На рідному грунті

На рідному грунті

Як це не дивно, але відкривцем чарів української природи перед очима малярів XIX в. був німець з походження Василь Штернберг (1818-1845); за свої українські пейсажі й жанри дістав він дві медалі петербурської академії мистецтв, ними теж відвернув свого щирого друга-приятеля Тараса Шевченка від ідеалів академічного клясицизму в бік романтики українського життя й природи. Шевченко, найбільший поет України всіх часів був теж найбільшим українським малярем XIX ст. І тільки велитенська слава Шевченка-поета прислонила перед сучасниками й грядучими поколіннями постать Шевченка-маляря. Малярство Шевченка, це доповнення його незрівняного мистецтва слова й до деякої міри практичне противенство голошених ним теорій. «На словах Шевченко пристрасний приклонник свого вчителя Брюлова й оборонець клясично-академічного мистецтва, на ділі він робить різкий поворот від академічного малярства до романтизму. На словах Шевченко не любить пейсажу й без людських постатей вважає його мертвим, на ділі якраз пейсажі Шевченка повні життя й поетичного надхнення. На словах, Шевченко не доцінював старої української, особливо деревляної архітектури, а на ділі може ніхто так поетично не зарисував старих українських церков. Альбоми Щевченка з подорожий по Україні це незамінні й дорогоцінні документи для історії українського мистецтва» (Д. Антонович). Та оскільки Шевченка-поета знає Україна й обслідувала вже українська наука, остільки Шевченко-маляр, це ще далеко нерозгадана загадка так само, як неоцінено ще як слід його ролі в життю й становища в історії української образотворчости. Покищо можна хіба сказати те, що Шевченко-маляр був першорядним майстром кисти, олівця й штахарської голки, з неймовірно широкою скалею техніки, й засягом тематики, в якій м. і. започаткував, розвинутий відтак російськими реалістами-передвижниками напрямок повчально-моралізаторськово проповідництва. В сфері портрету, як жанру, й офорту як техніки, дав Шевченко справді недосяжі речі й тому вічні, без огляду на зміну мистецьких напрямків.

На переємників свого новаторства мусів Шевченко підождати. Його безпосередні наслідники на Україні, як харковянин Безперчий (1825-1913) та його учень Семирадський (1843-1902) продовжували клясицистичні традиції навіть тоді, коли на мистецькому обрію зазоріли вже нові ідеали. Слідами Шевченківської побутовщини й реалізму пішло щойно чергове покоління українських мистців, як Кость Трутовський, Бодаревський і Пімоненко. Вони українці з походження й літературного сантіменту й тому на розвиткові українського мистецтва заважили їх твори куди менше, як твори свідомих піонірів українського мистецтва, якими були- Порфір Мартинович, Опанас Сластьон та Сергій Васильківський. В свою побутовщину й етнографізм старалися вони вкласти думку про відродження української національної культури, а коли їм це й не вдалося в повні, то вони промостили бодай шлях у цьому напрямку.

З іменем Васильківського й Сластьона звязані перші спроби відродження українського архітектурного стилю. Ці два малярі надхнули цілу низку українських архітектів думкою про використання для потреб сучасности форм і конструктивних ідей українського бароку та народнього деревляного будівництва. З понуки Васильківського створив Василь Кричевський, архітект, маляр і графік, а позатим ерудит-мистецтвознавець, дім полтавського земства (1903) що був першою спробою примінення українського архітектурного стилю до будівничих вимог сучасности. Той сам Кричевський започаткував теж відродження української книжної графіки, що згодом, в творах Юрія Нарбута, Павла Ковжуна, Миколи Бутовича та цілої пліяди поменших творців, досягла незвичайно високого рівня й світової слави. Слідами архітектурних спроб Кричевського пішли такі українські архітекти, як Сергій Тимошенко в Харкові, Дяченко в Києві, Мощенко в Полтаві, Олександер Лушпинський та Роман Грицай і багато молодших у Галичині.

Галицьке малярство дуже довго не виходило поза межі церковного кустарництва й щойно Корнило Устиянович (1863-1902) позатим талановитий поет і публіцист, зважився надати йому характер справжнього мистецтва й на свій спосіб зрозумілу, національну закраску. В релігійне малярство пробував він впровадити мотиви української історичної тематики й жанру, не цураючися й етнографізму, що найшов особливо яскравий вираз в творчости Юліяна Панькевича. Рівночасно лаври першого галицького мистця-імпресіоніста европейської міри й заслугу над організацією мистецького життя в Галичині здобув собі талановитий пейсажист, учень Станиславського - Іван Труш. Деяку своєрідність в межах західньо-европейського імпресіонізму, з другої руки, виявив учень краківської академії Олекса Новаківський. Творцем нової школи українсько-візантійського, монументального малярства стався Михайло Бойчук; до синтези в виборі поміж візантійською традицією й інтімністю побутово-етнографічного елєменту, що з такою силою позначилися в українському іконописі XVI-XVII ст. дійшов виїмкової міри ерудит - Петро І. Холодний. Клясичну графічність україно-візантійського іконопису старається зберегти й розвинути в своїх творах Михайло Осінчук.

Академія Мистецтв, що повстала в Києві майже рівночасно з відродженням української Державности, з несподіваною легкістю могла обсадити свої катедри такими видатними малярями сучасности, як згадані вже - Бойчук, Нарбут і Василь; Кричевський, та пейсажист Микола Бурачек, стиліст-декоратор Михайло Жук, Федір Кричевський, Манєвич та. маляр-імпресіоніст европейської міри - Олександер Мурашко.

Характеристичне, що при обсаді катедр Академії не найшлося підхожого кандидата на катедру різьби, що хоч мала на старій Україні свою вироблену традицію, а, на грані XVIII і XIX ст. видала таких велитнів, як Мартос та Козловський, то протягом XIX ст. все таки «пасла задніх» в порівнянні з малярством. За ціле сторіччя можемо назвати тільки кількох українських, та й то не першорядних різьбарів, як учень Мартоса Кость Климченко, сучасник Шевченка М. Забіла та працюючий для чужинців Петро Війтович. Краще пішли справи з українською різьбою з перших років XX ст. коли на цьому полі зявилися імена Петра Кузневича, Михайла Паращука та Андрія Коверка в Галичині та Трипільської, Балавенського, Гаврилка й цілої низки поменших на Україні. Все одно, коли треба було збудувати памятник Шевченкові в Києві, то з поміж українських різьбарів не було кому… Творчість найславнішого з поміж сучасних українських різьбарів - Олександра Архипенка, звязана з українською культурою хіба тільки походженням мистця, що позатим належить у цілости до експериментально-новаторської сфери ділання західно-европейського мистецтва.

В цілому, сучасна українська образотворчість виявляє всі познаки молодечої стихійности з якою кидається на всі чергові напрямки й тільки з трудом, у творах своїх виїмково талановитих абож освічених представників здобувається на своєрідність, радше вичувану, аніж зрілу до синтетичного охоплення.