Розділ VI Моя одисея в Одесі і в Бесарабіі

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Розділ VI

Моя одисея в Одесі і в Бесарабіі

Під усім тим, що далі пережили я й поручник Л., можна було-б підписати ремарку якогось найфантастичнішого роману.

Моя одисея почалася з мандрівки по скелях морського побережа. Під нами внизу море, перед нами ясні й темні плями — контрасти. Довший час все йде добре. Нарешті, входимо в пас поодиноких ферм-віль. Якийсь пес настирливо нас атакує. За його гавканням, чуемо військове: "Стій"! Погано, проте йдемо назустріч "оклику". 3 темряви висуваеться озброєна фігура салдата. Я накидуюсь на нього і вимагаю від нього закликати пса, який все іде по наших пятах… Салдат виправдується, кличе пса. Ми використовуємо момент і знов поринаємо у темряві. Виграємо певний терен. Знову чуємо "Стій"! а за нами стріл. Але вже пізно. Ми по-за його обсервацією, кулі мандрують по-за нами. Мандруемо й ми далі… Опівночі ми вже на Малому Фонтані, — в хаті його батька. Старшина дзвонить. На другому поверсі відчиняється вікно й при місяці бачу велику гарну сиву голову діда… Слідує кілька фраз в німецькій мові. Ще кілька хвилин і чуємо на сходах будинку важкі кроки, дзвін ланцюга і високий, ще повний сил, дідусь гостинно запрошує нас до хати. Кілька доповнюючих інформаційних слів досить для того, щоб одержати запрошення числити на його хату, як на власну…

Рано. Дякую милому господарю. Беру з собою Л. й хочу добратися до загороднього трамваю, щоб дістатися до околиць міста й за помічю першого телефону сполучитися з штабом запасової бригади. До трамваю не близько. Мандруємо зо три години. Питаємо стрічних, що робиться в місті? Відомости неясні, ріжноманітні. От і трамвай. Пусто. Пасажирів мало. Кондуктор каже, що большевики перемагають. У Л. не бачу особливої охоти мене супроводити й через те раджу йому берегти свого батька, а сам з першим трамваєм їду. Як тільки уздрів перші хатки, — висідаю і йду пішки. Назустріч група авт, повнісенько набита "товарищами". Ховаюсь за першу хату і натрапляю на нову неприємність. Мене заатакував величезний пес, який хапав мене за полу й виривав з плаща доброго пів аршина. Я счиняю крик. Господарі відбирають у пса частину моєї гардероби. Перепрошують, відганяють пса і просять до хати, Сяк-так пришивають мені віддертий шматок на своє місце, але не тяжко собі уявити, як після цього епізоду виглядала моя шинель. Проте дякую й за те і відходжу, почуваючи на собі довгий й уважливий погляд. Роздивляюся й намічаю собі камінну будову, досить розлеглу, обведену великим червоним парканом. Думаю, що певно там здобудуся на телефон.

Довго стукаю, нарешті, впускають, провадять до середини й я опиняюся посеред натовпу дітвори, — малі й дорослі дівчата. Це був притулок. Діти з цікавістю дивляться на мене. Я прошу провести мене до начальниці. Розумніші показують її кімнату. Від начальниці дізнаюсь, що найближчий телефон є у вязниці. Неприємно, але наважуюся йти до вязниці. Там відкликаю начальника на бік, коротко інформую його, хто я, й прошу його дати мені для переговорів зі штабом телефон. Начальник охоче веде мене до апарату. Дзвоню. У відповідь зустрічний дзвінок і бойове "альо". Питаю свого конкурента, хто він й чого хоче?

— Тут револоціійний трибунал. Вимагаємо негайно випустити на волю політичного арештованого X.

Я кладу трубку й хочу відійти до начальника вязниці, але на зустріч мені гурт матросів. Даю їм перейти й зникаю. Сідаю знов в трамвай, досить щільно набитий публикою й їду до міста, думаючи по дорозі зібрати відомости. Ось ми вже в головній частині міста. Трамвай нагло зупиняють "товариші" — кавалеристи бригади полковника Ч. (брат його служив аж до самої смерти у нашій армії). Іде перегляд документів. Я маю самі "компромитуючі". Насовую на себе глибше шапку, підіймаю комір й вдаю з себе зовсім перевтомлену людину в півдрімоті. Щоб там не було, а рішаю витримати свою ролю до кінця. От і моя моя черга. Мене окликують — "Ваші документи"! Мовчу. Окликують ще раз. Нарешті, голос: "Та лишіть його! Бачите, зовсім втомлена людина! Мене залишають. (Хай читач не дивується. Тоді такі щасливі пригоди ще були можливі). Трамвай доходить щасливо аж на другий кінець міста. "Не факт, а істінноє проісшествіє", — як кажуть в Одесі.

Ніч в якійсь розбитій фабриці тягнулася дуже довго, хоч мене ніхто й не турбував, бо періферії міста ще не були втягнуті у вир подій. Тільки під ранок розлучився я зі своіми тяжкими думами, роблючи висновок, що в часи революції ліпше не мандрувати з місця на місце самотному. Думаю про Катеринослав і про всіх молодих і старших друзів. Крім того, про практичність в небезпечних хвилинах триматися найпевнішої військової частини. Над рано, — змучений до щенту й виснажений, — засипляю.

Прокидаюсь за білого дня. Знов іду в напрямку до міста, в надії здобутися на якийсь звязок, а через нього й на відомости про стан річей в Одесі. На околиці міста бачу поміж хатками дві особи у військовому убранні, але вже без всяких ознак їх ранги. По недосвідчености, вони думали в такий спосіб заховати своє "буржуйське" походження. Питаю, чи не знають, що діється в Одесі. Переглянувшись поміж себе, один з них з усмішкою відповів мені: "Та наші беруть гору!". Я удав, що розумію, хто це "наші", і в такому тоні розмова велась довший час. Я ясно уявив собі, що маю перед собою не злий тип "невтралістів", що рішили довіритися лише власним силам і спасали себе самотужки. Але все-ж їх було двох і, здається, один другому вірили. Поволі пізнали ми один другого й вони погодилися допомогти мені в моїх "розшуках" за інформаціями.

Зібрані відомости доводили, що влада в руках большевиків. Що українські частини або зовсім не виявляли опору або дуже слабий. Большевики запропонували козакам видати старшин, обіцяли їм за це повну волю. Але козаки передягнули старшин і вивели їх за місто. За себе я довідався, що все-ж на мій телефон із вязниці — Штаб нарешті, відгукнувся і вирішив вислати по мене авто. Але технічно це виконати було неможливо. Поміж рештками вояків ходила чутка, що мене піймали й кинули в "топку" кружляка "Алмаз", який був осередком одеської чрезвичайки.

Цілий той день ми вбирали інформації. Були вони одна від другої жахливіші. Переказували про страхіття, що робили матроси над Українцями. Корабельна "топка" (піч) вже не могла виконувати своїх обовязків "автодафе" й "контр-революціонерам" просто привязували камінюки до ніг і кидали у море. Пізніше, коли Німці увійшли до міста, я чув, що водолази не могли знести тих картин, які відкривала перед ними морська глибінь. Люде, як казкові істоти, творили на дні легіон мертвих.

Довго не розмірковуючи, вирішив я перебратися до Яс, де в той час був штаб Румунського фронту. Мої два знайомі погодились подорожувати зі мною. Я вибрав собі переправу через Дністер в Акермані, а потім просто через Кишинів до Яс.

***

Переправу через Дністер тримали місцеві рибалки, які за невисоку ціну перевозили втікачів партіями 8 — 10 люда. Дністер лише в де-яких місцях мав ледову покришку. В більшости-ж, як у нас кажуть, він був під "салом". Ми вже були під другим берегом, як почули кулеметну стрілянину. Наш стерничий зареагував на це й узяв трохи вище по воді, щоб висадити нас в утульному місці. Стрілів стало чути більше. Було чутно вибухи поодиноких бомб. На запитання довідалися, що то "лобузи" залізли до винного складу, хтось на підпитку запалив цигарку й увесь склад уявляє з себе суцільний казан палаючої смоли. Ми побігли до горальні. Найбуйніша фантазія не змалювала-б того видовища, що зявилося перед нашими очима. У вікнах горальні ще було видно постаті, повислі на залізних гратах.

Навколо стогоном стогнав натовп… Безпорадна влада була безсилою.

Подорож до Кишинева зробив я на звичайному сільському возі. Ми їхали в день до 60 верстов. Ночували переважно у пан-отців. По селах бачили нераз сільські сходи. Селяне імпонували солідністю й багацтвом. Кожний мав на собі гарний розлогий кожух та чорну смушкову шапку. Певне ми були не перші, що робили таку поспішну подорож з Одеси до Кишинева. Доказом цього були деякі уваги та іроничні посмішки.

Бесарабщина була під зарядом румунської військової сили й ми, порівнюючи, в цілком культурний спосіб добралися до Яс. Генерал Геруа прииняв мене, як старого свого бойового однополчанина. Я одверто зясував всю безвідрадність мого положення в Одесі. Скаржився на те, що військово-адміністративна галузь взагалі не була моїм фахом. Але куди тільки революційний хаос не може штовхнути людину! Ще раз поставив питання про допомогу Одесі фронтовими силами і ще раз переконався у тому, що всякий розрахунок на старі військові формації був зайвий. Вечером того-ж дня я відвідав і ген. Щербачова. Від нього я одержав пропозицію обняти посаду фронтового комісара, бо молодий і малодосвідчений прапорщик К. робив їм труднощі. Атмосфера поміж українським заступництвом і фронтовим командуванням була напружена настільки, що кожної хвилини міг повстати розрив. Я, навчений гірким досвідом, відмовився, а вирішив зайняти скромне назовні, але важне по суті, положення в ліквідаційній комісії, що мала завданням зберегти чисельне військове майно для будучої української армі.

3 прибуттям до Яс моя одисея закінчилася.

Щоб скласти повну картину всього пережитого мною, треба було-б додати щетисячі епізодів, які завжди супроводять більші події й які так добре відомі всім тим, що, подібно мені, примушені були пережити цю неспокійну добу.