На перехресті

Що ж стало справжньою причиною «реабілітації» П. Болбочана?

Запорізька група [14], яка на той час продовжувала залишатися одним із найбільш боєздатних військових з’єднань, і особливо її командир опинилися в центрі уваги як уряду, так і його опонентів. У перших він викликав острах і роздратування, другі прагнули встановити з полковником тісніші стосунки, вбачаючи в ньому авторитетну фігуру, здатну об’єднати опозиційні до Директорії політичні сили. За словами воєнного історика М. Середи, уряд УНР не міг далі ігнорувати справу П. Болбочана, оскільки він «сидів у печінках кожного з міністрів». Крім того, певна небезпека «збільшувалась із боку запорожців, у яких він користувався довір’ям і симпатіями» ²⁵⁴. З огляду на поглиблення конфронтації з лідером ЗО УНР та її Державним Секретаріатом, республіканський уряд із занепокоєнням стежив за зростанням популярності П. Болбочана в Галичині та його зустрічами з представниками опозиційних партій.

Під час перебування уряду 30 УНР в Станіславові П. Болбочан, який також знаходився там, зустрічався з провідними діячами Української партії соціалістів-самостійників (О. Андрієвським, С. Афанасьєвим, М. Білінським, Д. Симоновим, І. Липою, Ю. Коллардом, О. Шаповалом та ін.) та Української демократично-хліборобської партії (В. Андрієвським, В. Липинським та С. Шеметом) (Док. №№ 36, 58). Головною темою розмов була політика уряду УНР та неспроможність лівого кабінету Б. Мартоса здійснювати державне керівництво, а також повстання В. Оскілка й можливі дії у разі приходу до влади правих партій. Як показував згодом під час слідства П. Болбочан, О. Андрієвський та С. Шемет виявляли рішучі наміри щодо призначення його командиром якої-небудь військової частини, що стала б надійною опорою для опозиціонерів. «Із військових частин для мене намічали або Запорізький корпус, або як це не вийде, то яку-небудь військову частину на Збручі», — свідчив на другому допиті полковник (Док. № 36).

С. Шемет схилявся до думки використати П. Болбочана для зміцнення збройних сил 30 УНР. «Власне тоді в Станіславові моя особиста думка була та, що полковникові Волбочанові краще було вступити до Галицької армії, бо тут було і більше порядку, і більше реалізму в політичних гаслах, і більше інтелігентності во всьому», — писав С. Шемет, згадуючи події весни 1919 р. Він також зазначає, що декілька разів звертався з аналогічними пропозиціями до голови Державного Секретаріату 30 УНР С. Голубовича та президента Національної ради Західноукраїнської республіки Є. Петрушевича. Проте, за словами С. Шемета, «обоє відхиляли моє предложения скористатися Волбочаном для Галицької армії, покликаючись на небажання псувати відносини з Головним Отаманом Петлюрою» ²⁵⁵. Як він згадує, вже напередодні захоплення поляками Станіславова був одержаний офіційний наказ про «призначення Болбочана формувати якусь нову частину для Галицької армії» ²⁵⁶.

24 травня 1919 р. Державне секретарство військових справ ЗО УНР надало полковнику повноваження на формування добровольчих військових частин у районі Микулинці-Скалат і на південь від них. П. Болбочан одержував право формувати загони з усіх громадян, у тому числі й з Наддніпрянської України, що перебували на території Галичини і не підпадали під наказ Директорії УНР про мобілізацію. З фондів Державного Секретаріату ЗО УНР за розпорядженням західноукраїнського уряду мало надаватися фінансове забезпечення цих частин (Док. № 14). Передбачалось їхнє повне укомплектування військовою формою та зброєю. Як засвідчував згодом сам П. Болбочан, в одержанні цього призначення йому сприяли члени УДХП та УПСС, насамперед С. Шемет, які «через Галицьку народну партію впливали на Секретаріат». Полковник також зазначав, що після того, як клопотання Державного Секретаріату 30 УНР перед С. Петлюрою про його призначення на військову посаду в Галицьку армію не мали успіху, йому було доручено формування нових військових частин у згаданому районі (Док. № 36). Не вважаючи себе ані заколотником, ані опозиціонером, П. Болбочан не приховував, що в наданні йому повноважень для формування військових частин були зацікавлені насамперед представники правих українських партій. За словами полковника, за день-два до одержання повноважень від Державного секретарства військових справ йому було передано двадцять п’ять тисяч українських гривень від С. Афанасьева, міністра фінансів уряду С. Остапенка. Ці гроші «на росходи по моїм роз’їздам і на організацію війська, яке я мав формувати, — свідчив згодом П. Болбочан, — були із партійної каси УПСС» (Док. № 36).

Проте нове призначення П. Болбочана фактично не було реалізоване. Саме в цей час почався новий наступ польських військ і «праве крило Галицької армії одходило і стали боятись, що той район, де мені (П. Болбочану. — Авт.) доручено було формувати військо, буде захоплений поляками». Після того, як польська армія почала свій наступ на Станіславів, полковник виїхав у прифронтову смугу Чортків-Копичинці для з’ясування можливостей формування нових військових частин з добровольців. Ситуація, з якою він ознайомився в районі виконання своїх обов’язків, засвідчила повну відсутність будь-яких людських чи матеріальних засобів до реалізації цього завдання. «Коли почався наступ ворога на Станіславів, — свідчив П. Болбочан дещо пізніше, — то я виїхав на Чортків-Копичинці і там побачив, що із нових формувань нічого не вийде, бо не було ні кадрів, ні амуніції, ні зброї» (Док. № 36).

Розуміючи, що виконання покладених на нього західноукраїнським урядом обов’язків було нереальним, П. Болбочан спробував звернутися до Головного отамана С. Петлюри з проханням надати йому військову посаду в Армії УНР. Більшість учасників подій згадують, що в цей час він дійсно уперто й послідовно шукав усіх можливих шляхів для повернення на військову службу. Чимало впливових політичних, військових та громадських діячів розуміли, що П. Болбочан може принести велику користь українській справі, якщо повернеться на командну посаду в армії, дехто з них клопотав за нього перед Головним отаманом. Зокрема, С. Шемет згадував, що особисто «умовляв міністра Мартоса і члена Директорії Андрія Макаренка, з якими бачився в Станіславові, аби вони сприяли поворотові Болбочана до служби у війську» ²⁵⁷. Він також згадує про зустріч П. Болбочана і Є. Коновальця, що відбулась у Станіславові з ініціативи українського галицького політика Цегельського. Останній також намагався сприяти поверненню опального полковника на військову службу. З цією ж метою до С. Петлюри звернувся і брат члена Директорії А. Макаренка — Г. Макаренко, — який також мав зустріч з П. Болбочаном у Станіславові (Док. № 63).

Зі спогадів С. Шемета, свідчень самого П. Болбочана відомо про зустріч С. Шемета з Головним отаманом у Тернополі. За словами І. Мазепи, С. Петлюра мав попередню розмову з членами Директорії А. Макаренком та Ф. Швецем щодо нового призначення полковника до Запорізької групи. Тоді вони дійшли спільної думки, що «Болбочана не можна вертати до армії, бо Чорношличники… — за Болбочана, а Гайдамаки… — проти, тому, мовляв, «не буде порядку»», — зазначає І. Мазепа ²⁵⁸.

Власне саме це послужило причиною рішення щодо відрядження П. Болбочана до Італії з метою комплектування нових частин з українських військовополонених. Цей факт знайшов своє висвітлення в пізніших свідченнях полковника на допитах: «Мені тоді сам Отаман (Петлюра. — Авт.) пропонував їхати до Італії, на що я погодився. Коли про це дознався Шемет, то мені прийшлось кожен день переживати неприємності, бо Шемету не хотілось, щоб я їхав з України» (Док. № 36). У свою чергу С. Шемет досить іронічно поставився до нового призначення полковника. «Петлюра пропонував Болбочанові або їхати до Італії формувати з полонених Галичан військо, або одержати від нього, Петлюри, призначення в Галицьку армію, — писав він у своїй статті про полковника. — Перше, кажуть, Петлюра звичайно пропонував всім, кого хотів здихатись. Що ж до Галицької армії, то компетенція Петлюри на неї не розповсюджувалась…» ²⁵⁹.

Якщо надані ЗО УНР повноваження П. Болбочан не міг реалізувати через відсутність людських та матеріальних ресурсів, то його призначення для формування військових частин з українських полонених в Італії виглядало ще більш примарним, оскільки представники соціалістичних партій, які складали на той час більшість у республіканському уряді, були проти призначення його взагалі на будь-яку посаду.

31 травня 1919 р. на засіданні Ради народних міністрів УНР було заслухано доповідь міністра внутрішніх справ І. Мазепи про відрядження П. Болбочана до Італії для організації військових частин з полонених-українців [15]. Члени уряду практично одностайно висловилися проти відрядження П. Болбочана, що й було зафіксовано в рішенні засідання ²⁶⁰. У зв’язку з цим виглядає нещирою позиція І. Мазепи, який особисто доповідав на засіданні про призначення П. Болбочана і був, як міністр і доповідач, знайомий з перебігом та результатами обговорення. У своїй книзі він згодом написав, що полковник погодився їхати до Італії, але «чомусь» наприкінці травня 1919 р. не прийшов до Директорії ²⁶¹. У дійсності, як свідчать документи, після доповіді І. Мазепи 31 травня 1919 р. кабінет ухвалив звернутися до Головного отамана, «аби п. Болбочана було відкликано з зазначеної командіровки». Для погодження цього питання члени уряду відрядили до С. Петлюри міністра внутрішніх справ І. Мазепу, а також міністра преси й інформації І. Лизанівського, «аби остаточно порозумітися в цій справі» ²⁶². Проте 5 червня 1919 р. Головний отаман підписав розпорядження начальнику головного управління генштабу Армії УНР О. Шайбле негайно відрядити полковника П. Болбочана «в розпорядження української торговельної місії в Італії»[16]. На виконання рішення Головного отамана, 6 червня 1919 р. О. Шайбле звернувся до Ради Народних Міністрів УНР з проханням затвердити видачу коштів військовому агенту 1-го розряду П. Болбочану та іншим делегованим особам (полковникам Разіну, Ляшенко, Василенко, хорунжому Коржу).

Не виключено, що П. Болбочан передбачав що це призначення — лише привід вислати його з України і тому не дуже хотів їхати, оскільки одночасно із очікуванням офіційного оформлення документів для майбутньої поїздки продовжував зустрічатися з низкою політичних діячів та військовими, які настійливо рекомендували йому повернутися в Запорізьку групу. У нашому розпорядженні немає інших документів, крім звернення О. Шайбле до РНМ УНР від 6 червня 1919 р., які б засвідчили, що розпорядження Головного отамана С. Петлюри було до кінця реалізоване генштабом. Можливо, П. Болбочан так і не був поінформований про своє відрядження до Італії. Як би там не було, цілком легітимною підставою для намірів полковника залишитися в Дієвій армії могло бути рішення державного інспектора М. Гавришка щодо Запорізького корпусу.