Розділ I Події на українських землях в останніх місяцях 1918. р
Розділ I
Події на українських землях в останніх місяцях 1918. р
Місяць листопад протягом цілої революції був на Україні місяцем помітних рухів робітничих і селянських мас, місяцем, коли революційна енергія вибухала з особливою силою. Так було й в 1918. р. 3 датою 14. XI. 18 лучиться згадка про повстання проти гетьманської влади.
Не думаю подавати тут своєї оцінки цеї події, — історія дасть свій присуд, — я хочу лише відмітити, що ця подія поважно заважила в перебігові подій на Заході України, де після "першого листопаду" повстала революційним шляхом молода Західно-Українська Народня Республіка.
Безумовно, самий факт існування організованої гетьманської держави сильно впливав на розрахунки ініціяторів відомої "перше-листопадової" події. Тому при висвітленні подій, що розгорнулися на терені Галичини протягом кінця 1918. року й початку 1919. року, не можна промовчувати того льогічного звязку, що заходив поміж цими двома фактами.
Обставини при яких склалося моєпризиачення.
Від 15. листопада ст. Фастів була ставкою повстанчих військ. З ріжних кінців сходилися під прапор Директорії всі незадоволені режимом Гетьмана, всі, хто так чи інакше рахував себе покривдженим, неоціненим по заслугах, а разом з тим чимало елементу з природи неспокійного, для якого хаос й анархія були рідною стихією. Події показали, що таких було найбільше. Були всеж і інші.
Безсторонній глядач побачив би на ст. Фастів невелику групу галичан, що спокійно ходили від одного бурхливого гурту наддніпрянців до другого. Мовчки прислухувалнся вони до гомону вояків, щось нотували та зрідка обмінювалися кількома фразами.
Я особисто теж не поділяв загальної радости, — я ніколи не бачив спасіння у розбраті. Мої настрої були мабуть споріднені з настроями мовчазної групи, бо час-від-часу ми мимохіть зустрічалися, а зрештою сталося так, що майже одночасно опинилися коло самою вагону Директорії. Я звернувся до вартового старшини й просив його докласти Головному Отаманові про мій приїзд. При цьому я голосно назвав моє призвище. Тоді до мене наблизився один з галичан і запитав: "Ви будете генерал Омелянович-Павленко?" — "Так!" — "Ми, — делегати від Галицької Національної Ради, й вже третій день виглядаємо Вас тут".
Це був Льонгін Цегельський, висланець Г. Н. Ради на Велику Україну для полагодження справ допомоги молодій Галицькій Республіці в її боротьбі проти поляків. Між іншими справами делегація мала просити урядові кола призначити на галицький фронт кількох вищих старшин для організації Начальної Команди.
Др. Цегельський познайомив мене з другим членом делєгації. Наскільки пригадую собі це був др. Дмиро Левицький і здається, Д. Паліїв. 3 розмови я довідався, що, зібравши всебічні інформації про ріжних старшин вищої ранги, вони зупинили свій вибір на мені, і на це мають вже згоду Ген. Осецького, тодішнього начальника штабу повстанчої армії, як також і членів Директорії. Ходило лише про особисте знайомство й мою згоду.
Я вже казав, що повстанчий рух мене турбував. Довго не міркуючи, я дав свою згоду. Одначе формальну згоду я обіцяв дати лише після мого зорієнтовання про справи у ген. Осецького й Головного Отамана С. Петлюри.
Мені не довго прийшлося чекати на послухання. С. Петлюра прийняв мене в свойому переділі. Це було, здається, взагалі третє моє побачення з ним. Він підтвердив мені, що Директорія погоджується на моє призначення, і після досить туманного зясовання стану на галицькому фронті, зазначив мені, що я можу бути цілком спокійним, бо за два тижні він має надію бути в Києві, і що тоді я можу розраховувати на два наддніпрянські корпуси. Опановання Львовом, на його думку, мало бути рішаючим моментом боєвих операцій на терені Західної України. Приблизно теж саме я почув від ген. Осецького (його знав я добре ще з курсів штаб-старшинської школи в Оранієнбурзі). Швидко далося полагодити всі формальности, і в той самий вечір я мав виіїхати до Галичини, бо інакше я й делегати ризикували, що будуть відрізаними.
Цілком натурально, що вибір старшини на посаду начальника штабу делегація хотіла зробити в порозумінні зі мною… Одначе не приходилося довго вибирати: у розпорядженні повстанчого штабу був лише один старшина Генерального штабу, — полковник Мишківський. Віп випадково натрапив на повстанців; його взяли в полон і, як запідозреного в "федеративних симпатіях", замкнули в одному з вагонів штабового потягу.
Це "непорозуміння" не страшило делегатів, — вони хотіли почути лише мою думку. Полк. Мишківського особисто я не знав, і тому просив делегацію дати мені можливість побачити його принайменше хвилево для обміну думками. Покійник зробив на мене вражіння солідної штабової сили, — людини, що підноситься над загальний рівень.
Не вагаючись, і він радо прийняв пропозицію Національної Ради. У той же вечір в супроводі ще двох старшин ми відправилися в дорогу через Жмеринку-Підволочиська. Ми не мали самого примітивного забезпечення з матеріяльного боку. Вже в дорозі члени делегації видобули для нас білизну й, здається, англійські військові плащі. Під розмірений стукіт потягу я замислився. А було про що думати! Чи міг я ще два-три дні назад, коли з дозволу Гетьмана пробирався до повстанчої армії, лявруючи поміж місцями постою повстанців, думати про те, що революційна хвиля кине, мене на самий Захід України та ще й на відповідальне становище, характер й обсяг якого ні я, ні мій начальник штабу, собі навіть приблизно не уявляли. На всі спроби делегатів довідатися в нас про наші пляни ми могли лише відповідати: "Приїдемо — побачимо"…
***
Залізниця Фастів — Жмеринка — Підволочиська робила на нас вражіннія, немов вона була ареною запеклої боротьби. Особливо все промовляло за тим, що вузлові станції були пунктами, де змагання досягали виключної напружености. Наче у калейдоскопі промайнули перед нами протягом малюнки боротьби жахливіші один від другого. Ніч також не була спокійна. Найбільше залишилися в памяти ті моменти, коли фігурували німецькі вояки в їхньому своєрідньому озброєнні. Вони навіть серед революційної пожежі заховували свій фільософічний спокій.
Мимохіть пригадую собі німецькі баталіони на вулицях Києва: розміреним, повним величавого спокою кроком текла залізна річка озброєного люду з вулиці у вулицю, з площі на площу. Було вражіння, що вони не потерплять па свойому шляху жадних перешкод. Баталіони зупинилися, стали вільно, поодинокі вояки мовчки запалили свої люльки, — але темпо лишалося все так же рівне і спокійне. Все наперед обмірковано й розраховано! Пізніше, у 1921. р. у самій Німеччині я також відчув це темпо, але вже в ширшому державному маштабі. Хоч як тяжкі були тоді часи, але й тоді "langsam, аbеr sicher", здавалося, було фільософічною підставою усіх змагань цеї, безумовно, передової нації. На фоні нашого листопадового революційного розгардіяшу цей спокій був надзвичайним, вартим згадки, контрастом.
Час від часу повстанці зупиняли наш потяг і робили перегляд. Мене особливо цікавили отамани. — Хто вони, з яких недрів вийшли в такій кількости? — Не тяжко було мені визнати їх соціяльну приналежність, службовий і громадський стаж. Я їх знав. Назагал це були жертви невдалої реформи військового міністра, ген. Рогози. Ініціятори повстання повинні дякувати генералові, що бажаючи піднести фаховий рівень в арміі (у мене лишилося вражіння, що ген. Рогоза був дійсно українським державником), надто необдуманно віднісся до численних молодих кадрів, які були кістю від кости нашого селянина, переважно діяльними учасниками великої війни й до тогож жертвами її.
Як командантові 11. дівізії на Полтавщині, мені довелося бути свідком великої метаморфози: з карної молоді після реформи ген. Рогози повставали раптово кадри запасовців-революціонерів. Пригадую собі, що я сильно обурювався й реагував на цю невдалу міру всіма дозволеними мені військовою дисципліною засобами. Факти доводять, що брак ширшого розуміння річей привів до того самого поступовання й провідників повстання. Каліфи на час, — вони подбали, аби як найшвидче знищити великі інтелектуалеі скарби, що протягом півроку зібралися на Україні. Замісць перегруповання сил і необхідних коревтивів, — "прогнано", "увязнено" й "усунено" чимало фахових сил, що їх пізніще бракувало армії. Відповідь вартового отамана В. Тютюника, інж. С. Тимошенкові є доброю ілюстрацією тогочасних відносин. На прохання відпустити в командиронку на Дін ген. Рябініна послідувало: "Забирайте їх хоч всіх, — вони нам непотрібні"… (Серед таких обставин позитивними виїмками були Січові Стрільці й Запоріжці.
Є дві точки погляду щодо організації української військової сили підчас гетьманщини. Одні вважають, що то був "пропащий час", а другі — навпаки — знаходять, що "видатний військовий діяч Гетьман Скоропадський з великою енергією взявся за організацію української військової справи" (Ген. Капустянський). На мою думку, Гетьман правильно підійшов до справи. В усіх його планах видно ширину помислу й розуміння справи в модерному дусі, але зроблено моральну помилку, про яку я вже згадував. На жаль такі помнлки не простимі. Поза тим ніхто не може нічого закинути. Гетьман доручив цю важку державну галузь тром особам: ген. Рогозі, як військовому міністрові, ген. Галкинові, як начальникові головного штабу, і підполк. Слівінському, ставленикові ще Центральної Ради, як начальникові генерального штабу. Хто й то мігби закинути цим старшинам?
Помилку почалося направляти, коли Гетьман дозволив формування козацьких кошів. Я сам, як кошовий Катеринославщині, взяв до себе чимало покривджених старшин. Проте вже було пізно… Повстання зруйновало зорганізований апарат і майже знищило всі запаси.
Полковник Мишківськкй, заслуги якого перед батьківщиною сьогодня для всіх очевидні, ледви сам не впав жертвою "революційної Немезиди". Скільки було гідних старшин, що пізніше знайшли притулок в Українській Галицькій Армії, або зовсім часово сховалися!
Вражіння першої стрічі.
Збруч, невеличка каламутна річка, лежав на межі двох однакових може щодо назви, але сутєво ріжних революційних подій. Переїхавши Збруч, ми опинилися у цілком іншій обстанові. Наші переживання можно булоби порівняти з почуваннями плаваків, що на вбогому човні щасливо перейшли пороги й вийшли на ширшу, спокійну воду. Там теж не було повного спокою, але всеж не можно було його порівнювати з тим, що лишилося позаду. Замісць безформених і ріжноманітних своєю силою та, напрямком хвиль, — тут помітно більше систематичну лагідність.
Ми потребували певного часу, аби звикнути до тамошніх проявів життя. Ніхто не бігав, не метушився; не чути було зайвих вигуків і не видно було скривлених від жаху людських облич. Скрізь однострої військових, чимало поліції. На очах якась загальна стурбованість. Все показувало, що всі чекають подій особливої ваги, та що десь є боєвий фронт.
На самій ст. Волочиська чекала на нас почесна варта. Рапорти командантів, привітні промови… На нас дивилися з повагою й зацікавленням. Нікого не обходило наше політичне credo чи орієнтація. Нас шановано, як земляків, — українців з Великої України.
Ми почували, що наші боєві відзнаки, моя рука на перевязці та козацьке вбрання — всім імпонують. У мене відразу зявилося бажання війти в тісніший звязок з тими, з ким доведеться незабаром стати до боротьби, за наші кордони. Поздоровив старшин і стрільців та кинув кілька привітних слів. У відповідь чулося: "Слава!… Слава!"…
Через кілька хвилин поспішаємо до вагонів, бо делегація хотіла нас скорше представити Державному Секретаріятові в Тернополі.
Легкі, неопалювані вагони на лінії Підволочиська — Терноніль далися мені в знаки. Я почував, що мандрівка й безсонні ночі останніх двох тижнів не пройдуть для нас даремно. Проте я намагався не показувати свого нездоровля й підтримував розмову з делегатами, що були все ще під вражінням подій на Україні.
Кілька годин їзди й ми вже в Тернополі. Автом переїхали це вславлене битвами підчас світової війни місто й направилися до готелю.
Я перенісся думками взад, до червня 1917. року, коли я вперше перебував у Тернополі, очікуючи призначення командувати українською частною (я мав особистий наказ Брусилова головнокомандуючому Південно-Західним фронтом дати мені українську частину). То був час наступу, що всім знаний, як "наступ Керенського". Шлях Волочиська — Тернопіль день і ніч забитий підкріпленнями, що приходили зза Збруча. Це були здебілыпого українські сотні, що зразковим ладом і твердим кроком з невеличкими жовто-блакитними прапорами йшли на фронт, як їм було обіцяно, до "своїх" частин. Різким контрастом до них були "роти" москалів, — малі частинки з величезними червоними прапорами, на яких написано: "Война до победного конца!" Цей контраст кидався тоді всім. Українські вояки переживали славну добу. Всеж скрізь було чути: "Дай Боже, щоби це не був соломяний вогонь"…
І9І8. і 1919. роки показали, що мало викликати "революційний дух", — треба ще й знати, як його опанувати та звернути розбуджену енергію в творчий бік… У 1922. році на еміграції, один з тих, хто особливо вславився викликанням мас на арену революційних подій, С. В. Петлюра писав (у 1922. р., — отже по катастрофі!): "Для мене вже спочатку нашого руху ясним було, що наші національно-державні змагання повинні перейти довгі по терміну й тяжкі своїми спробами митарства, поки ці змагання в певні державні форми скристалізуються. Всі зїзди українські, в тому числі і військові, були для мене показчиком не сили (реалної і зорганізованоії) нашого народу, а демонстрацією національних емоцій, які ще треба було міліоновим масам в собі усвідомити і які повинно було шляхом послідовної боротьби перетрансформувати у певні волеві рухи української нації, у певні акти боротьби за свої національно-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці зїзди можно використати для організації національної сили, але швидко переконався, що вони тільки "празникова одіж" і що треба шукати тих, хто чорною роботою державною уміє творити певні реальні цінности. Таких елементів було дуже мало. Наші тодішні лідери були або фантасти, або демагоги, або наївні люде, що вірили в силу революції, у чудотворність її. Вони партійні гасла, ставили вище державних, персональні моменти вище загальних. Відшукати тоді середню лінію, "рівнодіючу", було дуже невдячним завданням, тяжко, бо"… (З листа до ген. У.). Отже мені здається, що в цих останніх словах і захована "Ахілеса пята": не завжди компроміс є виходом з положення, — часто буває так, що він, навпаки, дає можливість міязмам гангрени продовжувати свій переможний рух далі; компроміс є тоді корисним, якщо час у дальнішому працюе на користь творчих елементів. Так не було.
У полудні, у залоговій "менажі", ми познайомилися зі заступником військового секретаря, майором Бубелою. Військовий секретар, полковник Вітовський, був у відїзді. Бубела, ще зовсім молода людина, не дивлячись на високу посаду, тримав себе дисципліновано й без жадних фальшивих нот.
Я звернув увагу також на те, що в Тернополі, місці осідку Військового Секретаріяту з усіма його тиловими установами, не було ні одного старшини вищої ранги. Як ми довідалися пізніше, це було ознакою всієї молодої Галицької Армії, — майорів і підполковників можна було порахувати на пальцях.
У той самий день ми відвідали Раду Державних Секретарів з др. К. Левицьким на чолі. При цьому був і голова Національної Ради, фактичний президент 3.У.Н.Р., др. Е. Петрушевич. Саме перед нашими відвідинами відбувалася нарада щодо директив др. В. Панейкові, який мав відїхати до Парижу для оборони перед Найвищою Радою наших інтересів. Ось тому також і нам поставлено низку запитів у справі подій на Наддніпрянщині. Секретарів цікавили більш усього наші прогнози. Самі вони далеко не були оптимістами; у запитах відчувалася нотка занепокоєння, бо події на Великій Україні цілком перевернули всі їх пляни. Назагал зібрані робили додатне вражіння. Помітно було більшу увагу до маштабу часу, просторів, і до наших ресурсів боротьби, більшу увагу до нашого міжнароднього положення та, взагалі, не було того примітивного: "всім, всім і закордон"… Щож до фронту, то ми не одержали нічого вичерпуючого. Це мені вже не подобалося. Казали, що якийсь легендарний майор Ерле в "Начальній" усе нам зясує.
По наших відвідинах отримали ми наказ Державного Секретаріяту про призначення мене начальним вождем, а полк. Мишківського начальником штабу Української Галицької Армії.
Підчас моєї дальшої служби я ніколи не зловживав титулом начального вождя. Я завжди підписувався, як командуючий Армією, тобто клав вагу на технічне кирування військовим ділом, бо вважав, що в тих умовах духовий провід має належати більше Військовому Секретареві, як синові своєї землі. Треба було бути обєктивним: "Збруч" відогравав тоді свою ролю. Правда, кращі люде з обох боків вже тоді стреміли до знищення "Збруча", але всеж це питання було реальним і викликало численні перешкоди.
Тогож дня ми поїхали двома автами до місця постою "Начальної" у Бережанах.
Обзнайомлення з положенням.
Як Тернопіль був часовим політичним осередком Галичини, так у Бережанах після залишення Львова (22. листопаду) отаборилася Начальна Команда У.Г.А. Оперативна частина займала досить просторий будинок б. австрійського суду.
Військові установи, які ми знайшли в Бережанах, мали ще тимчасовий характер. Лише оперативна частина, заходами молодого енергійного майора Ерле, була більш-менш зорганізованою в маштабі, що відповідав потребам кирування порівнююче невеличким відділом військ. Найслабшим місцем був звязок, і то зогляду на брак технічних засобів. Майор Ерле дуже зрадів, колі довідався від полк. Мишківського, що він привіз деякі речі для звязкової служби.
Згідно зі звітом майора Ерле, що виконував, у той час обовязки начальника штабу й першого квартирмейстра, ситуація на театрі військових подій (простір Сокаль — Бібрка — Перемишль) представлялася так: у Львові й Перемишлі були поляки, наші більші відділи знаходилися з ними в сталому стику; уся площа була сферою ділання невеличких формацій і партизанських відділів полк. Долуда; залізниці Львів — Перемишль, а інколи також Рава — Львів, були в руках поляків. Майор Ерле очікував появи нових ворожих сил, — особливо на напрямках: Володимир Вол. — Сокаль. Люблін — Рава, Персмишль — Стрий. Цей останній напрямок вважався найбільш небезпечним. Там був відділ досвідченого генерала Кравса.
Наші сили, за винятком славної ще з часів світової війни бригади У.С.С., яку треба було вважати вповні сконсолідованою військовою одиницею з бойовими традиціями (дві-три тисячі стрільців), були ще в стані формування. Вони повстали з австрійських частин, в яких переважав український елсмент, і по своїй бойовій структурі та кількости в середині листопаду мали ще несталий характер. Також були ріжні окремі сотні (Шепаровича), куріні, полки й бригада Кравса.
У всіх частинах залишилося чимало німецьких старшин. Користь з них була очевидною. Більшість з них брала активну участь в організації старшинського корпусу, й особливо штабових установ. Така роля старшин-німців не могла не відбитися на системі управління, а навіть і на службовій мові. Всі оперативні накази видавалися в двох мовах, а всі телефонні розмови ведено звичайно в німецькій мові.
Я й полк. Мишківський опинилися в умовах, до яких ми не були призвичаєні. Крім того, що ми не розуміли чужих термінів, ми зіткнулися з іншим розумінням річей у питаннях оперативного характеру та військово-організаційного порядку. Ми рішили не робити відразу великих змін і стреміти на практиці поволі вщеплювати командному складові нашу військову доктрину.
Загальний боєвий склад армії не підносився вище 15 тисяч з щось 40 гарматами[6]. Харчевий склад треба було рахувати подвійно. Озброєння було дуже ріжноманітне. В артилєрії иайбільшим калібром були дуже цінна для тодішніх наших операцій 15. сент. гармата. Технічних засобів не було зовсім. Всі фронтові частини жили, так мовити, "самопасом", при чому місцеві інтереси у всіх, — це цілком природнє явище в молодій армії, — стояли на першому місці. Справа від цього чимало терпіла. Дійсність не була потішаючою. Ясно, що ми мали діло з військовою організацією, яка ледве-ледве, до тогож самотжки, головно з ініціятиви низів, пробувала стати на власні ноги.
Перед нами стала низка питань. — Хто буде наш ворог? Чи буде він у боротьбі проти нас самітний? Як розвиватимуться далі події на Наддніпрянщині? Зрештою, і то мабуть саме головне, чи той прояв національної волі, що мав місце 1. листопаду на всій території Галичини, був дійсно зрілим чином, чи розрахованою лише на анархію — авантюру, що була наслідком розвалу держави Габсбургів?
Пильно студіюючи загальне положення, ми особливо уважно дивилися на властивий галицький терен, намагаючися знайти в мало знаній нам атмосфері підстави майбутньої відпорности й здатности Галичини до боротьби. Для всебічного ознайомлення Начальної Команди ми рішили побувати не тільки на фронті, але також у Стрию в Команді ІІІ. Области, у Станиславові, — місці осідку Військового Секретаріяту, у Камінці Струмиловій та взагалі в місцях, де особливо відчувався організаційний живчик. На жаль, моя недуга сильно поступала наперед: Минуло ще 2–3 дні й я був вже в ліжку на довший час. Ось тому найбільший тягар праці, як також ініціятива, у першому періоді боротьби впали на полк. Мишківського.
Правда, була також додатна сторона моєї хороби. Лікар, референт санітарних справ Начальної Команди, був щирим патріотом і підчас відвідин знайомив мене з краєм, його видатними особами, політичними угрупованнями, перебігом подій після розвалу Австрії. Ці наші розмови були для мене надзвичайно цінними. Я поволі виробляв собі образ Галичини.
Заходив до мене, і то не рідко, також повітовий староста, поважна й симпатична особа. Його замислене стурбоване обличчя мені дуже подобалося.
Внаслідок усіх відвідин і розмов я вповні відчув той величезний тягар, що впав на мене. Я страшенно злився, що в таку хвилю мусів був задовольнятися порівнююче пасивною ролею.
Оперативні комбінації під кінець грудня 1918.р.
Вже листопадові бої в Галичині дали змогу прийти до висновку, що українсько-польська боротьба не обмежиться партизанськими випадами сторін, а набере характеру правдивої маневрової війни. Події на початку грудня підтверджували цей висновок. Тому, готуючися до тревалої боротьби, Начальна Команда передусім підтримувала всім своїм авторитетом, як у колах політичних, так і військових, вже усталену думку, що апаратом боротьби повинна бути регулярна Українська Галицька Армія. Команда не відкидала також і партизанських операцій, але тільки на другорядних ділянках, як допомоговий засіб. Чи це мала бути війна на витревалість, чи на "знищення ворога"? — На таке питання не важко було відповісти вже тоді, бо мало даних промовляло за те, що час і політичні обставини назовні працювали в нашу користь.
Часово сприяючу нам ситуацію, зогляду на те, що поляки в боротьбі з нами ще не мали цілком вільних рук ні назовні (німці, большевики, литовці), ні внутрі, а щодо Антанти, то вона в особі Найвищої Ради ще не виявила була свого відношення до заборчих апетитів Полыці, — треба було, на думку Начальної Команди й Державного Секретаріяту, невідкладно та повністю використати. Зі стратегічного боку здобуття Львова, де "Довудство Сходу" зосередило головні сили, привелоби нас до мети, і зробилоби нас господарями на всьому терені Східної Галичини; крім цього з політичного боку — воно булоби дуже потрібним ефектом і зміцнилоби позицію наших заступників у Парижі.
Автор книги "Кампанія польсько-українська", підполк. Сопотніцкі також погоджується з тим, що наші зусилля до визволення Галичини повинні були бути скировані вбік опановання Львова. Ходило лише о те, як вирішити цю проблему. Підполк. Сопотніцкі дав одну й туж оцінку всіх оперативних положень від грудня 1918. року аж до квітня І9І9. року. Це не відповідає дійсності.
На мою думку, стратегічне положення в Галичині в листопаді 1918. р. було одне, у січні 1919. р. — друге, і нарешті цілком відмінне в березні 1919. року, коли вже далися відчути наслідки неприняття нами умов Антанти. У листопаді 1918. року 40-міліонова Україна стала до бою проти 17-міліонової Польщі, яка не мала спокою на всіх ділянках. У січні 1919. року не приходилося вже надіяться на допомогу з Великої України, а навпаки треба було думати про поміч Галичини урядові У.Н.Р. (сам факт переїзду представників політичної влади з Києва до Станиславова каже дуже багато); крім того, слід відмітити швидкий зріст державної зорганізованости Польщі та зручність її дипльоматів, що зуміли обернути політичні обставини на користь собі. Щож до березня 1919. року, то не приходиться говорити про двобій порівнююче малої Галичини з Польщею, а про боротьбу Галичини з Антантою. При таких змінах внутрішнього й зовнішнього характеру тяжко говорити про одні методи боротьби й про одностайний плян кампанії.
У грудні 1918. року Начальна Команда розраховувала на моральну й фізичну допомогу Києва. Разом з тим вона брала на увагу також і те, що поляки зможуть небавом поліпшити своє положення на інших фронтах і тоді скирують більші сили під Львів. Ось тому "Начальна" в листопаді відкинула думку про боротьбу на виснаження й рішила використати наші хвилеві плюси та можливість надіслання частин з Великої України для опануваннія Львовом, аби пізніше спокійно стати на наших західних і північних кордонах.
Одначе досвід революції наказував нам бути обережними. У що виллється діло Директорії, чи пощастить їй скріпити наш державний організм, а разом з тим оборонні засоби? — це було питання. з цих причин Начальна Команда пильно стежила за розвитком подій над Дніпром і намагалася схоплювати всі чутки, що йшли з теренів революції.
Рахуючи наші місцеві засоби боротьби на той час для опанування Львовом невистарчаючими, я ставився до пропозиції полк. Мишківського — негайно штурмувати місто — позитивно, лише наколи Директорія надішле обіцяні дивізії.
Розпочаті сприводу цього переговори скінчилися для нас сприяюче: нам запевнено було кілька боєздатних частин. Наша оперативна діяльність зводилася до підготовання вигідних умов для штурму, яким малося зліквідувати найбільшу групу поляків на цілому терені Східної Галичини. Після здобуття міста пляновано приготовити армію до боротьби з новими групами, що їх Польща, цілком певно, не запізниласяб направити проти нас.
Поруч головної операції "Начальна" підготовила кілька другорядних акцій, а саме: часову перериву сполучення Перемишль — Львів і Рава — Львів, більшу активність наших військ в напрямку на Перемишль і демонстративну чинність на північно-східних полях театру війни.
Австрійські 15. сент. польові гавбиці, що кількости 10–15 були в нашому розпорядженні, на думку гарматчиків, давали надію на певне усунення перепон, що моглиби повстати на шляху наших стрільців до ворожих позицій в околицях міста.
Слід пригадати, що, після опановання Перемишлем 10. листопаду, а за допомогою підполк. Токаржевського (140 старшин, 1800 стрільців і 8 гармат) також і Львовом 22. листопада, "Довудство Сходу" намітило ширші операції для повного звільнення Львова від облоги. Саме з цею метою розпочато бої від 22. листопаду до 10. грудня під Самбором, Равою Руською та в околицях Львова. Проте замірам "Довудства" перешкодили наші протиоперації. Бої скінчилися не на користь поляків. Тим самим здобуто кращий грунт для чергового пляну "Начальної", що хотіла повністю закріпитися та в кінці грудня розпочати операції, завершенням яких мав бути сам штурм Львова.
У третій декаді листопаду в Бережанах відбулися наради старших командантів Між ними були полк. Косак, полк. Микитка, отаман Букшований, полк. Омелянович-ІІавленко і сотн. Бізанц. Генерал Кравс не був. Хоч я був ще хорий, всеж рішив сам головувати на цій нараді, бо це власне був мій перший особистий стик із старшим командним складом. Від групи присутніх віяло свіжістю, запалом й енергією. Невеличкий службовий стаж і порівнююче обмежений попередній вишкіл молодих командантів — вимагали більшої деталізації всіх наказів і розпоряджень Начальної Команди. Полк. Мишківській це зручно вловив і належно переводив підготовчу працю, не вказуючи лише "що", але також "як" треба виконувати.
Після зясовання полк. Мишківським нашого розуміння ситуації, нарада вислухала від ньогож плян майбутньої операції. 3 цим пляном були получені такі місцеві завдання; Група Кравса мала зруйнувати залізницю між Судовою Вишнею й Перемишлем, а потім, протягом цілої операції під Львовом, бути заслоною львівської групи від можливого наступу поляків з Перемишля; далі Кравс мав вийти на Сян й тримати цю лінію; рівночасно партизанські відділи на Півночі й північному Сході мали стежити за напрямками Яворів-Львів, Рава-Львів і Сокаль-Львів; для демонстративних чинів у північних і північно-східних околицях Львова "Команда Північної Области" (Камінка Струмилова) мала післати відділи окремого призначення полк. Долуда; південно-східній групі УСС (отаман Букшований) і південній (полк. Микитка) ставилося за завдання обовязково вдертися в околиці Львова, аби цим відтягнути на свої напрямки максимум ворожих сил і тим сприяти наступові; група полк. Омеляновича-Павленка мала з околиці Глиняна-Пустомити розвинути свої операції в північно-східному напрямку на головний двірець і на південно-західну околицю міста; силу ударної групи Начальна Команда розраховувала довести до 7–9 тисяч багнетів і 40 тармат, що складалоби коло половини всіх наших військ; на частини полк. Косака покладено завдання забезпечити головній групі ліве крило чинністю на Городок Ягайлонський і на Захід від нього; поза всім наказано зладити бодай примітивні бронепотяги для операцій на широких і вузьких залізницях.
Так виглядав наш плян. Його творцем був покійний полк. Мишківський. На йогож пропозицію командантом ударної групи призначено полк. Омеляновича-Павленка.
Досвід революції показав нам, як несталі були частини на Великій Україні й наскільки змінливою була їх моральна вартість. Зогляду на це, вирішено просити Військовий Секретаріят вжити всіх заходів, аби Начальна Команда зазделегідь мала повну уяву щодо боєздатности наддніпрянських підкріплень. Я особисто ставив весь успіх нашої оперції в залежність від того, що за частини надішле нам Київ. Начальна Команда не обмежилася тільки проханням до Військового Секретаріяту, але й сама вислала своїх агентів до Підволочиська на зустріч козацьким транспортам. Агенти мали обертатися серед козаків і подавати нам усе, що характеризувалоб моральну якість і політичні настрої їх.
Очевидно, що також й урядові кола Галичини надавали належне значіння моральному станові козаків, бо зустріч на старому кордоні й транспортування уряджено було надзвичайно урочисто. До цього треба ще додати прояви гарного відношення населення Галичини до земляків "з того боку". Назагал це був тріумфальний похід.
Як урядові відомости, так і донесення нашої агентури свідчили, що дух надісланих частин був найкращий, — козаки прагнули до бою, матеріяльний бік виглядав теж добре. Всеж я хотів вислухати особисті доклади начальників головних транспортів і наказав їм прибути до Бережан. Інформації полковників (тоді на Україні були мало не всі полковниками й отаманами) мене задовольнили. Лишалося ще особисто оглянути всі частини, але хороба не дозволила мені зробити цього.
Після докладу старшого команданта я вважав себе вистарчаюче поінформованим і дав начальникові штабу згоду на розпочаття вступних боїв до головної операції.
Перебіг грудневої операції. Заходи ворога.
Такий стан річей не міг не стурбувати "Довудства Сходу". 11. грудня воно доручило Генерал-підпоручникові Зєлінскому з відділом силою в 1600 вояків, 12 кулеметів і 8 гармат розпочати протинаступ, що в своїй конечній меті мав привести поляків до опановання напрямку Перемишль — Хирів — Самбір, — безперечно важливого для нас, бо звідси поляки могли дістатися в запілля наших львівських груп.
13. грудня Зєлінского підсилено відділом майора Модєльского (1 курінь піхоти, кулеметна сотня й панцирний потяг), а 15. у критичний мент, у боях коло Підмостя й Трушовиць Зєлінского підсилено ще двома курінями 37. полку і 1. дівізіоном 1. полку уланів. Усі ці заходи поляків привели їх до опанування ситуації на згаданому напрямку.
На завзяту боротьбу у напрямку Хирів — Перемишль Начальна Команда відповіла введенням у бій частини львівської групи. Це, очевидячки, мало певний моральний ефект, бо вже 18. грудня Львів "волал" на поміч. Зєлінский одержав 23. перед обідом від генерала Розвадовского таку словесну директиву: "Положення під Львовом увійшло в критичну стадію. Українці, підсилені свіжими частинами, підступають аж до самого передмістя, яке невпинно атакують. Поза тим нагромадили вони більші сили в Любені В. з наміром заатакувати Городок Ягайлонський. Завданням групи є розбиття сил під Любенем В., дальше посування її вздовж гостинця Любець В. — Ставчани — Оброїм — Львів й переведення тих операцій, які виявляться конечними для рятування Львова. На праве крило наложить звернути увагу, бо на підставі відомостей, які одержано з вірогідних джерел противник нагромаджує більші сили в околицях Глинної—Наварії й Пустомитів".
Отже, як бачимо, польське командування ще 18. грудня вважає положення під Львовом настільки критичним, що рішає перервати свої бої у напрямку Хирів — Самбір, аби мати змогу кинути перемиські сили на підтримку Львова. 3 наказу Розвадовского ми бачимо також, що польське командування визнавалося також у положенні навколо Львова, бо, як кінцеве завдання, скировує протинаступ своїх головних сил у район, з якого мав початися наступ нашої ударної групи, — "Наварії".
24. грудня група генерала Зєлінского вже стояла у вихідному положенні. 25. вона розпочала свою акцію, і в 23. годині вона здобула вже Любень Великий та Малин. Наш відступ був настільки поспішним, що штаб не встиг знищити телєфонічного получення зі Самбором. Це дало полякам можливість зібрати богато розвідочного матеріялу й нанести нам великі шкоди. Між іншим поляки самі визнали велике значіння для їхніх операцій тої вістки, що "українська команда, за винятком потягів, не має на тому відтинку (Любень В.) інших відділів". Це дало полякам змогу спокійно дивитися на своє праве крило, і зосередити 27. грудня найбільше сил проти "Наварії". Саме там, у двобою найсильнійших груп, і мала вирішитися доля наших грудневих операцій.
Неуспіх наших двох західних груп (Хирів і Любень) сильно відбився в боротьбі на рішаючому напрямку. Проте ми мали ще сказати своє останнє слово, бо залізниця Стрий — Наварія — Львів була забита потягами з надходячою до нас підмогою з Великої України; галицькі частини були на цьому напрямку, такби мовити, авангардними й мали забезпечити спокійне нагромадження наших сил, що прибували до Наварії.
Зима того року була сніжна й порівнююче сувора. Це відбивалося на нашому маневруванні, бо наші технічні засоби пересування були дуже примітивні; Начальна Команда ще мала кілька авт (у штабі називали іх гумористично "автяками"), — рештаж частин армії мусіла користуватися підводами.
Двома автами ми, коли не помиляюся, у ночі з 25. на 26. грудня виїхали до Бібрки, де, згідно з наказам, мала розташуватися Начальна Команда. Це — маленьке містечко, що лежить щось 35 кільометрів від Львова. Зогляду на великий сніг, ми сильно спізнювалися. Подорозі в начальника штабу виринула навіть думка відложити наступ ще на один день, проте я надавав ментові несподіванки наших операцій найбільшу вагу й тому рішуче відхилив його пропозицію. Як ми вже бачили вище, завдяки певним недомаганням штабу групи Бізанца та завдяки шпіонажі, польське командування вже 26. було досконало поінформоване, що "в околиці Глинної-Пустомитів українці сконцентрували кілька курінів отамана Петлюри, що прибули з околиць Києва". До того перебіжчики подали полякам також і напрям наступу на Ставчани.
Алеж, при всіх тих несприяючих нам обставинах, поляки не знали ще про моральний стан частин, які прийшли нам на підмогу. Коли взяти на увагу брак резерв у поляків, то саме це й мало відогравати в двобою рішаючу ролю. Сталося так, що з першими поважними втратами у лавах наддніпрянців, почулася голосна критика всіх оперативних розпоряджень, а далі: "Чого ми будемо воювати за чужу землю, хиба у нас своєї мало?". "Поляки теж наші брати"… У той самий час "брати" немилосерно били з гармат… Коли всі "аргументи" були вичерпані, то наддніпрянські частини просто відмовилися продовжувати наступ. На нещастя, на лінії Львів — Стрий показався ворожий бронепотяг. Счинилася паніка. Командуючий рішив вивести наддніпрянців з бою й продовжувати наступ тільки галицькими частинами. Маємо завдячувати його кавалєрійській вдачі, що наш бій не "нагло завалився".
У сильно послабленому складі відділ продовжував наступ. Деякі частини дійшли навіть до самих передмість. Начальник групи особисто був там… Але все це не мало характеру розмірено опущеного на болюче місце ворога важкого меча, а більше нагадувало демонстративні уколи легким рапіром, чим лише дратовано ворога й викликувано в нього оптимізм щодо протинаступу.
На перебіг справ на інших ділянках командування не мало підстав жалітися. Частини зробили все, що було в їх силах. Ступнево бої перейшли в ліквідаційну стадію й 30. грудня зовсім затихли.
Своєю зручною, щодо тактичних ходів, акціею генерал Зєлінский цілковито змінив до 18. грудня положення на напрямкові Перемишль — Хирів — Самбір. 24. його група стояла вже в Городку Ягайлонському, який визначено йому наперед за вихідну точку для нової серії боїв вже на напрямку Городок — Любень В., чим малося вивести львівську залогу з надзвичайно скрутного стану. У першому й другому випадках маємо докази того, що для спонукання пасивних частин до геройських чинів часто вистарчає прилучити до них невелику, але міцну духом частину. Правда, обставини сильно сприяли воякам Зєлінского, бо під Ставчанами польський жовнір зустрівся з розагітованим козаком, для якого вже не було нічого святого.
Із всього раніш наведеного видно, зякою увагою Начальна Команда ставилася до прибувших спід Києва частин. Не можемо обвинувачувати також і військову владу У.Н.Р. у недбайливости, тим більше у злому намірі, бо в той час моральний стан широких мас був дуже несталий, відхилення від нормального стану були так великі й несподівані, що про чиюсь відповідальність не слід навіть говорити.
Не можемо не погодитися з генерал-квартирмайстром Головної Команди Армії У.Н.Р., який пише: "Лише найбільше свідома меншість захоплена національною ідеєю. Решта-ж хоче співпраці з Великоросією. Звичайно не підлеглости, а федерації з нею на умовинах рівного з рівним… 3 цим треба рахуватися; хоч якби це не було боляче для ідейних кировників національного відродження. У цю точку і направляють свої зусилля як большевики так і реакційні елементи". Пізніше стало відомо, що також і поляки в своїй пропаганді скористалися цим слабим місцем душі наддніпрянського козака.
Зовсім інший настрій панував у Галичині. Тому треба було вжити заходів, щоби гангрена не перенеслася й на здорову душу галицького стрільця. Начальна Команда без проволікань рішила перекинути Дніпровську Бригаду назад за Збруч. Не всі частини цеї Бригади були в цілком безнадійному стані, два-три куріні ще можно було терпіти, а щодо гарматчиків, то вони добре тримали себе у боях під Львовом ще довший час пізніще.
Обезброєння бригади не пройшло без крови, і то значної. Коло 140 людей поранено й забито. Чимало побито також і коней. Козаки не вірили попередженням старшин-галичан, що відмова зложити зброю потягне за собою відкриття кулеметного вогню… Хоч як коротко тривав огонь кулеметів, всеж він зробив великі спустошення. У лавах дніпровців почалася паніка й вони дали згоду підлягати всім наказам Начальної Команди.
Для Начальної Команди було вповні зрозумілим, що "Довудство" старатиметься використати те положення, яке витворилось під кінець грудня 1918. р. Польська команда дає приказ ген. Ромерові, командантові "групи Буг" (головні сили групи: бригада полк. Кулінского й група підполк. Заржіцкого) прилучитися до військ львівської округи, щоб спільно заатакувати наші групи на Південний Захід від Львова й їх остаточно розбити. Цей успіх мав послужити місцевій команді вихідною базою дальших операцій для "пацифікації зревольтованого українського населення". Околиця Рави Руської мала бути пляцдармом для концентрації війська, що розпочинало свою чинність в напрямку на Жовкву. Треба передівсім відмітити характерну рису цеї операції, що випливала з самої постави ген. Ромера, як активного кавалериста, отже була, такби мовити, наглим кавалерійським наскоком.
6. 1. "Група Буг" починає промощувати собі шлях до Жовкви боями під Домбровкою, Камінкою та Голим Равським. 8. I. "Група" займає Жовкву а ноччю з 10. на 11. відкинувши наші північні групи на Схід від Жовкви й Камінки, вмашеровує зі співом та музикою до Львова. На другиій день відбулося у Львові велике привітання відділів ген. Ромера, чим заохочувано вояків до дальшої боротьби.
Наші війська на Півночі не спізнились встановити знову облогу, але поява пятитисячного, добре озброєного відділу, обтяжувала вже й без цього наше скомпліковане положення, та вказувала, що ворог буде змагати до повного використання свойого успіху. Як прорив так й послідуюча операція а також наша протиакція, змагаюча до здобуття собі на довший часоперативної ініціятиви на всьому фронті, були дуже цікаві й заслуговують вповні на те, щоб їх всесторонньо описати. Однак тут йде нам лише о саму характеристику операций та остаточних висновків.
На фоні двох підрядних акцій полк. Кулинського (на напрямкові Козельники-Сокільники) та полк. Сікорського (на напрямкові Мшана-Барталів-Ставчани) група ген. Зєлінского, як найсильнійша, одержала приказ заатукувати 12. I. наші війська скупчені в околиці Любень Великий й Л. Малий, — а далі оперувати після витвореного положення, змагаючи до цілковитої дезорганізації наших частин. Для успішного переведення цього пляну "Довудство" перекинуло в цей район біля 10.000 піхоти, 80 кулеметів, 34 гармати та 400 їздців, — отже аж надто переважаюча сила ворога, коли додати, що вцьому складі було біля 1000 старшин.
На цю акцію Начальна Команда відповідає активізмом своїх західніх груп, що було мислиме лише тоді, колиб наші фронтові частини спромоглися хоч деякий час параліжувати гін ворога спрямований на Південь з Городка. Завдяки героїчній боротьбі наших фронтових частин, що з великою самопожертвою та витревалістю звели нерівний місцевий двобій з ворогом, наші групи в районі Рудки-Самбір зліквідувавши наступи бічних польських відділів, перейшли до рішучої боротьби (в міру плянів Начальної Команди) на флянки а навіть на тили ген. Зелінского, чим змусили його ніч на 13. I. ужити для виведення своїх військ з бою.
Успіх нашої проти-акції слід уважати блискучим, коли взяти під увагу сили ворога, а тому не треба бути скромним, щоб окремо не описати цеї боротьби, яка відігралася в початках січня й була завершенням нашої акції розпочатої в другій половині грудня 1918. р.
Оцінка операції. Висновки, як база до майбутніх оперативних плянів війни.
При оцінці наших операцій у другій половині грудня навряд чи можна буде закинути Начальній Команді щось більше, ніж те, що нашій оперативній комбінації не була забезпечена належна стійкість, або, так би мовити, тривалість чинів на головному напрямку. Але, з другого боку, треба зважити, що, при тій обстановці, несподіванка, — цей найголовніший чинник кожного успіху, — мала бути в наших комбінаціях основним моментом. Власне в цьому відношенні повинні ми бути вповні задоволені. Той же польський автор визнає, що "також у другій половині грудня для Львова несподівано прийшла поновна критична хвиля".
Отже ми викликали були кризу в таборі противника. Тим самим відкрили ми для нашої ударної групи широкі можливости чинного використання ситуації. Це є факт, що не підлягає жадному сумніву.
З глибоким жалем треба погодитися з характеристикою, яку дав згаданий нами польський автор Дніпровській Бригаді. Він пише, що"…моральна й боєва вартість, яку мали вояки, уроженці України, стояла дуже низько: у переважній більшости вони були байдужими до справи українського збройного руху на польських землях; погано вишколені й проваджені розполітикованими, нефаховими старшинами, були вони нездатними до виконання яких-будь енергійних самостійних боєвих завдань". Це все, виключаючи дніпровців-гарматчиків, є сумною правдою…
Всеж, знайдись на місці бою хоч один старшина, що змігби охопити настрої цього збаламученого озброєного натовпу, то образ, безумовно, швидко змінивсьби. Ті самі вояки, що перед хвилиною займалися балачками й критикою наказів, моглиб показати чуда хоробрости. Це не сталося, а тому й зникла остання надія повернути боєве щастя на нашу користь. Начальній Команді нічого не лишалося, як розпочати бої для ліквідації плянованої операції й в останніх змаганнях витворити положення, що сприялоб майбутній боротьбі.
Завдячуючи 15 см. польським гавбицям, Начальна Команда отворила для нашої піхоти можливости, які часто не повторюються, — а саме наша артилерія знищила сильні перешкоди на шляху до Львова, що ними були численні цегольні. Треба підкреслити, що ці цегольні з великим вмінням використовували поляки. На цю підготовку нашого наступу витрачено всі гарматні набої. Саме ця обставина вимагатиме істотних корективів у нашій майбутній тактиці та пляні майбутньої боротьби під Львовом.