Розділ VІІІ Моя праця у Військовім Міністерстві над виробленням нових засад військовоі справи на Україні. — Початок гетьманства на Україні

Розділ VІІІ

Моя праця у Військовім Міністерстві над виробленням нових засад військовоі справи на Україні. — Початок гетьманства на Україні

У Київі я зустрівся знову зі своїми молодшими друзями з Катеринославщини — Миколаєнком, Є.Є., яких тепер політика розкидала по самих ріжних "концепціях". Від них я довідався в усіх подробицях про перший та другий напад Махна на Катеринослав, про геройську боротьбу українських частин. Тут-же від них уперше я почув й про отамана Гулого-Гуленка, — партизана, якому судилося в майбутньому відограти видатну й гарну ролю в нашій національній боротьбі. Вони допомогли мені знайти "на Липках" досить добрий і великий покій, який часто обертався в нічліг для тих, що час до часу наїзжали з Катеринославщини.

Військове міністерство було в руках ген. Осецького. Службу начальника Ген. Штабу виконував підполковник Слівінський. Головний Штаб (частина організаційна) був підпорядкований ген. Галкіну, — досвідченому штабовикові, глибокому патріотові, що в революційних обставинах високо тримав стяг старшини. Мене з ним звязувала минула служба в одному гвардійському полку. Наразі він запропонував мені посаду голови комісії для перегляду постанов про службу вояків, — галузь надзвичайно відповідальну, яка мала завданням створити підвалини військової карієри старшин. Я запропонув на цю посаду ген. Кушакевича, — також нашего бувшого однополчанина, якого здорові погляди в цій галузі військової справи мені подобалися. Генерал погодився з тим, щоби я був його першим помічником.

Головний Штаб тоді уявляв собою оригінальну установу. Передовсім вражала мішанина в його особистім складі. 3 одного боку, тут були старшини вищої службової кваліфікації, а з другого — військові, які ніколи й нічого спільного не мали з штабовою службою. Через те штабова машина "кульгала на всі чотирі", а видатність її праці була значно менша, ніж вимагав час, — коли вперше на Україні почали працювати над основами військової справи.

Большевизм на Московщині та голод приваблювали вже тоді до передпокоїв генерала Галкіна безробітну фахову старшину, яка почала собі пригадувати, що й вона має де-що спільного з українством.

Мені доводилось чути надзвичайно цікаві діалоги, які часто-густо відбувалися поміж ген. Галкіним і пошукуючими праці фахівцями військової справи. Ці панове ніяк не могли собі уявити, що ген. Галкін совісно стояв на свойому посту і хотіли в ньому бачити такого-ж самого товариша по нещастю, якими були вони. 3 олімпійським спокоєм, характеристичним для ген. Галкіна, він двома-трьома короткими речениями поясняв їмправдивий стан річей, а потім пропонував свої послуги.

Число зголошень значно перевищало запотребовання і начальник Ген. Штабу мав поважний спис до вибору вищого командного складу армії.

Роботи було більше, ніж досить, роботи цікавої. 3 метою координації праці, ми всі, кандидати на вищі посади, час-від-часу збірались у ген. Осецького, який змальовував нам своє розуміння річей що до військової справи на Україні. На цих сходинах я вперше познайомився з моїм колегою по гвардейському корпусу, що був призначений на 9-ту дивізію, генералом Дашкевич-Горбацьким, а також із зовсім ще молодим підполковником Василем Тютюнником, для якого ген. Осецький просив у мене, як особистої послуги, посади команданта полку. Відзивався він про нього, як про доброго бойового старшину.

При кінці квітня ці засідання стали вже правильними: наша теоретично-організаційна подготовка по будівництву Української Армії наближалася до кінця. Початок травня був визначений початковим терміном для нашої практичної роботи на місцях розташовання дієвих частин.

***

День 28. квітня мені особливо запамятався. Після чергового зібрання у ген. Осецького, пізно вечером, пішли ми додому. Ген. Дашкевич і я вийшли разом, розмовляючи де-який час про майбутню співпрацю. Мені й на думку не впадало, що я маю справу з генералом, який був вже в ролі Начальника Штабу майбутнього гетьмана Скоропадського.

Правда, хоч я був цілком захоплений своїм ділом, але-ж певний неспокій в політичній атмосфері я відчував. Частенько зустрічаючись з д-ром Луценком, секретарем самостійників Андрущенком та й з иншими, я бачив, що політичні взаємовідносини загострювались. Діяльність Центральної Ради мало кого задовольняла. Була туга за новими напрямками. Панове з меншостей прикладали до цього й своїх рук…

У взаємовідносинах з Німцями, через невиконання взятих на себе в Берестю зобовязань, також було не все гаразд. Ходили чутки й про рух поміж хліборобами та багато иншого, але, признаюсь, я був заскочений, коли 29. IV. — коло першої приблизно години, зустрів я на вулиці ген. Кушакевича, який оповів мені, що в цій хвилині хлібороби обірають в помешканню Київського цирку гетьмана України.

Направляюсь до цирку, — народу повно, дуже повно, але все-ж таки ще можна було проштовхнутися. В середині самі дядьки. Повно їх і в льожах. На сцені президія. Посередині партеру імпровізована трибуна. Промовці кидають в масу слухачів картини розрухи; Центральна Рада на лаві підсудних; для неї не знаходиться жадних виправдань. Вона мусить уступити. Потрібна сильна рука господаря. Як би у відповідь на промови ораторів, збоку доноситься: "Гетьмана нам треба!" — "Гетьмана! Гетьмана!" — лунає по салі… Одного промовця заступав другий. Той же зміст, хиба що вирази инші, бо говорить людина більш розвинена. Вліво, у льожі, показується в козацьких строях блискуча група. Займають місця. По залі шепотять: "Генерал Скоропадський". Промовець називає кандидатом на гетьманську булаву — генерала Скоропадського.

Зібрання підхоплює цю кандидатуру, по будівлі голосніше лунає: "Слава Гетьману Скоропадському!".

Президія кидається до льожі, де сидить генерал і запрошує його до президіяльного столу. При появі гетьмана на сцені, збори улаштовують йому овацію. В короткій промові Скоропадський дякув зборам й просить вірити, що його сили й хист будуть скеровані на добро українського національного діла.

Президія зачиняє збори й просить усіх присутніх зібратися біля св. Софії. Іду до Педагогічного Музею, щоб подивитися, як буде реагувати Центральна Рада. Ще з Фундуклеївської чую кулеметну стрілянину, але не довгу… Вулиці цілковито порожні. Кажуть, що порядок у Київі забезпечують Німці; підходжу до району Педагогічного Музею. Бачу поодинокі групи Українців. На молебень я спізнився, а через те подався до касарень УСУСУСІВ (Галицькі січові стрільці, — головна збройна сила Центральної Ради). Від стрільців довідався, що їх Німці зневтралізували.

Вертаю до своєї канцелярії в Штабі. Дізнаюся, що переворот — доконаний факт й що нова гетьманська влада наказує всім продовжувати свою службу на своїх місцях.

Моє вражіння, що наколи-б не Німці, характер перевороту був би зовсім інший. Коли-б хлібороби були озброєні, напевно не обійшлося-б без пролиття крови.