Похід Романа на ятвягів

Похід Романа на ятвягів

В цей час події на Київщині на певний час втратили для Романа свою актуальність. Розорення волинських волостей князя не було сильним, а сам князь почував себе настільки впевнено, що взимку 1196/1197 рр. навіть не побоявся залишити Волинь і здійснити великомасштабну воєнну акцію проти пруських ятвягів. Зазначимо зразу, що воювати з ними було справою дуже складною, особливо на їх території. Нагадаємо, що в 1166 р. під час війни з прусами отримав смертельні рани і невдовзі помер дядька Роман по материнській лінії сандомирський князь Генріх.

Київський літопис не дуже докладно розповідає про виправу волинян, оскільки писався він тим же прихильником Рюрика, про якого вже вище ми писали. Цей похід, згідно свідоцтв джерела, був відповіддю руських на напади балтів на володіння Романа (“… бо воевали волость его”).[298] Можна припускати, що ці напади були направлені не на Володимирське князівство, а на територію середнього Побужжя, зокрема Берестейську волость, яка контролювалася Романом і безпосередньо межувала з Ятвягією. “И тако Роман, – розповідає літопис, – вниде в землю их. Они же не могучи стать противу силе его, и бежаше во свои тверди, а Роман пожег волость их и отомстився, возвратися во свояси”.[299]

Очевидно, наслідком цієї воєнної акції було поширення впливу Волині на Дорогичин, який в 1193 р. було розорено поляками. На користь цього висновку свідчать слова сина Романа Данила про спадкоємність його володіння цим містом, яку він проголосив навесні 1238 р. після розгрому тут хрестоносців – представників Добжинського рицарського ордену: “Не лепо есть держати нашее отчины крижевникам”.[300]

В зв’язку з цим навряд чи можна погодитися з думкою С.Зайончковського, Г.Роде та інших дослідників, які вважають, що Польща з кінця XII ст. до кінця 30-х років XIII ст. постійно володіла Дорогичинським князівством, перебільшують вплив малопольських феодалів в Побужжі.[301] Події 30-х років XIII ст. дають нам деякі додаткові свідоцтва про Дорогичинське князівство. Зокрема, в грамоті від 8 березня 1237 йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на правах спадкового права магістру Бруно та рицарям “Ордену Христа дома Добжинського замка” Дорогичина разом з територією, що до цього міста прилягає і обмежену річками Буг та Нур, з метою боротьби з прусами та спасіння мазовецької церкви та магнатів.[302] Приєднання Дорогичина до Волині наприкінці XII ст. було важливою подією, оскільки місто відігравало неабияку роль як воєнно-стратегічний, так і торговельний центр, починаючи з XI ст.[303]

Прибалтийський регіон, вірогідно, і в подальшому знаходився у полі зору волинського князя. На жаль, сучасні джерела нам більш нічого не повідомляють про бузько-прибалтийську політику Романа, проте вчені вже давно з великою увагою ставляться до свідоцтва пізньої польської хроніки Мацея Стрийковського, де йдеться про підкорення волинським князем не тільки ятвягів, а й литовців.[304] Враховуючи подальшу хронологію подій життя Романа, можна припустити, що похід проти литовців він міг здійснити скоріше всього десь у 1197–1198 р. Причому, якщо врахувати ту обставину, що в ці роки Роман здійснив ще один похід – проти половців, то цю дату можна приблизно обмежити одним роком – 1197 р. Цікаво, що пізніше під 1210 р. розповідається про погіршення взаємин Волині одночасно з ятвягами та литовцями, що наводить на думку про єдину у певній мірі систему взаємин балтів з східнослов’янським світом (“Беда бо бе в земле Володимерьстей от воеванья литовсьского и ятвязьскаго”[305]).

Наступний 1198 р. пройшов, ймовірно, відносно спокійно для Романа. М.Ф.Котляр на підставі аналізу хроніки Нікіти Хоніата робить висновок, що саме в цей час Роман здійснив похід проти половців. Цей похід мав, на думку візантійського хроніста, величезне значення для Візантії, оскільки перед цим її столиці загрожували орди кочівників.[306] Безпосередньо в літописах цього часу не зустрічається відомостей про життя волинського князя. Ми можемо припускати, що похід на південь було здійснено Романом з його володінь у Південній Київщині і був спрямований проти придніпровських половців.

Єдина цікава інформація цих джерел стосується колишньої дружини Романа Предслави, яку давньоруський книжник згадує у зв’язку з народженням у Ростислава Рюриковича дочки Єфросиньї. “И бысть радость велика во граде Кыеве и в Вышегороде, и приеха Мьстислав Мьстиславичь и тетка еи Передъслава и взяста ю к деду и бабе (князю Рюрику та княгині Ганні. – авт.) и тако воспитала быс к Кыеву на Горах”.[307]

Отже, Предслава мешкала вже у батька. А її колишній чоловік приблизно в цей час одружився чи збирався одружитися вдруге. Про походження його нової дружини є безліч різних версій та думок. Зокрема, М.Баумгартен вважав, що нею стала Ганна – дочка візантійського імператора Ісаака II або Олексія III. О.П.Каждан категорично висловлюється проти такого погляду, підкресливши його безпідставність. Польський дослідник Х.Граля “підкорегував” візантійську версію походження другої дружини Романа, запропонувавши версію, що волинський князь одружився з Марією з вельможного роду Каматеросів. М.Ф.Котлярем зроблено оригінальне припущення про походження другої жінки Романа Ганни з родовитого волинського боярства.[308]

Таке припущення виглядає досить цікавим в контексті посилення союзу князя з волинським правлячим класом у переддень нових важливих політичних дій Романа Мстиславича. Волинське боярство настільки буде тісно пов’язано з своїм князем, що у подальшому відіб’ється у позитивному плані на долі синів Романа. Волинське боярство буде вірно служити Данилу та Васильку Романовичам, причому в дуже скрутних умовах громадянської війни початку XIII ст. До цього слід додати, що прагнення створити широку соціальну базу для підтримки своїх позицій проявилося у Романа і в період першого завоювання князем Галича. Це ж саме ми побачимо в діях князя в Києві та в цілому у Південній Русі.

Другий шлюб Романа досить знаменний і в суто особистому плані. Князь, вірогідно, зневірився в міжкнязівських шлюбних союзах за розрахунком і, як кожна людина, прагнув до створення елементарного сімейного щастя. Шлюб з Ганною, не дивлячись на його нетривалість, був, безумовно, щасливим. В 1201 та 1203 рр. в князівській родині народжуються два сини: Данило та Василько. Сама ж жінка Романа, після смерті чоловіка в 1205 р., чимало зробила для продовження його справи.