Розділ IV Переговори

Розділ IV

Переговори

Добрармія з внутрішньо-політичних мотивів змушена прийняти делеґацію від армій Соборної України.

Переговори 13. IX. на Посту Волинському. Поворот нашої делегації до своїх військ ледве не коштував життя всім її членам.

Тимчасом і в денікінців марево популярности маршу на українські землі починає помалу розвіюватися, бо їх запілля у небезпеці: великотисячні повстанчі загони починають господарювати й на його комунікаціях з таким-же успіхом, як недавно перед тим у большевицькому запіллю.

Роля повстанців стає очевиднішою. Не спинятимусь на участі їх у боротьбі, що повним ходом розгорталася по обох берегах Дніпра, бо цікавий читач знайде про це чималий матеріял у численних авторів. Годі, розуміється, заперечувати й значіння армії Махна, бо тоді був такий, стан річей, що мала частина приложена своєчасно до певних зусиль, могла вже відогравати рішаючу ролю, а махнівці були знамениті вояки, добре озброєні та сильні своєрідною тактикою. І от із метою розкладу повстанчого руху, Штаб Добрармії робить спробу порозумітися з українцями.

З початком вересня він сповіщає Уряд УНР., що делеґацію нашу запрошується 13.IX. на переговори кудись у район Київа.

***

Під час моєї службової візити С. Петлюра передав мені папір, де були виписані шість головних точок, що визначали моє завдання. Ось вони:

1. Головна Команда українських військ перша в світі розпочала боротьбу з большевиками та провадить її протягом двох років; 2. Вона завжди змагала до утворення загального протибольшевицького фронту; 3. В сучасний момент Головна Команда українських військ вважає большевиків найсильнішим ворогом; 4. Боротьба між двома протибольшевицькими арміями буде лише на користь большевикам; 5. Зі свого боку Головна Команда УНР зробила все, щоб оминути сутичок із військами Добр-армії: призначила особливу комісію для встановлення демаркаційної лінії, залишила Київ, не бажаючи непорозумінь; 6. Комісія має уповноваження на вирішення чисто військових питань, а тому просить комісію Добрармії висловити в цій площі свою думку щодо утворення демаркаційної лінії та спільної акції проти большевиків.

Директиви малювали ясну позицію, що не вимагала коментарів, проте наважуюся й питаю Головного Отамана: "А що, коли вони — просто скажуть — федерація, а потім військова угода". С. Петлюра глибоко замислився, чую, наче про себе сказав: "Ну, яка федерація…" далі наступила знову глибока задума; я, як у штучному тумані… розумію, що розходиться про дуже болюче місце — схиляюсь, кланяюсь і відхожу.

***

Делегація наша доповнилася ще представником від Галицької Армії сотн. Мечником та в визначений день виїхала нашою панциркою в напрямку на Хвастів. Десь на полустанку в невтральній смузі нас перебрала панцирка Добрармії, більшість вояків якої, як виявилося, була з наших-же земляків.

На стації Хвастів ми були лише пополудні. Полковник терець обявив нам, що мабуть мине певний час, поки буде точно усталено місце та годину зустрічі обох делегацій, тому ми мали час на обід та відпочинок. Ідемо до буфету першої кляси, яка з нашим прибуттям буквально наводнюється натовпом, між яким розпізнаємо "стару Гвардію": жандамерію, редакторів україножерних газет, діячів земських організацій, сестер-патронес, тощо, все це панство дивилося на нас, як на опереткових героїв. Підчас обіду й по ньому ми були в центрі уваги, хоч тепер уже при нас "конвой" з трьох-чотирьох салдатів під командою унтер-офіцера — всі одягнені в літні одяги бувшої російської армії. Безпосереднього контакту з натовпом ми вже не мали, але це не заважає одному з наших земляків наблизитися до мене й шепнути мені "У денікінців діло швах". Ледве я обернувся, як мій інформатор зник. Хто він був, для мене лишилося загадкою.

Коло 5. нас повели далі, як нам було сказано, на Пост Волинський. Відвели нам місце у звичайному ваґоні поміж інших пасажирів, від яких нас відокремлено формально. Наш конвой, як і раніше, спокійний, лояльний, не виявляв бажань робити нам якісь прикрости, навіть більше — підстаршина конвою заявляє мені, що добре мене памятає по Катеринославу й наче в своє виправдання додає: "Мобілізували". Ми один одного розуміємо. Наш потяг звичайнісінький, їде собі помалу, все робиться так, як для проформи, ніщо не пригадує того великого діла, на вирішення якого нас так старанно виряджено.

Пост Волинський.

Вже сутеніло, коли нас комендатура стації довела до ваґону, де перебувала делеґація Добрармії. Перед ваґоном два "Марковці" чи "Дроздовці", вже тепер не памятаю добре, салютують; вперше трактувалося нас більш-менш пристойно.

Після звичайного взаємного представлення ген. Ніпенін, голова добровольчої делегації представив нам членів своєї делегації. В добровольчій делегації відразу звертає на себе нашу увагу корнет Цімерман своєю призирливо бундючною поставою й солодкавою чемністю. Ген. Ніпенін — навпаки, був діяметрально-протилежний "ляйтенантові" — вдумливий, спокійний, розважний, коректний до своїх політичних ворогів, він робив приємне вражіння, проте його залежність від корнета Цімермана, який очевидно серед представництва білих грав ролю "політкома", була очевидна.

Засідання розпочалося з прочитання зазначених вище шости точок.

Члени нашої делеґації підкреслюють наглість справи; свою позицію підсилюємо ще й тим, що в коридор, який утворився сам собою між нашими й добровольчими військами внаслідок київських подій, могла легко прослизнути на північ одеська група червоних (XIV. арм.). Згода, на нашу думку, могла б прибрати форму військової конвенції на засадах політичної взаємної толераности й оперативної співпраці з причин спільних завдань.

На наш проект нам прийшлося вислухати досить простору Цімерманову доповідь про те, хто вони, а хто ми; що представляють з себе добровольчі війська, а що наші; хто за ними, хто за нами — ясно, що в уяві цього "помічника" наша справа представлялася малоцікавою. Це ще можна було стерпіти, бо хто може заборонити в подібних зустрічах представити свій "товар" у кращому вигляді — тому ми спокійно слухали, хоч почасти вже догадувалися, куди він прямує. Дійсно з легкістю циркового акробата корнет із моментів військових перестрибнув на політичні й, недовго думаючи, заявив нам, що делегація добровольців вважає за передумову до військової конвенції політичну згоду, яку Головне Командування добровольців уявляє собі більш-менш в культурній автономії обшарів заселених українським людом, щож-до Галицької Армії то про неї мають вони іншу перспективу.

Участь ген. Ніпеніна підчас цієї промови була дуже бідна — він лише час від часу кивком голови підтверджував свою згоду з позицією Цімермана.

Я в імени делегації заявив ген. Ніпенінові, що наше розуміння ситуації розходиться з Цімермановим і що на підставі наших уповноважень я пропоную питання політичні усунути з порядку засідання — це перше, а друге, присутність між нами сотника Галицької Армії сама вже зазначує нашу солідарність.

Мої колеґи, М. Трепет та А. П., пробували обґрунтувати позицію нашої делегації також під оглядом правничим і моральним а вкінці здіймають питання про силу уповноважень делегатів добровольців що до інших їх угруповань, напр. Одеського, де уже прийшло до конфлікту. (Див. част. І., розділ III.)

Без сумніву добровольчі делегати могли непорозуміння з повновластю вияснити тут же, телеграфічно, але певно це не було їм на руку. Отже обидві сторони постановляють перервати переговори на короткий час, щоб делегація добровольців могла одержати нові уповноваження, одначе, як останній аргумент, Цімерман висуває питання про небезпеку, якій підпадають обидві сторони з боку XIV совітської армії, що йшла на прорив із півдня на північ і була вже по їх відомостям у безпосередній близькости від Хвастова.

Рух XIV сов. армії на північ був з боку Команди Сов. Армії талановитим використанням неладів між антибольшевицькими силами на Правобережжу, які властиво самі творили лазівку, якою сов. війско, майже без великих втрат, переводило свій марш-маневр. З дальшого викладу видко, як наша делеґація несповідано опинилася в безпосередній близькости від большевицької групи.

Ми не засиджувалися довго, та бредовці властиво нас і не затримували, скорше була якась похапливість та змагання за всяку ціну випровадити нас. Серед повної нічної тиші зі згашеними ліхтарями посувається в темряву, саморобний бронепотяг Добрармії, яким вертаємо. Минають полустанки… раптом спиняємося в чистому полі… Командир наказує нам висісти та йти далі самотою, без конвою, до наступної стації, де ми лишили свій панцерник, бо дальше просування поїзду він вважає небезпечним через те, що за його відомостями стація була вже в совітських руках.

Ми рішуче запротестували проти такого поводження з нами й він погодився підвести нас ще кілька кілометрів. Минуло трохи томливого часу, й ми маршеруємо по шпалах, перед нами ще довгий, невигідний марш. Та всьому буває кінець, ми вже підходимо до стації й бачимо, що вона зовсім залишена. Хтось із моїх сопутників находить єдиного мешканця стації, зовсім стару людину, від якого довідуємося, що наші мусіли залишити стацію з огляду на близьке отаборення сов. війск. І от ми знову тягнемося далі. За поспішним маршем навіть і не почули тарахкотіння ваґонетки, яка поспішала нам назустріч. Все стирає час, пішли в непамять неприємні переживання, але нешляхетне поводження з нами бредовців не забудеться…