XIII. УКРАЇНА
XIII. УКРАЇНА
Бiля одного мiльйона рокiв тому вся Пiвнiчна i Середня Європа була вкрита вiчним льодовиком. Тодi з Атлантичного океану дули насиченi вологiстю вiтри, що приносили багато дощiв на пiвденний схiд Європи, до Малої Азiї i до Пiвнiчної Африки. Клiмат в цьому обширi був дуже теплим, це все створювало найсприятливiшi обставини для розвитку рослинного, а з нього i тваринного життя, разом з людським. Археологiя доводить, що тодi на обширi теперiшньої Сахари, в Малiй Азiї i в Українi був багатющий степ. I справдi, в Сахарi, в Малiй Азiї i в Українi знайдено багато нафти.
Людський рiд почав розростатися в кiлькох мiсцях нашої планети, але там, де суходiл занурився пiд воду, — гинув. Україна не занурювалася, i людський рiд в Українi не загинув. У Криму знайдено частини кiстяка первiсної людини 30.000 рокiв давностi, а в Києвi — 40.000-рiчний.[104]
За тi мiльйони рокiв льодовик чотири рази то вiдступав на пiвнiч, то знову насувався на пiвдень. В Українi вiн був лише в її пiвнiчнiй частинi. Це пересування льодовика спричинювало в Українi то велике потеплiння, то велике похолодання клiмату. Тiкаючи вiд холоду, частина людностi України переселювалася на пiвдень до Малої Азiї, але бiльшiсть лишалася в Українi, вибираючи на оселi догiднiшi мiсцевостi.
Похолодання клiмату вiд льодовика не сягало до Малої Азiї та Африки, там розвинулося таке багатюще рослинне i тваринне життя, що не примушувало людину здобувати їжу та боротися з холодом. Створилися такi життєвi обставини, якi не примушували первiсну людину напружено думати, щоб вижити. Там первiсна людина жила безжурним життям аж до початку посушливої доби. Безжурне життя НЕ сприяло розвитковi цивiлiзацiї.
У Пiвнiчнiй Європi льодовик убивав усяке життя, а коли вiн вiдступив далi на пiвнiч, то холод вiд нього не сприяв життю в Пiвнiчнiй Європi.
Україна опинилася мiж цими двома крайностями. В Українi були i тепле лiто i холодна зима. Зима примушувала людину БОРОТИСЯ з холодом i голодом. Зима примушувала людину ДУМАТИ вже влiтку, як пережити зиму. Це стимулювало зрiст розуму первiсної людини в Українi. Сприяло вихованню БОРЦЯ i ТВОРЦЯ цивiлiзацiї.
Археологи знайшли в Iранi 30.000-рiчний кiстяк первiсної людини. Бiльшiсть науковцiв кажуть, що бiла раса людей зародилася в Iранi та в Iндiї, тому людей тої раси назвали iндоєвропейцями. За їхньою теорiєю iндоєвропейцi мали нiби переселюватися з Iндiї та Iрану до Європи. Iран — це високогiрне плато, посушливе, неврожайне, а це не сприяло розвитковi рiльництва, а з ним i розросту народу. Про розвиток цивiлiзацiї i казати нема чого. I тi iранськi дикуни мали би мандрувати ПIШКИ (анi кораблiв, анi возiв з кiньми вони не знали) тисячi кiлометрiв з Iрану до Захiдної Європи. А чому ж не мiг переселюватися до неї сусiднiй народ із перенаселеної Праукраїни?
За тих часiв шляхами були лише рiчки та узбережжя, бо вся Європа була вкрита непролазним пралiсом. Отже, праукраїнцi, яким уже не ставало мiсця в Праукраїнi, зайшли узбережжям Чорного i Середземного морiв до Грецiї та Iталiї, а Дунаєм — до самої середини Європи. Через протоку Ла-Манш вони дiсталися i на англiйськi острови. Пiзнiше зайшли й до Iспанiї.[108] Слiди праукраїнської культури ще й тепер видно на Британських островах. У Нiмеччинi є кiлькадесят сiл та мiст що й тепер називаються перекрученими українськими назвами. У Францiї є великий обшир, де є слiди української культури. Слiди української культури є i в iталiйських Альпах. Первiсним народом Грецiї було праукраїнське племя пелазги. У старогрецькiй мовi є багато слiв українського походження. До цiєї праукраїнської основи пiзнiше влилися iншi народи, прихiд яких вiдомий з писаних пам’яток.
Українськi археологи знайшли в Українi вже не слiди, але цiлковито переконливi, наочнi доводи, що 5.000 рокiв тому на обширi вiд Волги по Дунай iснувала велика культурна держава. У тiй державi панувала одна мова, на що є доводи в iсторичних документах, знайдених у Малiй Азiї в архiвi Гiттiтського королiвства. Культура народу тої держави була така виразно українська, що навiть москвин археолог Н. Ростовцєв радив назвати її праукраїнською. Та археологи назвали її Трипiльською, бо першу оселю того народу знайшли бiля села Трипiлля недалеко вiд Києва. Археологи вже розкопали понад тисячу трипiльських осель вiд Волги по Дунай. Та праукраїнська держава iснувала біля 2.000 рокiв. Як ми вже згадали, вона була перелюднена, тому люди переселялися з неї на захiд i на пiвдень. До далеких країн переселялися тi племена, що їхнiм головним заняттям було скотарство, бо скотарство вимагає багато землi на випас худоби. Так переселилося з Праукраїни через Дарданелли праукраїнське плем’я гiттiтiв до Малої Азiї.
Гiттiти заснували 1580 року до нашої ери в Анатолiї, теперiшній Туреччини, свою дуже культурну державу. Вона пiдбила пiд свою владу Сирiю та Палестину. Гiттiтськi мiста були дуже багатi i культурнi: мали великi кам’янi будови, добре спланованi брукованi вулицi, водостоки. У столицi Гатушашi стояли великi палаци та храми. Археологи знайшли там великий державний архiв (20.000 глиняних табличок). У ньому були державнi закони, мiжнароднi угоди, рiчники короля Муршiла, релiгiйно-фiлософськi твори, науковi працi з астрономiї, математики, медицини, вавилонсько-гiттiтськi словники, епiчнi поеми, молитви, богослужебники тощо. Гiттiтська архiтектура була багатюща на рiзьбу, скульптуру. Не лише на великих будинках, але й на скелях гiттiти вирiзьблювали постатi та iсторичнi подiї з оповiданнями.
Своєю лiтературною якiстю гiттiтські поеми дорiвнюються найлiпшим теперiшнiм поемам. Гiттiтськi закони (а вони з 16 столiття до нашої ери, тобто 3.500 рокiв тому) дуже подiбнi до законiв «Руської Правди» нашого короля Ярослава Мудрого (978–1054). Гiттiтським державним гербом був ТРИЗУБ. Гiттiтськi боги i релiгiя були ТI САМI, що й у трипiльцiв. Гiттiтськi королi та аристократи зображенi з оселедцем на головi. Одяг — скіфський. Гiттiтське царство iснувало між 1580 та 1.200 роками до нашої ери.
Чи гiттiти вже в Анатолiї за ці роки стали такими культурними, що писали своєю мовою науковi твори?
Не менше 1.500 рокiв треба, щоби дикунський народ виробив свою азбуку та лiтературу. Отже, гiттiти мали свою азбуку i лiтературу ще тодi, коли жили в Українi. I справдi, в Українi знайдено в румовищах якогось передiсторичного мiста 50 кам’яних плит з вирiзьбленим гiттiтським письмом. Московщина не дозволила українцям взяти тi плити до музею, а знищила, вважаючи те письмо «диявольськими знаками».
У кiлькох будовах з II–III ст. в Українi знайдено написи на стiнах буквами, подiбними до гiттiтських. Болгарський письменник X ст. чернець Храбр писав, що руси (тобто українцi) знали писати «чертами i рiзами». Це пiдтверджує i другий чернець Грабар. Арабськi iсторики X ст. Абн-Федлан, Iбн-ел-Надим, Масудi пишуть, що руси ставлять на могилах дерев’янi пам’ятники i вирiзьблюють на них iм’я небiжчика. Святий Кирило був 860 року в Херсонесi i там знайшов Святу Євангелiю та Псалтир, писанi староукраїнською мовою. Знайшов і українцiв, що читали йому тi книжки. Угоди королiв Олега 907 року, 911 року, Iгоря 944 року, Святослава 972 року писанi грецькою i староукраїнською мовами.
Повторюємо — нацiональна азбука та письменство утворюються дуже довгими сторiччями, якщо не тисячорiччями. Якщо iснували книжки українською мовою в IX ст., то цiлковито певно iснувала азбука i якесь письменство кiлькасот рокiв перед IX ст. Це пiдтверджує i приклад гiттiтiв. В Анатолiї вони писали на випалених глиняних табличках, що не гниють i не горять. I маємо 20.000 тих табличок. Праукраїнцi писали на деревi та шкiрi, вони погнили чи згорiли в кiлькасотрiчних нападах диких азiатiв. Лише один з тих азiатiв — Московщина — вiд української поразки в Переяславi i досі знищила, попалила українських книжок бiльше, нiж усi азiати разом узятi. Перлину української лiтератури XII ст. «Слово о полку Iгоревiм» маємо тепер лише тому, що якийсь український чернець занiс її до монастиря на пiвночi Московщини. Думати, що українцi не мали бiльше таких творiв, можуть лише скалiченi кiлькасотрiчним рабством духовнi раби. Безперечно, Україна мала далеко бiльше таких, а може й лiпших перлинок українського письменства та мистецтва. Щодо ювелiрного мистецтва, археологiя вже довела це понад всякий сумнiв. Щодо архiтектури — доводить це храм Святої Софiї в Києвi. Його побудували українськi архітектори й українськi майстри. Його стиль наскрiзь український, самобутнiй.
Мабуть, якась величезна пошесть здесяткувала так званих трипiльцiв. Багато землi було обезлюднено. Саме тодi (I-е тисячорiччя до нашої ери) у Малiй Азiї тамошнi народи безупинно воювали, мирне життя було неможливе. Нащадки колишнiх переселенцiв з України, дiзнавшись про обезлюднення в Українi, почали десь у 8 ст. до нашої ери ПОВЕРТАТИСЯ з Малої Азiї до України. Вони називали себе «сколотами». Перси назвали їх «саками». Греки назвали їх «скифами». Єгипетськi письмена (iєроглiфи) називають їх «рутс».[109] У науцi вживається «скiфи».
Археологи визначають нацiональнiсть давно зниклих народiв на пiдставi культури, що вiддзеркалюється в археологiчних знахiдках. Цей спосiб аж надто сумнiвний. Археологи знайшли у скiфських могилах iншу культуру, нiж у трипiльських i видумали теорiю, що нiби у 7-му ст. до нашої ери прийшла в Україну з Iрану дика кочова орда, яка завоювала тубiльцiв України. Цей здогад є бiльше полiтичний, нiж науковий. Праiсторiю Схiдної Європи дослiджували найбiльше нiмцi. Нiмецька нацiональна зарозумiлiсть штовхає нiмцiв принижувати все ненiмецьке, а вивищувати все нiмецьке. Нiмцi запевняють, що слов’яни взагалi, а українцi зокрема, в iсторiї завжди корилися якомусь завойовнику. Отже, українцi нездатнi творити свою незалежну державу.
Грецький iсторик Геродот був 450 року до нашої ери у Скiфiї i розпитував скiфiв про їхню iсторiю. Вони казали йому, що їхнiй народ нiзвiдки не приходив, а є споконвiчним тубiльним народом України. Таку величезну подiю як переселення всього народу за тисячi кiлометрiв вони забути не могли, бо далеко меншi подiї народ пам’ятає у своїх легендах тисячi рокiв. А вiд їхнього нiби переселення, вигаданого археологами, з Iрану до часiв Геродота минуло лише 200 рокiв. Геродот описав Скiфiю у своїй iсторiї.[110]
Скiфи вiдновили праукраїнську трипiльську державу в її старих межах вiд Волги по Дунай. Приблизно тодi великий завойовник Олександр Македонський мав величезне вiйсько, яке потребувало багато зброї i харчiв. Промисловiсть Грецiї дуже збiльшувалася, мiста росли як на дрiжджах. Грецiя не мала стiльки хлiба i сировини, щоби задовольнити попит, i вона купувала у Скiфiї величезну кiлькiсть збiжжя, соленої i сушеної риби, шкiр, дерева тощо. Зiбрати це все з величезного обширу вiд Волги по Дунай, перевезти це все до чорноморських портiв, тримаючи на все це рахунки i розрахунки — завдання велике навiть i за теперiшнiх часiв. Чи могли таке виконати дикi кочiвники?
Скiфська держава, як i кожна велика культурна держава, мала всi суспiльнi стани — аристократiю, вiйськових, урядовцiв, торгiвцiв, промисловцiв, ремiсникiв, селян, рiльникiв. Мала також лiкарiв, священикiв, науковцiв, фiлософiв, як, наприклад, фiлософа Анахарсиса.
Анахарсис був братом скiфського царя Дадуїда. Його мати була грекиня, i вiн знав обидвi мови. Року 589 до нашої ери вiн був у Грецiї, де його дуже шанували грецькi фiлософи на чолi з Солоном. Афiни надали йому навiть почесне громадянство, що було великою честю i не грекам, звичайно, не давалося. Анахарсис дуже пишався своєю скiфською нацiональнiстю. Вiн написав велику поему, багато писав про Скiфiю. Його писання загубилися, крiм кiлькох листiв до короля Лiдiї славного Креза. У тих його листах дивує нас глибина думки та свiтогляд, тотожний зi свiтоглядом українського фiлософа Г. Сковороди (1722–1794). Анахарсис ставив духовнi вартостi понад матерiальнi. Вiн учив, як i Г. Сковорода, що творчий дух творить усе життя, навiть i матерiальне. Ця духовна спорiдненiсть двох українських фiлософiв, вiддалених один вiд одного часом 2.400 рокiв, є найлiпшим доказом давностi української духовностi. А давнiсть, передавана через багато поколiнь, робить її незнищенною, як про це каже закон спадковостi.
Таких фiлософiв у Скiфiї було бiльше. Наприклад, писар короля Олександра Великого (вiн ходив вiйною на Скiфiю) записав промову скiфського посла до Олександра. Та промова була надзвичайно глибока думкою, високоетичними i моральними поглядами на справедливiсть, честь, обов’язок громадянина i короля перед Богом та своїм народом. Писар не записав його iменi.
Скiфський фiлософ Абарiс був 570 року до нашої ери послом (амбасадором) Скiфiї у Грецiї. Вiн приятелював там зi славним грецьким фiлософом Пiфагором. Англiйський професор богослов’я о. Ф. Ферар пише, що рiк народження Христа установив учений скіф Дiонiсiй Ексiґус, що був iгуменом у Римi i помер там 525 року. Серед святих української церкви є три скіфа: Iнна, Пинна та Римма.
Римський поет Овiдiй був на вигнаннi в Добруджi. Там вiн пiзнав скiфiв i писав, що вони ставилися до римлян з погордою, бо римляни вживали хитрощiв у вiйнi, тому скiфи вважали римлян за дикунiв, а себе за лицарiв.[111] Скiфи вважали свою мову, свiй народ, свою культуру вищою за римську — пише здивований римлянин. I вiн визнає, що справдi не можна заперечити скiфам лицарства.
У свiтлi вищесказаного запитаймо: Чи скiфи були дикунами?
Кожний скiф — вiд короля до селянина — мав зброю i бойового коня. Коли приходила вiйна, скiф кидав працю та їхав до свого полку. Отже, українське козацтво має понад 2.000-рiчну традицiю.
Народ, що в ньому кожний має зброю, — це народ вiльних людей. Кожний скiф — будь-якого суспiльного стану — мав право на найвищу державну посаду, якщо вiн своїми чинами довiв, що може правити на тiй посадi. А це ж засада нашого запорiзького лицарського ордену. Понад 2.000-рiчна традицiя.
Року 529 до нашої ери володар наймогутнiшої тодi iмперiї Перської — Кир, на чолi величезного вiйська пробував воювати Скiфiю. Скiфський цар Iдантир розбив Кира. Наступник Кира Дарiй знову пробував 513 року до нашої ери воювати Скiфiю i мав ще гiршу поразку. А Дарiй мав неймовiрно величезне — як на тi часи — вiйсько: 700.000 воякiв i 600 бойових кораблiв. Скiфи розбили вщент 55 року в Дакiї римське вiйсько Маркуса Кракуса.
Геродот писав про вiйну єгипетського фараона Сесостриса зi Скiфiєю. Про ту вiйну свідчать і єгипетськi iєроглiфи, лише скiфiв вони називають «Рутс». А Сесострис жив у 2-му тисячорiччю до нашої ери, тобто 1.000 рокiв до вигаданого археологами приходу скiфiв в Україну.
Нiмецькi iсторики, а за ними i нашi потакайли пишуть, що в 4-му ст. до нашої ери прийшла з Азiї в Україну дика орда сарматiв. Ця дика азiйська орда нiби завоювала Скiфiю i запанувала в Українi. Це така самiсiнька нiмецька вигадка, як i про «прихiд» скiфiв, щоби довести, нiби українцi були завжди чиїсь раби.
Ми щойно згадали, що наймогутнiша i найкультурнiша тодi Персiя двiчi пробувала завоювати Скiфiю i двiчi мала поразку. А як же дика, кочова орда сарматська змогла перемогти Скiфiю? А саме тодi, у 4-му ст. до нашої ери, майже вся Грецiя живилася українським хлiбом, а грецька промисловiсть розвивалася на українськiй сировинi. Вiйна в Українi зупинила би постачання до Грецiї i тут постав би великий голод та безробiття. Таке велике нещастя грецькi iсторики напевно би записали разом з причиною його, бо грецькi торгiвцi їздили по всiй Українi, i, напевно, подали би тi причини. А в усiй грецькiй лiтературi того i пiзнiшого часу нема анi натяку на якусь вiйну в Українi в 5–3 ст. до нашої ери. Натомiсть Геродот писав у 5-му ст. до нашої ери, виходить нiби-то перед «приходом» сарматiв, що сармати живуть в Українi на правому березi Волги i є дуже багатi та культурнi.
Сармати були одним iз споконвiчних племен великого праукраїнського народу. I старогрецькi письменники пишуть, що скiфи i сармати — це племена одного й того ж народу. Сарматське плем’я перебрало в 2-му ст. до нашої ери державну владу в Скiфiї без жодної вiйни, i греки почали називати Скiфiю «Сарматiєю».
Праукраїнцi почали засновувати торговельнi мiста на пiвнiчному узбережжi Чорного моря ще 4.000 рокiв тому. Вже тодi праукраїнцi торгували з Малою Азiєю, а через неї з Iндiєю та Китаєм. Тi країни були осередками найвищої тодi культури i цивiлiзацiї. З кожним сторiччям торговельнi, а з ними i культурнi зв’язки збiльшувалися, поширювалися i поглиблювалися. А понадто жвавi i сильнi зв’язки були з дуже культурною тодi Малою Азiєю, бо там жили нащадки колишнiх переселенцiв із Праукраїни, отже, було мовне, культурне спорiднення. Тi зв’язки тягнулися без перерви ТИСЯЧI рокiв. Цю переважну обставину легковажать нашi iсторики. Але навiть москвин археолог М. Ростовцев звернув на неї дуже велику увагу i витлумачив тим зв’язком багато такого, чого не розумiли і не розумiють нашi народознавцi, соцiологи та iсторики.
Грецькi торгiвцi, що приїздили з Малої Азiї та з Грецiї до наших чорноморських мiст зi своїм крамом, почали осiдати в них настало. Щорiк бiльше їх осiдало; щорiк бiльше вони перебирали торгiвлю у свої руки, а з того i полiтичний провiд у тих мiстах. У першому тисячорiччi до нашої ери такi мiста, як Херсонес, Ольвiя, Теодосiя, Пантикапея, Фанагорiя, Танаїс та iншi щораз бiльше усамостiйнювалися. Помалу тi грецькi осади захопили у свої руки майже всю зовнiшню торгiвлю Праукраїни. Вони дуже багатiли i розбудовувалися. Свiй зрiст завдячують тому, що на пiвнiч вiд них iснувала велика культурна держава Скiфiя, потiм Сарматiя, яка охороняла їх вiд нападiв зi Сходу i забезпечувала їм вiльну торгiвлю у всiй Схiднiй Європi. Грецькi торговельнi колонiї були по всiй Українi, аж до меж теперiшньої Московщини. До Московщини греки не заходили, бо тамошнiй багнистий пралiс був непролазний та й не було з ким торгувати, бо прамосквини були тодi цiлковитими дикунами: жили в ямах, живилися корiнням, слимаками, сирою рибою чи м’ясом, навiть були людожерами.
Скiфи були запеклими нацiоналiстами. Вони вважали грекiв за нижчих вiд себе i тому не змiшувалися з греками анi кровно, анi культурно, взагалi не втручалися в життя грецьких осад на Чорноморщинi, задовольняючись рiчною даниною з тих осель.
Звиклi до торгiвлi волзьким шляхом, сармати задумали вiдiбрати вiд чорноморських грекiв їхню монополiю на зовнiшню торгiвлю, перебрати її у свої руки. Задля того сармати вжили спосiб захоплювати грецьку торгiвлю i промисел, а з ними i владу в тих колонiях зсередини. Сарматськi торгiвцi, майстри, ремiсники, аристократiя оселювалися в Танаїсi, Ольвiї, Херсонесi, Пантикапеї, Фанагорiї та в iнших чорноморських мiстах. Вони помалу перебирали у свої руки торгiвлю i промисел. Само собою зрозумiло, що сарматськi королi та урядовцi в усiй Сарматiї сприяли сарматам, а не грекам.
У чорноморських мiстах сармати i греки змiшувалися культурно i кровно. Повстала нова людина греко-сармат. Розвинулася мiшана греко-сарматська культура i релiгiя. Завершився цей розвиток тим, що створилася сарматсько-грецька держава Босфор iз сарматським королiвським родом Спартакiв. Рим пробував пiдбити пiд свою владу Босфорську державу, але босфорська королева Динама звела нанiвець тi спроби. Босфорська держава iснувала 840 рокiв (480 до нашої ери — 360 р. н. е.)
Через нашi чорноморськi мiста-порти, нашими рiчками Днiпром, Днiстром, Доном, Кубанню плила широким i глибоким потоком найвища культура свiтових її осередкiв: Вiзантiї, Риму, Малої Азiї, Єгипту, Iндiї, Китаю. I плила в Україну ця найвища культура тисячорiччями: 2.000 рокiв за Трипiльської держави, 1.000 рокiв за Скiфо-Сарматської, пiвтисячi рокiв за Антської, пiвтисячi рокiв за Києво-Руської iмперiї. ЧОТИРИ ТИСЯЧI РОКIВ БЕЗПЕРЕРВНОГО ЖИВОГО ЗВ’ЯЗКУ УКРАЇНИ З ОСЕРЕДКАМИ НАЙВИЩОЇ КУЛЬТУРИ I ЦИВIЛIЗАЦIЇ.
Наша Чорноморщина вiд сивої давнини була великим вогнищем української культури. Нащадки босфорцiв створили праукраїнську азбуку, другу по гiттiтськiй; перекладали вже в перших сторiччях християнства Святу Євангелiю староукраїнською мовою. Нашi босфорцi, а не греки, побудували християнськi храми на Чорноморщинi i в Києвi кiлька сторiч перед охрещенням Русі Володимиром. I першим митрополитом України був українець Настас Корсуньський,[114] а не чужинець-грек. I не чужинцi, але українцi, архiтектори та майстри побудували в Києвi чудо тодiшньої архiтектури i мистецтва — кафедру Святої Софiї. Вона наскрiзь своєрiдна, українська. Мистецтвознавцi ретельно шукали чужих впливiв — i не знайшли.
* * *
Нашi iсторики, а за ними i чужi починають українську iсторiю допiру з IX ст., збуваючи кiлькома лише натяками безмiрно бiльше, безмiрно багатше життя України до IX ст. Читаючи їхнi iсторiї України, отримуєш враження, що величезне культурне i матерiальне багатство i могутнiсть Києво-Руської iмперiї та її столицi Києва якось раптово вискочили з порожнечi i розвинулися до своєї величi лише за 1–2 сторiччя. Кожний школяр знає, що культура виростає на велику не сторiччями, але тисячорiччями. А нацiональну культуру творять i розвивають не чужинці, а творчий генiй власного народу.
Як свiдчать чужинцi, що були в Києвi в X–XIV ст., Київ був тодi культурнiший i багатший за Париж чи Лондон. Вiн займав понад 500 гектарiв. Чи можна розбудувати таке велике мiсто за 1–2 сторiччя? Наш Київ є не багато молодший за Днiпро-Славуту. Київськi печери викопали пралюди старокам’яної доби, тобто 7.000 рокiв тому. Християнськi ченцi лише вичистили їх iз кiсток, побитих черепкiв, дивних кам’яних знарядь тощо безмiрної археологiчної вартостi. Київ будувався i перебудовувався десятки разiв. Будували великi будинки, прокладали вулицi, отже, копали i перекопували землю сотнi разiв, винищуючи тисячі археологiчних свiдкiв iсторiї Києва.
Київ заселювали люди за трипiльської доби 5.000 рокiв тому, за скитської i сарматської — 2.000 рокiв тому i далі — без перерви. Отже, наш Київ є найстарiшою столицею в Європi. I не лише найстарiшою, але й столицею найстаршого, найбiльшого i найкультурнiшого (колись) народу Європи. Київ не сторiччями, але тисячорiччями був найдальше на схiд висуненою твердинею європейської культури i цивiлiзацiї. Вiн є таким i сьогоднi. Маємо повне право назвати Київ Вiчним Мiстом. Вiн і своїм вiком, i своєю вагою у свiтовiй iсторiї, якщо не перевищує, то щонайменше дорiвнює другому Вiчному Мiсту — Римовi. Наш старезний Київ має повне право називатися III Римом. У його iсторичному сяйвi маячення диких москвинiв «Масква — III Рим» є направду блазенською карикатурою, що з неї i кiнь регоче.[115]
«Литовський Статут» i «Маґдебурзьке Право» були демократичними i самоуправа була справжньою. А це заперечувало московську централiзацiю, деспотичне безправ’я. Та уневажнити їх Московщина не мала сили довго ще по нашiй Переяславськiй поразцi 1654 року. Вона лише помалу, поступово, в мiру змiцнення своєї влади в Українi щораз бiльше їх порушувала. Маґдебурзьке Право скасували 1835 року, а Литовський Статут — 1842 року.
* * *
Iсторики дивуються, як українцi могли писати науковi богословськi твори вже по пiвсторiччi пiсля охрещення Русі 988 року. Ми вже згадували, що українська лiтературна мова iснувала кiлька сторiч перед 988 роком, тому могли українцi писати тодiшньою українською мовою науковi твори вже в XI ст. Наприклад, митрополит Iларiон (1051), митрополит Клим Смолятич (1155), єпископ Кирило Турiвський (1130–1182), Данило Паломник (1108), Феодосiй Печерський (1035–1074), невiдомий на iм’я автор «Слова о полку Iгоревiм» (1187), лiтописи XI i дальших сторiч, українськi письменники: М. Смотрицький (1587), Х. Фiларет (1596–1608), I. Вишинський (1625), Л. Зизантiй (1596), П. Беринда (1687), К. Ставровецький (1620), Е. Плетенецький (1617), З. Копистенський (1620), митрополит П. Могила (1647), С. Косiв (1653), П. Голятовський (1659), Л. Баранович (1666), Ф. Софанович (1667), А. Радивиловський (1676), С. Мокрiєвич (1697), Д. Туптало (1689–1705) та iншi.[118] Кожний із них мав найвищу тодi європейську освiту, кожний знав тодiшнi мiжнароднi мови — латинську та старогрецьку. Вони переклали українською мовою багато творiв європейських фiлософiв, науковцiв, письменникiв.
Крiм фiлософських та богословських творiв, українцi XVII ст. написали багато поетичних, нацiонального змiсту творiв також i театральних. Писали їх: К. Сакович, М. Довгалевський, С. Ляскоронський, В. Лашевський, Т. Прокопович, Л. Горка, М. Козачинський, Ю. Щербакiвський та iншi. Iсторичнi працi писали: Р. Ракушка, Г. Граб’янка, С. Величко, I. Ґiзель, П. Кохановський та iншi.
Все XVII ст. не вгавала в Українi збройна вiйна українського народу iз зажерливими сусiдами. Навiть i за таких, зовсiм несприятливих обставин, Україна йшла в перших лавах культурного європейського життя. Наприклад, чехи почали друкувати свої книжки 1448 року, українцi — 1491 року, поляки — 1497, серби — 1553, москвини — 1664.
Москвини почали друкувати книжки ПIЗНIШЕ за українцiв. Першим московським друкарем був датчанин В. Ґатон, а другим — українець I. Федорович. Ґатона москвини втопили, а I. Федорович утiк в Україну. Українцi допомогли йому закласти нову друкарню, i вiн видав кiлька українських книжок. Ґатонову та Федоровичеву друкарнi в Москвi москвини спалили, i в Московщинi не було потiм анi одної друкарнi ще 100 рокiв. А в Українi були: чотири у Львовi, три в Києвi, по однiй у Стрятинi, Крилосi, Угорцях, Уневi, Перемишлi, Острозi, Дерманi, Почаєвi, Рахмановi, Четвертнi, Луцьку, Чорнiй, Крем’янцi, Житомирi, Бердичевi, Черніговi.[119]
Датський посол Ю. Юст, що був в Українi 1710 року, дивувався, що не лише українська шляхта, але й звичайнi ченцi Києво-Печерської Лаври мали надзвичайно високу освiту i розмовляли бездоганно латинською мовою. Ю. Юст не вiрив своїм очам, бачачи письменних селянок. Знаючи європейськi мови i тодiшню мiжнародну латинську, українцi XVII–XVIII ст. купували i читали дуже багато захiдноєвропейської лiтератури — вiд Аристотеля до Ф. Вольтера. Київська Академiя мала величезну книгозбiрню.
* * *
Основа народної словесностi — глибоко правдива, бо її джерелом є саме народне життя. Український народ у своїх пiснях, переказах, байках малює козака взагалi, а запорожця понадто, людиною високоiдейною, як некорисливого, вiдважного борця за правду, за волю, за справедливiсть. I справдi таким вiн був. Iдейний бойовий клич українського козацтва: «За вiру християнську, за Україну, за Волю» знайдемо в багатьох документах у європейських державних архiвах. I не лише клич, але й офiцiйнi звiти про такi козацькi чини.
Нашi iсторичнi вороги москвини та поляки, зненавидiвши українське козацтво за його оборону України, всiма засобами намагаються оплюгавити його. Всi московськi та польськi iсторики, письменники, митцi малюють українське козацтво i Запорiзький Орден як дикi ватаги розбишак, злодiїв, п’яниць-крiпакiв, що повтiкали вiд своїх панiв, щоб не працювати, а жити грабунком. Тi iсторики та письменники лише не можуть витлумачити, яким чином темнi, дурнi крiпаки, та й ще ледарi, опришки могли створити з нiчого у дикому, обезлюдненому степу велику, багату республiку та вiйсько, яке перемагало вiйська найсильнiших тодi держав: турецької та польської; республiки, що до неї присилали послiв європейськi iмператори та королi з просьбою допомогти їм; республiку, що давала Московщинi тисячi своїх цивiлiзаторiв, творцiв московської культури i держави.
До спольщення української аристократiї багато козацьких отаманiв походили з київської iмперiальної аристократiї, як, наприклад, князi Заславськi, Збаразькi, Ружинськi, Пузини, Сапiги тощо. Засновником Запорiзького Лицарського Ордена був нащадок київських королiв князь Дмитро Вишневецький. За своїм звичаєм запорожцi перезвали його на Байду.
Д. Вишневецький мав найвищу тодi в Європi освiту. Вiн багато подорожував по Захiднiй Європi, вивчаючи її культуру, державний лад та стан європейського лицарства. У родi Вишневецьких були живими традицiї дружинникiв київських королiв. На тих традицiях Д. Вишневецький заснував Запорiзький Орден, додавши дещо з досвiду Мальтiйського Ордену.
У Запорiзькому Орденi були сотнi, якщо не тисячi, українських аристократiв та шляхтичів. Чимало з них мали захiдноєвропейську унiверситетську освiту. Неписьменних запорожцiв майже не було. Посол до Запорiзького Ордену вiд iмператора Рудольфа II Ерiх Лясота пише, що запорiзькi лицарi досконало знали всi тонкощі європейської поведiнки, у товариствi поводилися як найвищi європейськi аристократи. Вiн пише, що старшина добре знав латинську мову, а чимало з них знали ще якусь європейську.
Європейськi лицарськi ордени були становi, тобто приймалися до ордену лише аристократи та шляхтичi. Запорiзький Орден був демократичний, але не в сучасному, спотвореному розумiннi цього слова — тобто рiвноправнiсть усiх. У Запорiзькому Орденi не було рiвноправностi. Навпаки, був iєрархiчний подiл. У самому Орденi та в усiй Сiчовiй республiцi були стани: аристократiя — Значне Товариство, шляхта — старшина, лицарство — козаки, середнiй стан — промисловцi, торгiвцi, посполити — селяни, ремiсники. Лише той подiл був не за походженням, але за заслуги, за заняттям, професiєю. Дверi до старшинської гiдностi i до «Значного Товариства» були широко вiдчиненi кожному, хто довiв своїм ЧИНОМ, а не язиком, як у теперiшнiй демократiї, що має розум, вiйськове звання, провiдницькi здiбностi, тверду вдачу i моральну чистоту. Iсторик XVI ст. писав: «Запорожцi мають закони i послух — дисциплiну стародавнiх римлян». Iнший назвав запорожцiв: «…лицарi степу, герої в бою, забороло Європи на азiатському кордонi» (О. Пирлiнг).
По Переяславi 1654 року, а ще бiльше по Полтавi 1709 року Московщина хижацьки нищила економiчну i культурну силу українського народу, щоб вiн не мав сили визволитися з московського ярма. Проте знекровлена, знесилена Україна в XVII–XIX ст. не вмирала, лише завмирала, знепритомлювалася. Хоч український народ i загубив у Польщi свою провiдну верству, проте iдея вiльної України, iдея власної незалежної держави вибухла 1648 року з такою величезною силою, що зломила назавжди силу одного зi своїх поневолювачiв — Польщi. Щобiльше! Козацтво, Запорiзький Орден, Гетьманщина вiдродили не лише українську державнiсть, але й вiдродили саму українську нацiю. Так! I нацiю, бо сили того вiдродження вистачало на боротьбу з Московщиною на наступнi 300 рокiв. Сила нацiонального вiдродження 1648 року виявилася по 1917 роцi, коли вiдродилася стара Хмельниччина — українсько-московська ВIЙНА, коли вiдродилося старе Козацтво — ОУН, коли вiдродився старий Запорiзький Орден — УСС, самоукраїнiзованi полки — УПА. I знову сила нацiонального вiдродження 1917 року виявляється сьогоднi в СРСР, Московщина вже офiцiйно визнала свою ПОРАЗКУ в Українi i вже бачить, що Московщину чекає доля Польщi.
По полтавськiй катастрофi 1709 року наша козацька Старшина на чолi з гетьманом Пилипом Орликом уклала i проголосила 5.05.1710 р. у Бендерах «Конституцiю Української Держави». Її засади повторила Францiя 80 рокiв пiзнiше. Здiйснювати засади нашої Бендерської Конституцiї європейцi почали допiру 140 рокiв пiзнiше (1848 р.). Конституцiя П. Орлика — це конституцiя теперiшнiх демократичних республiк. Якби не сталася катастрофа 1709 року пiд Полтавою, український народ був би першим народом у свiтi, який мав демократичну конституцiю своєї держави. Україна знову випередила би культурно ввесь свiт, як випереджували i нашi пращури-трипiльцi 5.000 рокiв тому; як випереджували гiттiти своїми демократичними законами 1.500 рокiв до нашої ери; як випереджувала наша Босфорська держава за часiв Христа; як випереджувала «Руська Правда» в XI ст.
ОСЬ ЯК ДУЖЕ ВАЖИТЬ ДРЕВНIСТЬ НАЦIОНАЛЬНОЇ КУЛЬТУРИ!
Образно кажучи, силу культури можна порiвняти з дубом. Дуби не виростають через нiч як гриби. Гриби ростуть навiть i на тоненькому ґрунтi, часом навiть i без ґрунту. Але гриби живуть лише кiлька днiв. Дуби живуть сторiччями. Вони виростають велетнями на глибокому ґрунтi з мiцним, незнищенним пiдґрунтям. Знищити сторiчний дуб дуже тяжко, бо хоч вiн i зрубаний, його глибокi коренi пускають тисячi паросткiв. Знищiть тi паростки, а з глибин землi виростають новi i новi.
Але самого вiку культурі не вистачає, щоби вона була сильною, незнищимою. Щоби дотична культура була незнищима, вона мусить бути ТВОРЧОЮ. Прикладом є китайська культура. Вона чи не найстарша з усiх культур, але її випередила далеко молодша, але бiльш творча європейська культура. Генетика науково довела, що нащадки успадковують вiд своїх батькiв, дiдiв, прадiдiв не лише фiзичнi, але також i духовнi властивостi, отже, i творчi здiбностi та взагалi культуру. Так ДЖЕРЕЛОМ ФIЗИЧНОЇ СИЛИ НАРОДУ (нацiї) стає ТВОРЧИЙ ДУХ НАРОДУ I ВIРА У ВЛАСНI СИЛИ.
* * *
Теперiшнi американськi держави — на чолi зі США — з їхнiми культурами виникли недавно (всього лише кiлькасот рокiв), а головне — склалися зi СУМIШI переселенцiв РIЗНИХ культур. Народи, з їхнiми нацiональними культурами творяться, розвиваються не сторiччями, а тисячорiччями. Отже, теперiшнi американцi — це ще не народи, нацiя, i американської нацiональної культури ще не iснує, бо не iснує самих американських народiв, нацiй. Щоправда, iснує у Пiвнiчнiй Америцi американська цивiлiзацiя, i то найвища у свiтi, але цивiлiзацiя — ще не культура. I справдi, американцi не видали з себе анi одного творця культури свiтової мiри: фiлософа, письменника, композитора, митця. Не видали жодного автора якоїсь вселюдської творчої iдеї.
У зв’язку з поширенням матерiалiстичної фiлософiї життя в усiх цивiлiзованих народiв тепер стався великий занепад всього культурного життя. У США занепад найнижчий. Чому? Славний американець Джон Стейнбек казав: «Коли б я забажав знищити якийсь народ, то я дав би йому бiльше, нiж вiн потребує». Люди в США є найзаможнiшими i найвiльнiшими людьми у свiтi. Взагалi кажучи, кожна молодь має надмiр фiзичних i духовних сил та наснаги, i природно має нестриманий нахил їх виладувати. Предки теперiшнiх янкi свого часу вибороли i полiтичну волю i господарчий добробут. Їхнi нащадки все це вже мають. Але вони не мають якоїсь великої, пiднесеної їдеї, за яку варто боротися. Теперiшня молодь, понадто студенти, мають повний шлунок, але порожню душу. А з порожньою душею навiть дикун не живе, а животiє; почуває, що щось йому бракує i тому незадоволений життям. Душевна порожнеча студентства США вимагає чогось, щоби ту порожнечу заповнити. Цю природну вимогу використала мафiя. Ми вже згадували про те, як легко поширився фабiанський, безбожницький соцiалiзм в унiверситетах США. Захопивши унiверситети пiд свiй вплив, мафiя легко опанувала i все культурне життя США, щоби через нього опанувати i полiтичне, щоби здiйснити свою мету — створити свiтову наддержаву з деспотичним, соцiалiстичним свiтовим мафiозним надурядом. I це вже не є лише мрiєю. В попереднiх роздiлах ми навели факти i документи, що США ВЖЕ ПРОСТУЄ до тої мети. А про цю самiсiньку мету (панувати у свiтi) Московщина мрiє ще вiд часiв автора теорiї «Москва — III Рим» ченця Фiлофєя з XVI ст. i досi.[122] I не лише мрiє, але й творить передумови здiйснення цiєї мети. Це саме творить i свiтова банкiрська мафiя.
Полiтичнi невiгласи та плиткодуми вважають, що теперiшня «холодна вiйна» мiж Московщиною та США є вiйною iдеологiчною. Мовляв, є боротьбою демократичних, капiталiстичних iдей США iз деспотичними, соцiалiстичними iдеями Московщини. Цю неправду навмисно поширюють i свiтова мафiя, i Московщина. Неправду, бо i теперiшнi янкі i москвини НЕ є iдеологiчними супротивниками, а навпаки — є iдеологiчними однодумцями. Обидвi сторони — i янкі, i москвини — мають матерiалiстичний свiтогляд, винятки нiчого не важать, що не визнає Бога i безсмертя людської душi. Логiчно, безбожник хоче прожити своє життя якомога довше i веселiше i не хоче ризикувати своїм життям навiть i заради матерiальної користi. Вiн не воюватиме навiть, щоби врятувати своє життя. Вiн рятує своє життя втечою, покорою. Вiн волiє рабство, нiж смерть. Свiтова мафiя оберне таких у своїх рабiв дуже легко.
Свiтогляд московських безбожникiв-соцiалiстiв є такий, як i американських, але мiж ними є одна дуже вагома рiзниця. Сама природа Московщини та її суспiльне життя виховали з москвина злодiя, неробу, хижака. Вся iсторiя Московщини вiд XI ст. досi — це суцiльне злодiйство, крадiжки, хижацький грабунок сусiднiх народiв. Москвин з природи є боягузом, проте в гуртi, ордою вiн радо йде завойовувати сусiднi народи, щоб їх пограбувати. У своєму загарбництвi вся московська нацiя, всi її стани виявили подиву гiдну нацiональну єднiсть думки i чину. Її iнтелiгенцiя кинула клич: «Москва — III Рим» (тепер «Москва — III Iнтернацiонал»); її Церква проголосила: «Пакаряйтєся нам всє язицi, iбо с намi Боґ», її народ кричить: «Масква всєму свєту ґалава».
Отже, маємо двi великi сили: свiтову банкiрську мафiю i Московщину. Кожна з них хоче захопити у свої руки найвищу владу в усьому свiтi. Соцiалiстична балаканина обидвох — це лише личина, яку обидвi цi сили мають на своєму обличчi, щоби обдурити вусатих полiтичних дiтей, легковiрних мрiйникiв про «рай на землi».
Яка з них запанує у свiтi? Обидвi, подiливши свiт, не зможуть, бо кожна з них намагатиметься повалити суперника. Котра з них сильнiша? Економiчно, технiчно, вiйськово свiтова мафiя не має тої непохитної основи, що її має Московщина; не має ґрунту в народi, крiм жидiвського, що готовий вмерти за своє нацiональне «Вiрую», нацiональну доктрину. А тепер надходить доба не iнтернацiоналiзму та безбожництва, але, навпаки, надходить доба нацiоналiзму i побожностi. Так званий «iнтернацiоналiзм» за останнi пiвсторiччя вже кiлька разiв показався дитячою казкою, оманою. А безбожництво призвело до такого, аж надто наочного, падiння культури, що навiть безбожники починають бачити згубнi наслiдки безбожництва.
Московщина ж, навпаки, непохитно стоїть на всенародному московському щирому патрiотизмовi, нацiоналiзмовi. Соцiалiстична термiнологiя — це лише для замилення очей не москвинiв. Теперiшнiй московський шовiнiзм є найзапеклiший, найсильнiший за всю iсторiю Московщини. Чи є в СРСР хоч один москвин, який не мрiє про панування Московщини у свiтi? Мiльйони москвинiв охоче вiддадуть своє життя задля тої мети, а поготiв i тому, що москвин так ненавидить будь-яку працю, що волiє смерть, нiж працювати. Щоправда, Московщина має свою ахiллесову п’яту — нацiоналiзм немосковських народiв СРСР, насамперед, український нацiоналiзм. Але, запамороченi слiпо вiрять, що тi народи не мають i не матимуть анi духовної, анi фiзичної сили скинути московське ярмо. Не мають, бо ж не визволилися, коли Московщина лежала безсила у 1917 i 1941 роках. А тепер московської сили боїться ввесь свiт.
Свiтова фiнансова мафiя спирається на хистку силу протиприродного, штучного, вимрiяного теоретиками в кабiнетах iнтернацiоналiзму. Московщина спирається на непохитну силу створеного сторiччями самим життям, отже, природного московського нацiоналiзму. Тож духовно Московщина озброєна, а Захiдна Європа та Америка навпаки — духовно обеззброєнi. А духовно обеззброєна, зневiрена у своїй перемозi людина i народ нiколи не пiдiймуть своєї руки хоч би й з атомною бомбою на навiть слабшого фiзично за себе ворога. Свiтова воєнна iсторiя подає тисячi прикладiв, коли зле озброєна сотня, але з непохитною вiрою у своїй перемозi, перемагала полки добре озброєнi, але зневiренi у своїй перемозі. Отже, на перший погляд, коли подивитися на справу лише поверхово, видається, що Московщина переможе свiтову банкiрську мафiю i запанує у свiтi. Коли ж заглянути в цю справу глибоко, то побачимо поразку ОБИДВОХ: i Московщини, i свiтової мафiї.
* * *
Увесь культурний свiт переживає тепер величезну духовну кризу. Ця духовна криза породила всi iншi теперiшнi кризи: iдеологiчну, релiгiйну, культурну, економiчну, полiтичну, мiжнародну. Така криза сталася не перший раз в iсторiї людства. За останнi 2.500 рокiв їх було кiлька.
Психологiя вчить, що людина не перестане робити щось злого, наприклад, жити неморально доти, доки на неї не впаде якийсь величезно болючий душевний удар. Лише пiсля такого удару людина опам’ятається i змiнить своє злочинне життя на добродiйне. Звичайний життєвий досвiд показує, що двоногого звiра втримує вiд злодiйства лише страх кари. Побожнi люди вiрять, що Бог бачить кожний їхнiй чин i покарає за злий. Безбожники не бояться кари Божої, бо вiрять, що Бога нема. Тому з поширенням безбожництва побiльшується i злочиннiсть. Це ми бачимо тепер у всьому свiтi.
Майже всi великi релiгiї вчать, що у свiтi точиться безнастанку боротьба сил Зла зi силами Добра, сил сатанинських iз силами Божими. Соцiологи, дослiдивши причини великих культурних криз за останнi 2.500 рокiв, науково довели, що кожну з них разом з теперiшньою спричинив рiст матерiалiстичного свiтогляду i занепад свiтогляду iдеалiстичного. Тi кризи призводили до великих катастроф, руїн, мук, якi аж надто переконливо доводили людям, що «Не єдиним хлiбом живе людина». По тих катастрофах занепадав матерiалiстичний свiтогляд, а вiдроджувався iдеалiстичний. З ним вiдроджувалася i вся культура. Так було в iсторiї вже кiлька разiв. Перед таким стоїть людство i тепер. I знову Україна випереджує в цьому вiдродженнi iншi народи, як випереджувала i тисячi рокiв тому.
Український народ — вже наприкiнцi своєї нацiональної Голгофи, а iншi народи i не думають ще iти цим, єдино рятiвним i неухильним шляхом до духовного вiдродження. Український народ мав iдеалiстичний, фактично християнський свiтогляд вже до нашої ери, про що свiдчать листи скiфського фiлософа Анахарсiса (6-го ст. до нашої ери) до короля Лiдiї Креза. Тим-то нiде у свiтi християнство не поширювалося i не поглиблювалося так легко як саме в Українi. Вся українська давня культура є наскрiзь християнська.[123] Тим-то в українському народi нiколи не завмирала i жива ще й досi християнська догма «Не єдиним хлiбом живе людина». I нiколи, аж по сьогоднiшнiй день, не припинялася в Українi боротьба сатанинських руйнуючих сил iз Божеськими будуючими, творчими силами. Щобiльше! Україна своєю старовинною культурною, творчою силою, своєю творчою генiальнiстю ПЕРЕМАГАЛА тисячорiччями, перемагає тепер i переможе остаточно сатанинськi руйнуючi сили i свiтової банкiрської мафiї, i Московщини. Переможе, як перемагала у своїй кiлькатисячорiчний iсторiї навали на Європу всiх азiатських руйнуючих орд. Захiдна Європа випередила прадавню Україну культурно лише тому, що Україна оборонила її вiд азiатських руїнникiв. У вiйнi з Азiєю Україна загубила стiльки своєї людностi, i то найвартнiшої, що з неї та її ненароджених нащадкiв було би можна заселити всю Європу. Бiльше половини України обезлюднювалося цiлковито кiлька разiв. За далеко легших обставин зникли чи змалiли до маленьких народцiв такi великi народи та держави як, наприклад, Єгипет, Персiя, Вiзантiя, Рим. А Україна, українська Україна не зникла, а живе на своїй прапрадiдівськiй землi, щоправда, на дуже зменшеному обширi. I не лише живе, але й далi бореться зi сатанинськими силами рабства за християнськi iдеї та iдеали вiльної людини.
За 1917–22 роки український народ осамiтнений, збойкотований усiм свiтом, без зброї, без лiкiв, розбивав вдесятеро сильнiшi, озброєнi до зубiв московськi орди, видаючи героїв свiтової мiри пiд Крутами, пiд Базаром, у чотирикутнику смертi, у Зимовому поході. За 1939–45 роки український народ виявив таку величезну духовну силу, що не завагався пiднести свою неозброєну руку на двi наймогутнiшi свiтовi потуги, видаючи ТИСЯЧI героїв, яким НЕ дорiвнюють герої будь-якого народу. Не дорiвнюють, бо чи має якийсь народ бодай одну ДИТИНУ, яка СВIДОМО сама йшла на певну смерть у боротьбi за волю свого народу? Україна має сотнi таких, записаних iсторiєю i тисячi незаписаних.
Францiя має одну Жанну д’Арк. Україна має 500 нараз, i то бiльших за французьку. Бiльших, бо за тими 500 українками в Кiнґiрi не стояли озброєнi полки, а вони, тi жiнки пiшли в НАСТУП на московськi танки та гармати. Пiшли зi славнем на устах: «Бог i Україна». Цi нашi 500 Безсмертних поставили Українi пам’ятник, найвищий за всi пам’ятники всього свiту. Найвищий, бо вiн сягає небесних висот Безсмертного ВIЛЬНОГО ДУХА. Прийде час, коли вдячнi народи вiддадуть свою глибоку пошану цьому пам’ятниковi.
Тепер наймогутнiшi потуги тремтять від жаху, вiд самої думки боротися з Московщиною, i готовi промiняти «на шмат гнилої ковбаси» свiй найдорожчий скарб, що їхнi предки здобули цiною кровi кiлькох поколiнь, — промiняти свою ВОЛЮ на «вiчний мир», хоч Московщина вже тисячi разiв проголошувала на весь свiт, що вона хоче панувати у свiтi, а не спiвiснувати.