Боротьба за Галич наприкінці 80-х років XII ст.

Боротьба за Галич наприкінці 80-х років XII ст.

При висвітленні політичних подій в Галичині наприкінці XII – першої половини XIII ст. літопис показує активну позицію в них “галицьких мужів”– боярства, проте інколи на підставі цих повідомлень складається уявлення про одностайність позицій галицького магнатства, що явно не відповідає конкретним історичним реаліям. Про різну орієнтацію боярства говорить літописна стаття під 1188 р., де розповідається про повстання “галицьких мужів” проти Володимира: “И восташа на князь свои и не смеша его изымати ни убити, зане не вси бяхуть в думе тои, бяхуть бо ся приятелев Володимеровы”.[234]

Отже, тут бачимо більш-менш чітко три угруповання боярства. Перше – рішучі противники нащадка Ярослава, що хотіли заточити або вбити Володимира, друга, найбільш численна, виступала за його вигнання, і, нарешті, третя (“приятелев Володимеровы”), це прихильники князя, які теж були достатньо могутніми. Саме на цю групу вельмож, без сумніву, спирався Володимир пізніше під час свого другого князювання в Галичині.

Володимир після вигнання відправився до Угорщини з якимсь військовим загоном, а також жінкою та двома синами. Як вважає М.Баумгартен, це були згадані вище старші сини галицького князя-вигнанця Василько та Володимир.[235] Цікаво, що перед вигнанням у Василька бояри забрали жінку Феодору і відправили її до батька Романа Мстиславича до Володимира.[236] Безумовно, що це сталося за домовленістю з волинським князем, оскільки ці бояри були його спільниками. У подальшому у джерелах ми не зустрінемо більше згадок про синів Володимира Ярославича, що дало підставу М.Баумгартену зробити вірогідне припущення про їх смерть в Угорщині.

Розповідаючи про ці події, І.В.Можейко – автор цікавої популярної книги “1185 рік (Схід – Захід)” – дає характеристику князю Роману та його діям, спрямованим на захоплення Галича: “Говорячи про Романа, літописи повідомляють, що він був дуже діяльний і заповзятливий, і якщо вже приймав рішення, то ніщо не могло його від цього відвернути, а от у виборі засобів для досягнення мети Роман не був перебірливим”.[237] Ми, безумовно, не прагнемо ідеалізувати ні Романа, ні методи його діяльності, проте хочемо зазначити, що засоби досягнення мети у князя не дуже відрізнялися в негативний бік від дій інших тогочасних середньовічних володарів.

Вигнавши Володимира, бояри – прихильники Романа – запросили волинського князя до Галича. Напередодні від’їзду до Галича Роман передав Володимир-Волинський брату Всеволоду. “Роман же даде брату Всеволоду Володимерь, откудь и крст к нему целова: боле ми того не надобе Володимерь”. Навряд чи тут мова йшла про просту відмову Романа від родинних володінь. Це виглядає дуже легковажним кроком для такого серйозного політика. Скоріше всього мова йшла про створення нового міжкнязівського “тандему” (типу угоди Мстислава і Ярослава Ізяславичів в 70-х роках XII ст.).

Один з братів боровся за зміцнення позицій в новому володінні, а інший повинен був зберігати спільні вотчинні землі. Це означало, що в разі успіху Романа в Галичі, той фактично не тільки ставав князем-сувереном над галицькими, а й залишався ним над волинськими землями. Проте цього разу, як покажуть наступні події, цій системі не судилося реалізуватися. Одночасно зазначимо, що від’їзд до Галича, відмова від Володимира не призвели до серйозної втрати позицій Романа на Волині.

“И въеха Роман в Галичь и сяде в Галичи княжа”, – пише літопис про вокняжіння князя Романа, дещо інакше в характерному для себе антируському дусі цю подію трактує Вінцентій, який вважає, що Галицьке “королівство” Роман отримав за заслуги від Казимира, який вигнав звідти Володимира.[238] Але незабаром князювання Романа Мстиславича у прикарпатському місті завершилося. До нового галицького князя дійшли чутки про те, що за Карпатами угорський князь організовує військову експедицію на Русь. Бела III, довідавшись від Володимира Ярославича про події на Русі, вирішив зреалізувати свої давнішні плани щодо Галичини.

Не маючи реальної можливості протистояти угорському війську, Роман разом із своїми спільниками залишає Галич. “И бежа (Роман. – авт.) из Галича в Володимерь”. Але тут на Волині Романа чекав ще один удар. Ворота рідного міста були перед ним зачинені (“И ту затворися брат у него в Володимере Всеволод”).[239] В таких умовах Роман, який, на нашу думку, сподівався знайти вдома сили для боротьби з угорцями, був вимушений думати про інше – про повернення втрачених на Волині позицій. Мова перш за все, вірогідно, йшла про важливість повернення володимирського трону як символу влади князя над Волинню, перш за все над Західною, де, без сумніву, у Романа і в цей час залишалися крупні володіння, які продовжували йому підкорятися. Перш за все, це стосувалося Берестейської і, вірогідно, Червенської волостей. Для приведення до послуху Всеволода Мстиславича Романові конче були потрібні союзники. З джерел відомо, що спочатку князь Роман звернувся до польських родичів. Але у Кракові він не знайшов підтримки, а тому був вимушений звернутися до тестя Рюрика Ростиславича.

Прагнучи перетворити Галичину на провінцію Угорського королівства, Бела III зразу ж почав орієнтуватися на тих бояр, які не хотіли бачити у себе на престолі сильного руського князя. “Король же въеха в Галичь, – пише літопис, – не посади в Володимера, но даде весь наряд галичанам и посади в немь сына своего Андрея”.[240] Очевидно, прихильники Бели та Андрія отримали привілеї, а деякі з них навіть увійшли до угорської адміністрації. Повертаючись додому, угорський король силою примусив йти за собою Володимира.

Під час перебування у Рюрика Роман та його волинські і галицькі союзники домовляються про спільні дії, проте вони були направлені не на повернення Володимира-Волинського, а спрямовані на боротьбу з угорцями. “Рюрик же пусти с ним (Романом. – авт.) сына своего (Ростислава. – авт.) и Славна Борисовича воеводу”, однак під Пліснеском полки Романа та Ростислава були розбиті.[241] Знову Роман поїхав до Кракова, проте Казимира не цікавив безудільний князь. Нова спроба домовитися з братом також не призвела до вирішення конфлікту.

Відмова Всеволода йти на якийсь компроміс поставила Романа Мстиславича в скрутне положення: втрачалася стратегічна ініціатива в Галичині, затяжка часу й кожна невдача відштовхувала від нього прихильників. І тут, навіть в досить складній ситуації, Роман показує свої неабиякі дипломатичні здібності. Не зумівши домовитися з однім дядьком у Кракові, він, знаючи і використовуючи суперництво між польськими князями, звертається до другого – великопольського Мешка Старого. Проте допомога останнього не дала результату. Невдача під час облоги Володимира, і Роман в черговий раз прямує до тестя Рюрика.[242]

Слід відзначити, що в цей час доля зятя Романа дуже хвилювала Рюрика, оскільки той хотів поширити свій вплив не тільки на Галичину, а й на Волинь.[243] Тому овруцький князь передає зятеві Торчеськ і надає військо для повернення Володимира. “Рюрик же да ему Торцькый, а на брата его насла с грозою на Всеволода. Всеволод же убояшася Рюрика, и ступися брату Роману Володимеря. Роман же еха в Володимерь, а Всеволод во Белз”.[244] Острах Всеволода перед Рюриком пояснювався досить великою силою і політичним авторитетом тестя Романа, який на той час був співправителем представника чернігівської династії Святослава Всеволодовича в Києві. Відзначимо, що, повернувши Володимир, Роман не наполягав на збереженні в своїх руках Торчеська, куди невдовзі Рюрик відправив сина Ростислава.

Увага Рюрика до подій у Південно-Західній Русі була викликана і його суперництвом із київським князем, представником чернігівської династії Святославом Всеволодовичем. Воно особливо проявилось саме в цей час. Угорці, прагнучи зміцнитися в Галичині, вирішили звернутися до засобів дипломатії: використати підтримку найбільш могутніх південноруських князів. Інтерес іноземців до себе, ясна річ, привернув не Рюрик, тоді фактичний покровитель та союзник ворога угорців Романа, а Святослав.

На початку 1189 р. до Святослава прийшло посольство від угорців, які запросили до Галича на переговори сина Святослава Гліба. Літопис з цього приводу пише, що “Святослав же утаився Рюрика, ухотяся творяше, яко же дадеть ему Галичь, и посла сына своего к королеви”.[245] Складно напевне уявити про що йшла мова на цих переговорах. Але можна припускати, судячи з тексту літопису, що тоді обговорювалися плани створення системи спільного контролю сторін над Галичиною.

Проте цим планам не судилося здійснитися, бо про таємну дипломатію Святослава та Гліба довідався Рюрик. Той звинуватив Святослава Всеволодовича у порушенні спільних угод. В боротьбі проти створення альянсу з угорцями Рюрик Ростиславич широко використовує “громадську думку”: в справу втрутилася церква. “Молвяшеть бо митрополит (Никифор. – авт.) Святославу и Рюрику: “Се иноплеменньници отяли отчину вашю, а лепо вы бы потрудили- ся”.[246] В Густинському літопису вміщено цікаве свідчення, що, крім вимоги боротьби з іноземцями, київський митрополит наполягав на передачі Галича Роману.[247] Враховуючи тісні зв’язки князя Рюрика та митрополита Никифора, ця інформація виглядає цілком реальною.

Звернення митрополита Никифора сприяло припиненню конфлікту київських дуумвірів, які з своїми полками вирушили до Прикарпаття. По дорозі Рюрик і Святослав почали “ділити шкуру невбитого ведмедя”: вирішувати кому буде належати після походу Галич. В літопису розповідається про прагнення Святослава стати одноосібним володарем “Руської землі”, для чого він “даяшеть Галичь Рюрику”. Останній в свою чергу повинен був віддати свої володіння довкола Києва (“… а собе (Святославу. – авт.) хотяшеть всеи Руской земли около Киева”[248]).

Така позиція, реалізація якої значно б посилювала Святослава Всеволодовича, перетворювала його в єдиного володаря Києва та Києвської землі, викликала невдоволення Рюрика, бо той не хотів “лишитися отчины”. Ймовірно, Рюрик, як і раніше, планував передати Галич Романові. Два наймогутніші на той час володарі Південної Русі розсварилися, а їх війська повернулися додому.

Не дочекавшись допомоги від сильних південноруських князів, галицькі бояри з антиугорського табору запорошують до себе молодого князя Ростислава Івановича (“Берладнича”). На цей раз претендент на галицький стіл мав незаперечні правові підстави виборювати Галичину. Ростислав був представником найстарішої гілки Ростиславичів: його дід Ростислав Володаревич був навіть старшим братом галицького князя Володимирка, батька Ярослава “Осмомис- ла”.[249]

У боротьбу за Галич вступив забутий всіма молодий князь, який довгі роки мешкав при дворі брата Рюрика смоленського князя Давида Ростиславича. Важливо відзначити, що Ростислав, судячи з усього, привернув, як ніхто з інших виборювачів Галича увагу і підтримку мешканців столиці Галичини. І тут, крім законності претензій на стіл, важливими моментами були неабиякі хоробрість і безкомпромісність в питаннях боротьби з іноземцями молодого князя.

В літопису звертається увага, що угорського королевича Андрія на той час підтримували лише ті бояри, родичів яких як заложників було вивезеного до Галича: “Мужи же Галичкии не бяхуть вси во одинои мысли, но чии бяхуть сынове и братьия у короля. То ти держахуся крепко по королевичи”.[250] Лише ціною величезних зусиль завойовникам на чолі з королевичем Андрієм вдалося подолати Ростислава, який був захоплений в полон і згодом отруєний,[251] проте суспільне напруження у Галичі досягло такої гостроти, що доля угорців тут була вже визначена. І тут на політичному обрії знову з’явилася постать Володимира Ярославича.