Розділ IV Знову волохівщна

Розділ IV

Знову волохівщна

За кілька днів після того, як ми прибули на Уманщину, Командування одержало зовсім несподівану звістку, що прибув із своїми гайдамаками "батько Волох" і розташувався по селах, приблизно в десяти верствах на південний захід від Умані. (Волохів штаб — с. Кузьмина-Гребля).

Дальші відомості подали детальну історію його попередніх авантюр: під Житомиром Волохові не пощастило — большевики відмовилися мати з ним діло; йому зі своїм відділом насилу вдалося втекти від роззброєння (допоміг лиш випадок — післанець до червоного командира попав до хати, де ночували волохівці).

Партія Українських Комуністів (У.К.П.), так звані боротьбісти, утворили Революційний Комітет Правобережжя[52] й висунула Волоха на головного командувача військами Червоної України.

В такому вже організованому для державної праці стані Волох вирушив по маршрутові: Чуднів, Янушпіль, Уланів, Пиків, Калинівка, Липовець, Вороновиці, Ільїнці, Дашів, Гранів, Умань і по дорозі збирав усякі рештки бувших наших урядових установ, при чому значну ролю відіграла чутка, що у Волоха були гроші. Так, уже з досить поважною по кількості масою, понад 5,000 людей, Волох прибув на відпочинок до міста Липівця. Тут Волох залишив без належної уваги своє оперативне становище й був заатакований кіннотою Добровольчої армії. Волохові відділи після того почали швидко відходити на південну Уманщину, але не манівцями, а битими шляхами й ізнов опинилися на дорозі, по якій відступали Добровольці. В короткій бійці Волох удруге був уже вщент розбитий (верстов за 30 на південь від міста Умані). Коли Добровольча армія прокотилася далі на південь, Волох зібрав недобитки своїх гайдамаків та пішов до Умані, щоб увійти з нами в порозуміння. Кількість його загону зменшилася тоді до 500—1,000 козаків. Про останні бої старшина Волохової кінноти оповідає так:

"З міста Липівця Волох помандрував зі своєю ватагою в напрямкові на Умань.

Під час переходу козацтво було переконане, що Волох веде його на зєднання з Армією У.Н.Р., що була далеко попереду.

Після надзвичайно швидких переходів Волох опинився 17 грудня в районі с.с. Репетихи та Шепетухи, де й зробив зустріч Нового Року по новому стилю, щоб показати, що він та козаки його є також большевики, а не прихильники старої влади. 18 грудня ст. ст. рано Волох розпочав наступ на Добрармію, що в той час відступала в напрямку на м. Голованівське.

Тут уся Волохова "армія" в одногодиннім бою була розігнана й утікала ярами з надзвичайною скорістю.

У цій бійці Волох стратив обози, гарматну частину та кулемети. Зісталися люди з рушницями без набоїв. У цій бійці Волох трохи сам не попав у полон, бо занадто тяжкі чоботи заважали швидко втікати.

Після невдалого бою Волох розпочав агітаційну працю в селі Кузьминій-Греблі. Обдурене козацтво було цілком здеморалізоване Волоховими обіцянками, і часто можна було чути недовіря. Скоро по Волоховім таборі пішла чутка, що в м. Умані стоїть частина Української армії. Ця звістка відразу змінила настрій, і щоранку можна було помітити, як рідшають ряди гайдамаків, а Волох виставляв їх у наказах, як зрадників радянської справи.

Цілий день Волох не мав спокою від запитань, чи зєднаємось з армією У.Н.Р. Волох відповідав козацтву, що буде післано делегацію, і це було зроблено.

31 грудня 1919 року Волох, зібравши коло церкви козаків та старшин, доложив, що повернула делегація від Армії У.Н.Р. і принесла такі умови зєднання гайдамаків із партизанами: козацтво буде принято, а старшини будуть розстріляні.

З 31 грудня на 1 січня Волох зібрав козацтво й вирушив із ним у напрямку на Умань. Причина цього походу для більшости козаків та старшин була невідомою. Забравши м. Умань, Волох вичікував червоних москалів, ходив поміж козаками та заспокоював, що червоні москалі їм нічого не зроблять.

У цей час командир кінного дивізіону сотник Кравченко збирався втікати з дивізіоном на зєднання з партизанами, але йому не пощастило. Волохів Ревком було попереджено його прихильниками, й уночі частина сотника Кравченка була роззброєна й одведена до місцевої вязниці. В цей час волохівщини вязниця виглядала більше на касарню. Не зважаючи на те, що Волох був заборонив співати український гімн, часто можна було чути співи гімну, що неслися з вязниці. Перед вязницею збиралися люди й вітали козацтво та утішали, що незабаром повернуться партизани.

1 січня був оголошений суд Волохів над сотником Кравченком та йому підлеглими; велика заля військового суду та вулиці були переповнені народом. У цей час на суд прибула делегація з сусідніх сіл і подала Ревкомові постанову припинити розстріли українців та випустити з вязниці гайдамаків. Коли ж це не буде зроблене, то відповідальність перед населенням м. Умані та околиць лягає на Ревком. Суд не відбувся".

Про всі подробиці Командування довідалося від сотні кінних гайдамаків, що зі своїм дивізіонером сотником Легиним (друга сотня не встигла втекти) знову приєдналася до нас, бо побачила на власні очі волохівщину в повному її розвитку.

Волох наробив стільки шкоди Українській армії, що на ньому слід більше зупинитися, бо діло торкається зовсім не одного Волоха, а цілої групи так зв. "волохівців", що поділяли його ідеологію.

Зовнішній Волохів вигляд відповідав його духовному світоглядові — високий, кремезний, рудий, із мало інтелігентним, зі слідами віспи обличчям — він нагадував (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої Російської армії. Одягався Волох у простий сірий жупан; гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс та нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповнювали його вбрання. Волох не належав до світлих типів революції, скоріше це було зібрання всіх негативних сторін людини — фальш, брутальність, знущання над слабшим та демагогія були найхарактернішими рисами його вдачі. "За голоту", "Хай живе біднота" і тому подібні вигуки були звичайними в його балачках. У Волоха була природжена спритність, знання натури селянина й робітника, явна особиста хоробрість і дбайливість за козаків (Волох нікому не довіряв скарбниці свого коша й усі гроші носив у похідному мішку на собі).

В усій своїй діяльності Волох малював себе українським націоналістом і в цьому напрямкові уперто виховував своїх прихильників.

Дехто гадає, що Волох був на службі в російських комуністів; на думку ж інших — комуністи, що виявляли себе досить добрими знавцями людської психології та вміли її вживати, також уміло використовували Волоха, а з ним і всю волохівщину для здійснення своїх завдань на Україні.

Мала інтелігентність (не в розумінню походження) та освіченість мало відповідали тим великим завданням, які Волох бажав узяти на свої плечі, щоб розвязати їх під той бурхливий час.

Робітник із Донецького басейну, Волох до двадцяти років був неписьмений; за часів військової служби в артилерійських частинах російської армії Волох дослужився до підпрапорщика; в 1915 році він кінчає школу прапорщиків і продовжує далі службу на фронті в 54-му Східньо-Сибірському стрілецькому полку; за бойові заслуги його було авансовано до ранґи штабс-капітана та було дано йому деякі бойові нагороди (сам Волох заявляв, що він має Георгіївську шаблю та Георгіївський хрест).

Свою діяльність в українському війську Волох почав за часів генерала Корнілова в Москві, куди його було виряджено, як "непевну" людину, а потім у 1917 році продовжував її в Харкові; в Харкові Волох згуртував коло себе українські елементи, придбав собі надійних прихильників, і, завдяки їм, згідно з тодішніми виборними принципами, його було обібрано на посаду командира 2-го Запасового Українського полку, а через те, що вже такий полк був, то Волохів полк отримав назву 3-го Запасового полку (здається, бувший 234-й російський запасовий полк). Незабаром Волохів Запасовий полк перейшов до большевиків, а він сам із своїми прихильниками втік до Києва, де зорганізував Слобожанський курінь. Коли з приходом німців знов установилась влада Центральної Ради, Слобожанський курінь увійшов до скаду 3-го Гайдамацького полку. За час свого перебування в 3-му Гайдамацькому полку Волох довший час лишається на посаді голови польового суду й без милосердя катує большевиків.

Коло Волоха гуртуються: Ліневський, Табурянський, Андрійчук, Маслов, Терлецький і багато інших, що працюють разом із ним, використовуючи гайдамаків, як сліпе знаряддя.

Волохівщина починає свою особливо шкідливу діяльність у широкому розмірі з часів, коли повстала Директорія, себто з осени року 1918, і продовжує її на протязі всього наступного 1919 року. Коли уважно придивитися до подій того часу, то можна бачити, що всюди явно чи таємно відіграє значну ролю волохівщина, в праці її є певна послідовність і система.

Найдокладніше до цього часу, з належним мотивуванням, що заслуговує на увагу, про волохівщину розповів на сторінках часопису "Українське Слово" бувший інспектор при Запорозькій групі п. Г. Головні тези п. Г. такі:

1. Автор вважає, що Омелько Волох був свідомим аґентом московських комуністів, його протиставлено було популярній під той час на Лівобережжі постаті отамана Петра Балбачана, а всю волохівщину автор уважає за організацію, що повинна була зруйнувати найсвідомішу та добре зорганізовану групу українських військ, що нею був за часів Гетьманату Запорозький корпус.

Дійсно, комуністи (як російські, так і українські, але кожний із своєю метою) мусіли звернути увагу на Запорожців, бо знавці стверджують, що Запорозький корпус виглядав, як добра регулярна військова частина, а головно був національно освідомлений (огляд, зроблений військовим міністром Рогозою та командиром німецького корпусу на Україні, що йому підлягали Запорожці)[53].

Досить буде навести тут командний склад: командир корпусу отаман (генерал) Натієв, полковники — Балбачан, Сікевич, Загродський, Олександер Шаповал, Сварика, Болотов, Одинець, Алмазів, Петрів, Козьма, Сільванський, — все це поважні люди, фахівці й свідомі українці.

Над дезорганізацією Запорожців велася праця в двох напрямках: свідомо Волох виконував директиви лівих українських С.-Р-ів що хотіли таким чином захопити владу в корпусі, а цим самим досягалась одночасно мета й російських комуністів, себто колотнеча й дезорганізація в Запорожців.

2. В цій руйнації Запорожців автор зазначає такі моменти:

а) Волохів вплив на Вище Командування й політичні кола з тою метою, щоб дискредитувати отамана Петра Балбачана;

низка листів до Вищого Командування, а нарешті, під час воєнної невдачі самочинний арешт Балбачана — доконує це завдання (2 січня 1919 року в Кременчуці). Тут було вжито методи, в революційні часи випробуваної: маса завжди в час невдачі шукає винуватця — "добрі політики" попереджають бажання маси й самі вказують їй свою жертву.

б) Волохова спроба перебрати владу над Запорожцями, щоб передати її потім комуністам, в березні року 1919 в районі стації Зятківці (коло Гайсина) не вдалася через рішучий опір самого корпусу. При цьому Волох видав універсал, де влада Директорії касувалася, а Волох мав взяти на себе командування над Червоною Українською армією.

в) Коли Запорожці повернулися з Румунії в квітні 1919 р., Волох знов силкується продертися до Запорожців на посаду командира дивізії, але дивізія відмовилася підлягати йому, і він далі виступає в ролі отамана всіх повстанчих військ; отримує дозвіл на формування окремої Гайдамацької бригади, й, нарешті, таким чином у листопаді 1919 року волохівщина залишає Запорожців і переносить свою діяльність на повстанців (в районі Проскурова).

Треба, дійсно, дивуватися тій активній відпорній силі, тому живому, правдивому, часом, може, й інстинктивному розумінню справи, що виявляли Запорожці в боротьбі з волохівщиною, яка намагалася зруйнувати цю найстаршу бойову частину. В цій боротьбі Запорожці були переможцями.

Розуміється, ми не можемо стати на точку погляду п. Г. щодо оцінки Волоха, як звичайного агента російських большевиків, про це свідчить і універсал, ним виданий:

Універсал Запорозького корпусу до Народу Українського.

"Народе Український! Ти скинув ярмо царя, скинув зрадника гетьмана Скоропадського, але народ наш не дійшов до ладу й спокою.

В сучасний мент, тяжкий, відповідальний мент, коли Україну роздирають на частини чужинці, коли примушують битись один проти одного; нашою кровю, на наших кістках хочуть збудувати собі щасливе життя, годуватися хлібом від праці нашої; в цей відповідальний мент, коли в Українській Народній Республіці влади на місцях не має, — ми, Запорожці, нащадки вільного козацтва України, оголошуєм законною владою на Україні Ради Селянських і Робітничих Депутатів і їх будемо підтримувати зі зброєю до загину.

Вся земля без викупу переходить до трудового люду.

Ми, Запорожці, певні в тому, що від цього часу ніхто не поведе нас, Українців, один проти одного, брата проти брата.

Ради Селянських і Робітничих Депутатів зєднають нас у велику семю для боротьби з чужинцями-імперіялістами.

Народе Український! Памятай, що вся влада в руках твоїх. Ти великий господар на своїй землі, і від тебе залежить уся твоя воля, твій спокій і добробут.

Розберись же, Народе Український, хто твій ворог — чи ті Українці, що зараз зі зброєю в руках ллють свою кров за рідний край, чи ті, що приходять на Україну, щоб забрати хліб та все твоє добро.

Народе Український! Народе, на Україні сущий! Тепер Ви всі вільні і рівні!

Нехай живе вільна, незалежна ні від кого Українська Соціялістична Республіка Рад Селянських та Робітничих Депутатів.

21 березня 1919 року. Дієва Армія. Іменем Запорожців отаман Омелько Волох, командир Запорожців отаман Поджіо, заступник командира отаман Данченко, ствердив отаман Волощенко".

Волох був типовим отаманом, "хитрий малорос", що в загальній руїні армії думав добитися "найвищої влади". Не маючи політичного досвіду, він хитався з одного боку на другий, нарешті виплив у сумні дні Любарської катастрофи. Вся біда була в тому, що Волох зміг "утесатися" до передпокоїв Головного Огамана Петлюри й користувався, не вважаючи на своє минуле, довірям збоку останнього.

В своїх претензіях Волох дійшов в кінці листопада до відкритого непослуху тим, що піднесли його до високої ролі начальника всіх повстанчих військ на Україні [54].

Волох, Данченко й Божко в У.С.Р.Р. бачили вихід із ситуації; новоповстала Волинська Революційна Рада (с. Краснопілля) увійшла з цими отаманами в контакт; оголосила себе часово Всеукраїнською Революційною Радою, а отамана Волоха призначила головним командувачем Червоним Козацтвом.

Взявши маршрут на Житомир, радянці почали шукати сполуки з українською комуністичною партією (боротьбістами), а до Коростеня — місце постою штабу XII совітської армії — виряджено двох делегатів, що мали відстоювати такі домагання радянців: самостійність Української С.Р.Р. й недоторканість осіб, що перейшли з табору У.Н.Р. до нової ідеології; організація Української Червоної армії й окреме командування.

Переговори не допровадили ні до чого: червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, за що було обіцяно урочисту зустріч.

Радянці не погодилися, і У.К.П. наставила над ними, замість Революційної Ради, Революційний Комітет Правобережжя (Немоловський, Савицький, Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.

Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушені були поховатися зі своїми червоними прапорами, бо селяни не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманню, Волох був зовсім морально пригнічений і нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбістів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе; командному складові боротьбісти робили пропозиції дуже широкого маштабу, а саме:

стати основою майбутньої Української Червоної армії. Крім того Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення собі власного життя.

Післанець від Волоха в командного складу нашого успіху не мав (приймали його — я, отаман Тютюнник та полковник Долуд). Відповідь була рішуче негативна; щождо самого Волоха, то було визначено, що тільки виключна ситуація вимагає від нас здержатися від акції проти них, бо щохвилини могли надійти частини червоної армії.

Згубивши надію досягти чогось у переговорах з командним складом, Волох та боротьбісти, через своїх агентів у місті Умані, розпочали свою працю серед загонів полковника Литвиненка й одночасно вислали уповноважених представників назустріч червоним, що саме тоді наближалися до Христинівки.

Командування попередило залогу міста Умані про небезпеку. В бойовий розпис наказом по армії також був внесений коректив, а саме: отаманові Тютюнникові було доручене загальне керування Уманською військовою групою, що складатиметься з його дивізії та загону полковника Литвиненка.

Отаман Тютюнник видав відповідний оперативний наказ і зробив деякі зміни в угрупуванні військ, але, очевидячки, збоку залоги м. Умані не було виявлено належної дбайливости, і вранці 11 січня о 4 годині більшість нашої залоги волохівці обеззброїли, старшину здеградували, а полковника Литвиненка[55] присудили до розстрілу.

***

Обурення нашого війська з приводу Волохового нападу було страшне. Не вважаючи на те, що розрахунок часу показував, що 11 січня червоні могли бути вже коло самого міста Умані, треба було дати вихід цим настроям і реагувати на напад Волоха, зрештою, хоч в формі демонстрації, та утворити таку ситуацію, що полегшила би нашим полоненим можливість утекти.

Ранком 12 січня наша армія підступила до міста Умані. Вночі курінь морської піхоти та піші козаки полковника Нельговського (Київської дивізії) вдерлися в південно-східню частину міста й захопили більшу частину другого Гайдамацького Волохівського полку. Переляк у місті був страшенний, але використати його не можна було, бо через допит полонених та наших втікачів, а також військовою розвідкою (Гайдамацька сотня Запорожців зробила дуже активну бойову розвідку) було виявлено, що попереднього дня до міста Умані ввійшла добре озброєна, одягнена та вимуштрувана бригада Таращанської дивізії (коло 3,000 багнетів, добре забезпечена кулеметами) і що між волохівцями та червоними було досягнуто повне порозуміння.

Ці новини зясували детально ситуацію, і можна було кожної хвилини сподіватися підходу ще нових червоних частин. З огляду на нові обставини, частинам армії було видано наказ про вихід та посередження в районі Перегонівки, Степанівки й Голованівського, тобто на два невеликі переходи на південь від Умані.

Таким чином Волох і на цей раз уник справедливої кари, бо нарешті большевики повірили, що він змінив свої погляди.

Недовго тяглося святкування Волохівців; незабаром їм було запропоновано "укомплектувати" собою частини Червоної армії. З приводу цього Волох видав до свого загону такого наказа:

"Пролетарі всіх країн єднайтеся! Командуючий червоними радянськими військами Правобережжя України. Наказ № 53. Ревставка.

Згідно наказу Ревкома Правобережжя української комуністичної партії касується командування Правобережжя. Всі частини, підлеглі мені, входять до 3-ої бриґади 60 дивізії. Товариші червоні козаки! Розстаючись і прощаючись з вами після довгої й тяжкої праці, я певен, що й без мене ви будете продовжувати велике діло, почате нами.

Ви вже зробили велику роботу, але перед нами ще більша, ще відповідальніша. Знищивши цілу низку ворогів пролетаріяту, остаточно ще не знищена на Україні Петлюрівщина — партизанщина. Петлюрівщина тепер сидить не тільки на Україні, але сидить у всіх буржуазних державах. Петлюрівщиною користуються тепер всесвітні посіпаки й поміщики, банкіри, попи, купці й інші. Вони тепер усіх засобів вживають, аби підвести того, кого після так легко використають Гетьманщина та Деникінщина. Товариші червоні гайдамаки! Памятайте свій обовязок. Ще зусилля, й ми переможемо. Сьогодня день обєднання червоного шлика з червоною зіркою — велике обєднання для спільної праці бідного селянства та робітництва. Обєднання пролетарських озброєних сил. Дивлячись на це обєднання, буржуазія всього світу скрегоче зубами від лютости і труситься, як у пропасниці, від жаху. Так уперед же за всесвітню революцію! Хай живе ІІІ бойовий комуністичний Інтернаціонал! Слава червоним гайдамакам! Слава червоним салдатам! Слава!!!"

Так покінчила своє існування волохівщина, а сам Волох помалу сходить на зовсім мале становище мурина, що вже робив своє діло".