П. Болбочан і державний інспектор М. Гавришко

П. Болбочан і державний інспектор М. Гавришко

7 травня 1919 р. Рада народних міністрів УНР ухвалила «Закон про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР», що запроваджувався з метою зміцнення українських збройних сил і безпосереднього контролю за армією з боку держави. Очолював нову інституцію головний державний інспектор, який брав участь у засіданнях Ради народних міністрів УНР з дорадчим голосом ²⁶³.

Одночасно з законом було прийняте й «Положення про Державний інспекторат», яке мало регламентувати завдання та права цієї інституції, а також визначити коло повноважень державних інспекторів. «Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Вищої Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від роспаду й деморалізації, -наголошувалось у цьому документі. — Через усю працю органів Інспекторату повинно проходити червоною ниткою: Перемога Української Народньої Армії над ворогами Республіки, звідкіля б вони не прийшли і хто б вони не були — за всяку ціну» ²⁶⁴.

У «Положенні» визначались завдання новоствореного інституту: «а) стежити за своєчасним і точним виконанням всіх наказів Центральної Військової Влади, перестерігати і в пні винищувати демагогічність, саботаж, розпусту, пияцтво, мародерство, грабіжництво та недбале відношення до служби, а також за тим, щоб не було господарських зловживань в частинах та інституціях; б) стежити за політичним настроєм козаків і старшин і вживати всіх заходів, аби військові частини та інституцїї були щиро демократичні і національно виховані». Наголошувалось, що про «ворожий та непевний елемент інспектори своєчасно повідомляють відповідних муштрових начальників; в крайньому випадку ворожий та непевний елемент Інспектор може негайно усунути з армії, рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана, а коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення, інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення». Крім того, інспектори повинні були «вживати всіх заходів до підвищення войовничого настрою проти всіх ворогів Республіки і боротись з дезертирством»; «брати участь у всіх військових нарадах муштрової та адміністративної влади». Одночасно роз’яснювалось, що «командний склад веде оперативні та адміністративні справи самостійно, але з відома інспекторів, інспектори ж не мають права втручатись у ці справи» ²⁶⁵. У § 15 «Положення» зазначалося, що державні інспектори цілком відповідають за всебічний стан своєї частини, а в § 11 наголошувалось, що в надзвичайних випадках державні інспектори могли, оминаючи своїх прямих начальників, звертатися до «тої Вищої Влади, яка найскорше може вирішити питання або подати відповідну допомогу» ²⁶⁶.

Не можна не помітити наявність у «Положенні» взаємови-ключних і суперечливих пунктів. Так, з одного боку, інспектори були зобов’язувані повідомляти про свої кроки по усуненню з армії непевного елементу, а з іншого — «могли минати своїх прямих начальників» і звертатися до тієї «Вищої Влади, яка найскорше» може вирішити питання. Таким чином, інспекторам надавалося право власного вибору: кого, коли й про що повідомляти.

Тим часом 20 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР були затверджені кандидатури державних інспекторів. Державним інспектором польових управлінь Дієвої армії УНР призначався відомий громадсько-політичний і військовий діяч, член УПСР, полковник Армії УНР В. Кедровський, його заступником — І. Романченко. Того ж дня серед інших офіцерів, призначених державними інспекторами військових підрозділів, посаду інспектора Запорізької групи військ обійняв полковник М. Гавришко, його заступником став М. Гладкий ²⁶⁷.

Загалом же про сприйняття інституту державних інспекторів кадровими військовими можна уявити зі свідчень полковника П. Дяченка — командира кінного полку чорношличників Запорізької групи військ. «В цьому часі партії Соціалістів-Демократів і Соціалістів-Революціонерів, які творили наш уряд, ввели в армії державну політичну «інспектуру», — зазначав він. — Ці партійні агенти зі запалом узялися за розкладову працю, підриваючи у війську дисципліну та авторитет командного складу» ²⁶⁸.

Варто зауважити, що державний інспектор М. Гавришко був призначений на цю посаду саме завдяки своїй партійній приналежності до УПСР. Проте внаслідок своєї державницької позиції він фактично розійшовся з урядовою лінією тогочасного лівого кабінету Б. Мартоса. Один з перших наказів державного інспектора М. Гавришка — ч. 4 від б червня 1919 р., - що був розповсюджений по всій території, яку займали частини з’єднання, роз’яснював покладені на нього інспекційні обов’язки: «…всі негайні питання, які підлягають вирішенню Державного Уряду, до прибуття Уряду Республіки», будуть вирішуватися ним (Гавришком), а також наголошувалось, що особи, які «дозволяють собі легковажно відноситись до розпоряджень Державних інспекторів… будуть суворо каратись» (Док. № 15).

За словами П. Дяченка, «політичний інспектор корпусу М. Гавришко (політінспекторів введено на взір більшовицьких комісарів) поінформував нас (полковників групи. — Авт.), що в уряді Головного Отамана носяться з думкою зліквідувати Запорізький корпус і для тої «місії» призначили полковника Сальського, щоб запобігти цьому він призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має заарештувати полковника Сальського, якого штаб міститься в Проскурові» ²⁶⁹.

Не виключено, що серед командного складу Запорізької групи дійсно поширювалась інформація, яку наводить у своїх спогадах П. Дяченко. Проте, незалежно від наявності у військового керівництва таких намірів щодо Запорізької групи, запорожці й раніше неодноразово зверталися до вищого військового командування УНР з проханням повернути до війська їхнього колишнього командувача.

У Проскурові, куди П. Болбочан приїхав 6 червня 1919 р. ²⁷⁰, очікуючи на нове призначення, він неодноразово зустрічався із запорожцями. Козаки та старшини умовляли його прийняти команду над корпусом. Зокрема про це пише С. Шемет, який тоді теж перебував у місті. Він посилається на слова особистого ад’ютанта П. Болбочана — сотника І. Коржа. «Домагання Запорожців повороту Болбочана до командування корпусом вже мали свою історію, — зазначає С. Шемет. — Цього домагався корпус зразу після арешту Болбочана через делегацію, послану ще з Кременчука до Києва. Через 1–2 місяці після того Запорожці вже з Вапнярки посилали кількох людей літаком до Станіславова до Болбочана, аби умовити його повернутися до корпуса. Потім, при кінці травня, коли корпус перейшов через Румунію і прибув до Галичини, то зараз же послав делегації — одну до Головного Отамана, другу до Болбочана з домаганням повороту Болбочана на пост командуючого» ²⁷¹. За свідченням очевидців, полковник відмовлявся від цих пропозицій, зазначаючи, що прийме командування після затвердження його посади верховною військовою владою.

Згодом під час слідства П. Болбочан розповідатиме, що в день прибуття до Проскурова до нього приїхали запорожці разом із державним інспектором М. Гавришком, які почали його умовляти повернутися до війська. На цьому ж наполягав і присутній там у цей час С. Шемет. «Всі вони зробили великий вплив на мене, і я погодився їхати до запорожців, не маючи сили суперечити їм», — свідчив на допиті П. Болбочан (Док. № 36).

На поверненні полковника до своєї частини наполягали командири полків Запорізької групи. Зібравшись на спеціальне засідання, вони прийняли рішення про заміну полковника В. Сальського — командувача Запорізької групи військ — на свого попереднього командира. Водночас було підготовлене клопотання, яке в той же день направили державному інспектору М. Гавришку. Це звернення підписали полковники Осмоловський — командир 2-ї (7-ї) пішої Запорізької республіканської дивізії, тимчасово виконуювач обов’язків його заступника Зельницький, командир 1-го Окремого кінно-республіканського полку (чорношличників) П. Дяченко, командир 1-го Запорізького республіканського полку Мальцев, командир 2-го Мазепинського пішого полку І. Дубовий, командир 3-го Наливайківського пішого полку Пирогів, командир 2-го Запорізького Яна Кармелюка полку Троцький та командир 4-го Богунівського пішого полку Цілюрик ²⁷².

Аргументуючи своє прохання, полковники посилались на відповідні настрої як в армії, так і серед українського громадянства: «Задля підняття нашої військової бойової мощі нашій групі необхідна об’єднаність всіх наших подій у персоні одної відомої військово-освіченої людини, яка б безпосередньо без політики направляла наші частини у бій з смертельним ворогом України «Комунієй» й іншими ворогами Самостійної України». Серед іншого, вони закликали відкинути політичні суперечки, що точилися у військовому проводі, і зосередитись безпосередньо на боротьбі з ворогом. Для цього на чолі Запорізької групи мала стояти людина без політичних амбіцій: «Ми військові люде, політичних справ у сучасний тяжкий мент України не визнаєм, а рахуючись з тим, що перш за усього треба звільнить Україну від грабіжників, а потім рішати свої домашні справи, від Уряду Української Народньої Республіки рішуче вимагаєм, аби на нашу групу був негайно призначений от. Болбочан — людина чисто військова». І далі: «Це наше вимагання ми будемо підтримувати усіма мающимися в наших руках засобами» (Док. № 16).

На підставі цитованого звернення полковників М. Гавришко в той же день віддав наказ П. Болбочану «негайно вступити в командування військами запорожської групи». При цьому він посилається на «настрій військ та їх бажання», висловлені в записці полковників групи, «аби охоронити єдину надію України групу військ запоріжців від неминучого розвалу». У цьому ж таки наказі М. Гавришко наголошує, що його розпорядження є обов’язковими, оскільки згідно з «Положенням про Державний інспекторат» «за відсутністю Уряду» він «виконує функції в вирішенні негайних питань» (Док. № 18). Одночасно М. Гавришко своїм окремим розпорядженням усуває від обов’язків командувача Запорізької групи В. Сальського — одного з найближчих соратників С. Петлюри, який лише 22 травня 1919 р.²⁷³ після переформування Запорізького корпусу в групу обійняв командування нею. Як згадував С. Шемет, П. Болбочан з повагою ставився до цього шляхетного та відважного офіцера генерального штабу і «незручно себе почу вав» у ставленні до нього після призначення М. Гавришком. Він, за словами С. Шемета, планував «просити Сальського залишитись начальником штабу корпусу, коли сам обійме ко манду…» ²⁷⁴. У цій складній ситуації В. Сальський, штучно зіштовхнутий з П. Болбочаном, виявив надзвичайну витримку та коректність, намагаючись не допустити до збройної розв’язки конфлікту.

У своєму наказі про зміщення з посади В. Сальського М. Гавришко знову ж таки посилався на звернення полковників, які «рішуче вимагають негайного призначення на посаду командуючого військами Запоріжської групи людину яку вони добре знають з гарного боку а також знали б як старшини так і козаки, аби уникнути можливого недовірря та положити кінець виникаючому антагонизму». «Свої вимоги вони заявили в категоричній формі без жадних компромісів, — підкреслювалось у розпорядженні державного інспектора. — З приводу усього зазначеного я, аби спасти єдину надію України запоріжців від розвалу на підставі § 1 Закона про Державну Інспектуру, я цим пропоную Вам негайно здати сесії обов’язки отаману Болбочану, а щоб уникнено неізбіжного кровопролиття, наказую Вам не чинити спротив наказам Командуючого військами групи Отамана Болбочана, позаяк Ви мною усовуєтесь з займаної Вами посади» (Док. № 17).

Аналізуючи непросту правову ситуацію, що склалася на той момент у Запорізькому корпусі, необхідно визнати, що М. Гавришко діяв у повній відповідності з повноваженнями, наданими йому наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р., де тлумачилися прерогативи державних інспекторів у підпорядкованих їм частинах. Вони мали повноваження діяти не тільки згідно з вказівками Наказного отамана, «але по свойому почину», відповідно до його загальних директив ²⁷⁵. Одночасно М. Гавришко посилався на § 1 «Положення про Державний інспекторат», який трактував обов’язки державного інспектора, серед іншого декларуючи: «…він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду й деморалізації» ²⁷⁶.

М. Гавришко вважав, що його рішення про повернення П. Болбочана на попередню посаду не буде суперечити чинним наказам Головного отамана. Статус колишнього командира запорожців на той час не був чітко визначеним. Спроба Головного отамана відрядити П. Болбочана зі спеціальною військовою місією в Італію була заблокована урядом. Після цього жодних призначень не відбулося. Полковник на той момент, як військовик Армії УНР, чий рапорт про відставку залишився без відповіді, знаходився в розпорядженні військового керівництва, хоча й без чіткого визначення, якого саме. За такої ситуації фактично ніщо не заважало М. Гавришку повернути П. Болбочана на посаду командира Запорізької групи.

Вочевидь, М. Гавришко не припускав навіть думки, що призначення ним П. Болбочана новим командувачем Запорізької групи може трактуватися як спроба державного перевороту. Не кажучи вже про самого П. Болбочана, який зобов’язаний був виконувати всі накази державного інспектора.

Однак згідно з п. б § 6 «Положення про Державний інспекторат», державний інспектор міг «негайно усунути з армії» лише «в крайньому випадку ворожий та непевний елемент, …рівночасно повідомляючи про це відповідне начальство, Правительство та Головного Отамана». За всіма ознаками полковник В. Сальський, тогочасний командувач Запорізької групи, аж ніяк не попадав під трактування цього параграфа. Навпаки, дії самого інспектора М. Гавришка можна було кваліфікувати згідно з другою частиною цього ж таки п. б § 6 «Положення»: «…Коли Правительство й Головний Отаман не найдуть поважної причини для усунення (інспектором «ворожого та непевного елементу» з армії. — Авт.), інспектор попадає під відповідальність по закону 26-го січня про надзвичайні суди згідно § 20 цього положення» ²⁷⁷.

Отже, можна констатувати, що М. Гавришко діяв у рамках тих повноважень, які мав згідно з «Законом про Державний інспекторат у військових частинах та інституціях УНР» та «Положенням про Державний інспекторат» та згідно з наказом Наказного отамана О. Осецького ч. 188 від 2 червня 1919 р. У його діях не було жодних ознак протиправності, ні, тим більше, намірів учинити державну зраду. Вони були продиктовані реальними потребами зміцнення армії і враховували настрої вояків найбільш боєздатного і дисциплінованого її підрозділу.

Зрештою, питання про легітимність наказу М. Гавришка пов’язане з відповіддю на одне з найголовніших питань: чи вчинив полковник П. Болбочан злочин — у час військових дій намагався самочинно зайняти високу командну посаду, чи він діяв згідно з наказом посадової особи, котра мала реальні повноваження призначати й усувати командирів військових підрозділів підпорядкованої йому групи.

Зміст «Положення про Державний інспекторат» свідчить, що воно створювало законний ґрунт для прийняття державними інспекторами самостійних рішень щодо кадрових переміщень у підпорядкованих їм частинах Армії УНР. Дещо згодом — 15 вересня 1919 р. — Директорія затвердила закон про встановлення «Статуту Державного інспекторату в Армії Української Народньої Республіки», скасувавши прийняте у травні «Положення». Новий документ у головних рисах дублював попередній, але чіткіше виписував завдання й повноваження державних інспекторів. Серед іншого, державні інспектори, здійснюючи «усунення з посади… та арешти», зобов’язані були повідомляти про це вищу інстанцію ²⁷⁸, і про жодні надзвичайні випадки не згадувалося. Можна припустити, що корективи, внесені до нового документу про державний інспекторат, крім іншого, були викликані й подіями, пов’язаними з призначенням П. Болбочана.

Мемуаристи й дослідники часом діаметрально протилежно висвітлюють роль державного інспектора Запорізької групи військ полковника М. Гавришка в «справі П. Болбочана». Одні (І. Мазепа, Б. Мартос) пишуть, що його вчинок був волюнтаристським, інші (С. Шемет, Я. Штендера), навпаки, стверджують, що він діяв у відповідності до тогочасних законів. Якщо останні дотримуються думки, що наказ М. Гавришка був викликаний воєнною доцільністю та настійливими проханнями командирів полків Запорізької групи, то перші вважали, що державний інспектор керувався виключно політичною логікою. І. Мазепа, зокрема, називає М. Гавришка «радянським агентом» і наголошує, що в «авантюрі Болбочана заміри правих груп перепліталися з роботою большевистських агентів-провокаторів» ²⁷⁹.

Деякі сучасні дослідники, тиражуючи написане І. Мазепою, Б. Мартосом та ін., трактують «справу П. Болбочана» спрощено й одновимірно, оскільки ті проблеми, що постають при більш детальному та виваженому вивченні питання, ідуть врозріз з багатьма усталеними поглядами й офіційними постулатами, викликають чимало запитань, відповіді на які перегукуються з сьогоденням.

Подальший перебіг подій того часу, а також аналіз залучених авторами документів, нещодавно віднайдених в архівах Києва та Москви, переконують, що не існує щонайменших серйозних підстав вважати М. Гавришка «агентом Москви». Відсутні будь-які документальні вказівки на те, що він перебував у частинах Червоної армії, як це стверджують деякі дослідники та мемуаристи. І навіть наявність його прізвища під № 81 у списках оборони на процесі С. Шварцбарта в Парижі в 1927 р.²⁸⁰, при вкрай негативному сприйнятті цього факту, також не може бути підставою для обвинувачень М. Гавришка у належності до радянських спецслужб.

Отже, 7 червня 1919 р. у відповідності до § 11 «Положення про Державний інспекторат», який дозволяв «в надзвичайних випадках», минаючи прямих начальників (Державного інспектора польових управлінь Дієвої армії УНР В. Кедровського), звертатися до вищої влади, «яка найскорше може вирішити питання» ²⁸¹, державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко, здійснивши своїми наказами відповідні пересування на посаді командувача підпорядкованої йому військової формації, повідомив рапортом про це у встановленому порядку Головного отамана С. Петлюру. У своєму донесенні він зокрема зазначав, що, намагаючись «охоронити Армію від розпаду, призначив Отамана Болбочана Командуючим Запорожською Групою, до якого козаки та старшини відносяться з великою любов’ю і кожний гаразд життя своє за його положити». М. Гавришко наголошував, що його кроки були зроблені «для загальної користі», без «жодних політичних міркувань» (Док. № 19).

Дещо пізніше у рапорті до Ради народних міністрів УНР 28 травня 1920 р. М. Гавришко так пояснював свої дії: «Річ в тім, що по російським законам (бо про це вказівок української влади не було), коли начальник військової частини підпадав під слідство, то посада рахується за ним, і по оправданню його він приступає до виконання обов’язків попередньої служби, таким чином моя санкція на вступ полковника Болбочана до команди Запорізькою Групою була цілком підставна» (Док. № 62). Таке пояснення було цілком логічним, оскільки більшість статей військового статуту, а також законодавчих документів, які регулювали відносини в УНР між владою та військом, були фактично взяті з російського дореволюційного законодавства. Звичайно, підготовлене нашвидкуруч українське положення про державний інспекторат могло мати в різних ситуаціях неоднакове трактування, що, власне, і спостерігалося у випадку з призначенням П. Болбочана на посаду командувача Запорізької групи наказом державного інспектора.

Як від реагував полковник П. Болбочан на прийняте М. Гавришком рішення? Перебіг подій після наказу державного інспектора реконструював сотник С. Цап у своїй праці «Тернистими шляхами во ім’я державності». Поданий нами у додатках (Док. № 64) уривок з його рукопису дає можливість відтворити ситуацію, яка склалась у штабі Запорізької групи.

С. Цап спирається на свідчення старшин командирської сотні штабу групи: сотника М. Россіневича, підполковника В. Євтимовича, начальника зв’язку штабу сотника І. Ремболовича, ад’ютантів П. Болбочана — М. Письменного та І. Коржа. Автор також зазначає, що ним були використані записи розмов між В. Сальським, П. Болбочаном та М. Гавришком, зроблені булавним старшиною для доручень штабу Запорізької групи М. Россіневичем.

Визначаючи позицію П. Болбочана 7–8 червня 1919 р. щодо призначення його командувачем групи, С. Цап наголошував, що той «фактично… хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного інспектора обняти командування» (Док. № 64). Те ж саме показував на суді 10 червня 1919 р. й сам полковник: «Я получив наказ від Державного Інспектора військ запоріжської групи, щоб я негайно вступив в командування військом Запоріжської групи. Я відмовився, кажучи, що я цього не можу зробити без санкції головного командування» (Док. № 28).

Увечері 7 червня 1919 р., як свідчить С. Цап, полковник М. Гавришко відвідав П. Болбочана в готелі й запропонував йому «їхати разом з ним на фронт, й перевірити самому відношення до нього частин військ, бо фактично Болбочан хитався й не давав остаточної відповіді на наказ Державного інспектора обняти командування». Одночасно С. Цап зазначає, що новопризначений командувач групи «очікував, що принесе делегація запорожців, що виїхала до Головного отамана Петлюри, щоб той не думав, що Болбочан задумує підняти путч подібний до Оскілківського в Рівному 29.4.1919 р.» (Док. № 64).

Про делегацію від запорожців до Головного отамана згадує також у своїй статті «До історії вбивства полковника П. Болбочана» невідомий нам автор під псевдонімом «Очевидець». Він, зокрема, стверджує, що 8 червня 1919 р. до С. Петлюри з’явилась делегація від Запорізької групи з проханням затвердити призначення П. Болбочана командувачем. За словами автора, Головний отаман дав «надію, що призначення ствердить» ²⁸². Можна припустити, що С. Петлюра або вже мав готове рішення стосовно обох фігурантів справи — П. Болбочана та М. Гавришка — але, не бажаючи заворушень у Запорізькій групі, не розголошував планів вищого військового командування щодо їхньої подальшої долі, або й справді 8 червня ще розмірковував над можливим призначенням П. Болбочана командувачем цього формування. У такому разі постає питання: що могло вплинути на позицію С. Петлюри? Колишній член Директорії О. Андрієвський у зв’язку зі справою П. Болбочана писав: «…Він (Головний отаман. — Авт.) нічого не міг зробити супроти тієї кліки, що його оточувала… Коли я винив за смерть Болбочана слабість волі Петлюри перед найбільшим його приятелем К. А. Мацієвичем, то останній мені сказав — що ж він бідний міг зробити з такими кровожадними с.р.» ²⁸³

Підкоряючись своїй долі та рішенню державного інспектора М. Гавришка, полковник разом з ним 8 червня 1919 р. виїхав у розташування запорожців, щоб переглянути їхню боєготовність та дізнатися про ставлення козаків і старшин до призначення нового командувача групи. Більшість сучасників підтверджують надзвичайно приязне ставлення до П. Болбочана запорожців і радість, з якою вони зустріли звістку про його повернення у військо. У С. Цапа знаходимо такі свідчення: «Знаючи про прибуття полковника Болбочана регулярні, хоч і до краю виснажені запорізькі частини кинулись на ворога як леопарди, нищучи на своєму шляху всі ворожі перешкоди і то значні», а також: «Підбадьорені відвідинами на фронті полк. Болбочаном, запорозькі частини… з нетерпінням очікують перебрання ним командування Запорізькою групою» (Док. № 64). У зв’язку з цим викликає заперечення твердження Є. Коновальця, нібито «отаман Болбочан не стрів ніякої підтримки від тих частин запорізького корпусу, на котрі він сам найбільше покладався» ²⁸⁴. Такі висловлювання командира Січових Стрільців, звичайно, не відповідали дійсності. Вони свідчили, що Є. Коновалець, як і значна частина вищого українського офіцерства, опинився в полоні антиболбочанівської пропаганди, яку активно проводили соціалістичні партії та їхні відпоручники в офіційних установах УНР.

Є. Коновалець прибув до Проскурова вже після арешту полковника й міг знати про ситуацію виключно з офіційних джерел Штабу Дієвої армії та Наказного отамана, а також урядових кіл, вороже налаштованих до командира запорожців. Вочевидь, саме ці кола й поширювали неправдиву інформацію про нібито розповсюдження П. Болбочаном у Проскурові антиурядових відозв. Вони, за словами Є. Коновальця, підтверджували, що «виступ отамана Болбочана мав далеко глибшу підставу та поважніші заміри, ніж тільки одно перейняття командування в запорізькому корпусу» ²⁸⁵.

Наявність будь-яких відозв, які розповсюджувались у Проскурові від імені П. Болбочана, повністю заперечував С. Шемет. «Я тверджу, що не тільки ніяких відозв Болбочан або близькі тоді до нього люде не розкидали, але ніхто ніяких відозв і не думав писати та й нікому було цього робити, — наголошує він. — Болбочану ні про віщо було писати, бо він ніяких остаточних рішень навіть в справі прийняття командування корпусом до хвилини свого арешту не прийняв» ²⁸⁶. С. Шемет повністю відкидає навіть саму можливість розробки П. Болбочаном та близьким до нього оточенням будь-яких політичних планів у цей час. Наведений С. Цапом факт від’їзду полковника разом із М. Гавришком на фронт напередодні прийняття остаточного рішення підтверджує думку С. Шемета про те, що «всі вони (П. Болбочан, М. Гавришко, командири полків Запорізької групи. — Авт.) були захоплені справами війни». Лідер УДХП припускає, що могли існувати якісь відозви, підписані ім’ям П. Болбочана, які демонструвалися Є. Коновальцю та суддям, але були «наглою підробкою, зробленою ворогами Болбочана, що хотіли його смерті» ²⁸⁷. Доводиться погодитись із думкою С. Шемета, оскільки ані в матеріалах слідчої справи П. Болбочана, де були скрупульозно зібрані усі свідчення, що стосувалися полковника, ані на суді жодного разу не згадувалось про будь-яку підписану ним відозву, яка мала б політичний зміст.

Таким чином, можна припустити, що разом із притягненням П. Болбочана до судової відповідальності було розпочато чергову кампанію по його дискредитації як можливого політичного діяча, який нібито прагнув змінити існуючу владу в Україні.

Разом з тим, обговорюючи з державним інспектором М. Гавришком та діючим командиром В. Сальським можливість прийняти посаду командувача Запорізької групи, П. Болбочан не приховував свого незадоволення урядом Б. Мартоса, який, на його думку, «нічим не різнився від московських більшовиків». Як уже було сказано, у праці С. Цапа детально зображено перебіг подій у період між наказами М. Гавришка та арештом П. Болбочана. Відвідавши запорізькі частини, які дислокувались у районі бойових дій з Червоною армією, П. Болбочан ще більш гостро критикує конформізм уряду та його готовність до компромісу з більшовиками. «До уряду мають прийти нові практичні будівничі, бо соціалісти до кінця свого життя будуть співати по старому, — наголошує він на згаданій вище зустрічі, - для них, не забувайте, ріднішим братом є скорше Ленін чи Раковський, ніж ми, борці за незалежність держави». Він, за словами С. Цапа, недвозначно висловлюється за «тимчасову військову диктатуру, оперту на патріотизмові, знанні, а не авантюризмові, досвіді, законі, честі й силі» (Док. № 64). Однак критика П. Болбочаном діяльності уряду і його міркування про сильну владу ніде не переходили в якусь конкретну програму дій, спрямовану на усунення Директорії від влади.

У розмові з М. Гавришком та В. Сальським П. Болбочан високо оцінив запорожців — як найбільш дисципліновану та боєздатну військову частину Армії УНР, від якої «залежить майбутнє України, яку ще можна буде врятувати від москалів всіх відтінків та поляків». Скоріше за все, відвідання фронту, переконаність у відданості йому запорожців та надія на можливе покращення ситуації за допомогою більш дієвого уряду і вплинули на рішення П. Болбочана прийняти групу під своє командування. Він говорить В. Сальському, що прийняв рішення, і просить його передати йому командування. У свою чергу, як стверджує сотник С. Цап, В. Сальський визнав слушність позиції П. Болбочана щодо уряду Б. Мартоса й погодився негайно скласти свої повноваження, якщо буде наказ Головного отамана. Висловлюючи сумнів щодо можливості прийняття С. Петлюрою такого рішення, П. Болбочан запропонував В. Сальському негайно здати командування Запорізькою групою і прийняти на себе обов’язки начальника штабу, але той, за словами С. Цапа, відмовився особисто прийняти таке рішення і наполягав на необхідності зачекати відповіді Головного отамана (Док. № 64).

У процесі слідства в справі П. Болбочана В. Сальський розповідатиме, що до нього звертались командири різних формувань Запорізької групи, зокрема 6-ї дивізії, т. зв. гайдамацької, отаман Загродський та начальник штабу цього підрозділу Стефанів, які виступали категорично проти призначення П. Болбочана командувачем групи. Розуміючи, що гайдамаки в такому разі можуть розпочати збройну боротьбу із 7-ю дивізією, що підтримує П. Болбочана, В. Сальський вирішив, як він сам наголосив на допиті, «ліквідувати цю справу поволі спокійно при допомозі авторитету Головного Отамана» (Док. № 54). Описуючи настрій П. Болбочана в цій кризовій ситуації, В. Сальський зауважив, що той «кілька раз виходив з… кімнати, хвилювався, повертався до попередньої пропозиції», наче потрапив у кут, з якого не знаходив виходу, розгубився і почав розказувати, що «за ним стоять широкі кола громадянства, що цього вимагає користь України, що це має не місцеве значення, а далеко ширше політичне, що це він робить для того, щоб змінити уряд і деяких старших військових начальників…» (Док. № 54).

Переповідаючи хід своєї останньої зустрічі з П. Болбочаном, В. Сальський уже на повторному допиті, цілком свідомо розставляє акценти таким чином, щоб слова полковника — на той час вже страченого — трактувалися як намір вчинити антидержавний переворот шляхом повалення уряду (Док. № 49). Утім, в інтерпретації С. Цапа, який також вдається до розлогого цитування висловлювань кожного з учасників згаданої зустрічі, слова П. Болбочана подаються як гостра критика уряду без жодних погроз або заяв щодо протидержавних дій (Док. № 64). Отже, полковник не перетнув тонку межу між критикою республіканського проводу та закликами до його повалення.

У діалог між П. Болбочаном та В. Сальським, як пише С. Цап, втрутився М. Гавришко. Він зокрема зазначив, що «в разі наглої потреби» має право «звільнити зі становища кожного старшину в корпусі включно до його командира» і наголосив, що «бере на себе відповідальність» та звільняє його, В. Сальського, з посади командувача Запорізької групи. Натомість М. Гавришко призначає на чолі групи П. Болбочана, а В. Сальського — у його підпорядкування. Реакцією останнього стала незгода з таким рішенням державного інспектора, оскільки згідно з інструкцією, як уже зазначалось, така перестановка могла відбутися лише в разі, якби В. Сальський був визнаний «ворожим та непевним елементом». Очевидно, наказ державного інспектора розцінювався В. Сальським як недовіра до нього та сумнів у його професійній здатності, що не могло не вплинути на його позицію у цій справі.

Зрештою, вже після налагодження зв’язку з Чорним Островом, де в той час перебував С. Петлюра, відбулась тривала розмова Головного отамана з В. Сальським. Він, зокрема, звернув увагу С. Петлюри «на можливість заколоту і просив вирішити справу так щоб цього заколоту уникнути, додавши, що при цьому питання… власного самолюбства зовсім відкидає» (Док. № 54). Сотник С. Цап переповідає розмову між Головним отаманом та В. Сальським за спогадами підполковника В. Свтимовича — на той час булавного старшини для доручень Запорізької групи (Док. № 64). Після того, як Головний отаман заборонив В. Сальському передавати свої повноваження П. Болбочану, останньому було запропоновано переговорити з С. Петлюрою особисто. Проте, судячи із записів, жоден з них не прагнув контактів і пошуків порозуміння.

За словами С. Цапа, полковник у розмові з В. Сальським неодноразово відзначав його військовий талант та організаторські здібності і не виявляв жодних сумнівів щодо його фахового рівня. Йшлося про необхідність розпорядитися Запорізькою групою таким чином, щоб вона, як зазначив П. Болбочан, почала битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та явних московських попихачів» (Док. № 64). Однак при цьому ним не було вчинено жодних протиправних кроків. Маючи всі практичні можливості реалізувати наказ М. Гавришка, П. Болбочан все ж не вдався до конкретних воєнно-політичних акцій. Він різко критикував становище в керівництві Директорії, проте був далекий від того, щоб підняти заколот, подібний до Оскілкового.

Скоріше за все, йшлося про зміцнення державницьких позицій в армії, щоб вчинити тиск на провід УНР з метою зміни політичного курсу.

Протягом дводенних переговорів справа перебрання обов’язків командувача Запорізької групи П. Болбочаном так і не була розв’язана. Відмовившись виконати наказ державного інспектора М. Гавришка, В. Сальський зі свого боку не вжив жодних заходів проти П. Болбочана і спокійно очікував на подальший розвиток подій. У свою чергу П. Болбочан разом з М. Гавришком теж не вдалися до якихось кроків, аби перебрати командування запорожцями у свої руки.

Загалом, події, пов’язані з призначенням П. Болбочана — старшини, якого поважала й підтримувала переважна більшість військовиків Запорізької групи, — стали проявом намірів поміркованих державницьких сил змінити ситуацію як в армії, так і в країні в цілому. Не бажаючи вдаватися до антиурядових заходів на кшталт повстання В. Оскілка, праві прагнули шляхом тиску на Головного отамана досягнути реорганізації армії, побудувати її на регулярних засадах, покінчити з партійними чварами та анархією в суспільстві, відсторонити від влади ліві соціалістичні сили, які виявилися неспроможними консолідувати українське суспільство.