Галицькій армії. — Формальність розриву. — Новий акт злуки. — Звязки з Урядом
В наслідок політичного порозуміння між Диктатором Петрушевичем з одного боку й заступником генерала Деникіна з другого 6 листопада Галицька армія припинила свою воєнну акцію супроти Добровольчої Російської армії, і з того моменту слід уважати, що обидві Українські армії — Наддніпрянська та Галицька — йдуть різними шляхами. Але це тільки формально, бо Командування наше на стільки було упевнене в приязні Галичан, що ані на хвильку не вагалося призначити, як район для прориву Наддніпрянської армії, дільницю добровольчого фронту, що входила в район розташування Галицької армії. Галицьке Командування й сама армія робила все можливе, аби полегшити наддніпрянцям цю небезпечну акцію. (В наказі по Армії У.Н.Р. ч.2 від 13 грудня 1919 року це зафіксовано).
Як Галицька армія під той час була розположена і як вона переживала цю важку для неї пору, свідчить наведений звіт, напів офіціяльного характеру, начальника оперативного відділу одного з Галицьких корпусів сотника Гнатевича, а потім нижче уступ статті сотника Ч-ого, поданої в таборовій газеті "Скиталець" [57].
"Ситуація У.Г.А. в 1-й половині грудня 1919 року.
1) Ворог — Червона армія — в Житомирі, Бердичеві та Новограді-Волинському (Звягелі). Її бойове завдання — здобуттям Козятина з напрямку Бердичева переломити Київський фронт Добровольчої армії й таким способом полегшити собі здобуття Києва.
2) Добровольча армія (Деникінці) на лінії Київ — Козятин — Старокостянтинів — Шепетівка — в обороні тієї лінії.
3) Українська Галицька армія: І корпус, бойово в той час найспособніший і найчисельніший (коло 2.000 багнетів і шабель), був призначений допомогти частинам Добрармії здобути Бердичів. Булава корпусу: матеріяльна частина в Кордилівці, оперативна в Махнівці. Корпус отаборений у районі Махнівка — Самгородок — Калинівка — Янів — Хмельник; бойові частини під Бердичевом.
ІІ корпус на відпочинку в районі Вінниця — Браїлів — Жмеринка;
команда — Вінниця.
III корпус у районі Гайсин — Брацлав; команда в Гайсині. Начальна команда у Вінниці.
4) Згідно з умовою між Командуванням Добрармії та Українською Галицькою армією мала У.Г.А. перейти, по переведенні операцій у районі Бердичева, на 3-місячний відпочинок, з метою реорганізації й доповнення, в район Одеси або Єлисавету".
"Українська Галицька армія переживає в тому часі найважчу кризу. Через епідемію тифу стала зовсім нездатна до бою й походів. Це останнє було найпершою причиною заключення договору з Добр-армією. Інакше було б віддано тисячі знеможених тифом стрільців і старшин на ласку-неласку "добровольців". Ця сама причина була пізніше конечністю злуки з большевиками. Схоронити армію перед масовою смертю й перед цілковитим розпадом — це були ті два провідні мотиви, що приневолили Командування У.Г.А. до переговорів і заключення договорів як з деникінцями, так пізніше і з большевиками.
Матеріяльний стан армії, за виїмком прохарчування, його треба було теж добувати з великим зужитком енергії (завдяки добрій організації і праці інтендантських установ голодувати не доводилося), виказував непереможні недостачі. Причина цього — головно перебування в тому районі, де не можна було нічого придбати з огляду на загальний розпад у промислі й на зубоження населення та відмежування від решти України й закордону. Головно на фізичному стані армії відбилося: брак білизни (передусім теплої), брак одягу й узуття. Того, що могли добути наші інтендантські установи дорогою купівлі й виміни за цукор і того, що могли виготовити наші майстерні, не вистарчало зовсім. Треба було доконче нового заосмотрення.
Та моральний стан армії не потерпів через те зовсім, але помітно було, що, навпаки, злидні й терпіння, які переживала в той час вся армія, скріпили та піднесли моральний рівень її, захитаний подекуди попередніми невдачами та розєднанням обох наших армій. Нещастя скріпило взаємне довіря старшин та стрільців і створило те споєння, що вдержало армію перед її розпадом доостанку, і армія задержала все, помимо переходів з одного табору в другий, свою національну ідеологію та організаційну окремішність.
У місяці грудні змінилася армія в один великий шпиталь, де здорова частина (без різниці рангів) доглядала хворих. Хворі були розміщені в лічницях, їх тоді потворено десятки при обозах ("рухомі лічниці"), та по приватних квартирах".
"Тиф забирає щораз більше жертв. Багато хворих старшин і стрільців відходить до шпиталю. Ряди рідшають із кожним днем. Дороги так розмокли, що й відступ був би неможливий. Лишалось хіба піддатися на ласку й неласку ворогові. Підмоги жадної немає. Новобранці з Придніпрянців, що їх залучено було до наших частин, розбіглися майже всі додому. Осталися самі Галичани. Начальна Команда, бачачи це невідрадне положення У.Г.А., починає переговорювати з деникінцями. На фронті вже другого листопада припинено бої. Дня 6 листопада приходить звістка, що наша делегація підписала договір із російськими добровольцями, він відносився лише до військових справ. Незадовго дістаємо звістку, що арештовано генерала Тарнавського і його штаб, а на його місце став вождем генерал Микитка. Дня 17 листопада довідалися вже ми про зміст протоколу й про умовини, що на них У.Г.А. погодилася з Деникінцями. Як це приняв загал старшин, нехай свідчить оцей факт. По проголошенні висліду переговорів частинам скликав заступник команданта полку сотник Р-ий старшин зі всіх куренів і підвідділів і представив цілу справу на збірці. Більшість старшин була за тим, щоб розійтися по широкій Україні й робити повстання проти Деникінців. Декотрі радили втікати до Румунії. "А що буде з нашими хворими стрільцями й тими, що ще разом із нами є? Кому лишимо їх і це майно? — питали інші. Кінець-кінцем рішено для збереження цілости армії слухати наказів вищої команди".
"Слабі лежать у Чукові, в школі. Старшини, що ще були самі в силі, носили їсти й обходили стрільців. Я, здоровший, сідаю на фуру і їду одвідати команданта полку. Застаю його в кожусі при столі в гарячці і, як мій адьютант говорив, мав він понад 41 степень гарячки, і її не можна було навіть термометром зміряти. Вмирає о. Городинський, полковий духовник. Поховано його в Немирові. Самі старшини викопали могилу, щоби пси не розволікали костей, бо й то дуже часто траплялося. 11 грудня вмирає в школі троє стрільців. Старшини копають їм могилу, решта старшин і стрільців із цивільними ставлять на могилі дубовий хрест із написом: "Борцям за волю України". Зі всіх старшин полку — а було їх понад 50 — лишилося кілька здорових. Найдовше тримався адьютант полку поручник М. Тофан, що з самопожертвою ходив від хати до хати й старався помагати хворим, доки сам не зліг. Цивільні люди вмирали також по кілька денно, але не нарікали й доглядали коней й обози, Зазначую, що волость Чуківська й Немирівська тримали добровільно хворих на тиф по хатах і ходили коло них, як коло своїх дітей; хоч самі від них заражувалися. Могли вони, коли ми були безсильні, нас усіх постріляти таки самими нашими крісами. Одначе, Галичани потрапили зєднати собі своїм поведенням їхню симпатію й зрозуміння, за що вони боряться. Здавалося, що всі тут вигинемо. Деякі стрільці й підстаршини, бачачи загибіль, починають втікати, збираючися в більші гуртки; втікають у Галичину майже щодня по декілька. Багато тих дезертирів вигинуло від банд, особливо близько від Камянця-Подільського. Нема кого вислати до служби, а команда бригади телефонує щодня по людей на санітарів до шпиталів…
…Деникінці залишили нас на місці й підпомагали, але й вони багато не мали. Тиф почав розкладати і їхню армію, а большевики напирали щораз більше з півночі. Ціла добровольча армія подається на південь і наш корпус дістає наказ податися за нею в околицю Балти — Бершаді — Ольгополя. Дня 29 грудня відходить наша бригада через Брацлав до Тульчина. Курінь — слабі й виздоровці — їдуть на підводах".
Висновок:
Таким чином рядова старшина У.Г.А. є в переконанні, що, лише з мотивів фізичних, армія пішла шляхом іншим, чим її сестра — армія Наддніпрянська — й уважала це положення неприродним і тимчасовим.
Мені ж пощастило переконатися в тому, наскільки правдиві були чутки, що певну негативну ролю в цьому відіграли німці-штабівці, в руках яких, властиво кажучи, перебувала вся оперативна й організаційна частина вищих штабів армії.
Можливо, що не прийшов ще час розвязати це питання в повній мірі, проте смію зафіксувати навіть і тепер, що таке поступування Вищої Команди У.Г.А. може й одповідало інтересам "реальної політики"; але морально старшину й козацтво Галицьке не задовольнило, не одповідало їхньому політичному світоглядові.
Що загальному національному ділові цим було нанесено чималу шкоду, теж говорити не приходиться.
Дальші події лише ілюструватимуть цей висновок.
***
Полковник Долуд, висланий до Вінниці ще з Любара, щоб унормувати наше відношення з Галичанами для проходу Наддніпрянської армії через район їх розположення, вертався до нас через Хмельник.
По вирушенню нашої армії в похід і коли розпочався відступ добровольців, у Правительства У.Н.Р. виникла думка знову схилити Галицьку армію до спільних акцій із нашою армією. З цією метою до Вінниці було виряджено делегатів Уряду: М. Левицького й П. Феденка. Вони бачилися з полковником Долудом і йому, як відпоручникові армії, запропонували передати мені запрошення вислати на цю нараду уповноваженого представника від Дієвої армії. Такими представниками було виряджено з відповідними інструкціями полковників Никонова й Вишнівського та поручників Веремієнка й Макаренка.
15 грудня представники від нашої армії в місті Липівці бачилися з Головою Ради Міністрів І. Мазепою й одержали від нього останні інформації. 24 грудня вони взяли участь у Вінниці в спільній нараді політичних і військових представників Наддніпрянської й Галицької України й, нарешті, підписали умову нової злуки армій Наддніпрянської й Галицької в одну, з визначенням мене як головного команданта сполучених армій. Збоку Галицької армії умову цю було підписано отаманом Лисняком і четарем (поручником) Палієвим. Проте умова ця здійснена не була через різні обставини. З них найголовнішою було фактичне розєднання нас большевицькою червоною армією, що в грудні врізалася клином між нами; ми рушили на схід, до Дніпра, а Галицька армія, спинившися на місці, опинилася в дуже критичному стані — в смузі між Большевицькою та Добровольчою армією.
З0—31 грудня Галицькі частини залишили Вінницю, а 1 січня в ній заклався "Галицький Ревком" на чолі з доктором Гірняком. Це привело Галицьку армію до нового договору з москвинами ж, але цілком протилежного табору.
Договір із червоними знов поділив формально українське вояцтво, проте кожна група залишалася вірною своїй національній ідеї й шукала спільного виходу з тяжкого положення [58].
Командування Армії У.Н.Р. довідалося про Вінницький договір (від 24 грудня) лише 14 січня 1920 року й прагнуло щиро до звязку з Галицькою армією; воно вже мало певні думки для дальшої спільної акції. В наказі по армії від 16 січня, ч.18, с. Наливайка (на південь від м. Умані) значиться:
"Галицька армія. Відомостей про неї не одержано через брак звязку. Для налагодження його післано двох старшин: одного в район Балта — Бірзула, другого в район Хощевате — Гайворон. Галицька армія помимо того, що мала всі можливі засоби для налагодження звязку з нами, дотепер його не налагодила".
Пізніше Командування одержало відомості, що Галицька армія так і не наважилася вийти на шлях активної боротьби.
В наказі, що видано по Армії У.Н.Р. перед переходом нею річки Синюхи (19 січня 1920 р.), ще додано:
"По неперевірених ще відомостях Галицька армія знаходиться на своїх старих місцях… звязку з нею немає. Частина армії була оточена большевиками й була приневолена підняти червоний прапор".
***
Розгром 3-ої дивізії під Животовим 26 грудня 1919 р.[59]
"Командуючий армією генерал Омелянович-Павленко, маючи певні відомості про силу того відділу і знаючи, що з ним не зможе справитися Залізна дивізія, вніч з 25 на 26 грудня тричі надсилав інформуючі накази й у них категорично наказував до 4-ої години ранку 26 грудня залишити м. Животів, щоб дати шлях тому, занадто сильному полкові, що насувався з північного сходу.
Але наказ той виконаним не був, і тільки о 12-ій годині 26 грудня дивізія вирушила з м. Животова в напрямку на південний схід, без мір охорони — навіть із небезпечного лівого крила — збоку Тетієва; наслідком того деникінська кіннота заатакувала колону головних сил цілком несподівано, і наші не мали часу не тільки розгорнутись у бойовий порядок, а й прийняти ту атаку. Піхота вперто боронилася і в більшості була порубана та дісталася до полону разом із усіма обозами, кулеметами та артилерією.
Лише кінна сотня під керуванням сотника Шульги вийшла цілою, бо не брала участи в бою, будучи в авангарді дивізії; так само більш-менш благополучно вийшов із бою Чорноморський полк, що був в арієргарді; правда, обози з майном і хворими обох цих частин погинули.
Тим часом друга частина чорної зграї деникінських бандитів жорстоко розправлялася з нашими хворими старшинами та козаками, забиваючи тих нещасних, що не мали змоги ні тікати, ні боронитися, та знущаючись над старшинськими жінками.
Вся колона головних сил була знищена, і лише частина штабу дивізії та штаб 3-ої артилерійської бриґади, що пішли в контр-атаку, будучи на конях, дали змогу відступити командирові дивізії полковникові Трутенкові й невеликій кількості старшин та козаків; відірвавшись потім від ворога, вони зєдналися з кінною сотнею й Чорноморцями.
Так, через невиконання наказу й марш без мір охорони, загинула Залізна дивізія й, здавалося, вже не воскресне".
"25-го грудня ввечері одержав я агентурні відомості про заняття деникінцями м. Тетієва. О 10 1/2 год. вечера був одержаний наказ Командарма: 3-й дивізії 26 грудня надвечір зосередитися в районі с.с. Стадниці — Високого; тут же в наказі було зазначено про рух деникінців із півночі на м. Тетіїв. Не встиг я ще прочитати цього наказу, як у той же час із с. Голотьок прибула дивізійна скарбниця з постачання з донесенням од полковника Чижевського, що м. Тетіїв заняте ворогом — деникінцями й що на північ од Голотьок, у напрямі на с. Розсошки, ним виставлена застава. Одержавши наказа Командарма та донесення полковника Чижевського, я негайно розіслав наказа до всіх командирів окремих частин дивізії, де були зазначені: відомості про ворога, про негайне прибуття Чорноморського полку до м. Животова, про висилку кінних розвідочних стеж у напрямі на м, Тетіїв, про виступлення дивізії з м. Животова о 5 год. ранку 26 грудня з тим, щоб до цього часу всі частини дивізії могли скупчитися в м. Животові та взяти фури під хворих і майно. Полковникові Чижевському було послано наказа: пильно стежити за ворогом, виставивши усилені застави на Розсошки — Тетіїв, бути готовим до виступлення в район с.с. Стадниці — Високого на 6 годину ранку 26 грудня, а якби до підхода дивізії була небезпека збоку Тетієва, то, не чекаючи дивізії, вирушити на с.с. Стадницю — Високе, де в останньому й розташуватися. Після розіслання наказів до частин дивізії, а також розвідочних стеж та обміркування з начальником штабу пляну руху дивізії несподівано о 3 год. уночі прибув полковник Чижевський із усіма обозами та гарматами з с. Голотьок до м. Животова й доложив мені, що він примушений був тікати з с. Голотьок до м. Животова, бо виставлена ним застава від Синього полку з кулеметом на шляху на Тетіїв була обстріляна ворогом і розбіглася, кинувши навіть кулемет її; що, мабуть, як він гадає, вже с. Голотьки заняте ворогом. Це прибуття полковника Чижевського з обозами, гарматами, тяжкими в рухові, та його доклад порушили первісні мої пляни. Я негайно вислав кінні стежі на с. Голотьки. Так до ранку чекали ми донесень од розїздів, що були вислані на Тетіїв та на Голотьки, але донесення жадного не поступало".
"Удосвіта 26 грудня вся дивізія скупчилася в м. Животові. Не маючи певних відомостей про ворога — про те, чи вільний шлях на схід, чи занято с. Голотьки ворогом, — я не міг виступити з м. Животова, щоби не бути заскоченим у русі. Було вислано нові розїзди на Тетіїв та на Голотьки й вирішено чекати доповіщень. Мобілізація, призначена на 26 грудня, була відмінена. Біля 11 години ранку прибув старшина зі штабу Дієвої армії з писемним наказом, зміст його був майже такий, як і одержаного напередодні, тільки було призначено крім с.с. Стадниці та Високого, куди дивізія мала перейти, ще с. Жидовчик, а також завдання, що покладалося на дивізію по приході на нові місця. З розпитів цього старшини виявилося, що с. Голотьки не зайняте ворогом, і шлях туди вільний. Одержавши ці відомості, вже не чекаючи донесень од розїздів, я наказав кінній окремій сотні вирушити в авангарді по дорозі на с.с. Калинівку — Стадницю — Високе; колоні головних сил у складі Юнацького полку, Синього полку, гармат, обозу — вирушити по дорозі на с.с. Калинівку — Стадницю — Високе; аріергардові — 9 стрілецькому полкові — по дорозі, за колоною головних сил; Чорноморському полкові вирушити по дорозі на с.с. Голотьки — Стадницю — Високе й бути лівим боковим авангардом. Згідно з моїм наказом дивізія о 11 годині порядком зазначеним вирушила, вживши всіх заходів, щодо охорони. Тільки Чорноморський полк не вирушив, залишаючись у м. Животові з причин, як потім мені доповів командир полку сотник Любимець, кування коней.
Цікаво, що полковник Чижевський у складеній ним історії робить мені закиди про невисилку мір охорони, що спричинилося до розгрому дивізії. Не буду оправдуватися азбукою, а прошу звернути увагу на ті противенства, що містяться там: Полк. Чижевський каже про невисилку мір охорони й там же зазначує, що уникнули розгрому тільки кінна сотня під керуванням сотника Шульги та Чорноморський полк, що були в авангарді й арієргарді.
Склад частин дивізії (бойовий) у той час був такий; Юнацький полк — 35 багнетів, Синій полк — біля З0 багнетів і 7 шабель, гарматна бригада — 2 гарматі, 9-й стрілецький полк — 15–20 багнетів, кулеметів — 5, із них один був в обозі без обслуги; Чорноморський полк — 28 шабель, кінна окрема сотня — 32 шаблі — разом здатних до бою — 80–85 багнетів, 67 шабель, 4 кулемети та 2 гарматі.
При вирушенні дивізії з м. Животова було мною одержано доповіщення від одного з розїздів, висланих на м. Тетіїв, що замічений ним ворожий розїзд, який їхав по шляху з м. Тетієва на м. Животів, зобачивши наш розїзд, повернув назад. Більш доповіщень не поступало. Не пройшли ми більше як 2 верстви од м. Животова, як мені було докладено (я зі штабом їхав на переді колони), що зліва появилася кіннота. Спочатку в мене промайнула думка, що це Чорноморський полк, але не встиг я висловити цієї думки, як зліва дійсно вже неслася велика ворожа лава кінноти. Я ледве віддав наказа розсипатися в лаву та відкрити вогонь, як уже кіннота наскакувала на колону дивізії. Все ж наші невеличкі частинки піхоти відкрили кулеметний та рушничний вогонь, але це було безнадійно. Страшна лава, не менше як 600 шабель, була вже майже біля обозу. Я зі штабом (старшини, ординарці, тут же й полковник Чижевський — разом 23 чоловіка, з них більшість, як і я, без шабель), кинулися вправо, в поле. Відскочивши на кроків 200–300, ми зупинилися, щоб що-будь порадити, але ж прийшлося тільки подивитися, як ворог грабував обоз. Правда, полковник Крат звернувся до мене, аби кинутися в контр-атаку, і я його цілком розумів, — там в обозі, де лютував ворог, була його дружина, але здоровий розум твердив, що це нісенітниця — один в полі не вояка. А тут ще до того чоловік із півсотні деникінців кинулося до нас, стріляючи по нас набігу. Нічого не зоставалося нам, як тільки залишити поле бою.
Отже контр-атаки, що про неї пише полковник Чижевський, не тільки не було, але й не могло бути. Заатаковані ми були не яким-небудь розїздом, а полком кінноти, під керуванням князя Голіцина, Кавказької "сводной" дивізії, — відділу генерала Попова. Ворог переслідував нас верстов із пять, при чому ледве їм не дістався полковник Чижевський, що впав був із конем, але все ж йому допомогли встати та сісти на коня, і він разом із нами скакав по полі, доки ворог не лишив погоні. Під с. Калинівкою ми настигли кінну окрему сотню, що була збоку с. Голотьок у рухові заатакована ворогом і в цій атаці понесла втрати — 2 ранених. Прибувши в с. Високе, ми розташувалися на ночівлю, туди ж через годину-дві прибув і Чорноморський полк.
У бою під м. Животовим дивізія понесла втрати: вбитими 11 чоловік, полоненими до 100 чоловік, 2 гарматі, 5 кулеметів і обоз. Усі хворі на тиф були залишені деникінцями в с. Голотьках. Днів за пять почали прибувати до дивізії старшини та козаки, що під м. Животовим попали до полону, й дивізія з кожним днем почала збільшуватися.
Доповідаючи Командармові про Животів, я просив про призначення розсліду цієї поразки, але на це Командарм відповів: "Усього не передбачиш і не вгадаєш. Ваше становисько було тяжке".
Цими подіями я закінчую першу частину оповідання про зимовий похід, бо далі, з другой половини січня (19 січня), ситуація набуває цілком нового характеру, що вимагає зовсім відмінної тактики Армії У.Н.Р.