Касабланкська нарада

Касабланкська нарада

У сiчнi 1943 року у мiстi Касабланка в Алжирi вiдбулася нарада голiв урядiв та Генеральних Штабiв Великобританiї, США i Францiї. Генеральнi Штаби трималися думки, що Нiмеччина вже програла вiйну. Мафiя боялася, що на тiй нарадi уряди пiд тиском генералiв ухвалять наступ через Балкани. Тому Ф. Рузвельт поквапно вислав до Касабланки — за кiлька днiв до наради — генерала Дж. Маршалла, наказавши йому намовити англiйських та французьких генералiв наступати через Францiю. Генерал Дж. Маршалл намовляв їх три днi, але не намовив. Навiть i американцi генерал Г. Арнольд та адмiрал Е. Кiнґ не пiдтримали Дж. Маршалла, добре знаючи, що кожний сантиметр узбережжя Ла-Маншу пiд обстрiлом нiмецьких твердинь у такiй мiрi, що висадка вiйська там була би на 90 % божевiльним самогубством. Англiйцi натомiсть пропонували висадки в Iталiї, Грецiї, Балканах, Туреччинi. Цiкава «дрiбниця». Одним із доказiв генерала Дж. Маршалла було: «Це найбiльше задовольняє Московщину». Зрештою, погодилися на компромiс — вiдкласти до 1944 року, а в мiжчасi — здобути Сицилiю.

Ф. Рузвельт був дуже розчарований такою розв’язкою, а Г. Гопкiнс — пригноблений. Та несподiвано для всiх Ф. Рузвельт одним махом бiльш нiж надолужив програне мафiї. Надолужив, як каже українська приповiдка — «з великим гаком». Ф. Рузвельт вже по нарадi, на бенкетi в присутностi журналiстiв «вистрiлив» мафiозну засаду — безумовної капiтуляцiї Нiмеччини.

Це направду була така бомба-несподiванка, що приголомшила всiх присутнiх, навiть i янкi, наприклад, адмiрала США В. Лiгi. Пiзнiше й Мiнiстр закордонних справ США К. Гол признався, що вiн був здивований не менше за У. Черчiлля.

Згодом (21.07.1949) У. Черчiлль виправдовувався в Парламентi: «Почувши це, я мусив дуже швидко думати i визначати чи тодiшнiй дуже критичний стан Великобританiї дозволяв менi вiдмовитися. Я був примушений тодi у зв’язку зі станом Великобританiї погодитися на Рузвельтову «безумовну капiтуляцiю». У моїй головi нiколи такого не було».

Пiзнiше i сам Ф. Рузвельт казав: «Iдея безумовної капiтуляцiї якось раптово вибухла в моїй головi i я, не думаючи вiдразу, висловив її присутнiм журналiстам». Ф. Рузвельт i тут безсоромно збрехав. То була давно вже обмiркована iдея мафiї.

Так Ф. Рузвельт цiлковито безпотрiбно збiльшив кiлькiсть воєнних жертв на кiлькасот тисяч. Нам, українцям, його ухвала коштувала бiльше жертв, нiж всiх американських, англiйських, французьких, нiмецьких, iталiйських разом узятих. Але вона не лише врятувала московську iмперiю вiд розвалу, але так змiцнила її по вiйнi, що тепер вона загрожує всьому свiтовi. I нiхто iнший, як саме Ф. Рузвельт посередньо це висловив. Ще у Касабланцi вiн сказав своєму синовi Елiотовi: «Безумовна капiтуляцiя! Певна рiч, це якраз те, що потрiбно Московщинi. Нiчого лiпшого вона не могла би побажати. Безумовна капiтуляцiя! Гм! Та ж дядько Йосиф сам би поставив цю вимогу».

Дядько Йосиф давно вже поставив цю проблему, лише в далеко хитрiшiй формi. Безумовна капiтуляцiя Нiмеччини означала не лише зайвi жертви, але й ще щось безмiрно бiльше. Вона означала, що двi великi держави, якi географiчно та iсторично були найнадiйнішими загатами комунiстичної повенi в Європi та Азiї, мали би бiльше не бути тими загатами.

Розумнiшi янкi визнали потiм, що вимога безумовної капiтуляцiї Нiмеччини була найбiльшою помилкою у 2-iй свiтовiй вiйнi. «Ця помилка не лише без потреби продовжила вiйну i тим збiльшила кiлькiсть жертв, але, що найголовнiше, спричинилася до того, що вiльний свiт загубив мир i посiяв насiння 3-ї свiтової вiйни. Вiйни жахливiшої за всi вiйни в iсторiї людства, бо вiйни атомної».

Щоби лiпше зрозумiти цю помилку, киньмо оком на полiтичний клiмат тодi в самiй Нiмеччинi.

Пiд час Касабланкської наради нiмецькi повiтрянi напади на Англiю вже цiлковито заломилися, навпаки, в Нiмеччинi нiхто не спав без жаху вiд англо-американських бомб. У листопадi 1942 року нiмецьке вiйсько у пiвнiчнiй Африцi вже було розбите. Командувач африканським фронтом генерал Д. Ейзенхауер запевняв на Касабланкськiй нарадi, що вiн закiнчить вiйну в Африцi в найближчих тижнях. Англiйська розвiдка знала ще 1942 року, що змову проти А. Гiтлера очолюють колишнiй начальник Генерального Штабу Людвiґ Бек та колишнiй бургомiстр мiста Лейпциґ Карл Ґерделер. Обидва дуже поважнi i впливовi особи. Адмiрал Вiльгельм Канарiс, барон К. Штауфенберґ, маршал Гонтер Клюґе, маршал Ерiх Манштейн, генерал Ганс Остер i багато iнших високопоставлених нiмцiв вже ясно бачили поразку Нiмеччини i шукали порятунку її вiд московської окупацiї. Два їхнi уповноваженi не нацисти звернулися у Стокгольмi до Вiнчестерського єпископа з просьбою запитати британцiв та уряд США, чи вони погодилися б розпочати мирнi переговори, якби нiмцi усунули вiд влади гiтлерiвський уряд iз нацистською партiєю, а вибрали б демократичний? Жодної вiдповiдi не одержали.

Пiсля Сталiнградської катастрофи 31.01.1943 р. нiмецький Генеральний Штаб вже не вiрив у свою перемогу. Не вiрив i сам А. Гiтлер. Його мiнiстр Й. Ґеббельс записав 2.03.1943 р. до свого щоденника: «Вождь став понурим вiдлюдком i весь час сидить у своєму бункерi пригноблений, у великiй задумi». Отже, спроба тих двох нiмцiв у Стокгольмi була, цiлковито певно, пiвофiцiйною пропозицiєю нiмецького генералiтету розпочати мирнi переговори. Вже тодi той генералiтет планував усунути А. Гiтлера та його партiю вiд влади. I справдi, рiк пiзнiше полковник барон К. Штауфенберґ пробував убити А. Гiтлера, очевидячки за дорученням генералiтету.

Нема сумнiву, що Нiмеччина була би прийняла тодi найтяжчi умови миру, крiм однієї — пустити до Нiмеччини москвинiв. Нiмцi аж надто добре розумiли, що робитиме в Нiмеччинi не лише московське вiйсько, але й пiд його захистом Комiнтерн. Розумiли, якi будуть у Нiмеччинi повоєннi наслiдки московської, хоча б i тимчасової, окупацiї. Тому нiмцi погодилися би на все, крiм московського вiйська в Нiмеччинi. I справдi, нiмцi здалися англо-американському вiйськовi, вони не пiддалися московському, але тiкали на захiд, до англо-американців.

Своєю вiдповiддю «безумовна капiтуляцiя» Ф. Рузвельт закрив нiмцям шлях до здачi. Не лишалося їм нiчого iншого як битися далi, хоч би й до славного загину, щоб лишити нащадкам героїчну традицiю, на якiй виховувалися б месники. Краще померти у бою, нiж загинути безславно як покiрнi барани пiд ножем московських рiзникiв. Самозрозумiло, Мiнiстр пропаганди Й. Ґеббельс використав цю Рузвельтову «помилку» на всi 100 %. Його пропагандивна машина роздмухала патрiотичний вогонь нiмцiв, що вже загасав. Припертi до муру, нiмцi напружували рештки своїх сил і відчайдушно билися ще два роки. Англiйський генерал Дж. Фулер пише: «Кожний народ, що має почуття власної гiдностi i нацiональної честi та почуття вiдповiдальностi перед нащадками, нiколи не погодиться на безумовну капiтуляцiю. Вимога ворога здатися безумовно робить його боротьбу священною, з усiєю запеклiстю релiгiйних вiйн. Вимога безумовної капiтуляцiї Нiмеччини приведе до порушення полiтичної рiвноваги мiж європейськими державами, бо московська iмперiя стане найсильнiшою вiйськовою потугою в Європi, отже, пануватиме в Європi. Тож мир, заснований на безумовнiй капiтуляцiї Нiмеччини, буде лише змiною нацистської деспотiї на ще гiршу московську деспотiю».

Старою, ще з часiв царя Iвана Грозного, воєнною традицiєю Московщини було затягати вiйну мiж московськими сусiдами якомога довше, але самiй не втручатися до тої вiйни доти, доки обидва противники не виснажаться в такiй мiрi, що не матимуть сили чинити опору Московщинi, хоч би й об’єднали рештки своїх сил проти Московщини. Прикладом з нашої iсторiї є Переяславська угода. Тодi Московщина навмисно затримала на два роки переговори про ту угоду, чекаючи, щоб Україна бiльше виснажилася у вiйнi з Польщею i стала такою малосильною, що була би примушена прийняти всi московськi умови. Теперiшнi червонi царi перейняли всi без жодного винятку традицiї своїх чорних царiв, отже, i цю традицiю. Московщина дуже зрадiла англо-нiмецькій вiйні i вiдразу проголосила своє невтручання у вiйну, плануючи чекати поки i Великобританiя, i Нiмеччина виснажаться. Та А. Гiтлер знiвечив її плани, напавши на СРСР. Московщина була примушена воювати, не чекаючи на ослаблення капiталiстичних держав.

Цi два роки зайвої вiйни були найдорожчим Рузвельтовим подарунком Московщинi. Допомога США в понад 11 мiльярдiв доларів вiдбудувала знищене московське вiйсько. Але два роки перепочинку значили щось далеко важнiше за вiйсько. Вони дали можливiсть вiдбудувати i змiцнити московську ВЛАДУ в СРСР, бо дали Московщинi досить часу схаменутися вiд переляку i вхопити знову вiжки влади, що випали з її рук у безладдi панiчної втечi з України. Без того дворiчного перепочинку була би не врятувала московську iмперiю i багатомiльярдна допомога США, бо Московщина не мала б часу її використати. Цi два роки перепочинку дали Московщинi також досить часу винищити кiлька мiльйонiв «iзмєнiкоф родiни».

Ще перед Касабланкською нарадою У. Черчiлль писав (3.12.1942): «У наступi 1942 року були побитi не москвини, але навпаки — нiмцi. Полонений у Єгиптi нiмецький генерал Ф. Тома признався, що 180 нiмецьких дивiзiй на московському фронтi фактично є не дивiзiями, а лише бригадами». Оточена у Сталiнградi шоста нiмецька армiя доживала останнi днi (пiддалася 31.01.1943). На Квебекськiй нарадi оповiдали таку смiховину. Журналiст питає У. Черчiлля: «Чи нарада запропонує Нiмеччинi умови миру?». У. Черчiлль вiдповiдає: «На Бога, нi! Та ж вона негайно їх прийме».

Отже, вiдмова обмiркувати умови замирення з тими нiмецькими генералами, якi хотіли скинути А. Гітлера і замиритися, не була помилкою, але свiдомим планом мафiї затягнути вiйну, щоби дати Московщинi досить часу на вiдбудову та змiцнення вiйська i влади; щоби дати Московщинi досить часу пересунути фронт вiд Волги на Вiслу; щоб англо-американське вiйсько зустрiнулося би з московським не на схiднiй межi Польщi, але на захiднiй межi Нiмеччини.