“Добрий порядок” князя Романа

“Добрий порядок” князя Романа

Як ми писали у першому розділі, в праці В.М.Татіщева вміщено дуже важливу інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців. Запропонував створити “добрий порядок” державного устрою Русі. Цей “добрий порядок” перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі.[363]

В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татіщева, вважав його пізньою підробкою,[364] проте ставлення до нього сучасної історіографії значно змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту Романа.[365] Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту “доброго порядку” Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татіщев.[366]

Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст., як нам здається, дають додаткові аргументи на користь такої точки зору. Система “доброго порядку” повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа суздальському князеві, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя. Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надії стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич с боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-“виборців” волинського князя дає підставу вважати, що це князівство в системі “доброго порядку” ставало складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств.

Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами.[367] Проблема встановлення порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.

Для з’ясування можливості створення проекту “доброго порядку” важливо, на наш погляд, розглянути питання, як він вписувався в конкретну практику міжкнязівських відносин на Русі. Ще у 1073 р. старші сини Ярослава Мудрого добилися фактичного розділу тоді вже численної князівської родини на дві частини: 1) князів-“триумвірів” та їх нащадків і 2) князів-ізгоїв. Така система створила умови для передачі Києва по ліствічному принципу (старійшинство або сеньйорат), коли Київ отримував найстаріший з князів-“триумвірів”.

Ясно, що такий підхід викликав постійний величезний опір інших князів, які попали під таку дискримінацію. Фактично цей опір вперше проявився ще у конфлікті київського князя Ізяслава Ярославича з полоцьким володарем Всеславом Брячиславичем у 1068–1069 рр. До князів-ізгоїв відносилися сини та внуки Ізяслава, сина Володимира “Святого”, нащадки старшого сина Ярослава “Мудрого” Володимира, який помер у 1152 р., а також нащадки інших синів Ярослава Вячеслава і Ігоря. Саме ці князі були ініціаторами міжкнязівських усобиць другої половини XI ст. Пізніше до них приєднався і Олег Святославич, син другого за віком князя-“триумвіра”, якого нащадки Ізяслава і Всеволода Ярославичів на початку XI-XII ст. прагнули відтіснити на другий план політичного життя Русі.

Князівські з’їзди початку XII ст. регламентували право успадкування князівськими родинами багатьох земель-князівств, але у питанні про права на найбільш авторитетний київський стіл якоїсь більш-менш чіткої системи його заміщення вироблено не було. В залежності від позиції в династії князі доводили право на заміщення стольного трону або всіх Рюриковичів, або тільки нащадків старших трьох синів Ярослава “Мудрого”, або лише виключно нащадків Володимира “Мономаха”.[368] Фактично ж суперечка звелася до ділемми, чи будуть приєднуватися до останніх чернігівські Ольговичи, оскільки, як ми вже визначали у попередніх розділах, старша гілка Ярославичів – нащадків Ізяслава – наприкінці правління Володимира Мономаха була усунута від активних позицій у політичному житті Русі, а її представники перетворилися на третьорозрядних князів.

В ідеологічному плані для піднесення авторитету князівського клану важливе значення мало створення ідеального образу (парадигми) князя – володаря. Такими ідеальними, зразковими князями на Русі вважалися Володимир Святославич “Святий” і Володимир Всеволодович “Мономах”.[369] Пізніше, про що мова буде йти в наступному розділі, в оточенні нащадків Романа утвориться і почне поширюватися парадигма галицько-волинського князя. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татіщева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці “старійшинами” названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести згаданих в проекті Романа!)[370]

Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації В.М.Татіщева про проект “доброго порядку”, який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.