Останній похід князя Романа

Останній похід князя Романа

В 1205 р. увагу Романа в черговий раз привернула Польща. Влітку цього року галицький князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Під час виправи Роман Мстиславич загинув.

Обставини походу галицьких та волинських полків у Польщу викликало чимало запитань у дослідників. Перш за все в старій польській літературі під впливом польських середньовічних хронік і рочників часто ставилося запитання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими у нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їх батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини.[371] Однак діяльність князя Романа слід розглядати не у контексті розвитку його родинних династичних зв’язків, а виходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави.

На той момент князь Роман використав всі свої можливості щодо реалізації політичних намірів у Наддніпрянщині. Зазначимо, що, безумовно, статус-кво, який склався тут після подій 1203–1204 рр., навряд чи влаштовував князя, проте посилення власного тиску ставило перед Романом перспективу тривалої і, у значній мірі, безперспективної війни. Це він прекрасно зрозумів ще у попередні роки. Тому наступні дії Романа Мстиславича виглядають досить логічними, і ми не можемо погодитися з характеристикою діяльності галицького князя, яка належить перу Л.М.Гумільова: “Все життя він воював “проти”, а не “за”, виключаючи самого себе”. “Роман був схожий на римського солдатського імператора III ст. або тюркського еміра XV ст., ніж на графа Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії”.[372]

Ми вже вище відзначали, що у Волині і Малої Польщі в цей час був район спірних претензій, а саме басейн Західного Бугу і у, певній мірі, Ятвягія.[373] Роман після смерті дядьки Казимира досить довгий час підтримував його малолітніх синів Лешка та Конрада, однак у лютому 1203 р. ситуація в Польщі докорінно змінюється: в цей час помирає головний суперник краківського князя Лешка Бялого Мешко Старий, і малопольський володар реально став претендувати на право бути князем-сеньйором, тобто великим князем усієї Польщі. В таких умовах, ясна річ, Роману впливати на ситуацію в Польщі ставало складніше, оскільки Казимировичі не тільки ставали самостійними політичними фігурами, але й у перспективі продовжувачами східної політики батька, про яку ми вище вже писали.

Безпосередні обставини походу галицько-волинського війська на Польщу, загибелі Романа Мстиславича 19 червня 1205 р. залишаються у певній мірі малоз’ясованими. У популярній літературі існує версія, що князь загинув під час полювання, коли відірвався від своєї дружини, натрапив на загін поляків, які його в сутичці вбили.[374] Проте ця версія опирається на недостовірні свідчення пізньосередньовічних пам’яток, де наводяться легендарні “подробиці” життя західноруського князя.

Значно більш поширене інше уявлення, згідно якого князь загинув під час великої битви між малопольськими та галицько-волинськими полками, що відбулася на березі Вісли неподолік польського міста Завихост.[375] Щодо самого походу, то, як ми вже відзначали у першому розділі нашої праці, в історіографії XX ст. досить поширена версія про те, що Роман переслідував далекосяжну мету: прагнув втрутитися у конфлікт між двома германськими угрупованнями – Гогенштауфенів та Вельфів. Галицький князь, згідно поглядів прихильників такого погляду, хотів підтримати короля Філіпа Швабського проти герцога Оттона, союзником якого і був Лешко Бялий.[376] Таким чином, масштаби європейської політики Романа (особливо якщо до них додати її “візантійські компоненти”[377]) набувають значних розмірів, хоча зразу відзначимо, що в контексті розглянутих фактів з біографії Романа такі уявлення про його діяльність виглядають зовсім нереальними. Проте ця концепція, враховуючи особливо її поширеність серед істориків, потребує на більш детальний розгляд.

Створена ця історіографічна традиція в основному на підставі повідомлення французької хроніки Альбріка,[378] яку він написав у 60-ті роки XIII ст. в абатстві Тріумфонтіум (“Трьох джерел”) у провінції Шалон на річці Марні. Інформацію про Східну Європу для своєї праці Альбрік одержав у значній мірі від папського легата Якова, який в 40-х роках XIII ст. відвідав Угорщину.

Під 1205 р. Альбрік розповідає про похід Романа: “Rex Russie, Romanus nomine, a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens Saxoniam, et ecclesias destruere volens sicut falsus christianus, a duobus fratribus Poloniae ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur, et omnes quos secum aggregaverat aut disperguntur aut interficiuntur (Король Русі за ім’ям Роман від своїх земель вирушив, через Польщу прямував до Саксонії і, як удаваний християнин, прагнув зруйнувати храми, але два брати Лешко і Конрад над рікою Віслою за повелінням Господа його поразили та вбили і всіх, хто до нього приєднався, або розігнали, або знищи- ли)”.[379]

При описі смерті Лешка Бялого, яка сталася через двадцять два роки після цього (1227 р.), французький хроніст знову згадує про перемогу краківського князя і його брата над Романом, але обставин цієї перемоги не повідомляє.[380] Повертаючись до першої інформації Альбріка, треба відзначити, що загалом вона несе досить тенденційне навантаження. Давньоруський князь зображується в ній як “удаваний християнин”, якому приписується прагнення здійснити найтяжчий злочин – руйнацію християнських храмів. Створюється враження, що матеріал про конфлікт Романа з польськими князями у хроніці вторинний, що він виник під сильним впливом якогось протографа, вірогідно, польського походження. І тут слід відзначити, що в хроніці є ще повідомлення з польської історії XIII ст.,[381] що говорить про можливе використання Альбріком сучасних йому польських середньовічних пам’яток, зокрема “рочників”. На нашу думку, великий інтерес істориків до свідоцтва французького хроніста про Романа Мстиславича викликаний багато в чому “екзотичністю” для Русі джерела подібного походження.

Основне джерело з історії Польщі цих років – хроніка Вінцентія Кадлубка не зберегло відомостей про похід Романа Мстиславича, хоча дослідники поділяють точку зору, що краківський єпископ, безумовно, знав про нього і на його трактування взаємин Русі і Польщі, його ставлення до східнослов’янського князя істотно вплинули саме події 1205 р.[382]

В свій час А.Бельовській, відомий дослідник і видавець польських середньовічних джерел, висловився на користь того, що докладне повідомлення про загибель Романа в “Рочніку капітульному краківському” належить саме Вінцентію: “Romanus fortissimus princeps Ruthenorumelevatur in superbiam et exaltans se in infinita multitudine sui exercitus numerosi a Lezstcone et Cunrado filiis ducis Kazimiri, cooperante Omnipotentis auxilio, qui propria virtute sublimium colla calcat, qui forcia frangit et elisa erigit, in Zauichost est in prelio interfectus. Tunc enim adeo superni opitulamnis fortitudo affuit quamquam paucissimis, qui residui de paucis exercibus dictotum ducum iam ad propria redeuntibus pro sui lassitudine remancerant, ut cum retroversi infinitas phalanges prefati Romani, dolosi et fraudulenter excidium Polomiae procurantis, audaci congressu impeterent, unus mille et duo decem milia fugaverunt. Insuper cedis valitudinem inauditam fuit protestata et exundans cruoris effusio in flumine Vizla, tunc unda ibidem nativo colore in rubrum commutante et innumerosa cadaverum ibidem in Polonorum victrici dextera cadencim multitudo (Романа, наймогутнішого князя Рутенів, який піднявся у своїй гордині і похвалявся безмежно великим за чисельністю військом, синами князя Казимира Лешком та Конрадом за допомогою Всевишнього, який своїми чеснотами підтримує тих, хто стоїть високо, могутніх трощить, а повалених піднімає, у битві біля Завихоста було вбито. Тоді ж за допомогою Всевишнього навіть у небагатьох, які залишились у війську означених князів, яке через величезну втому та рани поверталося додому, хоробрість настільки збільшилася, що коли вони сміливо напали на незліченні фаланги Романа, який підступно вирішив погубити Польщу, то примусили на втечу двадцять одну тисячу воїнів. Після нечуваної різні ріка Вісла переповнилася кров’ю і вийшла з берегів, вода в ній стала червоною, і було в ній велика кількість трупів воїнів, які пали від руки переможців – поляків)”.[383]

В хроніці Дзежви вміщена наступна інформація: “Illo quoque in tempore Romanus potentissimus princeps Ruthenorum, congregato magne numerositatis exercitu, duci Lestkoni tributo denegat, audacter se opponit, potenti manu Polonie metas aggreditur insperate. Quod cum auribus Lestkonis insonit, illico cum paucis sibi occurit in Zawichost, occupat, irruit et trucidat. Quod Rutheni cernentes, qui primum pompatice venerant, vulneratis occisisque quam plumis, confusi reliqui fuge presidium iniere (В цей же час, Роман могутній князь Рутенів, зібрав величезне військо і князю Лешкові відмовляється платити данину, нахабно виступає проти його влади і несподівано вступає в польські землі. Коли про це почув Лешко, він з невеликим загоном воїнів прямує під Завихост, де захоплює, розбиває і перемагає. Рутени, що спочатку вели себе самонадіяно, були ранені та вбиті, інші знайшли спасіння у втечі)”.[384]

Аналогічне повідомлення вміщено у більш пізній “Великопольській хроніці”, де додається про те, що чимало “рутенів” потонуло в Віслі та про загибель Романа на полі битви.[385] Порівняння цих свідоцтв із вищезгаданою звісткою Альбріка показує їх схожість і за духом, і за змістом, хоча польські повідомлення більші за обсягом. Єдине, що в останніх відсутня інформація про Саксонію. Це порівняння дає всі підстави зробити висновок, що текст французького хроніста було написано на підставі цих джерел. Поява ж самих відомостей в праці Альбріка про Саксонію могли з’явитися в його творі під впливом сучасних подій, а саме активних зовнішньополітичних акцій сина Романа Данила в Центральній Європі в середині XIII ст.[386]

Більшість рочників обмежилися досить короткими повідомленнями про смерть Романа. Так, наприклад, в “Рочнику короткому” повідомляється: “Romanus fortissimus princeps Ruthenorum cum exercitibus suis a Lestcone et Conrado fratribus filiis Kazimiri in Zauichost interemptus est (Роман, найхоробріший князь рутенів, із своїм військом від рук братів Лешка і Конрада, синів Казимира, загинув під Завихостом)”.[387] Близкий за змістом текст вміщено в “Рочнику краківському”: “Romanus dux Ruthenotum occisus est cum exercitu suo in Zavichost (Роман, князь Рутенів загинув разом зі своїм військом при Завихості)”.[388] Відомості “Рочніка Траського”, “Календаря краківського” та “Рочника малопольського”, де також розповідається про загибель Романа з військом під Завихостом, відзначають час загибелі Романа, який припав на свято католицьких святих Гервасія і Протасія (19 червня). “Romanus Ruthenorum princeps, – повідомляє перше з джерел, – cum exercitu suo in Zavichost in festo Gervasii et Prothasii martirum (Роман, князь Рутенів, зі своїм військом загинув під Завихостом на свято мучеників Гервасія та Протасія)”.[389] В “Календарі краківському” йдеться: “XIII Kal. Gervasii et Prothesii martyrum, Mє ducentesimo quinto Lestco et Cunradus Polonorum duces vicunt Romanum et maximum exercitum Ruthenorum circa Zavichost (В тринадцяті календи (липня, в свято. – авт.) мучеників Гервасія та Протасія, 1205 (рік. – авт.) Лешко і Конрад, князі Поляків, перемогли Романа та велике військо Рутенів біля Завихоста)”.[390] Важливо відзначити, що в цих джерелах відсутні будь-які конкретні свідчення про обставини загибелі князя Романа.

Досить докладно розповів про похід Романа Мстиславича польський хроніст XV ст. Ян Длугош. Хроніст вважає, що причини загострення стосунків Романа з Лешком пов’язані з претензіями руського князя на Люблинську землю, яку він хотів отримати як відшкодування за втрати, які поніс під час походу на Мозгаву в 1195 р. За свідоцтвом Длугоша, напередодні походу у Романа виник конфлікт з володимирським єпископом, у якого Роман хотів отримати благословіння на здійснення виправи проти поляків. Ян Длугош пише про місячну облогу Романом міста Любліна, збирання війська краківськими князями Лешком і Конрадом біля Сандомира проти руських полків і про розгром останніх під Завихостом.[391] В основу розповіді польського хроніста покладено більш ранні свідоцтва польських хронік і рочніків, які в хроніці Длугоша набули фантастичного і різко тенденційного щодо Русі характеру.

A.Семкович – авторитетний дослідник хроніки Длугоша – вважав, що середньовічний історик мав можливість черпати додаткову інформацію з джерел, які не зберіглися. Тому цілком вірогідним виглядає історія про конфлікт Романа з володимирським єпископом, розповідь про територіальні претензії галицького князя на польські землі. Проте польський дослідник визнає, що дуже вако зрозуміти, що Длугош взяв з попередніх джерел, а що вигадав сам.[392] Аналогічно до праці Длугоша висвітлюються події 1205 р. і в хроніці М.Стрийковського.[393]

Розгляд латиномовних джерел дає підставу вважати слушною думку українського дослідника М.С.Грушевського та польської дослідниці А.Вількевіч-Вавжиньчикової, які відзначають тенденційність і декларативність відомостей про події 1205 р. в хроніці Альбріка і в польських пам’ятках і наголосили на необхідності при розгляді цього сюжету зосередити головну увагу на аналізі повідомлень давньоруських літописів.[394]

Конфлікт між нещодавніми союзниками виник, як можна припускати з контексту джерел, з ініціативи галицького князя. Десь через рік, в 1206 р. під час зустрічі з вдовою Романа Ганною князь Лешко Бялий, за свідоцтвом Галицько-Волинського літопису, заявив, що він не знає причин, що призвели до війни і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, які призвели до виникнення конфлікту (“… бе бо Володислав лестя межи има”[395]). Біль- шість дослідників поділяє точку зору, що цим “Володиславом” був великопольський князь Владислав Ласконогий, син князя Мешка III Старого,[396] який також прагнув на підставі засад сеньйорату як старший у польській князівській родині отримати краківський стіл.

Г.Лябуда, розглядаючи проблему міжкнязівської боротьби у Польщі на початку XIII століття, відзначає, що джерела дають суперечливу інформацію щодо спадкоємця Мешка III Старого (помер в 1202 р.) на краківському столі. Згідно одних пам’яток, цей стіл рік займав Владислав, а потім до Кракова прийшов Лешко Бялий, а згідно інших, до яких схиляється більше вказаний дослідник, – Владислав князював у Кракові до зими 1205– 1206 рр.[397]

Нам остання версія представляється також більш вірогідною. А з неї випливає, що з приходом до влади у Кракові Владислава, представника великопольської гілки Пястів, у Романа продовжувалися розвиватися нормальні добросусідські відносини з володарем сусідньої держави і одночасно малопольським князем. Такий стан речей продовжувався до початку 1205 р., поки на той час сандомирський князь Лешко та його брат мазовецький князь Конрад не розпочали війни проти Владислава. Ситуація для Владислава виявилася, вірогідно, складною, а тому той попросив допомоги у Романа. Загибель Романа призвела до посилення позицій Лешка та Конрада Казимировичів, а перший, вірогідно, вже на початку 1206 р. зайняв Краків.[398] Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні як противаги Лешку і Конраду Владислава Мешковича, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі.

Те, що руський князь був у певній мірі ініціатором війни з Казимировичами, підтверджує факт відсутності дій у відповідь малопольських військ проти Південно-Західної Русі у перші місяці після смерті Романа Мстиславича. Правда, австрійський історик Й.Енгель вважав, що польські війська переслідували після Завихостської битви рештки полків Романа аж до воріт Галича. проте ця версія, як безпідставна, була спростована ще Л.Дробою.[399]

Проте останній, як і більшість інших представників польської історіографії, все ж таки вважає, що 19 червня 1205 р. між військами Романа та Лешка відбулася велика битва.[400] У нас є всі підстави відкинути такі погляди як необгрунтовані. Для цього звернемося до розповіді давньоруського літопису про обставини походу 1205 р.: “Иде Роман Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская и ставше же нему на Вислою рекою и отъеха сам в мале дружине от полку своего. Ляхове же наехавше убиша и, дружину около его избиша, приехавше Галичане, взяша князя своего мртва, несоша в Галичь”.[401]

Текст літопису прямо свідчить, що ніякої битви між головними силами західноруського та малопольського військ не було, а сам князь загинув внаслідок зіткнення його невеликої дружини з польським військом. Б.Влодарський з цього приводу пише: “Переможець інших руських князів недооцінив суперника. Він віддалився з малим загоном від своїх, на нього напали Лешко і Конрад, і у сутичці князь загинув”.[402] Дещо суперечливо подію трактує А.Вількевіч-Вав- жиньчикова, яка, з одного боку, пише про битву під Завихостом та перемогу Лешка, а, з іншого боку, відзначає, що “смерть, яка трапилася внаслідок легковажного відходу Романа без достатньої охорони від табору, вимусила Русь повернутися. Але військо не було розбите”.[403] Розгляд більш пізніх свідоцтв джерел про походи східноєвропейських володарів до Польщі дозволяє пролити певне світло на причини появи Романа саме під Завихостом, дещо по іншому представити обставини останніх годин життя князя.

Під 1245 р. у Галицько-Волинському літопису повідомляється, що під час походу до Польщі князь Василько Романович в районі Завихоста прагнув форсувати Віслу, проте через повінь не зумів реалізувати свій намір: “Не могоша бо переехати си реки, понеже наводнилася бяше, возвратистася вземше полону много”.[404] Пізніше, в 1261 р. під Завихостом опинилася орда могутнього монгольського хана Бурундая, який “изнайдоша собе брод у Висле, и поидоша на ону страну реки”.[405] Взимку 1287 р. тут переправу через льодостав не зміг здійснити хан Телебуга: “И тако придоша ко Завихосту и придоша к реце ко Висле, река же стала бяшеть и не могоша ее перейти, и поидоша во верх еи к Судомиру (Сандомиру. – авт.), и переидоша Сан реку по леду”.[406] В польській хроніці Янка з Чарнкова згадується про перехід Вісли біля Завихоста литовських князів Кейстута і Любарта восени 1376 р.[407] Існування бродів і мілин на Віслі біля Завихоста фіксує Ян Длугош, який, між іншим, вважає, що саме в рік смерті Романа на Віслі була нечувана посуха.[408] Отже, є всі підстави вважати, що Роман Мстиславич загинув під час пошуку зручної переправи через Віслу, коли він та його невеличкий загін несподівано натрапили на польське військо.

Нападом на Малу Польщу, Роман Мстиславич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов’янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині частину території Польщі. Як і під час інших воєнних акцій, є підстави думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, як свідчить літопис, зберіглися і після смерті галицького володаря. До них, зокрема, належав, могутній малопольський воєвода Пакослав, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для останніх часи.[409]

Завершуючи розгляд цього сюжету, слід відзначити, що напередодні свого останнього походу Роман уклав угоду з новим угорським королем Андрієм II. Ми вже вище писали, що після смерті Бели III його сини Емерік та Андрій вели гостру боротьбу один з другим, в якій останньому допомогав галицько-волинський князь. 30 листопада 1204 року Емерік VI помер, а незабаром Роман підписав з новим королем Угорщини Андрієм II угоду про допомогу та патронат над дітьми у випадку смерті когось з волода- рів.[410]