НА ПОРОЗІ ІСТОРІЇ Праісторія

НА ПОРОЗІ ІСТОРІЇ

Праісторія

Сьоме століття до народження Христа, це найдальша межа, що поза неї не сягають ніякі писані відомості про наш край, не кажучи вже про наш народ. Але й ті відомості не обіймають цілої української землі, тільки її південну, приморську смугу. І щойно з 400-их років після народження Христа появляються перші відомості про наш народ, писані чужинцями, що припадково й доривочно цікавилися нашими прапрадідами. Самі ми почали писати свою національну автобіографію щойно від часу, коли навчилися писати взагалі, а це сталося з моментом нашого охрещення, себто наприкінці першого тисячліття по Христі. До того часу все наше минуле окутане серпанком неперевірених переказів та поетичних легенд; їхню правдоподібність усталює наука прозвана праісторією.

Праісторія досліджує на основі збережених у землі останків давньоминулого життя й побуту часи, необняті писаними памятниками. Це наука розмірно нова; розвинулася якслід щойно в половині минулого сторіччя: до того часу для прослідження - що діялося на землі до часу, заки люди навчилися писати - зроблено дуже небагато. Старовинні греки та римляни, що їх наукова й мистецька творчість лягла в основу сучасної культури цілого світу, обмежилися в своїх міркуваннях про доісторичні часи на слушному, але доволі загальному твердженні, що життя людини на землі проходило три розвоєві ступні: найстарша доба вживала камянного знаряддя, друга бронзового й нарешті залізного. Середньовіччя, яке було справжньою темрявою в розвитку людської думки, пішло далеко взад поза досягнення греко-римської науки: середньовічні «вчені» впевняли, що находжений у землі доісторичний посуд, це… природні плоди землі, які родяться в ній і ростуть аж до розмірів і форм, пригожих до вжитку. Щойно у XVIII столітті, звернули більше уваги на припадкові знахідки камяного й металевого знаряддя та посуду глибоко під землею. Рішучий зворот у користь пізнання життя-буття людства в доісторичних часах принесли щойно два відкриття 50-их рр. минулого сторіччя, а саме знахідка черепа первісної людини в Неандерталю, в Німеччині, й відкриття останків палевих будівель доісторичної людини на швайцарських озерах. Знахідки, чи краще їх наукове пояснення було справжньою революцією в ділянці праісторії і з того часу заслона, яка закривала життя доісторичної людини, почала дуже скоро підійматися. Принагідні знахідки й чимраз частіші розкопки й розшуки за останками доісторичного життя людини заповнили цілі музеї та поширили обрій нашого історичного знання далеко поза межі писаних джерел. У підмогу археольогічним розкопкам прийшло ще й природознавство, яке доказало, що розвиток людства відзеркалюється в розвоєвих ступнях кожної людини, та що деякі духові й фізичні прикмети поодиноких ступнів духового розвитку дитини, можна прирівняти до різних ступнів розвитку т. зв. диких і півдиких племен сучасности. Коли ж учені порівняли будову голови тих диких племен із останками людських кісток, що їх находили глибоко в землі та по недоступних печерах, переконалися, що ціла людськість Европи переходила спровола всі ступні фізичного й духового розвитку, від стану дикости й цілковитої некультурности, до вершин сучасної культури й цивілізації. На основі наукового порівняння цілої низки знахідок, людинознавчого (антропольогічного) як і археольогічного характеру, можна дуже ясно розмежувати дитячий, молодечий і зрілий вік людства.

У країнах, де природа землі й підсоння утворювали пригожий грунт для культурного поступу, людство вибивалося з пеленок «дитячости» куди скоріше, як там, де таких умов не було. Діялося це в першу чергу в краях довкола берегів Середземного моря, що над ним положені краї з найстаршими культурами, як Єгипет, Греція та Італія.

Наша батьківщина належала до тої смуги середньо-европейських країв, що вибилися з колодок доісторичної «дитячости» й безіменности щойно з хвилини поширення в них христіянства.

Але ж дуже-дуже давно перед тим переломовим моментом наша земля манила до себе людей, що жили тут, працювали й боролися за право до життя, а загибаючи, чи вимандровуючи геть, залишали по собі сліди свого життя й свідоцтва своєї культури.

Минуле нашої землі

Заки станемо говорити про первопочини людського життя й культури нашого краю, треба хоч кількома словами пригадати минуле самої землі, а в першу чергу того її шматка, на якому лежить наш край і мешкає наш народ.

Давним-давно, міліони літ тому, була наша земна куля така розпалена маса, як сьогодні сонце. Зчасом почала вона холонути й покриватися зверха чимраз твердщою «корою». В свому глибокому нутрі не захолола вона й до сьогодні. І тепер переливається в земному нутрі розпалена маса, що час до часу проривається на поверхню землі крізь отвори, що їх звуть вульканами. Такі вулькани були колись і в нашому краю, на південних склонах Карпат, на Волині та на Донеччині.

В міру того, як земля холола, її поверхня коробилася й тріскала, через що потворилися на ній гори, долини та западини. Більші низи виповнилися водою й так повстали моря та озера. З часом покривалася земна поверхня намулом вод; вони бушували по ній, покривали земну поверхню звалами каміння, що їх несли з собою північні льодовики, та пісками, що їх розносили вітри із звітрілих скель. Врешті земний пил нанесений вітрами й перегнилі останки давньої рістні покрили поверхню землі верствою, що залежно від свого складу й грубостй є більш або менш плодовитим грунтом для земних плодів.

В розділі про прямову будову нашого краю ми вже говорили, що в нас гір мало, більше низин та плоских високорівень, доволі води, а найбільше чорнозему, що творить той благословенний «наскірень» нашої землі.

Геольогія, себто наука, що займається минулим землі, прослідивши саме повстання й розвиток землі, усталила приблизний вік та походження кожного з наверствувань земної кори. Вона доказала, що верхній, плодовитий шар земної кори, повстав найпізніше. Геольоги назвали той шар алювієм. Під ним лежать верстви глини (лєсу) напереміну з верствами піску й каміння. Його прозвали вчені ділювієм, а обі верстви разом обєднали вчені в т. зв. «квартер», цебто в четверту з черги розвоєвих наверствувань земної кори.

Під нею лежать наверствування «третичні» знову поділені на старші й новіші: найстарша це «еоцен», середуща - «міоцен» і новіша «пліоцен». Складається той шар з губковатого, вапнистого каміння всуміш із скамянілими черепащинами. Йдучи ще далі вглиб земної кори, натрапимо на верству крейди, званої в нас «опокою», а далі вже на ціпкий камінь, що повстав із застиглої, земної маси. Отой найнижчий шар ціпкого каміння, що часто має в собі багато металічних приміток, це первісна поверхня землі, що повстала в хвилині, коли вона охолола. Всі інші наверствування наносила й укладала одні на одних вода, льодовики та вітер. А коли на тій первісній поверхні ніяке життя не було можливе, то зародилося воно щойно на тих пізніших, наносних верствах.

І справді. Найраніші сліди тваринного життя у формі скамянілих черепашин находимо в третичній верстві, а щойно в четвертичній верстві находимо сліди життя тварин вищого ряду (ссавців), а вслід за ними сліди людського життя та культури у формі розбитих і обпалених, деколи покарбованих звіринних кісток, а там і найстаршого людського знаряддя.

З того, що найдено в землі й на ній у нашому краю, переконалися вчені, що давнім-давно мало не ціла Україна, за дуже малими виїмками, була покрита водою. Але вже під кінець третичної доби море уступило з українських земель мало що не до меж, які сьогодні займають наші південні моря Чорне, Озівське та Каспійське. Колись були вони одне велике море й сліди по ньому збереглися у солончаках, що до нині розсіяні по степу між Озівським і Каспійським морем.

Чи на тих островах вільних від води жили в третичну добу які люди, невідомо. Існування людини в цю добу взагалі ще недоведене. Зате жили тоді великі чудернацькі виглядом звірі, могутні ящірки, велетенські птахи та багато різної породи слонів. Підсоння було тоді в Европі гаряче, таке як тепер в Африці й тому звірня й рістня на вільних від води землях була дуже буйна. Але згодом почало мінятися підсоння. Повіяло холодом і від нього почали на бігунах землі наростати велетенські льодові криги, що звільна посувалися на південь. Не минули вони й України. Правда, нецілої, але поважної частини. Північні льоди, що покрили собою всю нинішню Московщину, захопили двома язиками середнє Подніпровя по нинішній Кременчук, та верхню Донеччину.

Так звана льодова доба тривала в нас доволі довго (деякі вчені кажуть, що пів міліона літ!) але й у ній були перерви, коли то льоди танули й на їх місці процвітало ростинне й тваринне життя. Наука усталила, що чотири льодові доби чергувалися в нас із трьома міжльодовими, а разом із тим чергувалася рістня й звірня. Саме її доволі гарно збережені останки й находимо скрізь по українській землі. По льодівцях залишилися на нашій землі грубі верстви глини всуміш із рінню та звали наносного (ератичного) каміння тих пород, що є на півночі у Фінляндії та Скандинавії.