ПРАВОБІЧНА УКРАЇНА

ПРАВОБІЧНА УКРАЇНА

Хвастівський полковник - Семен Палій був уже справді «останнім козаком» Правобічньої України. Південня Київщина й Браславщина, опинившися в 1711-12 рр. знову під Польщею, були силою повернуті в умови зперед Хмельниччини. Нащадки давнього поміщицтва, як також ті, що, за безцін, набули в них права на українські посілости, жиди й латинські чернечі чини посунули тепер лавою на Правоберіжжя й почали відновлювати свою давну господарку. На місце давних українських магнатів - Вишневецьких, Конецьпольських, Собіських, прийшли тепер Потоцькі, Любомирські, Яблоновські, Чорторийські, Сангушки, Тишкевичі, Браницькі, що «лівим і правим» позахоплювали велитенські маєтки й стали справжніми «кресовими короленятами». Узалежнивши від себе дрібну й безземельну шляхту, вбравши селянські маси в панщизняні шори, вони не дбали про добро польської держави, нехтували королями та тільки те й робили, що змагалися поміж собою за впливи й маєтности. Мали великі апетити й одних та других було їм усе мало. Навіть колишні королівщини та староства, як канівське, корсунське, чигиринське й черкаське, опинившися в їх руках, перемінилися на їх дідичні маєтности.

Щоби скорше заселити ці незміряні простори й привабити до них селянські, робучі руки, вони зразу почали оголошувати «свободи», тобто звільнення з робочих повинностей на ряд років для перших поселенців. Кинувся на їх заклики народ і посунув на Правоберіжжя з усіх українських земель, де панщина вже добре вдомашнилася. Волинь, Полісся й Галичина, а навіть лівобережна Гетьманщина, доставили тепер доволі людського матеріялу й нове життя зацвило на донедавна пустому й винищеному Правоберіжжю. Росло господарство краю, підіймався промисл, торговля й матеріяльна культура; раділи пани магнати, не мали на що нарікати й селяне, навіть тоді, коли минали «свобідні роки» й треба було братися за виконування своїх службових повинностей. Та за свобідними роками й першими панщизняними, пішли чимраз тяжчі повинности і обовязки, а там і повна неволя. Великі власники віддавали землю в аренду дрібній шляхті, а вона, незвикла до праці, віддавала її ще дрібнішій, деколи й жидам. Повстала драбина арендних зобовязань - вимагав прибутку з своїх земель великий землевласник, потребував його арендар, не могли обійтися без прибутків і дальші посередники. На них усіх довелося тепер працювати селянинові. Зразу «дерли з нього одну шкуру, потім другу, третю й нарешті сему та останню», - як говорили тоді про чимраз тісніші, панщизняні порядки.

Та на тому не кінець. Разом з поміщиками й арендарями посунули тепер на Правоберіжжя латинські, чернечі чини, що почали перетягати православне населення на унію й католицтво. Народ, що визнавав православя своєю національною релігією та для його оборони й поширення поклав стільки жертв майна й крови, не міг спокійно придивлятися до заходів над його знищенням. Тим більше, що поширювання католицтва велося не самою тільки проповіддю. Залежно від умов, використовувалося для цього всі засоби, аж до насильства над людським сумлінням включно. Позбавлений особистої волі, понижуваний на кожному кроці, ображуваний в своїх релігійних і національних почуваннях народ, почав хвилюватися. Чим далі тим частіше доходило до конфліктів. Зразу поодиноких і припадкових, згодом збірних і організаційних. Тай не диво. В жилах правобічного селянства плила ще кров козаків Хмельницького, в їх памяти не затерлася ще воля, в їх недалекому сусідстві жило ще вільне Запоріжжя, а навіть Гетьманщина приваблювала до себе, коли вже не суспільно-політичною, то бодай релігійною свободою. На цьому тлі виросла й змогутніла гайдамаччина.