Розділ III Остання операція: обстанова й мотивування оперативного рішення. Етапи, в яких воно переводилося. — Бої (з 30.ІV. по 2.V.) навколо Вапнярського залізничого вузла. — Останні бої
Розділ III
Остання операція: обстанова й мотивування оперативного рішення. Етапи, в яких воно переводилося. — Бої (з 30.ІV. по 2.V.) навколо Вапнярського залізничого вузла. — Останні бої
Беручи під увагу все попереднє, командування вирішило скерувати дальше армію з району Бершаді на північний захід і вибрало напрямок Ободівка — Вапнярка — Ново-Ушиця. Це рішення, на думку командування, одночасно могло вплинути на активність частин Галицької армії, що перебувала в районі Вапнярка — Бірзула.
На день 30 квітня армія осягнула: Запорозька й Київська дивізія — район Демидівка Тростянець і Волинська дивізія — район Павлівка — Тарканівка. З цих районів командування приступило до виконання свого заміру.
Першим етапом у виконанні наміченого собі завдання командування намічає завдання побічне — захоплення району Крижопіль — Вапнярка — Журавлівка — Тульчин.
Перед тим, як перейти до змалювання останньої операції, переглянемо спершу засоби, якими армія диспонувала на день 30 квітня 1920 року.
Після боїв під Вознесенським, Ананьєвим і Балтою, тобто після 27 квітня, зайшли такі зміни:
До Волинської дивізії прибув після хвороби на тиф і знову став на чолі дивізії отаман Загродський. До всього складу Волинської дивізії був приписаний Чорноморський партизанський полк, що мав у своєму складі до 300 баґнегів, 8 кулеметів і біля 100 шабель; відділ цей був добре зорганізований і повний бойового запалу.
Київська дивізія доповнила свій склад Галицьким технічним куренем із Балти до 300 чоловік; при курені був великий запас усякого технічного знаряддя.
Таким чином, у наслідок останніх подій Українська армія побільшилася на одного отамана, 750 багнетів, 38 кулеметів, 500 їздців і значну кількість всякого технічного знаряддя. Проте була й негативна сторона — з новими частинами до армії теж прибув значний обоз, що збільшив і без того великі валки армії.
Захоплення району Тульчин — Вапнярка — Крижопіль на 1 травня командування організовує так:
Запорозька дивізія (багнетів 500, гармат 5, шабель 400) 1 травня о 4-й годині захоплює м. Тульчин, рівночасно невеликим відділом захоплює ст. Журавлівку; після виконання свого першого завдання — дивізія лишає в Тульчині відділ забезпечення, а сама пересовується до с. Тимонівки, де чекає на дальші накази.
Київська дивізія (з доданим до її складу 3-м кінним полком — багнетів 600, шабель 400, гармат 4) 1 травня о 7-й годині розпочинає наступ на Вапнярку з метою захоплення залізничної стації та околишніх сіл.
Волинська дивізія (з доданим до її складу Чорноморським пішим полком — багнетів 500, шабель 400, гармат 2) 1 травня о 4-й годині розпочинає наступ на ст. Крижопіль, рівночасно окремим відділом демонструє на ст. Рудницю; по захопленні ст. Крижополя дивізія забезпечує район ділань Армії з півдня (особливо з Одеського напрямку).
Галицька кінна бригада отамана Шепаровича (шабель 400, багнетів 150, кулеметів 30) 1 травня до 7-ої години скупчується в с. Тиманівці, де й очікує на наказ. Штаб армії — від 7-ої години ранку в с. Тиманівці в безпосередньому звязку зі штабом Київської дивізії.
Ніч з 30 квітня на 1 травня всі дивізії використовують для опанування пунктами, що дало б їм вигідніше вихідне становище. Команду армії особливо турбувало підтримання звязку під час усієї операції. Спізнення донесень могло дуже відємно відбитися на остаточному результаті. Через те, крім звичайних засобів, службу звязку підсилено службою командармового конвою.
***
Перейдемо до докладного огляду тих боїв.
1-го травня приблизно біля 11-ої години з с. Капустянів я приїхав на командний пункт Київської дивізії, що був в околиці с. Тиманівки. Дивізія якраз вела наступ із півн. сходу на Вапнярку. Москалі саме в той час підводили на свій фронт підсилення. Велика курява на дорозі ясно показувала напрямок колони й до певної міри її довжину. Гармати Київців (сотник Вітко) влучно обстрілювали ворожі частини й почасти їх розпорошили. Московські гармати відповідали, проте без дошкульних наслідків.
Два бронепотяги — один на самій Вапнярці, а другий між Вапняркою та Журавлівкою, — підтримували червону піхоту. Це свідчило про те, що ст. Журавлівки Запорожці ще не здобули. Це ускладняло завдання колони отамана Тютюнника, що націлив завдати головний удар ворогові саме з північно-східнього напрямку. До полудня ні з правого, ні з лівого крила до Командування Армії жадних донесень не надходило, бої ж під Вапняркою набрали затяжного характеру.
Попередні події в районі лівої нашої колони були такі:
О 15-й годині Командування Армії одержало відомость про те, що Волинці (отаман Загродський) вдосвіта того дня захопили ст. Крижопіль, утримували її за собою та завзято боролися з бригадою ворожих бронепотягів, що настирливо атакували Волинців із півдня. На стації Волинці захопили гарматну базу червоних (перший наскок зробив сотник к. — Мазепинського полку Пекарчук).
У Запорожців: ще 30 квітня вони звязалися з місцевими повстанцями (отаман Волинець) і, використовуючи дані їхньої розвідки, коротким і енергійним наскоком в дню 1 травня захопили м. Тульчин, що був місцем постою 60-ої піх. сов. дивізії. Запорожці визволили з вязниць галичан. Червоний штаб зі своїм персональним складом, а також із матеріяльною частиною, включно до радіо, досталися Запорожцям, при чому особливо цінним було захоплення 300 коней, бо більшість надавалася під верх.
Після захоплення Тульчина Команда Запорозької дивізії висунула кінний відділ для захоплення Журавлівки. Проте час минув. Втікачі з Тульчина попередили ворожу залогу, й Запорожці зустріли спротив.
О 16-й годині над Вапняркою зявився аероплян, що скинув на стацію кілька бомб. В північно-західньому напрямку, десь дуже далеко, чутно було гарматні стріли. На лівому крилі Київців стало краще.
3-й кінний полк, згідно з наказом по середній групі, о 23-й годині 30 квітня перейшов залізницю біля села Крижополя, при чому в момент підходу полку до залізниці з півдня на Вапнярку прийшов бронепотяг "Алябин". Полк попсував колію, й бронепотяг, при своєму поворотному рейді, потерпів аварію. Командира бронепотягу потім перехопив наш розїзд.
Ніч і весь день 1 травня полк простояв на північно-східній частині Крижопільського лісу. Його розвідка виявила, що в с. Вербовому (2 кілом. від Вапнярки) стояли невеликі ворожі обози, а Марківка — Княжево були зовсім вільні від ворожого війська.
О 22-й годині 1 травня полк перейшов до с. Антопіль, о 23-й розїзди полку викрили марш обозної колони з Вапнярки на Антопіль. Три четвертини возів Київці полонили, решта повтікала.
Таким чином полк мав добру ситуацію і, при більшій активності, міг добре допомогти Київцям.
О 17-й годині, спочатку від розїзду мого конвою, а потім із донесення отамана Гулого, я довідався, що Запорожці, під напором двох ворожих дивізій, залишили Тульчин і з боями відходили в південному-західньому напрямі на с. Тиманівку. Ситуація різко ускладнялася, а тому я негайно поїхав до штабу отамана Тютюнника, що в той час був уже в Калинівці, на схід від Вапнярки, щоби на місці побачити положення нашої середньої колони.
Село було під сильним ворожим гарматним вогнем. Червоні вели контр-наступ. Гармати сотника Вітка відбивали наступ картечею. Остання резерва Київців — Галицька технічна сотня — підїхала на возах і чекала попід хатами наказу.
Після короткої наради з отаманом Тютюнником я вирішив: 2-му Галицькому кінному полкові (сотник Ярий) відійти під команду Київців, і після того дивізія зробить ще раз спробу захопити Вапнярку; Запорозькій же дивізії Команда видасть наказа утримувати висоти, що тяглися в 4-х верствах: на північ од залізничої лінії Вапнярка — Гайворон.
Останній полк армійської резерви (1-й кінний Галицький полк) я рішив тримати за правим крилом Київської дивізії.
Далі я поспішив знову до Тиманівки, бо вже видно було довгі лави Запорожців, що відступали туди під напором москалів.
***
Сутеніло. Бій під стацією Вапняркою тривав з перемінним успіхом. Червоні закріпилися в Журавлівці й звідти натискали на ліве крило Київців. Можна було передбачати, що на ранок вони зуміють зорганізувати на лінії Журавлівка — Тульчин супроти нас новий фронт. Червоні бронепотяги влучно використовували коліно на залізниці в 4-х верствах у півн. — східньому напрямі від Вапнярки й звідти весь час турбували ліве крило Київців.
Не в наших інтересах було втягуватися до затяжного бою, тому я рішаю використати наш успіх на дільниці від село Крижопіль — стація Крижопіль, перевести через цю дільницю нашу армію й на ранок 2 травня угрупувати її в районі: Марківка (2 Волинська дивізія) — Антопіль (Київська дивізія) — Мясківка (1-а Запорозька дивізія). Цей маневр потребував певности на лінії Вапнярка — Тиманівка.
Це останнє завдання я доручив арєргардові від Запорожців.
Київській дивізії, в залежності від ситуації на місці, як для неї складеться вона після 20-ої години, я предклав два рішення: або вночішньою атакою опанувати стацію Вапнярку й потім уже угрупуватися в с. Антополі, або ж, використовуючи вночішню темряву, перейти залізницю на дільниці м. Княжопіль — Вербове (біля Вербового був наш 3-й кінний полк) і потім увійти в дотик із Волинцями.
В розпорядженню своєму Командування Київців мало до 4-х годин часу; за цей час дивізія мала повну можливість, коли б цього вимагала ситуація, перегрупувати свої тили на Шарапанівку й таким чином уникнути тієї небезпеки, що дивізію зможе оточити ворог у північно-східньому напрямі. Треба знати, що в складі Київської групи було на той час до 3-х кінних полків (600 шабель).
Про бої під Вапняркою подаємо уривок зі споминів кол. командира 28-го куріня підполковника Сухоручка-Хословського:
"Весело посувалася наша дивізія вперед, у напрямку до Вапнярки. Хоч усім і було відомо, що перед нами нелегка задача — прорвати московський фронт, але нікому й на думку не приходило, що може стрінути нас невдача.
Вже темніло… Наша дивізія підходила до с. Красногірки, де за відомостями стояли московські частини. Піші частини дивізії одержали наказ зупинитися, зайнявши вихідне положення — з розсвітом мали розпочати наступ… Несподівано знялася рушнична та кулеметна стрілянина… Кінний полк дивізії, що був післаний на праве крило, наскочив на ворожі застави.
Як не дивно, але всіх охопило якесь занепокоєння, самозрозуміло, то не від наглої стрілянини, а від якогось передчуття. І дійсно… за кілька хвилин рознеслася вістка, що боляче вразила кожного козака й старшину дивізії без винятку: "Командир 5-го кінного полку дивізії сотник Грибовський смертельно ранений". Це була велика й не замінима втрата для нашої дивізії.
Сотник Грибовський був один із найліпших старшин кіннотчиків у дивізії; його й підлеглі, й колеґи надзвичайно любили й поважали, а начальство цінило.
Бажання помститись вогнем запалало в кожного…
Ще не світало, як я одержав наказа розгорнути курінь (1-й курінь Київської дивізії) і розпочати наступ на село. Другий курінь дивізії теж був відданий під моє керування. Тихо посувалися курені розгорненим фронтом… Наступ ішов у чоло — в той час, коли третій курінь забезпечував ліве крило.
Почало світати. Село було в балці, й ціле його огортав густий туман. Але ворог уже відкрив нас і розпочав сильний вогонь… Ми були на узгірі та на очах у ворога в той час, як для нас ворог зоставався невидимий. З цього становища був єдиний вихід, а саме: вперед! "Вперед! Слава!"… Команду підхоплено й блискавкою рознесено по лаві, вправо та вліво. З галасом та криком "Слава! Вперед!", кинулося козацтво до села, один одного переганяючи.
Село здобуто… Москалі панічно втікають… Несподіванкою для них був наш ранній наступ, і великі трофеї досталися нам. Але село прилягало до ліса, який тягнеться майже до самої Вапнярки. І цей ліс прислужився москалям — зовсім на наших очах встигла кацапня сховатися в лісі з двома тяжкими гарматами. Проте не всі повтікали й не все вивезли — проворнішим козакам вдалося й баґнетом попрацювати, а кіннотчики не одну голову зрубали. Чимало обозу, полонених та кулеметів добули. Найщасливішим щодо здобичі був 3-й курінь під командою хорунжого Лавровського, йому місцевість дала можливість захопити село з лівого крила, якраз при вїзді; цим він відрізав ворогові дорогу до ліса.
Втрат ми не мали майже жадних, зате ворожих трупів було досить. За сотника Грибовського відплатили не зле…
Не довго ми спочивали, — за дві годині рушили далі… Дорога йшла лісом. І це освіжало, бо день був дуже гарячий… подвійно гарячий…
Щасливо перейшли залізницю й наближались до с. Тиманівки (7 верстов від Вапнярки). Розвідка донесла, що сила ворожого обозу посувається дорогою з Вапнярки.
Зупинилися з нехіттю… тиша неприємно вражала… але не довго — за селом показалася ворожа розстрільна… Не багато думаючи, кинулася піхота бігом уперед, розгортаючись з-за горбів у розстрільну. Справа, на допомогу дорученому мені куреневі, поспішала сотня кінного полку.
Ніколи москалі не витримували нашого наступу, коли він був енерґійний — це я знав із дволітньої воєнної практики з ними, — не витримували вони нашого наступу й тоді навіть, коли їх було кілька разів більше за нас. І цим разом, не зважаючи на те, що ворожа сила чисельно нас теж кілька разів переважала, я не зупинився.
Команда "Слава!" "Вперед'… понеслася кінна сотня в атаку, підтримуючи мене; не відставала від кінноти й піхота.
Хоч і близько підпустили нас до себе ворожі розстрільні, хоч і позицію мали добру, бо нас розділяла багниста річка, — а все ж таки не витримали москалі й кинулися втікати. Горе їм було б… та річечка їх врятувала — кіннота не могла їх переслідувати, ба, й піхота з великими труднощами перебралася через річку, а кулеметні тачанки мусіли кілька верстов обіздити. Втекли москалі, не оглядаючись, в напрямі на Вапнярку під захист двох своїх бронепотягів, що шаленим гарматним вогнем почали нас обстрілювати…
Затихло… але не на довго. Положення наше, хоч ми йшли й побідно вперед, було дуже тяжке… Запорозька дивізія, що мала в цей день зайняти Тульчин, потерпіла невдачу, хоч спершу й захопила була місто з успіхом, але потім мусіла відійти.
Була 16-та година, коли надійшли відомості, що майже з усіх сторін оточив нас ворог, — бо попали ми якраз у прифронтову смугу московсько-польського фронту, в головний центр московського розположення.
Ми находилися в досить тісному колі, із нього вихід був один: вперед! Взяти Вапнярку, повороту нема…
Це розумів кожний, як старшина, так і козак. О годині 17-й рушили курені дивізії спільно в наступ. Перед нами ст. Вапнярка, обсаджена ворожими бронепотягами та густими розстрільними, розсипаними вздовж залізниці та цілому фронті нашого наступу.
Пекельним вогнем зустріли москалі нашу розстрільну, що, порівнюючи з чисельним ворогом, була лише жменькою люда.
Неможливо далі було посуватися… Залягли… Але що з того — чисте поле, ані горбка, ані долини… відступати нема як та й нема куди…
"Вперед!", "Бігом!"… Все невтримніший стає гарматний вогонь противників, бо трохи завчасно сунулися ми наперед, — але кілька наших кулеметників — з-поміж них варт ізгадати Качана — кидаються зі своїми кулеметними тачанками вперед майже в самі ворогові ряди й влучним вогнем примушують передні ворожі розстрільні відступити аж до залізничного насипу.
Стало вечоріти… до стації ще далеченько, а москалі й не думають залишати стації, а навпаки, все більше й більше зміцнюють вогонь…
Все більше й більше рідшають наші й так ріденькі ряди, все більшає лінія фронту, на який ми наступаємо, все більше й більше відчуваємо втому… але не зупиняємось — все вперед і вперед, і то бігом із невгаваючим криком "Слава!".
Ось уже недалеко й стація. Тричі кидаюсь я зі своїм куренем атакувати стацію; я на коні, а козаки від мене не відстаючи. Але, як тільки добігав уже я до стації, — залишалася тільки горстка люду.
Передано було мені, що справа, з-за лісу, має надійти кінний полк Галицької бригади Шепаровича й мене підтримав, а до того часу я маю триматися.
Завдання я мав — оминувши стацію, зайняти село за залізицею, перейшовши колію недалеко від стації, на першому переїзді.
Вже стемніло… місяць став сходити…
"Кінний полк за хвилю тут буде", доповідає мені ординарець.
Розстрільною надбігає кіннота… "Вперед! В атаку! За мною!!" подаю я команду, кидаючись уперед… Кидається за мною кінний полк, але тут на бігу чую разом із криком "Слава!" — крики "Гура!" й гасло трубача до атаки.
На добрих конях, із шаблями наголо, скачуть уже поруч зі мною кіннотчики-Галичани з бриґади Шепаровича, що в той момент якраз наспівали.
Не витримали москалі — втекли, давши можливість моєму куреневі та кінноті перейти на другий бік залізниці.
Але, тількищо перейшли ми на другий бік залізниці, справа від Вапнярки, як на стацію наскочив ще один броневик, якого прислали москалі на підмогу з сусідньої стації Журавлівки.
Від решти частин дивізії ми відірвалися цілком і в цей момент були фактично відтяті від них — бо вони залишилися по тому боці залізниці.
Зібрав я нараду командантів обох кінних полків і сотень і на ній висловив своє рішення напасти на бронепотяг по цей бік станції. Але за кілька хвилин цього вже не потрібно було — наша артилерія, що підїхала близько до стації, влучним вогнем примусила ворожога бронепотяга покинути стацію, і її зараз же обсадила решта частин дивізії, що була по другому боці залізниці, а слідом за бронепотягом було пущено під повною парою порожнього паротяга. Він недалеко від стації наздогнав ворожого бронепотяга й розбив його на друзки. Це забезпечило перехід наших частин та обозу дивізії на другий бік залізниці, а, крім того, допомогло здобути багато муніції, ріжного майна, коней, зброї — так, що всього не можна було навіть забрати.
На стації залишилося багато Галичан, що не схотіли втікати разом із москалями та що радо прилучилися до нас, тим поповнивши наші ряди.
Відступили тоді москалі, але не далеко, до сусідніх лісів, розраховуючи, як можна було здогадуватися, на те, що нападуть на нас, коли ми затримаємося на стації.
Їхній плян був би їм удався, але, на щастя, напали вони на нас аж під ранок, коли ми вже вирушили далі, прийнявши тільки арєрґардний бій, що кінчився досить щасливо для дивізії. Головні втрати були — тяжке поранення командира гарматного полку сотника Вітка та залишення невеликої частини обозу.
А положення було дуже серйозне, бо дивізія знову опинилася була у тісному колі, за винятком вузенького шляху. З огляду на те, що я одержав запізно повідомлення про відхід, довелося з куренем пробиватися вже через фронт ворога, що насідав на арєргард нашої дивізії. Вибратися повелося без втрат.
Зайнявши позіції на висотах у 5 верствах на північний схід від Вапнярки, ми залишалися на них до ночі спокійно. Набралися трохи сил на день 3-го травня, якого дня всі три дивізії— Київська, Запорозька й Волинська прорвалися з великими боями через передову лінію московського фронту.
Бої ці відбулися, головно, під селами Савчиним та Джугастрою й зостануться на завжди в памяті кожного учасника їх. Цими боями закінчився для історії українського війська памятний "Зимовий Похід" від 6 грудня 1919 року до 6 травня 1920 року, під командою генерала Омельяновича-Павленка".
***
Опівдні Запорозька та Волинська дивізія заняли вказані їм в наказі становища[79]. З Київською дивізією звязку на той час ще не було, хоч із допиту полонених і розвідкою по залізниці на північ було вже виявлено, що вночі з 2 на 3 травня Київці захопили Вапнярку.
2-го травня о 5-й годині. 1-й кінний Галицький полк, що відограв у даному разі ролю армійського авангарду, після невеликого бою перейшов залізницю та опанував Мясківку (2-га сотня сотника Гавриленка атакувала групу москалів і полонила 28 червоноармійців й 2 кулемети). Коли більша частина Запорожців пересунулася вже через залізницю до с. Княжева, два бронепотяги підійшли з півдня, але їх прогнали вогнем гармати кінно-гірського дивізіону та батареї волинців.
Приблизно о 16-й годині приїхав до мене, до місця постою штабу армії, отаман Тютюнник, і перебіг подій в його дивізії був достаточно зясований.