Розділ ХІ Побоювання адміністрації перед можливими розрухами в губернії. — Нарада при участи військових. — Вбивство Стешенка
Розділ ХІ
Побоювання адміністрації перед можливими розрухами в губернії. — Нарада при участи військових. — Вбивство Стешенка
У вересні, як і в попередні місяці, на Полтавщині був святий спокій. Так мені бодай здавалося. I я був дуже здивований, коли одержав таємний припис командіра корпусу прибути на довірочне засідання, що мало відбутися в кабінеті губерніяльного підстарости Ноги. На протязі всього трьохмісячного перебування на Полтавщині, це була перша нагода до безпосередніх звязків з вищими адміністративними чинниками губернії.
Справа полягала в тому, що адміністрація поборювала протидідичівський рух, що почасти розпочався вже на Київщині та Харківщині, в наслідок революційної агітації, а ще більше — в наслідок безглуздої економічної політики самих дідичів. Гетьманат почав прочувати небезпеку. Де-не-де почалися й збройні виступи. Перепадало часами і Німцям, що тоді надто ретельно обстоювали свій престіж й залізною рукою спиняли всі прояви революційного руху.
На цій нараді я почув, між иншим, надзвичайно тверезий голос одного дідича, на жаль, не памятаю його прізвища. На мою думку, він дивився в саму глибину справи. Риба від голови починає тхнути — говорив він. Треба нам поспішати з земельною реформою, бо соловія байками не нагодуєш. Підстароста Нога був типом адміністративного крутія. Одповідав неясно. Почасти погоджувався, почасти ні…
Результат наради: вимога до кадрів, щоб були завжди на поготівлі і могли прийти з допомогою адміністрації на випадок яких-небудь заворушень. Це був одинокий випадок, що сколихнув наш спокій. Він скоро забувся і дні за днями йшли своєю чергою. Як грім в ясний день, прозвучала у нас звістка про вбивство бувшого генерального секретаря освіти на Україні — Стешенка. Полтава використала цей випадок, щоби показати свої патріотичні почуття, які декому здавалися вже надто приспаними. Похорони обернулися в величаву національну маніфестацію. На знак національної жалоби, труну, після козацьких звичаїв, покрили "червоною китайкою", службу Божу правили по українськи. Любов і пошана до покійника зібрали Полтавщину довкола труни небіжчика-людини, одиноким гріхом якої, здається, й була невсипуща служба свойому народові.
Особисто я з усім своїм штабом взяв участь в жалібному поході, бажаючи тим підкреслити, що й залога поділяє сум громадянства, що густими лавами провожало покійного до місця останнього спочинку.
Поза тим, під час мого перебування на Полтавщині національний пульс бився десь по хатках. Трохи сильніше давав він себе відчути в чинности мійської "Просвіти". Два-три маленькі покої, правда, чепурно прибрані, самі говорили за розгін праці. Вистави відбувалися в прекрасному театрі та музеї, що були пихою місцевого громадянства.
Згадаю ще про кадетський полтавський корпус, в якому український рух здавна стояв дуже міцно. Старші кляси цього корпусу, коли Полтавщина була перед загрозою большевицької окупації, не спинилися перед труднощами мандрівного життя, і майже цілком з міста виступили разом з лавами наших військ. Так, я напевно знаю, що в кінно-гарматному дивізіоні полковника Алмазова, в батерії сотника Чернишина, було до 25 юнаків — бувших кадетів Полтавського корпусу.
В році 1929 я зустрівся з деякими з них, як з студентами на високих школах ЧСР.