451

49. Лівицький Андрій Миколайович (1879–1954) — український громадсько-політичний і державний діяч, правник за фахом. Родом з Полтавщини. До 1917 р. — мировий суддя. Один із засновників РУП, згодом — член УСДРП. У 1917 р. — член Української Центральної ради та ЦК Селянської спілки, у липні — полтавський губернський комісар Тимчасового уряду. За доби Української Держави — член Українського національного союзу. Після встановлення влади Директорії УНР був одним із організаторів Трудового конгресу України. 9.04.1919 р. призначений міністром юстиції та заступником голови Ради народних міністрів УНР Б. Мартоса, з червня 1919 р. очолював також Міністерство закордонних справ; 27.08.1919 р. — міністр закордонних справ та заступник голови уряду І. Мазепи. У жовтні 1919 р. очолив також українську дипломатичну місію в Польщі. 22.04.1920 р. підписав Варшавську угоду. Протягом 1920–1921 рр. та 1922–1926 рр. очолював уряд УНР в екзилі. Після трагічної смерті С. Петлюри став його наступником і очолив Директорію УНР, згодом став Президентом Державного центру УНР в екзилі та Головним отаманом військ УНР. Після Другої світової війни жив у Німеччині, де й помер.