Григорій Сковорода

We use cookies. Read the Privacy and Cookie Policy

Григорій Сковорода

Імя самородного фільософа Григорія Сковороди (1722-1794) куди популярніше серед сучасного українського громадянства, аніж праця й творчість його життя. Й не диво. Вплив, що він його мав на сучасне собі громадянство, зясовувався не так у його творах, сьогодня вже важких до читання й перестарілих, як у самому життю, в його живому слові й примірі. Ходючи по Україні в сірій свиті, на зразок якогось українського Сократа, був Сковорода для сучасників «мандрівною академією», джерелом знання й етичного підйому; його надхнення помітне на творах перших письменників відродженого українського письменства - Котляревського й Квітки. Вистане завважити, що саме на Слобідщині, де жив і навчав цей «старець» повстав перший на Україні університет, а головна сума пожертв на цю наукову установу поплила з рук «сковородинців», тобто тих, що їх Сковорода власним прикладом і живим словом навчив думати й прагнути знання. Сьогодні все те належить до історії й ми не всилі уявити собі справжньої ваги Сковороди для української культури.

Сковорода не тільки навчав живим словом; він багато писав. Але за його життя ніодин з його творів не попав до друку, а й по смерти переслідувала їх московська цензура «за думки противні св. Письму та образливі для чернецтва»… Та подібно, як «Історія Русів», вони кружляли по Україні в відписах, а читалися не тільки по панських домах, але й по селянських хатах. Його пісні й псальми виспівували лірники, його вірші переходили в усну словесність. Основою його фільософічного світогляду був клич «пізнай себе». - «Немає нічого важнішого, нічого більш корисного й величнього, як пізнати себе самого й вичувати в нашому попелі загребану іскру щастя». «Зерна всіх наук криються в душі людини» - навчав Сковорода. Ідеями внутрішнього щастя й самовдоволення зі сповнених наказів етичного світовідчування пройняті й усі фільософічні твори Сковороди, як «Наркиз або розмова про «пізнай себе», «Книга Асхань, про самопізнання», «Дружна розмова про душевний спокій», «Альфабет або буквар спокою», «Бій архангела Михаїла з сатаною», «Діяльог про старинний світ» і т. д. До них вертається Сковорода і в своїх літературних спробах, як «Харківські казки», «Вбогий жайворонок» або «Сад божеських пісень».

Сковорода не обмежувався єдино до проповідування особистого щастя, випливаючого з самопізнання й контемпляції. Він розумів вагу громадського життя й відчував звязок поміж особистим щастям і загальним. «Щасливий, хто звязав свій приватний обовязок з загальним». Цікаві теж його погляди на взаїновідносини «чорного» народу з панством, що якраз тоді відсунуте від політики, з тим більшою силою попускало вудила свойому рознузданю над безмовною селянською масою:

«Панська думка про те, будьто простий народ є чорний, здається мені смішна так само, як думка деяких фільософів, будьто земля є мертва. Якже це мертва мати може родити живих дітей? І якже це з утроби «чорного» народу вилонилися «білі» пани? Кажуть: простий народ спить - хай спить, сном сильним, богатирським. Алеж усякий сон є пробудний, а хто спить, це ще не мертвець, не труп. Коли виспиться, то проснеться, коли намріється то опритомніє і розхоробритьсяі» - наче пророчить Сковорода на передодні нашого відродження…

«Знання - писав Сковорода - не повинно обмежувати свого впливу на самих тільки жреців науки, що їдять і переїдаються, але повинно поширитися на весь народ, війти в нього й заясніти в душах усіх тих, що мають право сказати: і я людина, й мені усе, що людське, не чуже»…

Як вихованець Могилянської Академії, Сковорода висловлював свої глибокі думки «мовою», що її тоді досконалили в академії, як щось краще й шляхетніше за народню. Навіть тоді, коли він був певний, що говорить чи пише «українським діялєктом», він насправді говорив і писав схолястичною мертвеччиною. Але його думки, одягнені в цю мертву шкаралущу, були живі й заплоднюючі. Вони кинули в відчужену від «чорного» народу й української нації аристократичну верхівку клич повороту до народу, до того «чорного», що вилонив з себе «білих панів».

«Світ ловив мене та не впіймав»; такі слова завіщав Сковорода виписати на свойому нагробнику. Справді, далекими від життєвої суєти були думки й ціле життя цього мандрівного «старця», але тим чистішими й більш переконливими були ідеали, що він їх сіяв в український чорнозем на провесні відродження. Без «Історії Русів» і без Сковороди це відродження булоб дуже, дуже загаялося.