Семен Палій

Семен Палій

Відновлена королем Собіським правобережна козаччина, що під її охороною заселилися наново околиці південньої Київщини, винесла на верх хвастівського полковника Семена Гурка, прозваного Палієм. Обравши осередком своєї організаційно-кольонізаційної діяльности містечко Хвастів, поблизу кордону Гетьманщини. Палій, не без глибокої слушности писав Мазепі в 1694 р.:

«Я застав цей край пустинею, працював біля Хвастова, мов біля свого хазяйства. Широкі поля засіялися збіжжями й заплоднилися. Й церкви божі побудував і прикрасив я на славу божого імени»…

Населюючи пустарі й організуючи пришельців на козацький лад, Палій не тільки обороняв з ними Хвастівщину перед татарсько-турецькими загонами, але нерідко виправлявся проти них у степ, доходючи аж до чорноморського поберіжжя. Здобувши славу знаменитого полководця, організатора й господаря, Палій не завагався станути й проти польської влади, як тільки вона почала натискати на заселені нцм території. Нащадки колишніх правобережних землевласників, що їх Хмельниччина змела з лиця української землі, почали тепер тиснутися до «своїх» маєтків. Та не на те боровся й працював Палій, щоби уможливити шляхті поворот до майна й влади. Як свідомий український патріот, він мріяв про приєднання Правоберіжжя до Гетьманщини й тому вже в 1688 р. запропонував Мазепі - приняти Хвастівщину під свою булаву. Та на перешкоді плянам Палія станув «вічний мир» Московщини з Польщею. Спроба Палія покінчилася сумно для нього. Його поляки арештували, а в Хвастів післали свою залогу. Та Палій вирвався з польської тюрми й, станувши на чолі свого полку, вигнав польську залогу з Хвастова та далі не кидав своїх плянів і звязків з Мазепою.

Та коли, по турецько-польському мирі й повороті Камянця до Польщі в 1699 р. варшавський сойм рішив скасувати правоберіжну козаччину, як непотрібну, Палій рішився на отверту боротьбу з Польщею. В 1700 р. він розгромив польську армію, вислану проти нього. Протиставився польським замірам і правобережний гетьман з польської руки, Самусь. У відповідь на посполите рушення, оповіщене проти козаків у київському, волинському й подільському воєвідстві, Самусь проголосив універсалами про те, що він поприсяг вірність гетьманові Мазепі й закликає до боротьби з поляками народ усього Правоберіжжя. Рівночасно, обєдинившись з Палієм, рушив Самусь на Білу Церкву, що була опорою польської влади на Правоберіжжі. Розбивши польську відсіч під Бердичевом, вони по семитижневій облозі здобули Білу Церкву, а всід за нею Немирів. Це було гаслом до всенароднього повстання, що охопило тепер Правоберіжжя з силою, що нагадувала стихійний розмах часів Хмельниччини. Та політична констеляція в східній Европі не була пригожа для підтримки повстанчих здобутків. Мазепа, втягнений Петром у війну з Швецією, не міг підпомогти повстанців, не кажучи вже про те, щоби відібрати Правоберіжжя від Польщі, що була тепер союзницею Московщини. Повстання заломилося. Пільний гетьман Сінявський заняв Немирів, що його не міг оборонити Самусь і рушив на Ладижин. Даремне було геройство його залоги, під проводом полковника Абазина. Місто здобуто, залогу й населення, до 10.000 осіб, вирізано. Сам Абазин, в нелюдських муках згинув на палі. Сімнацятьом тисячам повстанців пообрізувано вуха, цілий ряд його провідників згинув на шафоті. Між іншими наложив головою талановитий поет того часу Данило Братковський, що хоч шляхтич, спочував демократичним ідеалам повстання. Один тільки Палій не піддався у Білій Церкві, де застав його, Мазепа, коли весною 1704 р. вступив на Правоберіжжя.