Розділ IV Прорив через фронт червоних — в цілях сполучення з формуваннями, що переводилися в Могилівському районі під безпосереднім доглядом Уряду У.Н.Р
Розділ IV
Прорив через фронт червоних — в цілях сполучення з формуваннями, що переводилися в Могилівському районі під безпосереднім доглядом Уряду У.Н.Р
В Марківці 2 травня після 17-ої години вперше я побачився з Головою Ради Міністрів І. Мазепою, що з 28 квітня перебував при Київській дивізії. І. Мазепа привітав мене з закінченням Зимового Походу. Я дякував і переказав йому свою думку, що — правда — залишився ще один крок, проте дуже важкий: треба було числитися зі страшною перевтомою штабів і військових частин.
Саме під час нашої розмови почулися перші гарматні вибухи з боку Джугастри, потім кулеметні й рушничні стріли, — то москалі атакували Запорожців. За півгодини Марківка наповнювалася обозами різних частин. Обстанова змінилася, значно на гірше.
О 22-й годині я закликав до себе полковників: Ткачука, Долуда й Стефанова, щоб видати бойового наказа на 3 травня. Перевтома двох останніх штабових старшин була така, що вони за працею фактично засипали й цілком не були здатні до будь-якої штабової праці. Тому бойові накази далі йшли за ствердженням вартового отамана, полковника Ткачука.
Перед тим, як перейти до фінальних подій нашого походу, я тут зроблю деякі підсумки.
Отже, коли ми билися під Ананьєвим і Балтою, тобто з 22 по 25 квітня, в той час 2-а і 3-я Галицькі бригади (колишні корпуси) під проводом таємного комітету підняли повстання супроти червоних із наміром пізнішого приєднання до армії У.Н.Р. Як відомо, це закінчилося катастрофою для Галичан — зібрана енергія та збережене майно не дістали свого призначення.
Для мене є питанням — чому саме був такий поспіх: чи через брак інформацій, чи причиною було збільшення уяви про власні сили, чи, нарешті, під силою обставин, скажемо, заповіданого наступу польського?
Для нашої групи ця подія відбилася недобре в тому відношенню, що, коли ми підходили до району, він був уже сполоханий у повній поготівлі, тобто ми губили одну з наших головних переваг — несподіванку, лишалася друга — рух, сміливість рішень та переведення їх.
Тісніша обстанова вночі з 2 на 3 травня зводилася до наступного: в районі Вапнярка — Журавлівка і Тульчин були сильні ворожі частини; Київська дивізія покинула під напором червоних Вапнярку, Запорозька дивізія залишила Мясківку; численні обози скупчилися поміж Мясківкою й Марківкою; всі дивізії перевтомлені до останньої можливости. Угрупування ворожих сил першої лінії було таке, що можна було сподіватися на ранок наступу зо всіх сторін. Через те я вирішив на 6-ту годину 3 травня дати дивізіям нове угрупування, а саме — Київській дивізії з 3-м Кінним полком с. Клембівку, Волинській — с. Нетребівку і Запорозькій — с. Ратушне: штаб армії з кінною Галицькою бригадою — там же, а потім з нового району продовжувати марш у напрямі на Яланець і Ігнаткове.
Такого змісту коло 2–3 години був виданий наказ. Через те, що з Запорозькою дивізією звязку ще не було, обози її приділено було до штабової колони.
***
3-го травня о 6-й годині штаб армії та кінна бригада отамана Шепаровича після безупинного маршу манівцями підходили з південно-східнього напрямку до с. Савчиного; рівночасно зі сходу до цього села підходила Київська дивізія. На перехрестю доріг я зустрівся з отаманом Тютюнником і обговорив деякі подробиці оперативного змісту. Тут саме над нашими головами просвистіло кілька куль. Один козак і кінь із нашої групи були ранені.
Стріляли з лісу, що був біля с. Савчиного. Наші розїзди відповіли. Так завязалася Савчиновська битва.
***
Київська дивізія отримала мій наказ заняти с. Савчине та контрнаступом відкинути ворога на північ. Умить обозна валка Київців заворушилася, козаки схопилися за зброю, позіскакували з возів, і широка розстрільна хутко стала посуватися в напрямку стрілянини. Гармати Київців зайняли позицію на південному скраю с. Савчиного, а 3-й кінний полк, використовуючи укриття на нашому правому крилі, лагодився до атаки лівого ворожого крила. Як тільки наші розстрільні просунулися за с. Савчине, ворожі гармати розпочали вогонь.
О 7-й годині висунулася зі сходу голова колони Волинської дивізії. Вона одержала наказа підтримати наступ Київців гарматним вогнем, а всю дивізію угрупувати за правим крилом Київців.
Не маючи в своєму тилу жадного забезпеченого пляцдарму, — наступом Київців і 3-го кінного полку хотілося розбити ворога й цим здобути собі більшого простору на півночі.
Волинську дивізію розгорнуто на правому крилі, й таким чином створений фронт давав часове прикриття для наших обозів, що безконечною валкою тягнулися з Марківки на Антопіль — Марянівку й далі — на Джуґастру.
Галицька кінна бригада й 2-й Запорозький полк залишено в армійській резерві й скупчено по укриттях на схід від слободи Марянівки; опріч того їм було дане завдання — охорону тилів і шукання звязку з Запорожцями.
О годині 9-й за дві верстві на захід від нашого лівого крила розвідка наша виявила довгу обозну валку червоних, що прямувала на ст. Крижопіль. Кінний Галицький полк і сотні 5-го кінного полку всю цю валку, що мала до 1,000 возів, захопили.
Перша звістка від Запорожців наспіла біля 10-ої години: Запорожці та к. — Мазепинський полк ранком заатакували Мясківку, розбили червоних і примусили їх до відступу на Ольшанку та Горячківку (12 верстов на південний захід від Мясківки).
Між тим бій на фронті Київської дивізії набув упертого характеру. 3-й кінний полк атаки до кінця не довів, бо попав під вогонь ворожих кулеметів. Далі полк лише забезпечував праве крило армії. Як тільки наспіла звістка про Запорожців, Командування рішило всіма силами вдарити на північну групу москалів, розбити її та потім продовжувати свій марш на Ямпіль.
Розпорядження:
1. Всі обози відтягнути через Марянівку на Джуґастру;
2. Волинській дивізії пересунутися на ліве крило до Нетребівки й бути напоготівлі до заатакування правого крила червоних;
3. Кінній бригаді отамана Шепаровича та 2-му Запорозькому полкові лишатися далі по укриттях на півн. — схід від Марянівки та скласти армійську кінноту під загальним керуванням полковника Долуда;
4. Запорозькій дивізії, з отриманням наказу, негайно стати на марш і підтягнутися до с. Нетребівки, де очікувати на оперативний наказ;
5. Штаб армії на висоті з вітряками, що на півн. — схід від с. Нетребівки.
Командування плянувало це перегрупування закінчити до 14-ої год. і в залежності від ситуації в другій половині дня мало на увазі дві комбінації:
а) коли би Запорожці не наспіли в час (від Мясківки до Савчиного 6 верстов, а крім того Запорожці могли в момент одержання наказу бути ще на дорозі між Ольшанкою та Мясківкою), то тоді атакувати праве крило червоних Волинською дивізією та армійською кіннотою;
б) з прибуттям Запорожців — ударити в праве крило червоних Запорозькою дивізією та армійською кіннотою під загальним керуванням Команди Армії.
Зазначеним вище перегрупуванням Командування хотіло перш за все виграти флянк у стосунку до правого крила червоних і зміцнитися на своєму лівому крилі, бо в цей час уже виявилося прагнення червоних до оточення нашого лівого крила. Командування не хотіло допустити, щоб ворог знову відкинув армію в район Вапнярки та Крижополя. Утримання опанованого району мало для нас важливе значіння, бо Придністрянський район з його балками та темними лісами міг би добре прислужитися для маневрування наших частин в разі невдачі.
***
До 13-ої год. угрупування Волинської дивізії та армійської кінноти закінчилося, але обози все ще тягнулися безконечним шнуром. Біля 13-ої год. у червоних зявилася важка гармата; далекосяжні набої досягали до командного пункту армії; обози та кіннота були тепер у сфері гарматного вогню. Від Київської дивізії все частіше надходили звідомлення про важкий стан на фронті, і через те, як тільки останні вози втягнулися до Нетребівки, Командування змушено було віддати наказа армійській кінноті та Волинській дивізії атакувати праве крило червоних.
На захід від Савчиного, тобто від лівого крила Київців, був ліс. Його армійська кіннота думала використати, як маску, для наближення, а потім думала перевести атаку за підпертям гармат Волинської дивізії — зліва і справа від Київської дивізії. О год. 13.30 кіннота рушила в доброму ладі й спокійно пройшла зону ворожого гарматного вогню. Але в той час червоні повели зустрічну акцію. Піші та кулеметні червоні частини захопили південну частину підлісся майже на очах кінноти й зупинили її марш своїм вогнем. Наша кіннота пробувала обминути перешкоду, але ж не витримала й повернула назад.
Наслідок невдалої атаки кінноти був дуже прикрий для нас — фронт, так би мовити, завалився; на 14-у год. бойові формації були на тилах обозів, що не встигли ще виграти належної відстані. Після крайнього нервового напруження тимчасова реакція охопила майже всіх. Волинці, що взяли напрямок для відступу більше на захід, відступали в більшому порядку. Про Запорожців не було нічого чути, — можна було тільки припустити, що вони в районі Джугастри.
Положення, що межує з повною катастрофою. Розвязання його в той або інший бік залежить у більшості випадків од того, чи здатні окремі одиниці й частини на саможертву.
Перше розпорядження Командування армії було наказати 5-му Кінному та кінно-Мазепинському полкові заслонити відступ армії, а кінно-Галицькій бригаді отамана Шепаровича та 3-му кінному полкові — негайно вирушити на Ольшанку і, як буде треба, з боєм прочистити дорогу армії в південно-західньому напрямі. Проїжджаючи вздовж колони, штаб направляв усі обози на Ольшанку (це останнє розпорядження я передав персонально командантові тила Київської дивізії).
***
Коли о 16-й годині штаб армії підходив до р. Джугастри, то рішив використати цю перешкоду, щоби виграти час для відходу обозів. Отаманові Тютюнникові вислано було наказа, щоб Київська дивізія зупинилася на висотах, що на північ од с. Джугастри, й затримала ворожий наступ. Для звязку з Запорожцями знову вислано було старшинські розїзди. Штаб армії став на перших висотах, що на південь від Джугастри.
Київська дивізія знайшла в себе досить сили й поставила опір москалям, а тим часом із Мясківки їм загрожували вже Запорожці. На фронті Київської дивізії взяли участь у бою не тільки стройовики, але всі, хто мав ще змогу битися. Вояки виривали рушниці з рук один у одного. Тут були люди з різних дивізій. Армійський священик о. Павло Пащевський, а, мабуть, що й інші, — теж стали в стрілецькі ряди в той відповідальний момент.
Страшенна весняна буря доповнювала картину бою. Гуркіт грому змішувався з гарматними вибухами. Курява закрила обрій. Здавалося, що природа рішила взяти участь у цій боротьбі.
Червоні — це були частини 45-ої дивізії — відійшли, а кіннота виявила, що шлях на Ольшанку вільний.
О 20-й годині (висота на південь від с. Джуґастри) після невдачі прориву нашої армії через фронт червоних у напрямі на Яланець я вирішив використати ніч, що саме надходила, балки й ліс для прориву через ворожий фронт уже в смузі біля Дністра.
У наказі, виданому по армії з цього приводу, було зазначено:
1. Штаб армії, кіннота й Київці для тимчасового спочинку розміщуються в Ольшанці, Волинці — у Вербці, а Запорожці в с. Качківці, що на північний захід від Ольшанки.
2. Після спочинку, використовуючи балки й ліси понад Дністром, дивізії мають далі пробиватися через фронт червоних військ кожна ініціятивою свого команданта.
3. Штаб армії піде при армійській кінноті.
Вже за повної темряви курені наші потягнулися безупинною лявіною по великому шляху, що вів на Ольшанку. Але на цей раз колона не мала свого звичайного вигляду. Вона складалася випадково, в міру того, як частини виходили з бою. Фізичну втому відчували всі. Бувало, що вояки збирали останні сили, щоб доповзти до ночівлі.
Арєрґардний бій біля Джуґастри — був це бій відчаю, бій, де козацтво врятувало себе від винищення. Чисельні прояви мужности, завзяття, лицарства в даному разі виявляли не лише стройові, а й нестройові старшини та козаки.
Бойова ситуація, що в ній опинилася армія У.Н.Р. в описаному районі, нічим не різниться від боїв під м. Лодзю за світової війни. Про ці бої один з військових істориків оповідає так:
"Збіговисько найнесподіваніших припадків. Частини, що провадили безупинні бої й нагло атаковували, були також самі несподівано атаковувані, часто гублячи звязок зі своїми й натрапляючи на ворожі обозні валки… Здавалося, що якась сила скрутила своїх і ворогів у один клубок, полишаючи його розмотувати завзяттю, лицарству й спритності".
Наведене вище про бої під Лодзю, де взяли участь найвидатніші сили німецької під ком. Макензена та московської нації, я сміливо навожу для паралелі до серії боїв Української Армії для прориву через ворожий фронт.
***
О 21-й годині штаб армії з армійською кіннотою розмістився в центрі с. Ольшанки; безпосередньо при штабі знаходився 3-й кінний полк (схема 17, положення вночі 3/4 травня).
У тих обставинах треба було негайно вжити всіх заходів, щоб упорядкувати табор, а, головне, обозні валки. Це було неможливе з причини остаточної перевтоми людей і коней. Штаб армії обмежився тим, що вислав звязкових старшин до штабів дивізій. Запорожці та Волинці, що в другій половині дня були в кращих умовах, зайняли свої становища порівнюючи спокійно.
Важке було завдання Командування, проте не менше труднощів мали й частини, що мусіли розвязувати їх. Починаючи від бою під Вознесенським та кінчаючи боєм біля Джуґастри, — всі ці бої представляють один суцільний цикл. Кожний, кому пощастило взяти участь у цих боях, може дякувати Долі, бо ці бої назавжди лишаться, як найславніші зі славних вчинків у новітній історії Українського війська.
Але це ще не був кінець. Втративши надію перевести армію через ворожий фронт, Командування, як ми бачили, вирішає перейти до вже раз випробуваної методи — маршу розрізненими колонами в безпосередній близості від Дністра.
3 огляду на місцевість, відповідну для акцій невеликими відділами, була повна підстава сподіватися успіху.
4-го травня між 1 і 2-ою год. частини, що були в Ольшанці, стали обєктом раптового з боку москалів вогневого нападу. Зчинився в таборі великий сполох, і через нічну темряву важко було визначити, звідки саме стався напад.
Згодом стрілянина стала зменшуватись, а по дорозі з Ямполя показалася обозна валка під охороною вершників 3-го кінного полку й цілий табор полонених. Це була червона бригада 41-ої совітської дивізії, що хтіла скористати нічну темряву й прорватися через наш розполог. 3-й кінний полк (полковник Вишневський) цю бригаду заатакував і примусив її до здачі. В цьому ділі особливо відзначився хорунжий Рафальський.
Перегляд оперативних паперів і допит штабовців-полонених дав дуже цінні в нашому положенню розвідчі матеріяли. Виявилося, що в напрямі Ямполя ми могли зустрінути лише кінноту червоного козацтва. Таким чином черговим завданням було очистити Придністрянську смугу (завширшки 10–15 вер.) від червоної кінноти. На це завдання я вирішив направити Запорозьку дивізію та полки армійської кінноти. Отаманові Загродському (що в цей час приїхав до місця постою штабу армії) я передав наказа для Волинської й Київської дивізії (наказ завірив вартовий отаман, полковник Ткачук). Ці дивізії, під загальним проводом отамана Тютюнника, мали лишатися в Ольшанці й відбивати можливі напади червоних до того часу, доки Ямпільська група не виконає свого завдання.
Волинці під командою отамана Загродського лишалися в Ольшанці. Київців новий наказ (від 8 год. 4 травня) застав на спочинку в лісі (6–7 кілом. на півн. — захід від Ольшанки). Одержавши мого наказа, дивізія зараз же вернулася до Ольшанки.
Чорноморському полкові, кінно-Мазепинському, стрільцям Волинців і ще деяким частинам довелося й 4 травня витримати досить серйозний бій. Їхні страти були значні, особливо в Чорноморців. Взагалі треба зазначити, що хоча Чорноморський полк був не так давно в рядах нашої армії, але на кінець походу він заслужив собі в армії повагу нарівні з іншими частинами Волинської дивізії.
О 7-й годині армійська кіннота рушила по дорозі на Ямпіль до Запорожців і о 10-й годині після кількох боїв була в с. Качківці.
***
Тим часом Запорожці мали вже кілька успішних зустрічей із червоною кіннотою, захопили кілька сот полонених із зброєю та кіньми. Червона кіннота, хоч і була на свіжих конях, але не прийняла бою з нашими кінними частинами й, бувши прогнана, залишила нам усю Придністрянську смугу.
Зараз же до отамана Тютюнника був надісланий наказ про нове угрупування, а на свіжих, відібраних від червоних конях, від Запорозької та армійської кінноти було кинуто серію старшинських розїздів з конечним завданням увійти в звязок із українськими відділами полковника Удовиченка.
***
Приблизно о 20-й годині до хати, де перебував оперативний відділ штабу армії, вступив начальник штабу Запорозької дивізії полковник Крат і доповів мені: "Пане отамане, прибув начальник розїзду, старшина полку Чорних Запорожців, а з ним старшина від дивізії полковника Удовиченка".
Перед тим, як закінчити цей розділ, я зазначу, що неправильно було б думати, що лише перевтома привела нас до Дністра. Коли про неї говориться, то як про те, що має льокальне значіння саме для подій 17 квітня — 5 травня. Певно, що армія, яка мала в собі досить сили, щоб стільки разів відходити вглиб України при умовах гірших, зуміла би це зробити й при добрих весняних умовах. Коли б це було потрібне, то в Командування вистарчило б сили волі, а в підлеглих здібности й відваги. Рішення на марш-прорив запало в Командування ще коло Вознесенського й переводжувано було невхильно через низку ворожих перешкод до кінця.
З погляду політичного думання Команди Армії — це відповідало вимогам спільного чину Уряду й Війська.
З погляду тактичного заслуговують на увагу такі моменти:
1. Коли, після наглого відступу Київців та армійської кінноти з-під Савчиного, на фронті зайшла явна криза, то активізм Волинців, що мали вигідне вихідне положення (флянкове), міг дуже вплинути на виправлення нашої справи; активізму цього виявлено не було. Чи не є зайвим доказом, що один лише маневр ще не розвязує справи? Навпаки — активізм Запорожців на нашому правому крилі, зі сторони Мясківки, в той час, як фронт докотився до Джуґастри, сполучено було з витривалістю гурту вояків, що угрупувалися навколо арєрґардної групи, і це рятує положення.
2. Ці бої показують, що нема положення, щоби з нього неможна було б вийти з честю, що "перетерпівий до кінця — спасен буде".
Цікаво завважити, куди кинулися частини після сполоху. Ю. Тютюнник повів Київців, а з ними ще й табор відсталих, углиб України. Інші, навпаки, або лишалися на місці, або ясно виявили намір виконувати завдання — прямувати до злуки зі своїми частинами.
Тут, на мою думку, ми маємо знову місце з прикладом, що змальовує зазначені різниці психологічних настроїв двох типів наших вояків — для одних війна є самоціль, для других — вона є засіб. На цьому й закінчую опис боїв за прорив.
***
5-го травня — дата, яку треба вважати за останню в історії Зимового Походу Армії У.Н.Р. Похід скінчився.
Не скоро Зимопоходники, що пізніше всі стали Лицарями Залізного Хреста, прийдуть до себе. Я певний, що ще не одному ввижається сполох, марш-маневри, бої, балки, яруги, ліси, Дніпро, хатина на постою, привітні селянські обличчя.
Стільки небезпек! Проте вони завжди стушовувалися перед другим, значно міцнішим почуттям — перебуванням на рідній землі в безпосередньому постійному дотикові з народом, що свою частку повинностей виконував охоче й цілком безкорисно й тим, так би мовити, підпирав, благословляв…
Особисто в мене він сполучається ще з придбанням сили друзів, бо ці відношення, що в мене завязалися з Зимопоходниками, у звичайні рямки вкласти неможливо. Армія придбала кадр, що, безумовно, при певних умовах, зможе бути основою правдивої військової сили; лише заздрість може не оцінити проробленої нашим козацтвом праці та не оцінити її для нашого діла.
І треба бути справедливим — вже сьогодня все, що є в Українстві живого й лицарського, оцінило цю епопею, до щасливого виконання якої прислужилася й безмірна віра козацтва в Божу справедливість — і тішиться, а значить і поділяє, з нами разом, що доля усміхнулася нам, прислужившися нашій національній справі в такій виключній ситуації.
Я вже не раз принагідно зазначав, що особисто не беру собі "пальми першенства", й тому неправильно називають мене "першим лицарем" Ордена. Але яко начальник, а через те й відповідальний, я свідчу перед усім громадянством про службу українця — старшини й козака, — бо це моє право й обовязок перед живими й мертвими.
Громадянству, що повинне стати вище від політичних комбінацій, я передаю свій звіт, без сумніву, далеко неповний — зробив, що зміг, і чекаю від нього пошани й переховання в памяті на довший час події, що міцним ланцюгом повязала листопадову руїну 1919 року з дальшими етапами збройної боротьби за Українську Державність.