«Сонце в Чигирині»
«Сонце в Чигирині»
З полтавської масонської льожі, заснованої в 1818 р. що до неї належали і українські поміщики - Кочубей, Тарновський, Лукашевич та батько відродженої української літератури Котляревський, вилонилося в 20-их рр. XIX ст. тайне політичне товариство з виразно автономістично-сепаратистичними тенденціями. Головував у ньому переяславський, повітовий маршал дворянства Лукашевич, а в «катехізмі» цього кружка, на питання «Де сходить сонце?» було сказано: «В Чигирині». Натяк на гетьманську столицю Хмельницького й Дорошенка оформлював національно-політичні ідеали гуртка. Своїм завданням ставив він відірвання України від Москви й федерацію її з Польщею.
Про настрої й політичну орієнтацію українського громадянства на передодні повстання «декабристів», говорить м. і. лист українського історика Марковича до російського поета, автора поем «Войнаровський» та «Наливайко».
«Чи можу я холоднокровно читати «Войнаровського» і «Наливайка»? Прийміть від мене й від усіх земляків моїх щиру подяку. Ми ще не загубили з очей подвигів великих мужів-українців; в багатьох серцях не погасла ще давня сила почувань і любови до Батьківщини. Ви ще найдете в нас живим дух Полуботка. Ви підносите цілий народ, а горе тому, хто бажає понизити цілі народи, хто старається покрити погордою цілі країни. Вони відплатять йому своєю погордою»…
Німецький подорожник Коль (1808-1878) обїхав літом 1836 р. цілу Україну, від північного кордону через Харків, Полтаву до Одеси. Захоплений природою української землі, самобутністю української культури й чарами побуту, Коль добре приглянувся українському дворянству, козачому та селянському населенню, скрізь завважуючи читку різницю поміж місцевим українським, та напливовим московським елєментом.
Між іншими завважив Коль, що найрізкіше виявляв себе український культурно-політичний сепаратизм якраз у найблизшій батьківщині Котляревського - Полтавщині. «Відраза українців до москалів, їхніх гнобителів, така велика, що її можна назвати майже ненавистю. Ця ненависть, від XVII ст. починаючи, коли Україна попала під московську руку, радше прибирала, аніж тратила на силі; скріплювало її безустанне обмежування прислугуючих Україні привилеїв. Зате українці ніколи не симпатизували з поляками більше, як з часу визволення зпід їхньої влади».
«Українці є дуже кепськими російськими патріотами. Вроджена москалям любов і боготворення царя є для них цілком чужа. Вони слухають царя, бо інакше годі, але на петербурських імператорів дивляться, як на чужих, накинутих собі володарів. Щоби не образити українця, не можна говорити з ним про підчинення його батьківщини Московщині. «Зєдинення», поправляє він зараз розмовця. - «Ми, - каже, - обєдналися з Москвою». Український патріотизм є ще такий живий на Україні, як польський у Польщі».
Про «Історію Малої Росії» Бантиш-Каменського, якої перше видання появилося в 1822 р., каже Коль, що її написав український шляхтич з старого козачого роду й начальник канцелярії українського генерал-губернатора князя Рєпніна. Видання цеї історії «було в звязку з приготованим у цілій Росії заговором (декабристів), що його вибух у 1825 р. закінчився невдачею. Завданням «Історії» було підняти Україну проти царату».
Про «Історію Русів», говорить Коль, що написана вона «найвірніше, а при тому так вільнодумно, що їй ледви чи доведеться коли-небудь попасти в друк. Але зате її найбільше шанують і люблять та поширюють у відписах по цілому краю. Є округи на Україні, в яких майже на кожному поміщицькому дворі зберігається по примірнику «Історії Русів».
Коль пояснює теж, чим живився той, загальний ще в 30-их роках патріотизм українського громадянства:
«Прості люди з народу виступають деколи підчас особливих свят, беруть бандуру й, співаючи, оповідають історію цілого народу, від величі Києва, Чернигова й інших славних міст їх батьківщини, про колишніх великих князів, про гетьманів, про їх братання з поляками і спільні з ними бої з москалями, татарами і і. Потім про віру батьків, про її поневолення поляками, про повстання проти гнобителів і про зєдинення з москалями, для рятування предківської віри. Нарешті приходять ті співаки до змалювання того, як страшно обманула Україну Москва. Коли вони кінчають, самі зітхають і плачуть, сумно стоять довкола них слухачі. Ті сльози, що майже ніколи не висихають, це найкращий доказ сили й живучости національного почуття й патріотизму серед українців». Та марні були надії українських дворян-конспіраторів на перемогу заговірників.
Дня 14 грудня 1825 р. знявся військовий бунт у Петербурзі, в слід за яким дня 25 грудня збунтувався під Васильковом на Україні т. зв. Чернигівський піхотний полк. Оба зриви, невміло підготовані, придушено зразу, як теж розгромлено всю організацію московських та українських «декабристів». Наступник Олександра - Микола І, стерроризував усе громадянство Росії низкою розстрілів, лісом шибениць і сотнями заслань. Принишкло революційне зусилля в Московщині, притихла сепаратистична стихія на Україні. Вона шукає собі за те ходу в літературі, історичній науці та етнографії, щоби в 40-их рр. найти нове втілення в київському Кирило Методіївському Брацтві.