Суд на полковником П. Болбочаном

Суд на полковником П. Болбочаном

10 червня 1919 р. наказом по військам Дієвої армії УНР ч. 207 за підписами Наказного отамана О. Осецького та начальника штабу А. Мельника для розгляду справи полковника Болбочана у зв’язку з подіями в Запорізькій групі був призначений надзвичайний суд у складі: голова суду — комендант штабу Дієвої армії осавул А. Клим, члени суду — секретар Головної державної інспекції хорунжий Лінкевич, командир окремої резервної сотні сотник Вербицький [20], бунчужний окремої сотні при штабі Дієвої армії Бартош, ройовий комендантської півсотні штабу Дієвої армії Гусак та секретар суду — слідчий штабного суду при штабі Дієвої армії. Прокурором був призначений хорунжий Петро Певний, оборонцем — козак комендантської півсотні штабу Дієвої армії УНР Дідух (Док. № 25).

Це рішення було прийнято з посиланням на закон Директорії УНР про надзвичайні військові суди від 26 січня 1919 р. Згідно з цим законом надзвичайні суди створювалися в місцевостях УНР, оголошених на воєнному стані або в стані облоги, а також в умовах воєнних дій. Якщо зважити на те, що законом від 24 січня 1919 р. воєнний стан був оголошений на всій території УНР, то стає очевидним, що в тих умовах цивільне судочинство не діяло, а раніше створені військово-польові суди скасовувалися, незалежно від часу їх створення. Разом з тим, вироки, винесені надзвичайними військовими судами за спрощеною процедурою, не підлягали оскарженню й негайно виконувалися. Щоправда, особи, засуджені на смерть, мали право протягом шести годин після оголошення вироку звернутися з проханням про помилування або полегшення кари до «Верховної влади», тобто Директорії, «а в Дієвій армії до Головного отамана» [21].

Вартий уваги той факт, що склад надзвичайного військового суду не був сталим. Рішення про створення суду приймав командир полку або військові начальники з рівними або більшими правами, а також губерніальні або міські коменданти.

Вони ж призначали особовий склад суду, до якого входили: голова (муштровий штаб-старшина), чотири члени (старшини і підстаршини), прокурор, оборонець та секретар. Підсудності надзвичайного військового суду підлягали усі військові та цивільні особи за карні вчинки, які передавалися в його компетенцію законом від 26 січня 1919 р.

Оскільки за доби Директорії старе законодавство не переглядалося, а були тільки відредаговані деякі його положення, на території УНР значною мірою продовжували діяти закони колишньої Російської імперії й Тимчасового уряду, а тому надзвичайні військові суди виносили вирок, спираючись на стару законодавчу базу, неадекватну новій ситуації. У зв’язку з цим начальник контррозвідки Дієвої армії М. Чеботарів писав у спогадах: «Ніяких не було ухвал, постанов, розпоряджень Українського Уряду, Директорії щодо кваліфікації злочинств, а також які і за що мають буди кари, а тому суди керувалися законами Російської держави. Результат був той, що багатьох суди засуджували до заслання в Сибір (а ми ж його не мали), або тяжкі кари — засудження до «каторжних робіт» (ми їх також не мали) і т. д. Тому всі засуджені в такий спосіб сиділи в призначених для цього вагонах валки контррозвідки» ²⁹³.

Так, 4 червня 1919 р. спеціальним наказом був створений надзвичайний військовий суд для розгляду справи отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка. Згодом у 1927 р. М. Чеботарів у листі до сотника В. Шевченка згадував, як возив «в складі своєї валки арештантський вагон, повний отаманами на протязі 5-ти місяців» ²⁹⁴. Серед інших у тому вагоні були й згадані отамани. За два тижні до евакуації уряду з Кам’янця-Подільського отамани були переведені з арештантського вагона до місцевої в’язниці, яка відносилась до компетенції МВС УНР. А невдовзі за особистим розпорядженням міністра внутрішніх справ І. Мазепи вони були звільнені ²⁹⁵. Ймовірно, це було пов’язано з намірами тогочасного уряду УНР порозумітися з представниками повстанських загонів та груп, які діяли по той бік фронту в тилу червоних, і привернути їх на бік Директорії. Йшли складні переговори про визначення єдиної платформи між ЦК УСДРП, ЦК УПСР, Всеукраїнським революційним комітетом, який обстоював гасло «За радянську владу, але без більшовиків», й Головним штабом повстанських військ з метою організації бойових дій спільно з Дієвою армією УНР ²⁹⁶.

Доля полковника П. Болбочана склалась інакше.

Заарештований 9 червня 1919 р., він чекав розгляду своєї справи у вагоні контррозвідки. А вже наступним днем — 10 червня 1919 р. — був датований наказ О. Осецького та А. Мельника про створення надзвичайного військового суду. Тим же самим числом — 10 червня 1919 р. — датується й постанова суду про притягнення полковника П. Болбочана до відповідальності «за злочинне захоплення влади — посади Командуючого Запорізькою групою» і «дезорганізацію військового фронту під час щасливого наступу проти ворога» (Док. № 26).

Вочевидь, постанова була написана перед початком судового засідання. У цьому документі суд постановляв залишити утримання П. Болбочана під арештом та призначити проведення судового розслідування на той же день — 10 червня. За законом Директорії про надзвичайні військові суди, засідання мало бути проведеним протягом двох днів від заведення справи. Проте справу П. Болбочана заслухали в день її подання. П. Болбочан визнавався винним у злочині, передбаченому ст. 246 військового статуту про покарання, яка проголошувала, що «виний у збуренні під час бою іншими словами, прикладом або іншими діями до втечі, здачі або іншого ухилу від бою, хоча б таке збурення і не мало наслідків, піддається: позбавленню всіх станових прав і страті» ²⁹⁷. 10 червня 1919 р. у м. Чорний Острів відбувся суд. Судове засідання було розпочате з прийняття обітниці (Док. № 27). За відсутності духовної особи, згідно зі ст. 16 «Закону про надзвичайні військові суди», її прийняв голова суду ²⁹⁸. Обітницю також склали як свідки: Головний державний інспектор В. Кедровський, його заступник І. Романченко, державний інспектор Північної групи Аполон Певний (Док. № 28).

Той факт, що суд відбувся одразу ж у день свого призначення, дає підстави припустити, що сценарій його був розроблений заздалегідь і ставив за мету не дати підсудному жодних можливостей для виправдання — наприклад, йому не було дозволено запросити власного оборонця і навіть навести на свою користь будь-які факти. Адвокатом полковника був призначений простий козак зі штабу Дієвої армії Дідух. Точно невідомо, чи мав він правову освіту. Всі особи, введені до складу надзвичайного суду, належали до комендатської сотні штабу Дієвої армії й були призначені Наказним отаманом О. Осецьким. Судячи з того, що крізь усі документи судового розслідування й слідчої справи червоною ниткою проходить уже цитований наказ Головного отамана 4.479 від 9 червня 1919 р., доля П. Болбочана була вирішена ще напередодні судового засідання.

Засідання відкрилося об 11 годині 15 хвилин і закінчилось о 20 годині 20 хвилин винесенням вироку — кара на смерть. Отже, якщо врахувати двогодинну перерву, загалом суд тривав сім годин (Док. № 28). Під час допиту полковник П. Болбочан не погодився із звинуваченнями, які були викладені в постанові суду, і попросив допитати свідків — полковників, які підписали прохання про його призначення командиром Запорізької групи. Проте суд не зважив на це. На суді П. Болбочан розповів про ситуацію, яка склалася після наказів державного інспектора. При цьому він звернув увагу на те, що й тогочасний командир Запорізької групи В. Сальський також одержав наказ від М. Гавришка передати йому свою владу над Запорізькою групою. Переповідаючи про свою зустріч з В. Сальським, П. Болбочан підкреслив, що той відмовився передавати владу «самовільно», тому в разі виконання наказу М. Гавришка мусив би заарештувати його. «Но я сказав, що нічого я не буду робити без наказу головного командування», — підкреслив П. Болбочан (Док. № 28). Торкаючись подій, що відбулися після приїзду до місця розташування Запорізької групи головного державного інспектора В. Кедровського, обвинувачений підтвердив слова останнього про протиправність розпорядження М. Гавришка. П. Болбочан також засвідчив, що у приватних розмовах із заступником державного інспектора І. Романченком та державним інспектором Північної групи військ Армії УНР А. Певним говорив, що «дуже поважає отамана Петлюру», «проти політики міністрів нічого» не має, а тільки виступає проти їхнього непрофесіоналізму та невміння зарадити ситуації в країні. Щодо останньої тези, полковник підкреслював, що це він «говорив не як командір корпусу, а як щирий українець», який бажає зберегти цільність фронту (Док. № 28).

Відповідаючи на запитання прокурора П. Певного, П. Болбочан підкреслював, що з болем переживає долю військового формування, з яким пов’язана частина його життя. Він, зокрема, зазначив, що Запорізький корпус був дезорганізований отаманом Волохом — «людиною малообразованою, бувшим фельдфебелем». На запитання прокурора, яку він визнає армію: політичну чи аполітичну, обвинувачений відповів, що хотів би бачити армію «аполітичною, яка підлягає наказам своїх начальників».

Стосовно політичних сил, які звертались до нього, щоб «він взяв владу в Запоріжським корпусі в свої руки», П. Болбочан сказав, що «представники ті були від самостійників-соціалістів і хліборобів-демократів», що до нього «з’явилися представники партії соціалістів-самостійників, а саме голова партії Симонів і член Директорії Андрієвський і пояснили, що коли отаман Болбочан буде стояти на чолі Запоріжського корпусу, то існуючий уряд сам собою відійде і треба скликати державну нараду, яка б вибрала б президента для всієї України». Він також зізнався, що з подібною пропозицією до нього звертався і член Української партії хліборобів-демократів С. Шемет, з яким він бачився 7 червня в Проскурові, і той сам почав розмову про державний устрій України і про те, щоб він (П. Болбочан) прийняв корпус (Док. № 28).

Підсудний не мав жодних ілюзій стосовно свого призначення в Італію. Він категорично відкинув закиди щодо власних амбіцій і намірів одержати високу посаду, зазначивши, що «коли б дбав тільки про себе самого», то кращої пропозиції, ніж їхати до Італії він не бажав би. Разом з тим, полковник підкреслив, що Головний отаман «чудово знає, що ніякого формування Антанта не допустить, доки вона вважає УНР за «большевиків другого сорту»». Тому, на думку П. Болбочана, С. Петлюра просто хотів його «купити дорогою командировкою, щоб у цей спосіб спекатися» (Док. № 28).

Як свідки на суді були допитані: В. Кедровський — головний державний інспектор Дієвої армії УНР, його заступник - І. Романченко та державний інспектор Північної групи військ А. Певний.

В. Кедровський, зокрема, зазначив, що 9 червня 1919 р. о 8-й годині ранку одержав письмове клопотання полковників Запорізької групи про призначення П. Болбочана командувачем групи та усний наказ Головного отамана С. Петлюри «анулювати наказ отамана Гавришка про призначення отамана Болбочана». В. Кедровський підкреслив, що на зустрічі з полковниками він взяв у них письмове підтвердження, що «вони не будуть підтримувати політичних змагань отамана Болбочана, а будуть безприкословно виконувати накази вищого командування» (Док. № 28).

Ще один свідок на суді — державний інспектор А. Певний, — розповідаючи про свою приватну розмову з П. Болбочаном зазначав, зокрема, що на запитання, чи вступив П. Болбочан у виконання обов’язків командувача групи, одержав відповідь: «Юридично ні, але ж фактично — так» і що «з цим Головний отаман повинен считаться». На прохання А. Певного полагодити справу «без пролиття крові» він знайшов розуміння у полковника. П. Болбочан, з свого боку, попросив інспектора передати Головному отаманові його «прохання приїхати в Проскурів для полагодження справи, гарантуючи недоторканость особи, але лише в тому разі, коли Головний отаман не буде звертатися до козаків». Наскільки щирими були свідчення А. Певного, важко судити. Проте у жодному з інших документів судової справи якихось погроз з боку П. Болбочана на адресу С. Петлюри не зафіксовано.

Щодо формування нового кабінету, за свідченням А. Певного, полковник висловив думку, що «він мусить бути построений по діловому принципу, відкидаючи всіх представников від партій яко їх представників; до того ж ще начальником Штабу Дієвої Армії мусить бути призначена людина фахова, а отаман Мельник мусить бути усунутий». Далі свідок підкреслив, що полковник жодним словом не згадував членів Директорії, а засвідчив своє шанобливе ставлення до Головного отамана С. Петлюри, якого просив санкціонувати нове призначення (Док. № 28).

Варто звернути увагу на оцінку ситуації Б. Мартосом, який уже згодом, на еміграції, інтерпретував взаємини головного державного інспектора В. Кедровського з підсудним під час конфлікту. Він, зокрема, наголошував на тій обставині, що П. Болбочан відмовився скласти з себе повноваження командувача групи, хоча В. Кедровський, як головний державний інспектор, стояв вище М. Гавришка і мав право відміняти розпорядження та накази підлеглих йому державних інспекторів. Свідчення В. Кедровського та їхня інтерпретація Б. Мартосом мали на меті створити враження, що П. Болбочан фактично вже захопив керівництво Запорізькою групою ²⁹⁹. Однак є очевидним, що далі намірів очолити групу справа у П. Болбочана та його прихильників так і не пішла. В. Сальський не був заарештований і продовжував здійснювати командування, про що свідчить його телефонна розмова з С. Петлюрою та активне спілкування з командирами військових частин.

Заступник головного державного інспектора Дієвої армії УНР І. Романченко заявив на суді, що П. Болбочан у розмові з ним підкреслював, що «згодився прийняти командування лише під давлінням обставин і для того, щоб спасти корпус від розвалу; знаю, — передавав слова полковника І. Романченко, — що коли я буду командувати корпусом кабінет міністрів може подати в одставку; але може це і краще». За словами свідка, полковник виявив неповагу до членів уряду і висловлювався про необхідність «створення нового, ділового кабінету», натомість «проти Головного отамана і проявлення його влади в любій формі, чи в диктатурі, чи в президентурі абсолютно нічого не мав» і виявляв готовність підпорядковуватися Головному отаману. І. Романченко свідчив, що П. Болбочан обміркував організаційний бік прийняття командування Запорізьким корпусом: «У тому разі, коли 6-та дивізія не захоче його бачити на чолі корпусу, він згоден приняти під команду лише 7-му і 8-му дивізію» (Док. № 28).

Стислий протокол судового засідання, де розглядалася справа П. Болбочана, не дає можливості всебічно й об’єктивно відтворити атмосферу, в якій відбувався суд, а також визначити ставлення свідків до справи. Тим більше нам видається неможливим визначити поведінку П. Болбочана на суді. Деякими сучасниками вона зображалася згодом у пізніших спогадах як «непримирима» (І. Мазепа) ³⁰⁰, або навіть «зухвала» (Б. Мартос)³⁰¹. Разом з тим, у згаданому протоколі не зафіксовано жодного слова адвоката на захист підсудного — факт сам по собі красномовний.

Загалом видається досить дивним, що протокол судового засідання, яке тривало понад 7 годин, нараховує лише 8 сторінок рукописного тексту. Як бачимо, свідчення допитаних є однобічними і торкаються лише вузького кола питань: ставлення до уряду, до Головного отамана, хто з політичних та громадських діячів стояв за справою призначення П. Болбочана на посаду і що саме він особисто говорив на цю тему.

Понад годину члени надзвичайного суду радилися з приводу вироку. При цьому невідомо, чи прийняте рішення було одностайним, чи голоси якимось чином розділилися. О 20-й годині 20 хвилин 10 червня 1919 р. обвинуваченому полковнику П. Болбочану було оголошено вирок суду: «…отамана Болбочана Петра за його злочинну акцію, завдяки якій сталась дезорганізація військ У.Н.Р., ведучих наступ, позбавити усіх прав отамана і покарати смертю через розстріл згідно наказу військам Дієвої армії У.Н.Р. ч.75 § 9 ст. 246 С.ВЛ. (XXII кн. 1869 вид. 4.)» (Док. № 29).

Таким чином, вирок П. Болбочану був винесений на підставі ст. 246 уже згадуваного військового карного статуту, прийнятого ще за часів Російської імперії, а також § 9 наказу ч. 75 (дисциплінарного статуту) Армії УНР від 24 травня 1919 р.[22], який посилався у свою чергу на ст.246—1 того ж російського статуту. Обидві статті, на які посилалися судді у винесеному вироку, передбачали покарання у вигляді смертної кари через розстріл.

Вислухавши вирок, П. Болбочан, користуючись правом подати протягом 6 годин після рішення суду прохання замінити присуджену кару на більш м’яку, звернувся до О. Осецького. Звернення було відправлене до Наказного отамана у відповідності до ст. 28 Закону про надзвичайні військові суди, яка передбачала такого роду клопотання направляти до «начальника, котрий склав суд» ³⁰². Досить емоційний текст його прохання свідчить, що покарання, до якого він був засуджений, видавалося надзвичайно жорстоким і незаслуженим. «Я засуджений на смертну кару — не так я виноватий, аби нести таку сувору кару, — пише П. Болбочан у своєму зверненні. -Прохаю Вас, пане Отамане, взяти на увагу і ту працю і ту користь, котру я колись приніс для України». Прохаючи про помилування чи зменшення «суворої кари», полковник виявляє готовність бути «простим козаком, або подвергнутись остракизму». Він також просить вислухати його у «важній справі» (Док. № 30).

Наступного дня О. Осецький відправив прохання П. Болбочана С. Петлюрі. Деякі сучасники подій та дослідники стверджують, що полковник звертався із клопотанням про помилування до Головного отамана С. Петлюри. Однак насправді адресатом прохання про заміну смертної кари був Наказний отаман О. Осецький, який переадресував його С. Петлюрі. Апелюючи до О. Осецького, П. Болбочан, можливо, розраховував, що той буде більш лояльним до нього, оскільки всі його попередні спроби порозумітися з Головним отаманом ще з часу першого арешту і в подальшому не мали жодних успіхів. Крім того, можна припустити, що полковник адресував своє прохання, спираючись на пораду адвоката — козака Дідуха, — який, щоправда, так і не заявив про себе на судовому засіданні.

Треба підкреслити, що Наказний отаман О. Осецький мав право, як наголошувала стаття 28 закону про надзвичайні військові суди, у випадку подання прохання «замінити присуджену кару на смерть на безстрочну, або строчку каторгу, або тими карами, які зазначені в законі за признаний судом карний вчинок». Однак цього не сталося з кількох причин.

По-перше, через те, що стаття 28 носила певний казуїстичний характер, оскільки інкриміноване обвинувачення і § 9 наказу Головної команди військ УНР від 24 травня 1919 р. передбачали виключно розстріл, не пропонуючи жодної альтернативи. По-друге, «каторги» в УНР не було, про що писав уже цитований нами М. Чеботарів (хоча для отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка та полковника Яценка зробили виняток і вони їздили вздовж фронту в арештантському вагоні). І О. Осецький, і С. Петлюра добре розуміли, що довго тримати у арештантському вагоні такого авторитетного воєначальника було вкрай небезпечно. По-третє, Наказний отаман не дуже поспішав скористатися наданими йому повноваження замінити розстріл на іншу кару. Відклавши виконання вироку, він апелював до Головного отамана та уряду, не наважуючись узяти на себе особисту відповідальність за страту П. Болбочана.

У матеріалах слідства є ще одне особисте клопотання засудженого (Док. № 38) — це прохання П. Болбочана «допустити до розгляду його справи, яко оборонця, полковника Наркевича». Колишній командир запорожців знав, що полковник Наркевич — в. о. голови штабного суду при групі Січових Стрільців — дорученням Наказного отамана від 4 червня 1919 р. був призначений прокурором у справі отаманів Й. Віденка, О. Палієнка, Святненка, І. Семесенка і полковника Яценка на надзвичайному військовому суді. Незважаючи на те, що за судовою процедурою він мусив звинувачувати підсудних, однак зміг добитися для них пом’якшення вироку ³⁰³. Саме на це й розраховував П. Болбочан, але його сподівання не справдились.

У судовій справі звертає на себе увагу ще один цікавий документ, який містить інформацію про перебіг подій після засідання суду.

11 червня 1919 р. Наказний отаман одержав на затвердження від голови надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана осавула А. Клима акт з вироком, про що в той самий день особисто повідомив С. Петлюру. Формально Головний отаман не виявив своєї участі у остаточному вирішенні долі П. Болбочана, і 12 червня О. Осецький затвердив вирок. А ще на день раніше з рішенням суду погодився й головний державний інспектор В. Кедровський (Док. № 31). Обидва власноручно зафіксували своє рішення у вигляді резолюції на акті з вироком.

Таким чином, практично на одному папірці вирішилася доля полковника П. Болбочана. Декілька резолюцій, з огляду на попередню реакцію Головного отамана, поставили крапку у долі відомого військовика.

12 червня 1919 р. у військових частинах Дієвої армії УНР був розповсюджений наказ О. Осецького ч. 210 про суд над П. Болбочаном та засудження його до смертної кари. Цим документом Наказний отаман фактично оголошував про затвердження ним судового вироку: «Аби припинити надалі всякі порушення дисципліни і показати військовим, що вони повинні всіми засобами підтримувати фронт, а не руйнувати його, затверджую засуд надзвичайного військового суду, присудившого Отамана Болбочана до смертної кари через розстріл». Поряд з цим прозвучало попередження, що «всяка спроба самочинного захоплення військової влади та руйнування фронту буде безпощадно каратися» (Док. № 33).

Одразу після смертного вироку, винесеного П. Болбочанові, посилилася кампанія його дискредитації серед військових. Надзвичайного «успіху» досяг центральний часопис Дієвої армії УНР «Український козак». Уже наступного дня після суду — 11 червня 1919 р. — було вміщено дві статті про справу П. Болбочана. Одна з них називалась «Нова Оскілківщина», яка була опублікована разом з вище цитованою телеграмою С. Петлюри до командувача Запорізької групи військ Армії УНР В. Сальського (Док. № 20). Поряд з інформацією про самочинне захоплення П. Болбочаном — «представником української буржуазії» командування групою, подавалась характеристика політичних поглядів його уявних прихильників та критикувалась ймовірна перспектива їхнього приходу до влади в Україні. «Для захоплення влади він ні на мить не подумав про те, що його авантюра може пошкодити нашим успіхам», — зазначав часопис. «Він злигався з Шеметом, багатим поміщиком із Полтавщини», з яким, за словами «Українського козака», П. Болбочана єднає «тільки себелюбство, стремління до власти і до панування». Газета закликала виявляти «більше уваги», «революційного огню і завзяття» ³⁰⁴. У цьому ж номері часопису в статті під назвою «Гадюка гадюкою!» її автор закликав «слухати тільки соціялістичне українське правительство» і «давити поміщицьку авантюру в самім зародку її», як це зробили запорожці, зліквідувавши «авантюру П. Болбочана — С. Шемета», які, мовляв, «хотіли захопити владу в свої руки» ³⁰⁵.

У наступному номері — від 12 червня 1919 р. — «Український козак» повертається до порушеної теми і знову друкує низку публікацій, які насамперед торкалися перебігу судового засідання. «Довідавшись про присуд надзвичайного військового суду, Болбочан перелякався і, подав до правительства плаксиве прохання, в якому благав помилування, звертаючи всю вину на бувшого члена Директори Андрієвського, хліборобського ватажка поміщика Шемета, теперішнього голову партії самостійників Симоніва та секретаря тієї партії Грищенка, які підбили його піти на авантюру, — стверджував автор статті в «Українському козаку». — Вони погодилися з Бол. бочаном, що як тільки він оповістить себе командіром Запоріжського корпусу, то вони заарештують головного отамана й правительство і при допомозі антанти запанують на Вкраїні» ³⁰⁶. Виходячи з того, що матеріали судового слідства не були офіційно оголошені в жодному з інформаційних агенств, а тим більше були недоступні будь-яким журналістам, можна припустити, що автором статті був один із присутніх на судовому засіданні, а саме — прокурор П. Певний, якого сучасники не раз називали «політично тендеційним публіцистом». Інший часопис — друкований орган Кам’янецького комітету УСДРП — газета «Визволення» — у статті «Українські Герострати» вельми оригінально заявляє про зв’язок між П. Болбочаном, В. Оскілком та гетьманом П. Скоропадським: «… імена П. Скоропадського, Оскілка, Болбочана — хіба це не галерея імен української пожежі?» ³⁰⁷.

Як бачимо, відбувалося відверте перекручування фактів і створення міфу про П. Болбочана як речника поміщицько-буржуазних кіл, який будь-що рвався до влади.