Державний Фондовий Банк

Державний Фондовий Банк

Мiнiстерство закордонних справ США є великою мiцною твердинею мафiї. Але ще бiльшою i мiцнiшою її твердинею є так званий «Державний Фондовий Банк». Голова Парламентської банкової та грошової комiсiї Луї Макфаден казав у своїй промовi: «Державний Фондовий Банк є найбiльш шахрайською установою з усiх шахрайських, що їх знає свiт. Вiн дiє поза лаштунками, i вiн вже полонив наш уряд. Пiд його впливом є вся полiтика США разом із закордонною. Я обвинувачую його в таємнiй змовi знищити Конституцiю США i всi нашi свободи».

Все культурне, економiчне, державне життя США основане на засадi самоуправлiння i децентралiзацiї. Кожний штат США ухвалює свої власнi закони, не оглядаючись на Вашинґтон. Отже, США не мали аж до 1914 року i централiзованої банкової системи. Навiть не було й державного банку. Натомiсть iснували тисячi незалежних мiсцевих банкiв, якi постачали грошi мiсцевим промислам, торгiвлi, рiльництву. Їхнiй оборотний капiтал складався з банкових вкладiв мiсцевої людностi, а часто мiсцева люднiсть була й спiввласником тих банкiв, купуючи їхнi паї. Управитель мiсцевого банку знав особисто мiсцевих людей, їхню грошову спроможнiсть платити. Мiсцевi банкiри давали особисто знаним їм людям позички на легших умовах сплати i пiд меншим вiдсотком. Цi мiсцевi незалежнi банки дуже допомогли мiсцевому промислу та рiльництву, позичаючи мiльйонам малих пiдприємств i рiльникiв. Найбiльша їхня користь людям полягала в тому, що вони знищили лихварство. В США панує торговельна конкуренцiя i банкiв. Це давало людям можливiсть позичати у тих банкiв, якi вимагали нижчий вiдсоток за позичку.

Торговельна конкуренцiя автоматично не дозволяла пiдприємцям пiдносити цiни. Та у XX ст. у зв’язку з великим зростом iндустрiї утворюються дуже великi пiдприємства з дiяльнiстю, яка переходила межi штатiв i розпросторювалася на всю державу. Найперше такими стали залiзницi, що тягнулися на кiлька тисяч кiлометрiв. Їхнє прокладання коштувало мiльйони доларiв, тому грошi давали великi нью-йоркськi банки, закуповуючи бiльшiсть залiзничних дiлянок. Потiм великi нью-йоркськi банки почали викуповувати малi мiсцевi залiзницi. Так нью-йоркський великий банк Кун-Леб став власником майже всiх тодi залiзниць. Бiльшiсть активiв цього банку мали фактичнi власники англiйського Державного Банку Ротшiльди та нiмецького Державного Банку Варбурґи. Згодом великими власниками залiзниць стали американськi банкiри Морґани. Пiзнiше один з братiв Варбурґiв приїхав з Нiмеччини до Нью-Йорка, i став управителем банку Кун-Леб з платнею пiвмiльйона доларiв рiчно. Будуючи залiзницi, чи скуповуючи вже побудованi, банк Кун-Леб так шахраював, що жертви заскаржили його до суду. Банк викрутився хабарами. Нью-Йорк ще в XIX ст. став великим фiнансовим осередком усiєї Америки. У Нью-Йорку скупчилися всi найбiльшi американськi банки. Властиво вони не були американськими, бо бiльшiсть їхнiх активiв мали англiйськi, нiмецькi, французькi головнi банки Ротшiльдiв, Варбурґiв та iнших. Таким чином головнi європейськi банки та головнi нью-йоркськi фактично були одним свiтовим банком, що мав рiзнi назви. Це була величезна фiнансова, а звiдти й полiтична сила, що визначала i накидала цiну паперових грошей i висоти вiдсоткiв на позики.

Та у США цiй силi протиставилась велика, хоч i необ’єднана сила кiлькох тисяч малих незалежних банкiв. Вони були колодою на шляху до повного фiнансового панування Ротшiльдiв-Варбурґiв-Морґанiв. Свiтовi банкiри взялися усунути зi свого шляху цю колоду. В Європi вони зробили це вже давно, бо мали у своїх руках так званi «державнi» банки з правом друкувати паперовi грошi вiд iменi уряду. Крiм того, європейськi держави напозичали у них великi грошi i не могли вiддати, отже, європейськi уряди «були в кишенi» банкiрiв, тобто банкiри мали силу скеровувати фiнансову полiтику урядiв у бажаному банкiрам напрямi. А США не мали анi сотнi державного боргу, а право друкувати паперовi грошi Конституцiя дає лише Парламентовi. Отже, пани Ротшiльди-Варбурґи-Морґани мусили довго думати, щоби видумати спосiб взяти до своїх рук фiнансове господарство США, як вони зробили це вже давно в Європi. Цей спосiб i людину, яка знала як його здiйснити, вони знайшли.

Кiлька рокiв перед 1907 роком i сам 1907 рiк були економiчно добрими роками. Врожаї були багатi, промисловiсть розвивалась повною ходою, торгiвля поширювалася. Раптом, без усякої наявної причини, на Нью-Йоркськiй бiржi зчинився переполох. Забракло грошей, вiдсотки на позики пiднялися вгору, цiна активiв багатьох менших пiдприємств дуже впала, промисловiсть захиталася, торгiвля дуже зменшилася, хлiбороби банкротували. Але нью-йоркськi банкiри заробили тисячi мiльйонiв доларiв. Цей переполох створили навмисно i планово нью-йоркськi великi банкiри.

Суспiльство дуже обурилося i вимагало вiд уряду знайти способи, якi унеможливили би банкiрам робити таке в майбутньому. Парламент призначив комiсiю на чолi з сенатором банкiром Нельсоном Алдричом, яка мала вивчити європейську валютну систему та банкiвську справу взагалi, щоби на пiдставi європейського досвiду перебудувати американську систему.

Та комiсiя витратила в Європi два роки часу та 300.000 доларiв i привезла кiлька великих скринь матерiалу, але жодного плану перебудови американської системи. Парламент вимагав вiд голови комiсiї Н. Алдрича скласти план перебудови. Отже, вiн закликав кiлькох великих банкiрiв та промисловцiв на таємну нараду на островi Джекiл у штатi Джорджiя. Нарада вiдбулася 22.11.1910 р. в дуже великiй таємницi. На тiй нарадi були мiльйонер сенатор Нельсон Алдрич, професор-економiст Пiят Андрю, голова найбiльшого банку США Нейшонал Сiтi Бенк — Френк Вандерлiп, великi банкiри Генрi Дейвiсон, Чарлз Нортон. Цi банкiри були власниками бiльшостi активiв важкої промисловостi, залiзниць, олов’яного промислу. В їхнiх руках були великi видавництва, великi часописи та журнали. Вiд їхніх грошових пожертв залежали вибори до Парламенту. Були також уповноваженi європейських банкiрiв, насамперед Ротшiльда, Пола Варбурґа, який був братом нiмецького банкiра, спiльника Ротшiльда В. Варбурґа, i безпосереднiй уповноважений англiйського банкiра Ротшiльда — Бенджамiн Стронґ.

Ця нарада була дуже таємнича. Вона два тижні обмiрковувала заснування в США державного базового банку з правом друкувати паперовi грошi на взiрець таких банкiв у Європi. Та ця нарада натрапила на дуже велику перешкоду. У США все життя засноване на самоуправлiннi штатiв, мiст, сiл. А засада зосередження, отже, i банкової справи, заперечує всi американськi волелюбнi традицiї. На це американський народ нiколи не погодиться. А поготiв i тому, що пам’ятає як нью-йоркськi банкiри навмисно створили 1893 i 1907 року економiчнi кризи, за яких банкiри забрали за несплачення позик маєтки у мiльйонiв хлiборобiв, дрiбних пiдприємцiв. Дозволити банкам зосередити керiвництво всiєю банковою дiяльнiстю та ще й дати тому зосередженому керiвництву право друкувати паперовi грошi — це вiддати всю люднiсть США свiтовiй банкiрськiй мафiї у довiчне рабство. Самозрозумiло, Парламент США нiколи цього не дозволить. Отже, треба якось обдурити американське суспiльство.

П. Варбурґ запропонував такий план обдурення. Перше: не називати банком, а назвати загальноухильно системою. Друге: назвати «федеральною», бо назвою «федеральний» означається уряд США у Вашинґтонi, що європейськими мовами називається державний. Отже, назвою «державний» мафiя закриває правду, що той банк є НЕ державний, а є власнiстю свiтових банкiрiв. Третє: щоби приховати вiд людського ока, що вiн має централiзований статус, слiд подiлити США на 12 зон i заснувати в кожнiй зонi вiддiл Державного Фондового Банку. Кожний вiддiл мав би наглядати над усiєю дiяльнiстю всiх банкiв своєї зони. Задля того банкiри дотичної зони мали би вибирати спромiж себе Раду Управителiв Зонального Фондового Банку, яка складалася б із 12-ти членiв. Отже, виглядає нiби тi 12 мiсцевих банкiрiв керували би банкiвською дiяльнiстю у своїй зонi. Та так лише виглядає, а фактично всiєю фiнансовою полiтикою США, отже, i дiяльнiстю всiх 12 зональних банкiв керує з Вашинґтону Комiсiя Управителiв Державного Фондового Банку. Цю Комісію призначає офiцiйно уряд США, а фактично — нью-йоркськi великi банкiри з тої простої причини, що керувати таким величезним банком зможе лише великий, досвiдчений банкiр. Отже, уряд i призначає великих банкiрiв.

Банкiрська нарада доручила П. Варбурґовi скласти статут такого банку, а сенаторовi Н. Алдричевi — щоб уряд затвердив той статут, а Парламент і Сенат ухвалив закон про заснування такого банку. Сенатор Н. Алдрич подав урядовi проект статуту Варбурґа, але пiд своїм власним iменем. Прiзвище автора проекту і сам факт таємної наради банкiрiв Н. Алдрич заховав у таємницi.

Перед вiйною 1914 року були ще в США незалежнi вiд мафiї великi часописи. Вони гостро запротестували проти плану Н. Алдрича, слушно назвавши його «безмiрно бiльшим i безмiрно шкiдливим трестом за всi, що їх Н. Алдрич вже створив».[62]

Само собою зрозумiло, дуже спротивилися плановi Н. Алдрича незалежнi банкiри, понадто на Заходi США.[63] Нью-йоркськi великi банки видали 5 мiльйонiв доларiв на пропаганду потреби Державного Фондового Банку. Мафiознi професори-економiсти в унiверситетах i в часописах та журналах «науково» доводили велику користь всьому суспiльству США вiд такого банку. Але в Парламентi та Сенатi було багато противникiв такого банку. Отже, коли бiльшiсть членiв Парламенту та Сенату виїхала з Вашинґтону до родин святкувати Рiздво, пiдкупленi прихильники ухвалили 23.12.1913 р. закон про заснування Державного Фондового Банку з таким статутом, який подав Н. Алдрич. Мафiозний слуга президент В. Вiльсон пiдписав його.

Всiєю дiяльнiстю Державного Фондового Банку керує семичленна Комiсiя Управителiв, що їх призначає на 14 рокiв президент США з банкiрiв, якi купили активи Державного Фондового Банку. Ця комiсiя нiкому не пiдлягає. Вона нi перед ким не звiтується. Анi уряд, анi Парламент не мають права перевiряти її дiяльність. Отже, вона диктаторська i сильнiша за уряд i Парламент. На свої засiдання вона не допускає нiкого, навiть мiнiстрiв. Її ухвали тримаються в таємницi, але великi банкiри дiзнаються про тi ухвали негайно, отже, можуть вiдповiдно спекулювати. А тому, що ввесь запас золота США є в її руках i вона керує паперовими грошима, то вона має силу визначати цiну грошей, зменшуючи чи збiльшуючи кiлькiсть їх в обiгу. Отже, має непоборну силу викликати господарськi кризи, щоби банкiри заробили на них мiльйони доларiв зиску.

Колись старий банкiр А. Ротшiльд казав: «Дайте менi право карбувати монету i друкувати паперовi грошi, i я начхав на всi уряди та їхнi закони». Це право має Державний Фондовий Банк США. Тим-то його Комiсiя Управителiв i є отим незримим урядом США, який наказує президентам i мiнiстрам. А президент США Т. Джефферсон ще сто рокiв тому казав: «Зосереджений приватний банк, що має право карбувати грошi, є далеко бiльшою небезпекою правам, свободам i добробутовi американцiв, нiж наявнiсть кiлькох ворожих вiйськ на нашiй землi».

Основний капiтал Державного Фондового Банку 134 мiльйони доларiв склався 1914 року з пайових активiв. Активи були як у кожного спiльного пiдприємства з правом голосу i без права голосу (але з правом на зиск). Всi паї з правом голосу одразу закупили великi свiтовi банки. Отже, фактично Державний Фондовий Банк є приватним банкiвським трестом. Всi приватнi банки США платять податки. Державний Фондовий Банк не платить жодного податку. I як кожний трест вiн створений, щоб грабувати люднiсть. Вся його дiяльнiсть є не що iнше як величезний грабунок усiєї людностi США. Грабунок, що перевищує всi знанi в iсторiї грабунки. Мафiя запевняє, що ДФБ створений аби боронити добробут всього народу. Та нiхто iнший, лише цей банк створив великi економiчнi кризи 1920 i 1929 рокiв. Тодi позичковi установи забрали у мiльйонiв людей їхнє майно за пiвдурно. Нiхто iнший, лише Державний Фондовий Банк спричинив те, що за 10 рокiв (1954–64) люднiсть США втратила заробiткiв на 200 мiльярдiв доларiв. Парламентська слiдча комiсiя документально довела, що велику господарчу катастрофу 1929–33 рокiв спланував i здiйснив лише Державний Фондовий Банк.

Державний Фондовий Банк був створений нiби для того, щоб запобiгти банкрутству пiдприємств США. Вiд 1864 року до 1913 року було 2.699 банкрутств. А вiд 1914 року до 1923 року було їх 11.835.

Основний капiтал ДФБ 1914 року був 134 мiльйони доларiв. А за 23 роки (1939 року) вiн мав 23.141.456.197 доларiв чистого зиску. 134 мiльйони доларiв за 23 роки дали 23 мiльярди чистого зиску. Про такий казково неймовiрний зиск навiть у легендах не оповiдається. А основний же капiтал ДФБ 134 мiльйони доларiв збiльшився за 35 рокiв (було це 1949 року) до 43 МIЛЬЯРДIВ доларiв. Лише одного 1918 року Державний Фондовий Банк мав 55.446.979 доларiв чистого прибутку.

Як могло статися таке казково неймовiрне збагачення лише за кiлькадесят рокiв? Якесь нечуване в iсторiї чудо. Направду чудо, бо ДФБ робить тi мiльярди з нiчого, з повiтря. I робить стiльки, скiльки вiн хоче. Коли уряд потребує грошей, вiн позичає їх у Державному Фондовому Банку, видаючи йому свої векселi. Одержавши векселi, Державний Фондовий Банк кладе їх до Державної Скарбницi як запоруку, пiд ту запоруку одержує вiд уряду безплатно новонадрукованi грошi, заплативши урядовi лише кошти друку (лише 30 центiв за 1.000 доларiв). Тi новонадрукованi грошi Державний Фондовий Банк позичає iншим банкам, одержуючи вiдсотки за позики. Але вiн одержує ще й вiд уряду вiдсотки за урядовi векселi. Отже, має подвiйно тих вiдсоткiв. Тi грошi Державний Фондовий Банк позичає кiлькаразово i тому має чистого зиску понад 9.000 % (ДЕВ’ЯТЬ ТИСЯЧ ВIДСОТКIВ). Всi найзажерливiшi лихварi всього свiту не наважувалися навiть мрiяти про такi казковi вiдсотки.

Державний Фондовий Банк має державних векселiв на 42 мiльярди доларiв. Але ж тi 42 мiльярди доларiв НЕ є власнiстю ДФБ, а власнiстю уряду США, бо уряд подарував їх ДФБ. Так уряд США за свої власнi грошi платить ДФБ рiчно самих вiдсоткiв 1.700.000.000 доларiв. Самозрозумiло, платить з кишенi платникiв податкiв. Люднiсть США заплатила за останнi пiвсторiччя ДФБ самих лише вiдсоткiв понад 310.5 мiльярдiв (за позику 42 мiльярди) доларiв. Тепер платить рiчно лише вiдсоткiв понад 12,2 мiльярди доларiв. А 1913 року ввесь державний борг США був лише 2 мiльярди доларiв, а 1965 року став 325 мiльярдiв доларiв. Державний Фондовий Банк мав 1930 року майна на 5 мiльярдiв доларiв, а 1950 року — на 40 мiльярдiв доларiв.

Таке неймовiрне, нечуване в iсторiї лихварство тяжко зрозумiти, тож наведiм конкретний приклад. Уряд США потребує позичити, скажiмо, 50.000 доларiв. Вiн позичає у Державного Фондового Банку, видаючи йому свої векселi, звичайно пiд 4 %. Пiд запоруку тих урядових векселiв Державний Фондовий Банк одержує вiд уряду безплатно 50.000 паперових доларiв. Маючи цi 50.000 доларiв, ДФБ пiд їх забезпеку має право видати позик iншим банкам на 1.500.000 доларiв. Тi банки заплатять ДФБ вiдсотки за 30 рокiв 2.700.000 доларiв. За 30 рокiв уряд виплатить свої 4 %-i векселi, заплативши тi позиченi 50.000 доларiв i вiдсоткiв за 30 рокiв 60.000 доларiв. Так на 50.000 доларовiй позичцi Державний Фондовий Банк заробляє за 30 рокiв 2.810.000 доларiв. А тi ж 50.000 доларiв фактично були грошi уряду США, а не Державного Фондового Банку. Чи можна уявити бiльше i нахабнiше шахрайство? Чи Парламент та Сенат США не розумiють цього грабунку?

Мiльйонер Генрi Форд казав: «Наше суспiльство не розумiє грошової економiки банкiв. Якби зрозумiло, то негайно зробило би революцiю».