Останній акт трагедії полковника П. Болбочана

Останній акт трагедії полковника П. Болбочана

Скрутне військове становище, в якому опинилася УНР, змушувало українську владу дедалі частіше вдаватися до «надзвичайного» правосуддя. Головний отаман, залишаючись у тіні в справі П. Болбочана, продовжував діяти, «підганяючи» законодавство під уже прийняті рішення. Телеграмою ч. 322 від 15 червня 1919 р. він наказав «виконувати безпроволочно» вироки військових судів. На підставі цього наказу, який було поширено в армії спеціальними розпорядженнями (ч.4 Головної управи військ УНР від 19 червня 1919 р. і 4.237 по штабу Дієвої армії від 25 червня 1919 р.), військовий міністр отаман Г. Сиротенко та начальник Головної військово-судової управи С. Мошинський у свою чергу наказували військовим судам здійснювати винесені вироки негайно ³⁰⁸. Таким чином, залишалося дедалі менше надій на помилування П. Болбочана.

Після винесення вироку розгляд його справи ще продовжувався, але вже в партійно-урядових кулуарах. Наказний отаман намагався уникнути прийняття остаточного рішення щодо підсудного й апелював у цій справі до голови уряду Б. Мартоса. За версією останнього, викладеною вже згодом у спогадах, О. Осецький звернувся до нього за порадою у зв’язку з тим, що П. Болбочан начебто просив побачення з Наказним отаманом, «мотивуючи тим, що хоче розкрити дуже важливу державну таємницю». Зі слів Б. Мартоса виглядає, що сам Наказний отаман, як військовий, не бачив у цьому ніякого сенсу, проте вважав, що з політичного боку це може принести користь. Він погоджувався на цю зустріч лише у випадку, якщо на ній буде присутній і прем’єр-міністр ³⁰⁹. Як далі наголошував Б. Мартос, він звернувся за порадою до міністра юстиції УНР А. Лівицького, який не просто радив провести зустріч із підсудним, але й висловив думку, «що коли присуджений до смерти злочинець заявляє бажання розкрити якусь таємницю, то це його бажання має бути задоволене, хоч би навіть для цього довелося відкласти виконання присуду» ³¹⁰.

Проте, як свідчать документи слідчої справи П. Болбочана, ще 11 червня — наступного дня після суду й винесення вироку — Наказний отаман повідомив міністра юстиції УНР

А. Лівицького про необхідність проведення додаткового розслідування справи П. Болбочана, оскільки, за його словами, під час судового засідання з’ясувалося, що «в його злочинних подіях брали участь деякі цивільні особи». Посилаючись на те, що полковник засуджений до смертної кари, О. Осецький просив міністра допитати його негайно. У свою чергу А. Лівицький віддав розпорядження В. Лихопою — заступникові голови державної слідчої комісії, яка займалася розслідуванням повстання В. Оскілка — негайно допитати П. Болбочана, припускаючи можливий зв’язок між обома справами (Док. № 32). На час нових допитів П. Болбочана діяв наказ (у порозумінні з урядом) про тимчасове припинення вироку за підписом А. Макаренка, який у той час перебував у Чорному Острові (Док. № 39).

12 червня 1919 р. в Чорному Острові відбувся новий допит П. Болбочана, але вже як «свідка». Заслуговує на увагу напис на протоколі: «Згідно персональній пропозиції пана Міністра Юстиції». Поведінка та свідчення полковника на другому допиті різко відрізнялися від того, що відбувалося на судовому засіданні. Це вже була інша людина. Допитуваний «сипав» прізвищами, «пригадував» якісь деталі і загалом справляв враження зламаної людини, яка слухняно виконує те, що вимагають від неї слідчі.

Важко уявити собі психічний стан людини, яка напередодні була засуджена до смертної кари. Чіпляючись за останню надію, П. Болбочан під час допиту наголопзував, що весь час «чекав приїзду Головного Отамана і йому одному хотів все розсказати». Він давав свідчення про свої зустрічі з О. Андрієвським та С. Шеметом. Перший, за словами полковника, зокрема заявляв, що йому (П. Болбочану) слід «повертатись до військової праці, а далі буде і політична праця». Під тиском слідчих допитуваний подав інформацію про зустрічі з членами УПСС та УДХП (О. Андрієвським, С. Афанасьєвим, Д. Симоновим, М. Білінським, О. Шаповалом та ін.) і не заперечував, що однією з тем їхніх бесід було питання державного перевороту. Очевидно, слідчий задавав полковнику цілеспрямовані питання, торкаючись конкретних осіб з числа діячів правих партій, оскільки П. Болбочан змушений був пригадувати, чи знає він того або іншого персонально. Так, зокрема, він висловив сумнів, чи був на одній з нарад інженер Ю. Коллард. «За Коларда я знаю, що він самостійник, — зауважував підсудний, — але балачок я з ним не вів і тільки часто бачив його з Маєвським» (Док. № 36).

Зупинившись більш детально на одній з нарад, яка відбулася в Станіславові вже після повстання В. Оскілка, П. Болбочан засвідчив, що тоді було вирішено «всякими засобами добиватись, щоб я командував якою-небудь частиною, до якої всі ці люди, що були на нараді, могли б переїхати». На цьому ж таки зібранні, згідно з показаннями підсудного, С. Шемет нібито «говорив про проект Державної наради і висловлювався за те, що як всі вони переїдуть до моєї військової частини, то тоді вони почнуть «діло»». При цьому допитуваний наголошував, що «слово «переворот» не було сказано, але під ділом всі ми, що були на нараді, розуміли державний переворот» (Док. № 36). П. Болбочан також розповідав, що при зустрічі з О. Андрієвським та С. Шеметом вони говорили «про задуманий їми державний устрій і розсказали мені, що Головним Отаманом буде генерал Греків, презідентом Української республіки Петрушевич, або якийсь старий Чикаленко, кабінет міністрів буде чисто діловий і на чолі його стоятиме Сімонів». До нового складу кабінету, за його словами, повинні були увійти «самостійники, народна партія, хлібороби-демократи і не виключалось, що в кабінеті будуть і соціал-демократи, але які по призвищам, мені не казали» (Док. № 36).

Під час допиту на прохання О. Осецького був присутній Б. Мартос. Коментуючи перебіг допиту, він зазначав, що П. Болбочан «нічого нового» не сказав, бо розвідка давно повідомила уряд про наради в Станіславові та прізвища тих, хто брав у них участь ³¹¹. Виникає думка, що при такій детальній обізнаності уряду проведення нового допиту П. Болбочана було необхідне лише для отримання підстав для порушення карної справи за фактом державної змови. Для цього й залучались і міністр юстиції А. Лівицький, і слідчий надзвичайної комісії по розслідуванню повстання В. Оскілка — В. Лихопой. Останній з особливою ретельністю взявся за виконання справи.

У протоколі другого допиту П. Болбочана звертає на себе увагу його погана поінформованість про декого із згадуваних ним осіб, невідповідність деяких дат та фактів. Особливо впадають в око фатальні для полковника акценти на підготовці державного перевороту. Все це наводить на думку, що слідчий «підказував» допитуваному, про що й про кого він має говорити. Це підтверджують і висловлювання П. Певного — прокурора надзвичайного військового суду у справі П. Болбочана. У своєму листі до редакції тижневика «Ранок», якого надрукував зі скороченнями Б. Мартос у праці «Оскілко й Болбочан (спогади)», той деталізує перебіг подій у часі між вироком, який виніс суд 10 червня 1919 р., і його виконанням ³¹². Зокрема, П. Певний писав, що йому особисто було «ясним, що коріння виступу полк. Болбочана перебуває деінде». Звертаючи увагу на політичну незаангажованість підсудного, а також на те, що він взагалі не бачив суттєвої різниці між УПСР та УСДРП, вважаючи, що вони обидві «вносять хаос в життя», прокурор наголошував: «Через упертість підсудного під час слідства не можна було натрапити на слід» ³¹³.

Разом все це дає підстави стверджувати, що вирок над П. Болбочаном не було виконано одразу після суду не з тієї причини, яку називає Б. Мартос — особисті прохання П. Болбочана про помилування, — а через наміри урядових кіл вибити з нього свідчення про підготовку державного перевороту та імена діячів правої опозиції, які начебто були його натхненниками.

Вище цитоване міркування П. Певного ще раз підтверджує думку, наведену у працях С. Шемета й Я. Штендери, про те, що ніякої змови УПСС та УДХП у дійсності не було. Тому й П. Болбочан, як йому не «допомагали» слідчі, не зміг зробити зізнання про змову та намір правих сил учинити державний переворот ³¹⁴. На користь цього свідчать слова О. Андрієвського, які наводить Я. Штендера: «Певний вбивав у голови… те, що Болбочан хотів захопити владу і сісти на місце Петлюри. Що уряд і Мартос так думав — це ясно зі слів Мартоса, а Петро Певний цього не таїв — під чаркою у свого брата Аполлона в Кам’янці в присутності старшини Бібіка він про це говорив відверто». Далі О. Андрієвський наголошує, що хоч «українці і ліві, і праві вважали Петлюру за слабовольного, безхарактерного, дрібночестолюбного, мало освіченого», вони «мирилися з тим, що сяк чи так у опінії мас він став вождем» і бажали лише одного «визволити його від впливів непевних елементів, вирвати його з рук соціалістичних фанатиків, дати йому на поміч добрих людей» ³¹⁵. Очевидно, ця думка О. Андрієвського найточніше показує наміри не лише його самого, а й П. Болбочана та всіх тих, кого урядові кола вважали провідниками державного перевороту.

Не чекаючи на результати додаткового слідства, 10–11 червня 1919 р. Наказний отаман запросив звіти тих командирів частин Дієвої армії УНР, що належали до партій, чиї діячі проходили у справі П. Болбочана. Одним із таких документів, надісланих на адресу В. Сальського, який також зберігається у слідчій справі полковника П. Болбочана, є рапорт кошового отамана Харківського Слобідського коша І. Кобзи — члена УДХП. У супровідному листі до рапорту, написаному начальником штабу Запорізької групи М. Воскобойніковим, зазначалось, що «Головний отаман був зацікавлений роллю Отамана Кобзи в Болбочанівській авантюрі» (Док. № 34).

І. Кобза, відповідаючи на запит О. Осецького, виявляє повну непоінформованість у справі й заперечує будь-які прохання з боку прихильників П. Болбочана про надання його кошем військової підтримки. Він не відкидає того факту, що в той час, коли він «прибув на цей фронт», до нього підходили деякі особи з проханням написати заяву про призначення Болбочана командувачем групи. «На це я відповідав, — зазначає І. Кобза, — що Болбочан нужен був командуючим в Слободці-Бирзулі і ніякої заяви не підписав». Одночасно він зізнається, що ще раніше «в Слободці-Бирзулі, коли ми дійсно прибували в анархії і без командування, представниками другої дівізії було запропоновано запровадити з Одеси Болбочана командуючим, на це я погодився і підписав листа, но Болбочана ми не бачили» (Док. № 35).

Вочевидь, з провокаційною метою І. Кобзі було попередньо повідомлено, що полковник часто посилався на його ім’я, чого, до речі, не міститься в жодному з документів слідчої справи.

Натомість автор рапорту зазначав, що П. Болбочан цінував довіру до нього запорожців та при зустрічі повідомив отамана про своє призначення в Італію. І. Кобза заперечив свою участь у будь-якій «авантюрі», підтвердивши вірність політичному вибору — УДХП та бажання продовжувати військову службу в Армії УНР: «Як громадський діяч, я не авантюрист і ніяких призначень не шукаю, а пішов працювати в тяжку годину з своєю рідною організацією» (Док. № 35).

Розпочались арешти та допити осіб, прізвища яких згадувались під час судового слідства над П. Болбочаном.

12 червня 1919 р. начальником Кам’янець-Подільської міліції був заарештований член УПСС М. Білінський, колишній військовий міністр УНР в урядах В. Чехівського та С. Остапенка, та член УДХП журналіст М. Чудінов (Богун). Перший вважав «свій арешт політичною помстою партії», до якої належав, про що й писав у листі до міністра юстиції УНР. Протримавши майже місяць у в’язниці, М. Білінського звільнили з-під арешту 9 липня 1919 р. за відсутністю фактів його причетності до політичного заколоту ³¹⁶.

12 червня 1919 р. у приватному помешканні члена Директорії О. Андрієвського було проведено обшук за наказом військового міністра Г. Сиротенка. Попереджений про можливість арешту, він деякий час переховувався у знайомих. Наступного дня після обшуку О. Андрієвський надсилає С. Петлюрі відкритого листа, в якому гостро критикує його дії та діяльність уряду Б. Мартоса. У цьому листі він наголошує, що за час урядування нового кабінету грубо порушуються права громадян, «людей без суду і слідства хватають і держать», «міністрам не демісію дають, а як злочинців замикають…» Всі брутальні правопорушення, за словами дописувача, творяться «іменем Головного Отамана», під його прикриттям діє «чрезвичайка на чолі з Чеботарьовим, котра… творить розправу з неповинними людьми, хапаючи їх тільки за те, що вони сміють інакше думати, чим Правительство»³¹⁷. О. Андрієвський намагався вплинути на Головного отамана, щоб той припинив протизаконні дії спецслужб, які «безневинно держали (заарештованих. — Авт.) по цілих місяцях, збиткувались над ними застрашуванням розстрілу, доводили їх до божевілля, але суда і слідства над ними не провадили». У своєму листі він переконує С. Петлюру, що не є ворогом України, а бажає розбудови держави з усіма атрибутами правопорядку і прохає змінити провід, покликавши до державного будівництва «не студентів, не дітей, а людей досвіду, знання і розуму» ³¹⁸. Цей лист О. Андрієвського яскраво свідчить, що ближче оточення Головного отамана намагалося використати «справу Болбочана» для політичної розправи над правою опозицією.

Запорожці не залишилися байдужими до долі свого командира. Сотник С. Цап зазначає, що запорожці дізналися про судовий вирок, очевидно, не без участі голови надзвичайного військового суду А. Клима. «Запорізький корпус, — пише він у своїх спогадах, — а зокрема 7-ма Запорізька дивізія, довідавшись від бігунів сотника А. Клима, захитався, хотів зніматися з фронту… і силою визволити свого любимого бувшого командира полковника П. Болбочана з пазурів марксистського правосуддя» ³¹⁹. Про настрої запорожців Головному отаману повідомив В. Сальський. Він же 11 червня 1919 р. за пропозицією, а швидше — з наказу, головного державного інспектора

В. Кедровського зустрівся з полковниками Запорізької групи. Вони гостро критикували дії соціалістичного уряду, які призвели до катастрофічного стану в армії. За словами С. Цапа, який у своїй праці на основі свідчень старшин командирської сотні групи намагався відтворити перебіг подій під час зустрічі В. Сальського з полковниками, вони майже слово в слово повторили думку П. Болбочана про необхідність «зміни соціалістичного уряду на діловий», а також висловились за необхідність надання новому кабінету диктаторських повноважень. Автор наводить слова Осмоловського — командира 7-ї Запорізької дивізії, що «всі запорожці полковника Болбочана знають, дуже його люблять, поважають, а головне — довіряють». Він же зазначав, що постанова зборів запорожців «не уповноважувала полковника Болбочана на якийсь переворот і він ніякого перевороту і не думав робити…». За словами С. Цапа, Осмоловський висловив загальну думку запорожців, що «вони вірять Головному отаману, але не вірять його оточенню». Спробу ж перебрати у В. Сальського владу полковники вважали «за приватну справу полковника Болбочана» ³²⁰.

Запорожці не втрачали надії бачити своїм командиром П. Болбочана і не приховували свого відвертого незадоволення діями уряду, якому вони не могли пробачити страшних поневірянь, що зазнав корпус після першого арешту полковника і в результаті бездарного керівництва О. Волоха. В. Сальський, за словами С. Цапа, вважав за необхідне звернутися до Головного отамана і повідомити його про настрої і ситуацію в групі. Командувач корпусу розраховував, що зустріч запорожців з С. Петлюрою, до якого вони ще не втратили довіри, може розрядити ситуацію ³²¹. Ця зустріч відбулася 11 червня 1919 р., коли Головний отаман у супроводі охорони прибув на фронт і, як зазначає С. Цап, запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, що йому не впаде жодний волос з голови» ³²².

Свідчення С. Цапа підтверджуються командиром чорношличників П. Дяченком, який пригадував, що до Головного отамана, який перебував на фронті, невдовзі після другого арешту полковника прибула делегація від Запорізької групи з клопотанням не виконувати вирок суду. С. Петлюра особисто пообіцяв, «що волос з голови полковника Болбочана не впаде і його арешт є тимчасовим». Все це Головний отаман, за словами командира полку Чорних шликів, підтвердив словом честі. П. Дяченко наголошував далі, що коли вони дізналися про розстріл, «полк більше не вірив обіцянкам», а С. Петлюра до «кінця війни втратив свою популярність у старшин і козаків полку» ³²³.

Не залишився осторонь трагедії П. Болбочана й колишній державний інспектор Запорізької групи військ М. Гавришко.

15 червня 1919 р. він надіслав до голови уряду Б. Мартоса копію постанови старшин цього з’єднання. Нам невідомо, де й коли вона була складена, так само невідомо, де в цей час перебував колишній державний інспектор М. Гавришко. Проте цей документ свідчить, що він докладав певних зусиль, щоб не допустити виконання смертного вироку П. Болбочану. Запорожці писали до уряду, що вони як «дисципліноване військо проти уряду не йшло і не піде», що через «персональні справи пролиття крові не бажали». «Болбочана обвинувачують ніби-то у виступах проти уряду, — підкреслювали запорожці у своєму зверненні, - ні з його, ні з нашого боку цього не було… а тому зазначаємо, що життя отамана Болбочана рахуємо під персональною відповідальністю членів уряду УНР… Отамана Болбочана ніхто не має права одірвати від нас, бо він є наш старий працьовник, людина освічена і заплямованість його честі не доказана». Старшини просили вчинити над ними «самий гострий контроль», але залишити П. Болбочана у війську — «працю продовжувати він мусить і повинен» (Док. № 37).

Проте республіканський уряд дотримувався іншої думки. 22 червня 1919 р. член Директорії А. Макаренко повідомив Наказного отамана, що 20 червня до нього звернулися голова Ради народних міністрів Б. Мартос та міністр юстиції

А. Лівицький з інформацією про те, що «допит отамана Болбочана в справі виключного державного значіння нині вже закінчився», а також про те, що вони «прохають одміни даного мною в свій час на ст. Чорний Острів, за відсутністю п. Головного Отамана, наказа про затримання виконання вироку суда відносно отамана Болбочана», що й було зроблено на їхнє клопотання (Док. № 39). Посилаючись на прохання міністрів, А. Макаренко у своєму листі підтверджував, що справа П. Болбочана надалі відтепер перебуватиме у цілковитій залежності від рішення Головного й Наказного отаманів, тобто виключно від військової влади.