Князь Роман в літературі (XIX – першої половини XX ст.) з історії України та Польщі

Князь Роман в літературі (XIX –

першої половини XX ст.) з історії

України та Польщі

Досить докладно життя і політична кар’єра Романа висвітлювалася в дослідженнях з історії України, з минулого західноруських земель. І тут першою слід назвати велику, написану на широкому колі джерел, перш за все літопсів, працю з історії Волині та Галичини Дениса Зубрицького. На думку автора, який докладно висвітлив головні факти біографії Романа Мстиславича, той – “князь мужній, дотепний, але властолюбний”. Перебуваючи під впливом концепції М.Погодіна, Д.Зубрицький прагне показати державні аспекти розвитку Волині та Галичини часів Романа. Автор уважно розглядає складне питання про статус Києва напередодні смерті князя Романа, справедливо вважає, що немає підстав заперечувати можливість контролю над цим містом галицько-волинського князя. Що стосується питання про характер взаємин останнього з Всеволодом Юрійовичем, то дослідник робить висновок, що після приєднання Галича волинський князь по могутності зрівнявся із суздальським. Слід відзначити і один суттєвий помилковий погляд історика. Спираючись на некоректні повідомлення пізніх літописів, Д.Зубрицький вважав, що влітку 1205 р. Роман йшов у похід не проти, а на допомогу краківському князю.[25]

В другій половині XIX ст. вийшли низка нових важливих праць з історії Південно-Західної Русі, де, зокрема, розглядається структура володінь, що належали Роману, дається оцінка деяким фактам його біографії.[26] Новий аспект в характеристиці Романа можна знайти в творах М.І.Костомарова, який звертає увагу, що західноруський князь у своїй діяльності відбивав прагнення народу. “Народ південноруський шукав вже особу, довкола якої хотів згрупуватися в єдності своєї нації…”. “Роман думав про єднання Південної Русі під однією самобутньою владою, і дійсно був вже справжнім володарем її”. Виходячи з цієї тези, історик мотивував жорстокість поведінки Романа щодо бояр саме тим, що такими діями князь відбивав прагнення певних прошарків суспільства.[27] В цьому відношенні погляди М.І.Костомарова істотно відрізнялися від оцінки князя Романа М.П.Дашкевича, який вважав, що виникнення “нового порядку” в Галичині та на Волині були справою суто Романа, і разом з його відходом до могили вона потерпіла повної невдачі.[28]

В дослідженнях другої половини XIX – початку XX ст., як і в працях попередніх часів, головна увага, в основному, приділялася висвітленню останніх п’ятнадцяти років життя галицько-волинського князя. Зокрема, А.Андріяшев докладно розповідає про боротьбу Романа за піднесення свого впливу на Русі, аналізує взаємини волинського князя з руськими та польськими князями. Необхідно відзначити, що при викладенні подій у історика часто не має достатньої чіткості, оскільки робота не завжди спирається на результати серйозного критичного аналізу джерел. Історик вважає, що Роман зазнав страшної поразки під Мозгавою (1195 р.), а події під Завихостом в червні 1205 р. передані на підставі переказу хроніки Длугоша. Проте необхідно зазначити, що автор робить цікавий висновок про загибель князя Романа під час рекогносцировки. А.Андріяшев пише, що “смерть Романа була тяжким ударом для всієї південної Русі”.[29]

М.С.Грушевський висловив досить цікаву думку, що однією з причин, яка викликала відмову Рюрика прийняти пропозицію чернігівського князя Святослава зайняти Галич у 1189 р. було небажання київського князя “озброїти проти себе Романа”. Сімейний конфлікт в родині Романа, як вважає вчений, був інспірований суздальським князем Всеволодом. Захоплення Галича Романом, на думку вченого, призвело до зміни політичної ситуації в південноруському краї. Чернігівські Ольговичі вступили в союз із Рюриком, в той же час київське населення бажало знайти під Романом спокій і захист від половців. Вчений відзначає, що у своїй київській політиці Роману Мстиславовичу необхідно було рахуватися з Всеволодом, проте галицький князь “відчував себе господарем у Київській землі”. Одночасно М.С.Грушевський заперечує А.Андріяшеву, який вважав, що напередодні смерті Роман був князем у Києві. Дослідник аргументовано доводить, що в Києві тоді під контролем галицько-волинського князя сидів син Рюрика Ростислав.[30]

У першій половині XIX ст. відбулася значна кореляція підходів до вивчення історії Польщі в цілому, її відносин з Руссю зокрема. Значний вклад у цьому процесі здійснив автор першої узагальнюючої побудованої на тогочасній критиці джерел праці з історії Польщі німецький історик професор Познаньського університету Ріхард Рьопель. На відміну від Адама Нарушевича, цей дослідник прагнув критично ставитися до повідомлень хроніки Яна Длугоша, він з кожного приводу перевіряв свідоцтва останнього з матеріалами більш ранніх хронік, віддаючи перевагу інформації останніх.[31]

В 70–80 рр. XIX століття значної уваги постаті князя Романа було приділено в перших польських спеціальних дослідженнях з історії Русі і Польщі. Зазначимо, що для польської історіографії цього часу було притаманне певне перебільшення впливу Польщі на сході, особливо за часів краківського князя Казимира (1177–1194 рр.), простежується недостатньо критичне ставлення до тенденційних щодо Русі повідомлень хроніки Вінцентія Кадлубка. Проте К.Горський все ж таки, на відміну від польських середньовічних авторів, вимушений був визнати відсутність якоїсь залежності Романа від Казимира.[32]

На відміну від нього, С.Смолька – автор фундаментального дослідження “Мешко Старий та його вік”, де чимало уваги було приділено взаєминам пястівської Польщі з Руссю в другій половині XII – на початку XIII ст., прагне довести факт підкорення земель Південно-Західної Русі Малій Польщі в часи правління Казимира II Справедливого: “На усьому руському прикордонні, в Дрогичині, в Бресті, в Володимирі, в Белзі і в Галичі володарювали князі, яких Казимир сміливо міг називати своїми ленниками”. Але після завоювання Галича Роман “підкорив собі усю південну Русь, і, домовившись з Всеволодом суздальським, протягом кількох років був на півдні руських земель тим, ким Суздалець був на півночі. Ні про яку залежність Романа краківському трону не можна було й і мріяти”.[33] Л.Дроба відзначив, що з перших кроків Романа в політиці ніхто не міг побачити в цьому покірливому князеві “майбутнього лева Волині та самодержця всієї руської землі”.[34]

На початку XX століття відомий польський історик церкви В.Абрахам висловив гіпотезу щодо обставин загибелі князя Романа, яка на довгий час для дуже багатьох наступних істориків була взята “на озброєння” як незаперечна аксіома. Аналізуючи свідоцтва хроніки французького монаха Альбріка, який розповідає про останній похід галицько-волинського князя на Польщу в червні 1205 р., дослідник вперше робить висновок про те, що тоді Роман хотів здійснити похід у центр Європи – в Саксонію, щоб прийняти участь у боротьбі за імператорську корону.[35]

Останній період життя князя Романа проаналізував польський дослідник початку XX ст. А. Яблоновський, який в праці “Історія південної Русі” пише, що при Романі Галич фактично перетворився в столицю південної Русі, в Києві Роман мав спочатку свого намісника, а згодом під зверхністю галицького князя та Всеволода суздальського в стольному місті на Дніпрі правив Рюрик.[36]

Чимало уваги постаті Романа Мстиславича приділено М.С.Грушевським на сторінках фундаментальної “Історії України-Руси”. Вчений відзначає, що після захоплення Галичини “Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнішим, а при своїх здібностях і енергії – і найвизначнішим з українських князів”. Наслідком цього стала поява нового політичного центру – Галича. Зосередивши свою увагу на розгляді взаємин Романа і Всеволода у порівнянні з своїми ранніми працями, М.С.Грушевський відзначає тенденційність висвітлення цих стосунків суздальським літописцем. Спільна опіка над Києвом дала Роману “можливість нацькувати Всеволода проти своїх ворогів і фактично контролювати Подніпров’є”. В праці вперше зроблена спроба датувати час оволодіння Романом Галича і утворення єдиного Галицько-Волинського князівства. В дослідженні вчений спеціально зупиняється на декількох складних в плані трактування сторінках біографії Романа – події в Бересті в 1182 р., обставинах останнього походу князя в 1205 р. під Завихост.[37]

Сучасник М.Грушевського львівський вчений С.Томашівський в своїй узагальнюючій праці з середньовічної історії України висвітлює історію Русі з позицій державницької школи, зосередивши головну свою увагу на висвітлення місця цієї держави в міжнародних та церковно-політичних взаєминах. На думку автора, велике значення для формування Романа як політика мало його виховання в дитинстві за кордоном. Ще під час перебування у Новгороді, на думку історика, “сей молодий князь здобув собі прихильність” місцевого населення. Розвиваючи тему, розпочату вище згаданим Л.Дробою, дослідник підкреслює значення добрих стосунків Романа з Угорщиною у боротьбі Романа за Галич.

С.Томашівський висловлює думку про існування аналогічних відносин волинського князя із Суздальським князівством і, ймовірно, Німеччиною. Як і В.Абрахам, львівський історик вважав, що в 1205 р. Роман прагнув здійснити далекосяжну політичну акцію на Заході – похід в Саксонію. Роман, на думку автора, “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля”.[38]

Погляд В.Абрахама та С.Томашівського про похід Романа в Саксонію в 1205 р. підтримав і розвинув у спеціальному дослідженні про релігійні стосунки Русі з Римом М.Чубатий. Історик писав: “Маємо підставу здогадуватися, що похід Романа на Польщу не був сусідньою війною, а єдиним епізодом великої боротьбі Вельфів з Гогенштавфенами”. Для аргументації своєї позиції автор навів свідоцтва інших джерел, хоча використання деяких з них, наприклад, “Діянь єпископів хальберштатських” не можна вважати правомірним.[39]

Велике значення діяльності Романа Мстиславича у політичному житті Русі підкреслюється в загальних працях з історії України, що були написані українськими істориками у діаспорі у дусі концепції М.Грушевського та С.Томашівського, прихильники якої не вбачали особливої різниці між Руссю і більш пізньою Україною. Так, Д.Дорошенко пише, що “Роману удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка об’єднала українські землі від Карпатів до Дніпра”.[40] На думку М.Голубця – автора розділу про Русь XII – XIII ст. в “Великій історії України” – не має підстав для перебільшення впливу релігійного моменту на політичні дії князя Романа. Історик не погоджуються з характеристикою про якусь виняткову жорстокість Романа Мстиславича по відношенню до бояр. “Православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву лєгенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек”.[41] М.Андрусяк звертає увагу на те, що Роман не хотів сідати князем у Києві, бо “він уважав його за окраїнний город своєї держави”.[42] З близьких позицій пише і М.Кордуба, який відзначає, що Роман “зрозумів, що погоня за маревом київського престола не лише не приносить ніяких реальних користей, але зовсім безцільно виснажує сили та енергію князів, ставляючи їх перед непоборними труднощами”. Розвиваючи погляди своїх попередників, вчений вважає, що наприкінці XII ст. реально на базі колишньої Русі в Східній Русі виникають дві нові держави – “суздальсько-ростовська” та “галицько-володимирська”.[43] Н.Полонська-Василенко підкреслює, що “Роман став володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі – від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в’язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, спільна історична традиція”. Смерть князя Романа “була величезною катастрофою для України.”[44]

З близьких до історіографії XIX – початку XX ст. позицій історія Південно-Західної Русі, біографія князя Романа висвітлювалася в історичній літературі радянської України у міжвоєнний період. Так, К.Г.Гуслистий відзначав, що при князі Романі “виникло могутнє Галицько-Волинське князівство, яке значний час відігравало головну роль в історії України”. На думку дослідника, джерела зображають галицько-волинського володаря “князем надзвичайно хоробрим, фізично дужим, енергійним, розумним, наполегливим політиком, дуже жорстоким до своїх ворогів. Ці властивості і допомогли йому відіграти видатну роль в історії Галицько-Волинського князівства”.[45] К.Г.Гуслистий також вважав, що напередодні смерті князя Романа Київ знаходився під спільним суверенітетом галицького та суздальського князів. Історик підкреслює, що Галицько-Волинське князів- ство “довгий час відігравало головну роль в історії України і прагнуло об’єднати роздроблені українські землі в єдину централізовану державу”.[46] З другої половини сорокових років під впливом відомих рішень партійно-ідеологічних установ історія Галицько-Волинської Русі, як і в цілому Русі, дистанцію- ється від більш пізньої історії України.[47]

В міжвоєнний період постать Романа, його взаємини із західними сусідами знайшли докладне відображення в дослідженнях польських дослідників. На думку С.Закжевського, в останніх роках XII – на початку XIII ст. відбувався процес поширення польських впливів на Русь, між Польщею та Угорщиною відбувся розділ сфер впливу на сході.[48] При розгляді питання про битву під Завихостом інший польський історик С.Захоровський вважає незрозумілими причини конфлікту між нещодавніми союзниками Романом і Лешком, заперечує можливий зв’язок походу галицького князя з подіями в Саксонії.[49]

В 1925 р. вийшла праця Б.Влодарського, де спеціально розглядаються питання східної політики Малопольського князівства за часів Лешка Бялого (1194–1227 рр.). В дослідженні чимала увага приділяється особі Романа, який, як вважає історик, прагнув створити міцний державний організм. Стосунки Романа і Лешка висвітлюються на фоні взаємин їх держав з Угорщиною, а також з урахуванням впливу на них міжкнязівських конфліктів на півдні Русі. Автор підкреслює важливість польської політики у діяльності галицько-волинського князя, підкреслює прагнення Романа мати у Польщі прихильних собі володарів. Чимало уваги вчений приділяє останньому драматичному епізоду життя Романа, наголошуючи на необхідності при його розгляді комплексного аналізу повідомлень польських та давньоруських джерел. Історик також не сприймає концепцію, згідно якої Роман бажав втрутитися в конфлікт Вельфів та Гогенштауфенів. У порівнянні з працею Л.Дроби, Б.Влодарський вважає впливи Польщі на Русь на межі XII – XIII ст. значно більшими. Він абсолютизує роль особистих династичних зв’язків у міждержавних відносинах Русі і Поль- щі.[50] В середині 30-х років А.Вількевич-Вавжиньчикова присвятила свою велику статтю про роль русько-польських відносин межі XII – початку XIII ст. з’ясуванню найбільш складних, невирішених питань. Зокрема, дослідниця відзначає, що у працях її попередників при висвітленні теми досить часто або відсутні загальні оцінки, або їм притаманне перебільшення ефекту результатів польської політики на сході. Історик доводить ймовірність інформації Вінцентія Кадлубка про події у Бересті 1182– 1183 рр., зокрема участі в них князя Романа, звертає увагу на необхідність уважного вивчення відомостей про Русь у працях В.М.Татіщева. Події під Завихостом (1205 р.) не знайшли достатнього висвітлення у праці, проте дослідниця наголосила на необхідності більш ретельного аналізу давньоруських літописів при розгляді проблеми, оскільки вони, на думку історика, дають найбільш об’єктивну інформацію.[51]