Процес
Процес
В противенстві до сучасної організації судівництва, староукраїнське судове поступовання мало більш приватно-особистий характер. Слідство («гонення сліду») й збірання доказів (свідків) провадив не суд, а сама покривджена сторона. Коли слід завів покривдженого на територію якоїсь громади, вона мусіла або помогти відшукати виновника, або взяти на себе кару чи відшкодування. У випадках крадежі чи загублення, в яких не було ні сліду ні підозріння на когось, покривджений «закликав» або «заповідав» про свою втрату на громадському торзі. Коли до трьох днів йому крадене чи згублене не вернулося то той, у кого найшли згубу, не тільки мусів її повернути, але заплатити 3 гривни кари, як за крадіж. Колиж у когось найдено згублену чи крадену річ перед «заповідю» на публичному місці, то він мусів доказати в кого взяв чи купив цю річ. Коли в той спосіб, покривджений найшов злодія, то він мусів не тільки покрити шкоди, що їх потерпіли продавці крадених предметів, але заплатити за всі річи що в когось пропали, хоча їх у злодія не найшли. Крім того платив кару до княжого скарбу. Злодієм уважався той, що не міг чи не хотів довести, від кого набув крадену річ. Подібно, як покривджений мусів сам «гнати слід» так само мусів він власними силами доставити виновника перед суд. Міг, вимагати для цього помочі влади, але коли на суді не довів вини арештантові, то платив кару - 3 гривні за арештування смерда, 12 гривень за боярина. Доказом вини було признання обвинуваченого, при побиттю знаки на тілі покривдженого, зізнання свідків, присяга й нарешті т. зв. божий суд. В справах з місцевими людьми доволі було двох свідків-очевидців, але в процесах проти чужинців, треба їх було більше. Свідоцтво холопа не мало ваги доказу, а тільки підсилювало підозріння. Коли покривджений не міг доказати обвинуваченому вини, цей міг правуватися з ним за образу - «поклеп». Для цього місцевий обвинувачений ставив сімох «послухів», тобто свідків своєї доброї слави; чужинцеві доволі було двох «послухів». В кого не було «послухів», той ішов на «божий суд».
Коли справа була менчої ваги (до двох гривен) можна було очистити себе присягою; в справах до 6 гривен піддавався обвинувачений «пробі водою», в ще вищих «пробі заліза». При «пробі водою», кидали обвинуваченого в воду й коли він потапав, признавався невинним. При пробі розпаленим залізом вважався невинним той, у кого не залишилося слідів від попарення. Крім того існував ще рід «божого суду» в формі двобою «мечем а любо деревом». Хто переміг, доказував тим самим свою рацію.
Як цілий судовий провід, так і екзекуція присуду належали до покривдженого. Державна влада переводила екзекуцію присудів тільки в випадках найбільших злочинів, за які присуджена була конфіската майна й заслання.
Обставина, що чужинці мали перед старо-українським судом упривілейоване становище, свідчить про високий рівень юридичної культури того часу.