Полковник П. Болбочан і лідери Директорії УНР

Полковник П. Болбочан і лідери Директорії УНР

Полковник П. Болбочан, як кадровий військовий, беззастережно виконував розпорядження Головного отамана С. Петлюри, однак його політична позиція явно не подобалася багатьом тогочасним лідерам УНР. В. Винниченко, як голова Директорії (листопад 1918 р. — лютий 1919 р.), негативно оцінив дії П. Болбочана щодо рад, які в ході антигетьманського перевороту відверто демонстрували свою прихильність до радянської влади в Росії та фактично вели підривну діяльність проти України.

Причини гострої критики П. Болбочана з боку В. Винниченка цілком очевидні. Як відомо, під час переговорів у Києві між делегаціями Української Держави та радянської Росії за часів Гетьманату В. Винниченко нелегально зустрічався з X. Раковським та Д. Мануїльським і в обмін на обіцянки з боку Росії підтримати антигетьманське повстання обіцяв легалізувати діяльність комуністичної партії в Україні та запровадити «робітниче-селянську» владу ¹³⁶. На противагу хитким політичним уподобанням голови Директорії П. Болбочан чесно й послідовно відстоював державність України в боях як проти білогвардійців, так і проти Червоної армії й жодного разу не міняв своєї позиції.

У своїй праці «Відродження нації» В. Винниченко, відзначаючи участь П. Болбочана в антигетьманському повстанні на чолі великого військового з’єднання, водночас закидає йому, що одразу після перемоги Директорії П. Болбочан як «виразний і свідомий український реакціонер» одразу «підірвав і навіть убив на всьому Лівобережжю авторитет і вплив Директорії» і «поводився там, як найлютіший противник і ворог її». В. Винниченко підкреслює, що П. Болбочан «наставляв скрізь таку адміністрацію, яка нічим майже не відрізнялась від гетьманської (а часто на місцях і самих гетьманців)» ¹³⁷.

Натомість отамани армії Директорії (О. Волох, Зелений (Д. Терпило), О. Данченко та ін.), що переходили на бік більшовиків і брали участь у боях з військовими частинами УНР і тим самим завдали чималої школи Україні, знаходили підтримку з боку голови Директорії ¹³⁸.

В. Винниченко оцінював П. Болбочана не як військового діяча, що захищав українську державність, а виходячи насамперед зі своїх особистих політичних уподобань. Він гостро критикує полковника за розгін у Харкові «робітничого з’їзду», який мав продемонструвати «солідарність» робітників України з більшовицькою Росією, за розгін на Полтавщині з’їзду ліворадикальної Селянської спілки, яка стояла на пробільшовицьких позиціях. Дотримуючись так званого антимілітарного курсу, послідовно протидіючи створенню регулярної армії, В. Винниченко взагалі не визнавав визначної ролі П. Болбочана в антигетьманському повстанні, у війні проти більшовиків, не зважав на його високий військовий професіоналізм та авторитет серед старшин. Не помічаючи тверду патріотичну позицію П. Болбочана, В. Винниченко навішував йому ярлик реакціонера, насамперед — за його негативне ставлення до соціалістичних експериментів українських лідерів та їхньої руйнівної нездатності твердо визначитися з політичним майбутнім України. Уже в часи еміграції В. Винниченко закидав С. Петлюрі, що той «знаючи, яку страшенну шкоду зробив цей «отаман» для української революції й державності» не покарав його вчасно. На думку В. Винниченка, П. Болбочан був розстріляний тільки тоді, коли він нібито вчинив замах на владу Головного отамана ¹³⁹.

Так само негативно, стоячи виключно на позиціях своїх політичних симпатій і антипатій, оцінювали діяльність полковника П. Болбочана й деякі інші діячі доби Директорії: П. Христюк, Б. Мартос. Останній, зокрема, у своїх спогадах наголошує на нібито проросійській орієнтації П. Болбочана. «Російський дух був не тільки в штабі Болбочана, в його ближчому оточенні, а й серед старшинського складу багатьох частин, — пише він. — Будучи комендантом Лівобережної Армії, він (Болбочан)… призначав на відповідальні посади у війську старшин, що для них українська справа була зовсім чужою».

Б. Мартос подає ряд аргументів, що мали би засвідчити «зраду» П. Болбочана. Ці закиди неодноразово повторюватимуться потім не лише українськими політиками на еміграції, а й деякими сучасними дослідниками та істориками. Основні звинувачення полягають у тому, що П. Болбочан, по-перше, «здав Харків без бою»; по-друге, «відійшов з Харкова через Полтаву-Кременчук на Знам’янку, не ставлячи большевикам належного опору»; по-третє, «допустив відхід деяких частин на Лозову на сполучення з Добровольчою армією» і далі — «вів якісь таємні зносини з донським атаманом ген. Красновим в той час, як на Дону російські генерали формували Добровольчу армію для відбудови царської Росії»; «не виконав бойового наказу захищати залізницю Полтава-Київ і весь східний фронт»; «залишив самовільно фронт, відійшовши за Дніпро»; «відходячи з Харківщини та Полтавщини, самовільно захоплював повітові скарбниці і запаси цукру» ¹⁴⁰.

За свідченням багатьох очевидців, П. Болбочан ніколи не допускав самовільного захоплення державних скарбниць та харчових запасів козаками й старшинами підлеглих йому військових частин. Він суворо карав за подібні дії, не зважаючи на партійну приналежність. Зокрема, ще під час Кримської кампанії 1918 р. за пограбування державної скарбниці ним були віддані під суд прихильники УПСС. Аналогічне покарання дістали т. зв. низові отамани корпусу, винні у пограбуванні населення під час антигетьманського повстання і згодом під час відходу запорожців з Харкова й Полтави.

Звинувачення ж полковника П. Болбочана в захопленні державного майна було не що інше, як прояв міжпартійної боротьби, яка за доби Директорії нерідко супроводжувалась наклепницькими кампаніями. Б. Мартос чомусь зупиняється на діях отаманів — членів УПСС, забуваючи при цьому вказати, що подібні випадки були тоді непоодинокими й серед частин, командири яких належали до лівих українських партій. Останні ж, як правило, залишалися безкарними. Натомість, як підтверджує розмова П. Болбочана з Головним отаманом по прямому дроту 10 грудня 1918 р., командувач Лівобережного фронту на наказ «займаючи… військами певні міста, де є казначейства, робити виїмки з них, посилаючи підмогу і для Директорії…», просив С. Петлюру «зробити безпосереднє розпорядження в усі банки, аби вони по першому… требуванню видавали половину налічности», аби не «брати силою». Головний отаман запевнив П. Болбочана, що «таке розпорядження Директорія вже видала» і обіцяв передати йому по прямому дроту ¹⁴¹.

З одним із тверджень Б. Мартоса, хоча й з суттєвою корекцією, можна погодитися — П. Болбочан «не був політиком, що для революційних часів має велике значення» ¹⁴². Якщо бути точним, треба говорити про відсутність будь-якого політиканства в діях полковника. В. Євтимович у своїх спогадах наголошував, що «Болбочан помилився в своїх надіях на розум і державну здатність української революційної демократії» ¹⁴³. Він наводить також документи, які значною мірою спростовують звинувачення Б. Мартоса на адресу полковника. За словами В. Євтимовича, зі штабом Запорізького корпусу певний час контактував М. Міхновський — засновник українського самостійницького руху ¹⁴⁴. Цей факт знайшов своє відображення і в спогадах одного з лідерів УДХП В. Андрієвського, який напередодні від’їзду М. Міхновського до П. Болбочана особисто зустрічався з ним та мав кілька розмов про наміри правих сил щодо П. Болбочана. Зокрема, М. Міхновський хотів запропонувати полковнику поповнити його частини «добровольцями-хліборобами», яких на той час налічувалось близько 3 тисяч. У подальшому УДХП у порозумінні з «Союзом хліборобів-власників» висловлювали готовність зібрати ще близько 40 тис. чоловік. Здебільшого це були представники українських середніх та дрібних земельних власників, які розуміли, що влада більшовиків несе їм повне знищення. В. Андрієвський згадує, що М. Міхновський покладав на П. Болбочана «одиноку надію», не довіряючи Є. Коновальцю, біля якого «ходив»

В. Винниченко. Хлібороби беззастережно готові були до активної участі у військових діях, з тим щоб відбити наступ червоних. «Як удасться нам організувати нашу хліборобську оборону, може большевиків одіб’ємо і лад якийсь у державі дамо… — наводить В. Андрієвський їхнє висловлювання. — Бо ми куркулі, ті, що ні в кого брати не звикли, ми своє боронити будемо, ми не з фронту, а на фронт тікаємо! Аби тільки нам дали організуватися та зброю в руки!..» ¹⁴⁵

С. Шемет, який відвідав С. Петлюру в перших числах січня 1919 р. й запропонував йому допомогу хліборобських союзів для боротьби з більшовикам, дістав від Головного отамана відповідь, що така допомога не потрібна, оскільки Директорія, мовляв, розраховує на успіх переговорів у Москві з представниками Радянської Росії й має одержати збройну допомогу з Галичини. «Далі з розмови виявилось, — зазначає С. Шемет, — що Головний Отаман вірить, що послана в Москву делегація швидко замириться з большевиками і зовсім не вірить в донесення полковника Болбочана про число й активність большевистського війська на фронті.» ¹⁴⁶ Дехто з представників хліборобських організацій поїхав разом з М. Міхновським на фронт. Проте, як відомо, саме в цей час М. Міхновський, прибувши до Кременчука, тяжко захворів на тиф, а самого П. Болбочана невдовзі було вперше заарештовано.

Аналізуючи можливість сформування хліборобськими організаціями військових загонів, С. Шемет зазначав, що самі вони не могли започаткувати створення якоїсь військової формації, оскільки й республіканський уряд, і отамани «більш за все боялися організації таких контрреволюційних елементів, як хліборобські і було ясно для нас, що сепаратна організація хліборобів в самому початку була б зруйнована і тільки спричинила-б до остаточного розвалу українського демократичного протибільшовицького фронту» ¹⁴⁷. Факти свідчать, що консервативні елементи тогочасного українського суспільства не прагнули діяти самостійно всупереч уряду, а попри все намагалися запропонувати свої послуги та взяти участь у протидії більшовицькому наступу. Однак ці наміри не знайшли підтримки Директорії.

П. Болбочанові присвятили свої спогади чимало військових діячів доби національно-визвольних змагань, які спростовують більшість звинувачень на його адресу. Серед них значний інтерес становить нарис М. Середи «Отаманщина». У ньому, зокрема, згадується й про спроби полковника налагодити контакти з Антантою та донським отаманом ген. Красновим. Це викликало необґрунтовану підозру з боку Директорії. Разом з тим, однією з головних причин невдоволення П. Болбочаном була його гостра критика характеру діяльності уряду. На цьому зокрема наголошує у своєму нарисі М. Середа ¹⁴⁸. Крім того, уряду видавався підозрілим «реакційний» склад штабу Лівобережного фронту. Чимале роздратування викликали щирі взаємини полковника з підлеглими йому старшинами і вояками.

Важко вимагати об’єктивної оцінки поведінки П. Болбочана від адептів українського соціалістичного руху, якщо навіть деякі його соратники по зброї, зокрема, В. Петрів, командир Запорізького ім. К. Гордієнка полку кінних гайдамаків, який відбув з П. Болбочаном усю Кримську кампанію, з деякою іронією характеризує стосунки між старшинами та козаками 2-го Запорізького пішого полку. «Вже сама зовнішня поведінка, як самого Болбочана, так і республіканських [11] старшин, вражала своїм наслідуванням поведінки старшин із кінних полків російської армії, — зазначав В. Петрів. — Така сама надутість і, мовляв, «снісхадітєльний демократизм»: приятельське ставлення до підчинених, але з постійним акцентуванням своєї службової висшості». Автор споминів пояснював таку поведінку, яка «подобалась обом сторонам», тим, що «козацький склад республіканців був дуже старшинсько-інтелігентський на зовнішній вигляд чи пак: мав вигляд здекласованої міської інтелігенції» ¹⁴⁹.

Окремо варто розглянути закиди П. Болбочану стосовно відступу з Лівобережжя. У цьому регіоні серйозну загрозу військам Директорії становив 1-й німецький армійський корпус, дислокований на Харківщині. Під впливом революційних подій у Німеччині в ньому було засновано раду солдатських депутатів, яка висунула ультиматум Запорізькому корпусу: негайно залишити Харків або вважати себе у стані війни з німцями. Перебіг подій навколо цієї ситуації досить детально висвітлюється у розмові по телеграфічному зв’язку Головного отамана С. Петлюри з полковником П. Болбочаном 10 грудня 1918 р. (Док. № 2). «До сеї пори я бився з гетьманцями, большевиками, донськими козаками і Добровольчою армією і з німцями тримався вичікуючої тактики, — наголошує полковник, — тепер же мушу стати на активний шлях проти німців, бо в деяких місцях я вже можу бути сильнійшим від них» (Док. № 2). П. Болбочан звертає увагу на сильні позиції німців на Харківщині і стан своєї військової частини. За його словами, стадія організації підлеглого йому війська мала закінчитися лише за десять днів — 20–22 грудня — і тому в своєму розпорядженні він мав лише Запорізьку дивізію та Сіру дивізію ім. Палія. Він зазначав також про власні можливості проведення мобілізації й про створення робітничих дружин у кількості 2600 чол. в Донецькім басейні та до 800 чол. у Харкові, до яких були прикріплені старшини-інструктори та видана зброя.

З приводу самовільного призначення губерніальних і повітових комісарів, що йому часто закидали, то, як доповідав П. Болбочан Головному отаману, у цьому йому допомагав Український національний союз. Одночасно він просив у С. Петлюри поради, «кого призначити Губерніальним Комісаром Харківщини». Зокрема, була узгоджена кандидатура відомого українського громадсько-політичного діяча С. Тимошенка і досягнута домовленість про тимчасове призначення цивільної адміністрації у порозумінні з органами місцевого самоврядування із подальшим поданням списків, призначених на затвердження Директорією (Док. № 2).

Важливим моментом у цій розмові є повідомлення про спробу П. Болбочана через консула Нідерландів у Харкові нав’язати контакти з представниками Антанти. «Харківський 1 — й Німецький корпус хоче пустити більшовиків на Харківщину в Донецький басейн для боротьби з союзниками», — повідомляв П. Болбочан С. Петлюру. Полковник також передав слова консула Нідерландів, що Антанта надасть військову допомогу Україні проти більшовиків і німців (Док. № 2).

Відповідаючи П. Болбочану щодо можливих контактів з Антантою, Головний отаман підкреслював, що «зараз ми повинні мати військову силу, яка б стояла на сторожі інтересів нашої Державної Самостійності і била б не тільки гетьманців, але давала рішучий отпір і приймала профілактичні засоби відносно німців, що заважають нам піддержкою гетьманської влади». Одночасно С. Петлюра наголосив, що українське військо має «бути готове і до активного отпору Антанті, коли вона буде нав’язувати нам свою волю і насильно тягти в московське ярмо» (Док. № 2).

Спробуємо більш детально розглянути перебіг подій на Лівобережжі. Отже, після 16 січня 1919 р., коли Директорія офіційно оголосила війну більшовицькій Росії, Лівобережний фронт став ареною головних воєнних дій. За даними генерала Армії УНР О. Удовиченка, він простягнувся на 600 км від Старобільська через Харків, Конотоп аж до Дніпра. Сили фронту під командуванням П. Болбочана складалися із Запорізького корпусу, корпусу Січових Стрільців, Сірої дивізії та інших частин, загальною кількістю до 30 тис. багнетів при 50–55 гарматах та 2 тис. шабель ¹⁵⁰. Б. Мартос же безпідставно стверджує, що в ході протигетьманського повстання лише Запорізький корпус за рахунок мобілізованих селян зріс до 200 тис. вояків ¹⁵¹. Інакше як фантастичною цю цифру назвати не можна. Тим більше, що з посиленням наступу більшовицької армії почалося масове дезертирство в частинах Лівобережної армії ¹⁵², у тому числі й у Запорізькому корпусі.

Генерал О. Удовиченко зазначає, що на Лівобережному фронті «бойові операції зразу ж були несприятливі для українських військ». Переважаючі сили ворога, за його словами, примусили наші війська відступати крок за кроком з тяжкими боями. «Більшовицька армія, спираючись на великі резерви, мала всі можливості ведення широкого маневру, з охопленням флангів наших військ», — констатує він ¹⁵³.

Як уже згадувалось, військову ситуацію на Лівобережній Україні суттєво ускладнювали дислоковані тут німецькі військові частини. Документи засвідчують, що після революції в Німеччині московським більшовикам вдалося домовитися з солдатськими радами, створеними в окупаційних німецьких частинах, про те, що їм будуть надані залізничний транспорт, продовольство й можливість безперешкодного виїзду на батьківщину через Україну в обмін на збройну допомогу або дотримання нейтралітету у військово-політичному протиборстві. У результаті, командування 1-го армійського німецького корпусу висунуло П. Болбочану ультиматум: негайно вивести українські війська з Харкова, інакше німецький корпус підтримає червоні частини ¹⁵⁴. Під тиском двох військових сил: німецької та радянсько-російської — П. Болбочан змушений був піти на поступки і залишити місто. Цей факт підтверджує у своїх спогадах командувач військ Радянської Росії, які вели військові дії в УНР, В. Антонов-Овсієнко. Він зокрема засвідчив, що П. Болбочан «мусив покинути Харків» ¹⁵⁵.

Аналогічна ситуація склалася і в Полтаві, де німецькі військові частини, що заявили про своє невтручання у більшовицько-українське збройне протистояння, згодом порушили нейтралітет і допомогли радянським військам зайняти місто. В. Андрієвський — свідок подій зими 1919 р. в Полтаві — згадував, що «німці без ніяких перешкод дали увійти в місто болбочанівському війську, але за кілька днів вони, видно, в тім розкаялися». Німецьке командування видало в ультимативній формі наказ про негайне звільнення міста українськими частинами, у разі непокори — погрожували роззброєнням. «„Союзників“ було забагато, — зазначав у своїх мемуарах В. Андрієвський, — і вони мали солідні аргументи у виді численних різного роду гармат, скорострілів і т. п… Виступили з міста не всі, а зброї зложити не згодився ніхто, і на слідуючий день полтавці побачили як наші „союзники“ обеззброювали українських старшин на вулицях міста» ¹⁵⁶.

Нестабільність ситуації на Лівобережному фронті прямо впливала на настрої в проводі УНР. Є. Чикаленко, зокрема, аналізуючи в своєму щоденнику військове протистояння на Лівобережжі України, зазначав, що вони напряму залежали тоді від ситуації на фронті: «Прийшли вісті, що… вибили більшовиків, які справді були зайняли Полтаву. Настрій у всіх кращий і Винниченко вже наче покинув намір тікати, а ще сподівається, що конгрес (Український трудовий конгрес. — Авт.) його вибере за президента». Є. Чикаленко констатує, що після того, як більшовиків вигнали з Полтави, «вже знов позиція Винниченка укріпилась, але коли більшовики будуть дужати, то знов виставлятиметься диктатура Петлюри, який каже, що лучче вмерти, ніж втікати од більшовиків» ¹⁵⁷.

Про важливість подій на Лівобережному фронті свідчать доповіді П. Болбочана Головному отаману С. Петлюрі від 10 та 20 січня 1919 р. та телеграфічна розмова П. Болбочана з командиром корпусу Січових Стрільців Є. Коновальцем 21 січня 1919 р. (Док. № 3–5). Доповідь від 10 січня зі ст. Люботин розкриває катастрофічний стан підлеглих йому частин, які щоденно без найменшої перерви билися з переважаючими силами ворога. «Вчора у нас були дві бійки дуже удачні, ми розбили великі сили ворога, — доповідає полковник Болбочан. — Але ворог настойчиво продовжував насуватися свіжими силами, а сьогодня великими силами він цілий день вів наступ по всьому фронту… В районі станції Мерчик-Максимівка ворогові удалось оточити 1-й піший Республіканський імені отамана Болбочана полк». За його словами, після нерівного бою майже весь полк було знищено, «забиті всі найкращі старшини і козаки» (Док. № 3). Становище запорожців ставало все більш трагічним. У своїх зверненнях до військового командування УНР П. Болбочан підкреслює, що постійно чекає допомоги з Києва, але оскільки підкріплення немає, то буде намагатися врятувати рештки Запорізького корпусу. «Ми перед батьківщиною свій обов’язок виконали чесно, а як хто нас буде в чім небудь обвинувачувати, — наголошує П. Болбочан, — хай робе це той, хто більше нас зробив для батьківщини… Накажу Люботин опустити. Мій шлях відхода — на Полтаву, а частина піде на Лозову-Катеринослав. Полтаву утримати своїми силами буде важко» (Док. № 3).

Оцінюючи боєздатність Червоної армії, П. Болбочан у своєму донесенні Головному отаману 10 січня 1919 р. зазначає, що його частинам доводиться битися з більшовицькими військами, «над організацією котрих працювали цілий рік найкращі старшини генерального штабу російської армії». Він також наголошує, що «це військо воює з ідеєю українства» і має на меті «знищити все те, що підтримує Україну» (Док. № 3).

Як сприймав цю інформацію республіканський провід, засвідчують записи в щоденнику Є. Чикаленка. Він наводить розмову між В. Винниченком та харківським губернським комісаром С. Тимошенком, який приїхав до Директорії за дорученням командувача Лівобережного фронту просити військової допомоги для оборони Харкова:

«Винниченко сміявся, кажучи: «Ви самі бачили тих більшовиків?»

«— Ні, - каже Тимошенко, — я не бачив, але Болбочан мене послав просити негайної допомоги, бо через тиждень-півтора більшовицька армія захопить Харків.»

На це Винниченко одповів: «- Ви і Болбочан нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть і я цьому певний.» ¹⁵⁸

Як бачимо, самовпевненість, яка подекуди межувала з легковажністю, завадила голові Директорії реально оцінити ситуацію на фронті.

Одночасно з більшовицькою армією доводилось воювати із «своїми хатніми ворогами». Одним з них був Н. Махно на Катеринославщині, на боротьбу з яким полковник виділив окремий загін — 1-й Республіканський полк ім. Б. Хмельницького на чолі з С. Лазуренком ¹⁵⁹. Слідом за Н. Махном, зазначає П. Болбочан у своїй доповіді Головному отаману, «піднімає голову Ковтун, котрий має досить сильний відділ». Такі «герої», за його словами «працюють по всій Україні, нищать її, з ними приходиться боротися, а сили все зменшуються… багато допомогли в цій справі добродії Шинкар і К°» (Док. № 3). Отамани, яких досить влучно П. Болбочан називав «хатніми ворогами», змушували його за рахунок послаблення частин, що билися проти червоних, відправляти чималі сили для ліквідації їхніх виступів. Все це суттєво послаблювало протибільшовицький фронт.

У той же час в напрямку Слов’янська просувались частини Добровольчої армії. Створювалось катастрофічне становище для українських військ на Лівобережжі. Аби вийти з такої кризи, П. Болбочан закликає військове командування «кинути всі балачки,, оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя, необхідно ввійти у зв’язок з Донським військом проти більшовиків, необхідно запитати Денікіна, чого його армія від України хоче, з союзниками негайно треба порозумітися і стати з ними в реальні відношення, необхідно визвати часть війська Галичан і післати сюди».

Описуючи катастрофічний стан на Лівобережному фронті, П. Болбочан наголошує, що ситуація швидко ускладнюється («Раніше я просив 3–4 полки, то було раніш, а тепер давайте уже 2 дивізії в повній організації») і підкреслює, що «через тиждень двох дивізій буде уже мало» (Док. № 3).

Надіслані на Лівобережний фронт військові загони отамана М. Григоріїва було неможливо привести до бойової готовності. До цього спричинилася низка обставин: по-перше, відсутність старшин; по-друге, частина григоріївців розбіглася «споживати здобутки революції», не доїхавши до фронту і розносячи по селах виданий одяг та зброю; по-третє, більшість з тих, що таки прибули у фронтову зону, відверто виявляли своє співчуття більшовикам і становили загрозу вже діючим українським військовим підрозділам. У результаті доводилось роззброювати тих григоріївців, які ще залишались у війську. На всі закиди військового командування щодо невикористання надісланих у його розпорядження частин П. Болбочан справедливо зазначав, що вони збільшовизовані та погано організовані. «Ці полки, — наголошував він, — треба поставити хоч на один місяць в нормальні умови, на кождий полк дати по кілька старшин і козаків Запорізького корпусу, котрі навчали б, кождий день пороли б половину так званих «товарішів», а деяких і розстрілювали, а через місяць вони будуть розкішні» (Док. № 3).

Проведена Директорією швидким темпом мобілізація, попри нібито формально значний чисельний склад сформованих частин, насправді виявилась неефективною. Наскільки новоутворені частини були боєздатними реально і якою виявилась їхня справжня чисельність, могли показати лише бойові дії. Як свідчить перебіг подій, у боях брала участь лише невелика частина нового поповнення — решта дезертирувала або відверто відмовлялася від участі у військових діях і переходила на бік більшовиків. Для досягнення боєздатності новоприбулих військових загонів необхідно було виділяти певну кількість старшин і проводити хоч мінімальну військову підготовку, що в умовах постійних боїв було нереально. Таким чином, мобілізація сама по собі не могла змінити ситуацію на фронті, яка весь час погіршувалась. Все це викликало роздратування діями уряду, його нездатністю задовольнити потреби фронту.

Невдоволення командного складу Лівобережного фронту викликали настійливі рекомендації уряду запровадити революційну символіку (червоні розетки та стрічки на кокардах) і зняти військові відзнаки, введені за гетьмана П. Скоропадського. Як зазначав осавул штабу Запорізького корпусу сотник І. Барило, зі штабу Головного отамана було надіслано 30 наказів, «аби запорожці скинули наплечники-погони та під тризуби начепили червону стрічку». Вже після першого такого розпорядження осавул одержав команду П. Болбочана не звертати уваги на подібні накази «революційних маніяків» (Док. № 65). Можна припустити, що подібні заходи вищого військового керівництва ще більше розпалювали взаємну недовіру між проводом Директорії та командуванням Лівобережного фронту.

Настрої старшин Запорізького корпусу передав, зокрема, у своїх спогадах В. Андрієвський, якому довелося спілкуватися із запорожцями в Полтаві під час більшовицького наступу. Підлеглі П. Болбочана не приховували свого обурення поведінкою солдат, які щойно поповнили корпус згідно з розпорядженням республіканського уряду. «Ворог в кількадесять раз дужчий суне панцерним потягом, — розповідав В. Андрієвському один із козаків-запорожців. — Наш начальник посилає нових, свіжих людей, що доперва з Києва прийшли, щоб підорвали залізничний мосток, аби ворожий потяг не сунувся далі. А вони на те відповідають, що не підуть, бо небезпечно для життя» ¹⁶⁰. Таких випадків було безліч.

20 січня 1919 р. у зверненні до Директорії П. Болбочан знову прохає про військову допомогу. «Авангарди цієї допомоги уже прийшли, — зазначає він, — але я не маю часу їх обеззброїти, бо то є зброд, а не військо — це фастівський курінь… Частини, котрі йдуть з Києва, теж такі». І далі зауважує: «Київ присилає частини неодягнені, без харчів — це можуть робити люди не розуміючі бойової обстановки». П. Болбочан покладав надію лише на Січових Стрільців. Але навіть ця обіцяна йому формація вже не могла врятувати ситуацію. У болбочанівських полках було по 400, а в деяких — по 200 вояків. Всі вони були дуже стомлені від постійних кровопролитних боїв і потребували відпочинку. Аби врятувати залишки своєї армії, яка, за його словами, мала стати «кадром для будування військових частин», П. Болбочан приймає рішення залишити Полтаву. «Мої частини… можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде», — наголошує він у своїй доповіді Директорії з Полтави (Док. № 4). Він окреслює свій план відступу на Кременчук з тим, щоб підготувати реорганізацію частин, насамперед Запорізького корпусу, до «активних операцій» і «привести до порядку і ті частини, котрі зараз не боєздатні, себто котрі розложилися». При цьому П. Болбочан наполягає також на необхідності порозуміння з Антантою, яка могла б надати військову допомогу, «щоби очистить Україну від ворогів» (Док. № 4).

Однак критична оцінка П. Болбочаном загонів, які були передані в його розпорядження, викликала лише чергове роздратування уряду та командування. Б. Мартос, зокрема, не вважав серйозними заяви полковника. За його словами, вони, мовляв, були свідченням нездатності командира запорожців організувати оборону та його невміння «порозумітися із чужою силою, коли виникла в цьому потреба» ¹⁶¹. Б. Мартос у своїх спогадах наводить факти з власної політичної діяльності — про вдалі переговори з німецьким командуванням у Києві, збільшовизованими отаманами і т. ін. Небажання П. Болбочана примиритися з розвалом армії Б. Мартос кваліфікував як «невміння ураховувати обставини» та «повне нерозуміння… внутрішньо-політичної ситуації» ¹⁶².

З текстів доповідей на адресу Директорії, а також розмови з Є. Коновальцем по телеграфу 21 січня 1919 р. з Кременчука відчувається, що П. Болбочан знав про кампанію наклепів та безпідставних звинувачень на свою адресу, яка поширювалась серед провідників Директорії, а також серед військових і партійних діячів. Він зауважує Є. Коновальцю, що «весь час повідомляв Київ про становище, описував критичне становище, але це успіху не мало і тільки за те, що я у вічі правду казав, мене чуть зрадником не зробили… обвинувачували навіть в тім, що я стою за згоду з добровольцями…». Повністю відки-даючи ці звинувачення, він зазначає: «Я стою на тім ґрунті, на якім я стояв і раніш, у мене строго національний напрямок і одночасно борюся з більшовиками, як з права, так і з ліва» (Док. № 5).

П. Болбочан пояснював, що відводить Запорізький корпус в резерв, «бо він є нездатний до бою і треба не менш, як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність». Одночасно він просить Є. Коновальця повідомити йому про ситуацію в Києві і нагадує, що військовий міністр О. Греків погодився повернути його на посаду командира Запорізького корпусу (Док. № 5), увільнивши від командування Лівобережним фронтом.

Відчувається гірке розчарування П. Болбочана діями провідників УНР, а також безмежна втома від боротьби не лише на фронті, але й з партійними та урядовими чиновниками, які виявляли все більше байдужості до ситуації на фронті і повну неспроможність до конкретних дій для захисту України. Разом з тим, П. Болбочан ніколи не виступав проти українського уряду. Як дисциплінований і відповідальний командир, він виконував усі накази головного командування армії. Проте він відверто критикував непослідовну, суперечливу політику проводу та його міністрів, чим викликав незадоволення останніх та налаштовував їх проти себе.