У добу Центральної ради

У добу Центральної ради

Перебуваючи у Києві, П. Болбочан, завдяки старанням П. Макаренка — колишнього комісара 1-го Українського республіканського полку, — потрапляє в оточення військових, які тісно співпрацювали з Українською партією соціалістів-самостійників (УПСС). До цього оточення належали відомі українські військові діячі Ю. Капкан, О. Греків, І. Полтавець-Остряниця та ін. Як згадував згодом гетьман П. Скоропадський, наприкінці грудня 1917 р. на запрошення Павлюка (командира Київського полку Вільного козацтва) він прибув на засідання самостійників, у якому брали участь, крім уже названих осіб, брати О. та П. Макаренки, С. Остапенко та П. Болбочан. «Вони чомусь вважали, — зазначав П. Скоропадський, — що козацтво повинно йти з ними». Саме з цією метою й запросили Павла Скоропадського — як отамана Українського вільного козацтва. «Нічого на цьому засіданні особливо цікавого не було, — писав він у своїх «Спогадах», — головним чином вони обговорювали питання про необхідність добитися зміни Порша». Але натомість вони висували, на думку П. Скоропадського, зовсім непідходящу кандидатуру П. Болбочана. Майбутній гетьман вважав плани присутніх «зовсім невідповідними реальним умовам» ¹⁶.

Аполітичність П. Болбочана наприкінці 1917 р. — на початку 1918 р., відсутність у нього чіткої політичної орієнтації констатував у своїх спогадах «Записки непокірного» полковник Армії УНР В. Прохода. Характеризуючи, зокрема, позицію О. Осецького — майбутнього Наказного отамана Армії УНР (1919 р.), — він відзначав його схильність до «модної псевдосо-ціалістичної демагогії». Посилаючись на свідчення полковника А. Пузицького, В. Прохода зазначав, що в 1917 р. й сам А. Пузицький, і П. Болбочан «по своїй аполітичності ніяк не могли зорієнтуватися в революційних подіях», тоді як «Осецький приятелював з ними та давав практичні поради, як, визнаючи себе українцями, не залишитись поза загальною чинністю» ¹⁷.

Як уже зазначалось, козаки 1-го Українського республіканського пішого полку деякий час перебували у складі 5-го корпусу, що дислокувався в Проскурові. Після розгрому полку з наказу корпусного солдатського комітету в грудні 1917 р. вони попрямували до Києва, куди дісталися лише в січні 1918 р. напередодні наступу військ М. Муравйова ¹⁸. Тут на їхній основі було сформовано Республіканський курінь, який налічував близько 500 чоловік і входив до Сердюцької дивізії. На чолі цього куреня П. Болбочан брав участь у придушенні січневого повстання більшовиків у столиці. Під час боїв у Києві Республіканський курінь, яким командував П. Болбочан, на думку деяких сучасних дослідників, був «досить потужною силою добровольчої формації». Він складався переважно з мешканців Києва — гімназистів, студентів, інтеліґенції, свідомих українських офіцерів та дуже незначної кількості вільних козаків ¹⁹. Ряд епізодів, які характеризують звитягу Республіканського куреня, подає у своїх спогадах полковник М. Середа. Згадуючи сутички у Царському саду, він писав: «Бої набрали остроти і завзяття. Декілька разів Болбочан ставив нас на ноги і кидав в атаку, але ж упертими контратаками більшовики вертали свої позиції. 4–5 годин тривав непевний стан і врешті-решт демаркаційна лінія лишилася надвечір на середині саду» ²⁰.

Невдовзі Республіканській курінь під керівництвом П. Болбочана був реорганізований у 2-й Запорізький піший курінь та приєднаний до Окремого Запорізького загону, командиром якого тоді ж — у лютому 1918 р. — був призначений генерал К. Прісовський ²¹. П. Болбочан виконував обов’язки помічника командувача загону. Завдяки особистій вдачі, хисту професійного військового й талановитого командира він мав незаперечний авторитет серед вояків. У статті «Полковник Петро Болбочан і його останні дні» відомий український військовий діяч В. Євтимович писав, що він «належав до тих природжених вояків-митців, чи як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків — уміють прив’язати їх до власної особи, а цим самим і до справи, якій самі служать». «Такий люблений підвладними командир — митець, — зазначав далі В. Євтимович, — спроможен повести своїх вояків на найнебезпечніше воєнне підприємство, як то говориться, «в огонь і воду», для такого командира нема слова «не можу», саме з таких вояків — митців виробляються полководці великих форматів» ²². Вочевидь у період реорганізації та поповнення Республіканського куреня під командуванням П. Болбочана було закладене основне ядро майбутнього Запорізького корпусу. Українські вояки, що прийшли до лав цього військового підрозділу навесні 1918 р. та склали кістяк однієї з найбільш дисциплінованих та професійно підготовлених військових частин української армії, назавжди зберегли вірність своєму командиру; згодом, в тяжкі роки еміграції, вони утворили в пам’ять про нього Товариство запорожців ім. полковника Петра Болбочана.

Протистояння революційній демагогії у військових частинах, відверте неприйняття партизанщини у підпорядкованій формації, запровадження суворої дисципліни та чіткої організації були головними критеріями діяльності генерала К. Прісовського. Як більшість старшин колишньої російської армії, що пройшли професійний вишкіл та мали бойовий досвід, він відстоював ідею існування регулярних українських збройних сил і вважав, що т. зв. революційно-демократичні перетворення в армії лише шкодять її боєздатності. Генерал не сприймав практиковані владою призначення військових командирів не за ступенем їхньої професійної підготовки, а за політичною приналежністю. Подібну позицію займав і підполковник П. Болбочан, який протягом існування Окремого Запорізького загону був помічником генерала К. Прісовського і доклав чимало зусиль для перетворення формації, яка складалася з рештків окремих добровольчих підрозділів, у мобільну боєздатну частину із залізною дисципліною.

Другий Запорізький курінь [7] у складі Окремого Запорізького загону, яким командував П. Болбочан, був його найкращою частиною ²³. До складу куреня, чисельність якого сягала 400 бійців ²⁴, крім вояків колишнього 1-го Українського республіканського полку, входили бійці 1-ї Юнацької школи та Офіцерський добровольчий загін підполковника М. Полозова.

Наприкінці грудня 1917 р. Генеральне секретарство військових справ УНР прийняло «Зміни Військових уставів української армії на началах демократії» — статут, яким було скасовано військові ранги колишньої російської армії²⁵. Замість них було запроваджено відзнаки військових посад відповідно до виконуваної функції ²⁶. Як командир 2-го Запорізького куреня Окремого Запорізького загону, П. Болбочан обіймав військову посаду, що відповідала званню підполковника, а після призначення командиром 2-го Запорізького пішого полку в березні 1918 р. — полковника Армії УНР. Незважаючи на скасування військових відзнак та рангів, П. Болбочан ввів у Республіканському курені відзнаки для старшин і козаків, а згодом умовив генерала К. Прісовського поширити цю практику для цілого Окремого Запорізького загону ²⁷.

Залишилися спогади про те, яким був П. Болбочан у той початковий період становлення українських збройних сил. Командир Запорізького ім. К. Гордієнка кінного куреня полковник В. Петрів (у майбутньому — генерал Армії УНР) писав у своїх спогадах: «Командант Республіканців, людина поважного вигляду, зі спокійною трохи млявою манерою виговору, вдягнутий як завжди чистенько, з чепурно підстриженим волоссям на голові і вусами та бородою а ля цар Микола II» ²⁸. Кілька виразних замальовок залишив відомий український письменник Б. Антоненко-Давидович — козак 2-го Запорізького полку, який був безпосереднім учасником багатьох подій, пов’язаних як із долею запорожців, так і самого П. Болбочана: «…мав, певно, в своїх жилах домішок молдавської крові, бо зовні скидався більше на молдаванина чи навіть француза, ніж на українця…»; «він був завжди у френчі та кашкеті англійського зразка»; «переді мною все ще стояв цей стрункий полковник з французькою борідкою, що, приклавши долоню до дашка кашкета, пропускає перед собою курінь за куренем, сотню за сотнею 2-го Запорізького полку під час військового огляду…» ²⁹. При цьому Б. Антоненко-Давидович згадує, що полковник залишався небайдужим і до зовнішнього вигляду свого підрозділу: «Будучи прибічником європейського вигляду української армії, Болбочан не перечив, коли його козаки й старшини під впливом національно-романтичних настроїв носили шапки з кольоровими шликами, а на поголеній голові лишали запорозького оселедця» ³⁰.

Усе оточення П. Болбочана відзначало його послідовну державницьку позицію, хоча часом з цього робилися не зовсім адекватні висновки. Сотник 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького Б. Монкевич писав, що полковник симпатизував Українській партії соціалістів-самостійників. Останні ж, за його словами, «старалися скрізь поширити чутки, що вся запорозька дивізія належить до самостійників і виконує їхні накази» ³¹. Слід зазначити, що П. Болбочан не належав до жодної політичної партії, більш того, як згадує той же таки Б. Монкевича, він постійно підкреслював, що «військо мусить бути аполітичне і що всілякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій основі своїй викорінені» ³².

На цьому ґрунті у командирів запорожців неодноразово виникали тертя з військовим і політичним керівництвом Центральної ради. Під час відступу українських військових частин з Києва на початку 1918 р. мали місце принципові розходження між генералом К. Прісовським і підполковником П. Болбочаном з одного боку та С. Петлюрою — командиром Гайдамацького коша Слобідської України, який брав участь у прикритті евакуації уряду з Києва, — з іншого. Це виявилося на нараді у с. Гнатівка поблизу Києва в ніч з 8 на 9 лютого 1918 р., де зібрались командири та отамани збройних загонів, що вціліли після боїв з більшовиками! Мета наради — обговорення можливості об’єднання військових частин для продовження спільних воєнних дій. П. Болбочан вимагав, щоб гайдамаки коша Слобідської України увійшли до складу Окремого Запорізького загону та діяли спільно під єдиним командуванням генерала К. Прісовського. С. Петлюра відмовився, і П. Болбочан, за словами Б. Монкевича, закинув йому звинувачення в тому, що «він (Петлюра. — Авт.) зі своііх персональних дрібних мотивів став на перешкоді тому об’єднанню, що одно могло врятувати останки української збройної сили від знищення» ³³. На думку деяких дослідників українського військового руху, зокрема О. Войнаренка, Б. Монкевича, Я. Штендери та ін., саме від «Гнатівської наради» «датується чисто персональна недовіра (Петлюри. — Авт.) до Запорожців та особисте вороже відношення до Болбочана» ³⁴.

Колишній вояк Окремого Запорізького загону Н. Авраменко у своїх спогадах наводить данні про кількісний склад цього збройного формування. Зокрема, він пише, що під час скликання наради у с. Гнатівка, де «зібралась вся військова сила Української Народної Республіки» (близько 4 тис. «піхоти, кінноти, артилерії, обозу, помічної частини, Вільного козацтва і штабів»); під командуванням П. Болбочана знаходилось 1500 вояків: 1. Республіканська сотня — 400 багнетів, командир — капітан Кіріков; 2. Волонтерська — 350 багнетів, командир — Ушаков; З.Наливайківська — 450 багнетів, командир — Зільницький; 4.Богунівська — 300 багнетів, командир — підполковник Кондратюк ³⁵.

Окремий Запорізький загін разом з урядом Української Народної Республіки, Центральною радою, прикриваючи їхній відступ з Києва, відійшов до Бердичева, згодом — до Житомира. П. Болбочана було призначено на посаду губерніального військового коменданта Волині. Відомий український вчений В. Верига зазначав, що «це був перший комендант від початку революції, котрий, замість мітингів, почав творити лад і порядок» ³⁶.

З ініціативи П. Болбочана в губернії розпочалася мобілізація в українське військо. При цьому він враховував потреби Запорізького загону й одночасно створював частини для охорони населених пунктів. Така діяльність не пройшла повз увагу військового відомства УНР, яке, залишаючи П. Болбочана губернським військовим комендантом, призначило замість нього командиром 2-го Запорізького пішого куреня прапорщика Мицюка. Сотник Б. Монкевич, який служив тоді у лавах запорожців, а згодом став одним із перших хроністів Запорізького корпусу та біографом П. Болбочана, писав, що підполковник, «не маючи морального права залишити свою частину», в той же час не міг не підкоритися наказу уряду. Він скликав старшинське зібрання, яке й поінформував про ситуацію. Старшини звернулись до уряду з проханням залишити П. Болбочана командиром куреня. Однак до призначення свого заступника на посаді коменданта, він змушений був залишатися в Житомирі та виконувати обов’язки губернського військового коменданта. Лише після того, як частина зазнала страшних втрат, а новопризначений командир куреня прапорщик Мицюк фактично покинув її напризволяще, П. Болбочан передав справи коменданта заступнику та приєднався до своїх бойових товаришів ³⁷.

Після укладення Берестейського миру в Україну прийшли — на запрошення Центральної ради — німецькі та австро-угорські війська. Окремий Запорізький загін брав участь у наступі на Київ разом із Січовими Стрільцями та Гайдамацьким кошем Слобідської України, керованим С. Петлюрою. 2-й Запорізький курінь під командуванням П. Болбочана був однією з тих українських частин, які, випереджаючи німецькі війська, 2 березня 1918 р. увійшли до столиці України. Під час урочистої зустрічі українських військ у Києві запорожці зіткнулися з неприємним фактом вшанування місцевою владою червоного прапора революції, під яким билися вороги України — червоноармійські частини. Однак справедливе обурення запорожців викликало у відповідь заклики до «переведення в життя соціалізму» та гасла не допустити в Україні «сваволі військових реакціонерів». Вимога запорожців зняти червоні прапори з урядових будинків та користуватися лише національною символікою, яку П. Болбочан від імені запорожців передав Київській думі, викликала обурення серед лівих фракцій Центральної ради. Після того, як запорізька варта зірвала червоні прапори з будинку міської думи, Міністерство військових справ УНР зажадало від П. Болбочана судового покарання для цих вояків за «нечувану зневагу до емблеми революції» ³⁸. П. Болбочан не лише відмовився виконати цю вимогу, але заявив, що повністю солідарний зі своїми вояками і вважає за необхідне насамперед поважати національну символіку. Безперечно, подібні факти сіяли серед вояків недовіру до влади, яку вони захищали.

Слід підкреслити, що ще в ході наради у с. Гнатівка в лютому 1918 р., командиром Окремого Запорізького загону було призначено генерала К. Прісовського як старшого за військовим рангом і найбільш кваліфікованого військового, а також було узгоджено певний кодекс взаємин між владою та армією. Цим кроком старшини Запорізького загону демонстрували своє небажання мати на чолі збройних сил малокомпетентних старшин або й взагалі цивільних людей з партійними квитками. Було прийнято рішення про те, що військо має стати аполітичним, усілякі солдатські комітети та комісари, «які дезорганізували і розпалювали до цього часу армію, не повинні мати в ній місця» ³⁹. Дисциплінарна влада визнавалась тільки за старшинами і лише вони мали карати підлеглих їм вояків, чим фактично брали на себе відповідальність за дії останніх перед владою.

Після звільнення Києва від більшовицької окупації командиром Окремого Запорізького загону за рекомендацією К. Прісовського, призначеного на посаду Київського губернського військового коменданта, став генерал З. Натієв.

Із зміцненням цього військового формування, яке мало всі підстави стати основою української регулярної армії, зростала і недовіра до її командного складу з боку впливових українських соціалістичних кіл. Лідери Центральної ради, як і раніше, недооцінювали ідею необхідності створення власної національної армії, відкрито демонстрували своє негативне ставлення до вищого офіцерства колишньої російської армії, продовжували підтримувати руйнівні для збройних сил перетворення та не перешкоджали демагогічній ліворадикальній пропаганді у війську. Крім того, формуванню української армії противилось також німецьке військове командування, яке вимагало від уряду розпуску регулярних військових частин. Одночасно у Києві поширювались чутки про можливість державного перевороту, який, на думку представників урядових кіл, міг бути підтриманий військовими.

Певну напругу в суспільстві створювали непоодинокі випадки арештів та самочинної розправи вояків Гайдамацького коша Слобідської України над особами, що співпрацювали з більшовиками. Останнє породжувало конфлікт між гайдамаками та запорожцями, які відстоювали засади правопорядку й невтручання армії у політичні процеси. За таких умов уряд вважав небезпечним залишати війська в столиці. Під приводом нібито неспроможності припинити самочинні дії гайдамаків і козаків генерала К. Прісовського було усунуто з посади коменданта столиці ⁴⁰.

За наказом від 4 березня 1918 р. Окремий Запорізький загін був відправлений на більшовицький фронт в авангарді німецьких військ. При цьому він залишався під політичною підозрою лідерів Центральної ради. На нараді командирів підрозділів загону міністр військових справ УНР О. Жуковський наголосив на необхідності додержання дисципліни у війську й одночасно вказав на недостатньо послідовне проведення «демократизації» у цій військовій формації. Як згадував присутній на нараді В. Петрів, міністр заявив, що, за його відомостями, у середовище запорожців «увійшло таки чимало соціально неоднозначного, а то й контрреволюційного елементу», який, за його словами, слід було «виключити, або взяти в руки… під час походу» ⁴¹.

Варто згадати, що після повернення Центральної ради до Києва розпочався новий етап національного військового будівництва. Наприкінці лютого наказом О. Жуковського були розпущені всі партизанські загони ⁴². Основою організації військових частин фактично залишався закон «Про створення Українського народного війська» від 16 січня 1918 р., який передбачав заснування міліційної народної армії. Однак частини, що вели бойові дії проти більшовиків, зводились у добровольчу «Осібну армію», статут якої був затверджений тоді ще в. о. міністра військових справ О. Жуковським наказом ч.21 від 10 лютого 1918 р. Статут передбачав негайне розформування «Осібної армії» після закінчення бойових дій ⁴³. 22 березня 1918 р. було оголошено текст військової присяги ⁴⁴. З метою унормування службових відносин в армії 27 березня 1918 р. наказом О. Жуковського вводилися військові звання для українських збройних сил. Усім старшинам наказувалось «негайно пристосувати свої ранги до тих посад, що вони посідали». Цим документом, зокрема, офіційно підтверджувалося військове звання полковника на посаді командира полку ⁴⁵.

Уже в ході переформування «Осібної армії» у регулярні військові частини за рахунок розгортання в полки та дивізії Січового, Гайдамацького та Запорізького загонів 12 березня 1918 р. Генеральним штабом Армії УНР було прийнято рішення вивести Запорізький загін під командуванням генерала З. Натієва зі складу добровольчої «Осібної армії» та за рахунок поповнення реорганізувати його у Запорізьку дивізію [8]. У складі цієї дивізії був сформований Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана ⁴⁶, який, за підрахунками Н. Авраменка, налічував 2600 багнетів, 80 шабель і 10 кулеметів ⁴⁷. За свідченням Б. Монкевича, дивізія на 80 % складалася з офіцерів колишньої російської армії ⁴⁸.

У березні 1918 р. в ході боїв проти більшовиків запорожці звільнили цілу низку міст та сіл Полтавщини (Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву та ін.). У цих боях українським частинам протистояли не лише червоноармійські загони, але й добре озброєні та гарно вимуштрувані чехо-словацькі відділи та матроські більшовицькі частини. Останні відрізнялися особливою жорстокістю. Запорожці, як правило, йшли в авангарді німецьких військ. Траплялося так, що полковник П. Болбочан особисто вів своїх вояків у бій. Більшовицька преса тих днів згадувала «сильний отряд запорожских войск под командой старорежимного царского генерала Болбочана». За цього «грізного супротивника радянської влади» (живого чи мертвого) більшовики обіцяли 50 тис. карбованців ⁴⁹. У цей же період з метою ліквідації П. Болбочана до Запорізької дивізії неодноразово засилались більшовицькі агенти, двоє з яких здійснили замах на полковника, на щастя — невдалий ⁵⁰. Російські добровольці, в свою чергу, також винесли полковнику смертний вирок: у Харкові білогвардійські офіцери організували на нього замах ⁵¹. Про останнє згадував сам полковник (Док. № 10), а також писали у своїх працях М. Середа, С. Шемет й І. Мазепа. Нещодавно віднайдені документи денікінської контррозвідки підтверджують, що постать П. Болбочана була в полі зору не лише більшовицьких, але й білогвардійських спецслужб ⁵².

Навесні 1918 р. українська армія, при підтримці німців, продовжувала переможний наступ. Аналізуючи наступальну операцію Запорізької дивізії, Б. Монкевич називав дві причини, які сприяли успіху. На його думку, визначальним був наступ «широким фронтом по головних залізних лініях, які ведуть в глибину краю, з наміром не дати ворогові можливості ні втекти з операційного поля, ні зробити де не будь більший центр для затримання наступу». Не менш важливим був і той фактор, що навесні 1918 р. Червона армія, яка тільки-но була створена, за словами Б. Монкевича, ще не мала «справжнього командного складу, уявляла з себе розбійничі, розпутні банди, які цілком природно не могли протиставитись ні дисциплінованим та компактним масам германських військ, ні молодій патріотично настроєній українській армії» ⁵³.

6 квітня 1918 р. запорожці переможно вступили у Харків. Не очікуючи на призначення з боку уряду, П. Болбочан за погодженням з генералом З. Натієвим призначив тимчасовим губернським військовим комендантом (з виконанням обов’язків губернського комісара) полковника О. Шаповала — командира 4-го Запорізького полку ім. Б. Хмельницького. Через кілька днів — 9 квітня 1918 р. — Запорізька дивізія за наказом військового міністерства була розгорнута у Запорізький корпус ⁵⁴, оскільки в ході звільнення Полтавщини від більшовицької окупації чисельність Запорізької дивізії зросла, переважно за рахунок української інтеліґентської молоді. За задумом військового міністерства УНР, у процесі розгортання дивізії в корпус 1-ша дивізія мала зі свого складу виділити 2-гу дивізію. Командиром 1-ї Запорізької дивізії призначався полковник П. Болбочан, начальником штабу — підполковник Гайденрайх. Приймаючи нову посаду, П. Болбочан просив військове відомство залишити його командиром улюбленого 2-го Запорізького полку. Хоча сумісництво двох таких посад суперечило військовому статуту, генерал З. Натієв дав на це свою згоду ⁵⁵. За свідченнями Н. Авраменка, за рахунок поповнення полку добровольцями його чисельність зросла до б тис., половину з них складали старшини. Колишні командири сотень (Кіріков, Ушаков, Зільницький, Кондратюк) перебрали командування куренями, які вже складалися з 16 сотень ⁵⁶.

За короткий час існування Запорізький корпус став однією з найбільш боєздатних українських військових частин. Його найкращим підрозділом був 2-й Запорізький піший полк на чолі з полковником П. Болбочаном. Укладачі «Історії українського війська» (І. Крип’якевич, Б. Гнатевич, З. Стефанів, О. Думін, С. Шрамченко) зазначали, що полк був міцно згуртований, «зберіг кращі традиції російської армії» і водночас «був національним полком, бо мав патріота командира» ⁵⁷. Полк був найбільшим у корпусі за чисельністю, нараховував близько 4 тис. бійців, 70–80 % яких складали професійні офіцери та представники інтеліґенції. Він налічував 16 піших сотень, кінну сотню, команду піших розвідників, команду наколесників, саперну сотню, сотню зв’язку з чотою кінних ординарців, дві кулеметні сотні, одну бомбометну сотню та одну запасну ⁵⁸.

Запорізький корпус одержав нові мундири захисного кольору англійського зразка. Кашкет був прикрашений кокардою з національною символікою. Старшинські відзнаки — на комірі, посада відзначалась вузлами на лівому рукаві, у старшин — золотим позументом, у козаків — синім сукном. Військовий парад у Харкові, який 2-й Запорізький піший полк під командуванням П. Болбочана відбув спільно з німецькими військовими формуваннями, справив велике враження на населення міста й мав велике пропагандистське значення. Після параду чимало старшин та солдатів колишньої російської армії почали вступати до українського війська ⁵⁹.

Сотник Б. Монкевич у своїх спогадах подає яскраву характеристику П. Болбочана та його взаємин з вояками 2-го Запорізького полку. «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку, — наголошує він. — В життю був дуже скромний, без тіні манії величності… Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання… Він ніколи не підвищував голосу, нікого не розносив і не робив нікому нагани, як це робить більшість строєвих начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він чи ні» ⁶⁰.